Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології
Слід ще зазначити таке. Граничних, синтаксично-безформних субстратів можна дістатися також через вчення про форми значень. Кожне речення і кожний можливий член речення містять як субстрати їхніх апофантичних форм так звані «терміни». Вони можуть бути термінами в суто релятивному сенсі, тобто самі знов містити форми (наприклад, форму множини, атрибуцію тощо). Але в кожному разі ми необхідно сягаємо граничного терміна, граничного субстрату, які вже не містять нічого від синтаксичного оформлення[14].
§ 12. Рід і вид
Тепер потрібна нова група категоріальних розрізнень щодо загальної сфери сутностей. Кожна сутність, змістова або порожня (тобто чисто логічна) сутність розташована на певному рівні сходження від специфічності до генеральності, яке має дві границі, що ніколи не зливаються. Спускаючись, ми дістаємося найнижчих специфічних відмінностей або, як ми також говоримо, ейдетичних сингулярностей; здіймаючись через видові та родові сутності, сягаємо найвищого роду. Ейдетичні сингулярності – це сутності, які хоча необхідно мають над собою «загальніші» сутності як свої роди, але під собою вже не мають розрізнень, щодо яких вони самі були б видами (наступними видами або опосередкувальними, вищими родами). Так само найвищим родом є той рід, над яким уже нема роду.
У цьому сенсі в чисто логічній царині понять вищим родом є «поняття взагалі», кожна конкретна форма речення, кожна конкретна форма члена речення є ейдетичною сингулярністю; «речення взагалі» – опосередкувальним родом. Так само «кількість взагалі» є найвищим родом. Два, Три тощо є її нижчими розрізненнями або ейдетичними сингулярностями. У змістовій сфері вищими родами є, наприклад, річ взагалі, чуттєва якість, просторовий образ, переживання взагалі; набори сутностей, належні певним речам, певним чуттєвим якостям, просторовим образам, переживанням як таким, є ейдетичними і при цьому змістовими сингулярностями.
Цим родо-видовим зав’язкам сутностей (не зв’язкам класів, тобто множин) притаманно те, що в особливій сутності «безпосередньо або опосередковано міститься» загальніша – в такому сенсі, який має бути схопленим в ейдетичній інтуїції відповідно до його своєрідності. Саме тому деякі дослідники підводять стосунок ейдетичних роду й виду до ейдетичного розрізнення під відношення «частини» й «цілого». При цьому «ціле» і «частина» схоплюються у загальніших поняттях «того, що містить» і «того, що міститься», а ейдетичне родо-видове відношення постає як щось особливе. Отже, ейдетично сингулярне імплікує всі загальності над ним, які своєю чергою «вкладаються одне в одне», вище завжди в нижче.
§ 13. Генералізація і формалізація
Слід чітко відрізняти генералізацію і спеціалізацію від істотно відмінного узагальнення змісту в чисто-логічній формі, або навпаки, надання змісту певній логічній формі. Інакше кажучи: генералізація є цілком відмінною від формалізації, яка, наприклад, відіграє значну роль у математичній аналізі; а спеціалізація є чимось цілковито відмінним від деформалізації як наповнення порожньої логіко-математичної форми, або формальної істини.
Відповідно до цього не можна плутати підпорядкованість сутності формальній загальності чисто-логічної сутності з підпорядкованістю сутності її вищій родовій сутності. Так, наприклад, сутність «трикутник» підпорядкована вищому роду «просторовий образ», сутність «червоне» – вищому роду «чуттєва якість». З іншого боку, «червоне», «трикутник» і всі інші як гомогенні, так і гетерогенні сутності підпорядковані категоріальній назві «сутність», яка для всіх них у жодному разі не має характеру родової сутності, ба більше, не має його щодо жодної з них. Розглядати «сутність» як рід змістової сутності було би так само помилковим, як кривотлумачити предмет узагалі (порожнє Щось) як рід для всіх предметів і внаслідок цього, звичайно, просто як єдиний найвищий рід усіх родів. Слід радше позначити всі формально-онтологічні категорії як ейдетичні сингулярності, родом для яких є сутність «формально-онтологічна-категорія-взагалі».
Так само зрозуміло, що кожне конкретне висновлення, наприклад у фізиці, є відособленням певної логічної форми висновлення, кожне конкретне фізичне речення – відособленням певної форми речення тощо. Але чисті форми не є родами для змістових речень або висновлень, натомість вони самі є лише нижчими розрізненнями, а саме – таких чисто логічних родів, як речення, висновок, як і всі схожі роди мають їхній простий найвищий рід «значення-взагалі». Отже, наповнення порожніх логічних форм (а окрім порожніх форм у mathesis universalis нічого нема) є цілковито відмінною «операцією» порівняно зі справжньою спеціалізацією аж до граничної диференціації. Це слід констатувати всюди; так, наприклад, перехід від простору до «Евклідового многовиду» є не генералізацією, а «формальним» узагальненням.
Для підтвердження цього радикального розрізнення, яке має місце в усіх цих випадках, слід повернутися до інтуїції сутності, яка нас відразу вчить тому, що логічні формальні сутності (наприклад, категорії) не «містяться» у змістових відособленнях, як загальне червоне в різних нюансах червоного або як «колір» у червоному та синьому, і що вони взагалі не є «в» них у властивому сенсі, який досить схожий на зв’язки частин у звичному вузькому сенсі, аби виправдати твердження про те, що дещо в чомусь «міститься».
Не треба довго говорити про те, що підведення індивідуального, взагалі певного Ось-це під певну сутність (характер якого відрізняється залежно від того, чи йдеться про найнижче розрізнення, а чи про рід) не слід плутати з підпорядкуванням сутності її виду або роду.
Так само варто лише вказати на ту неоднозначність, яка виникає саме тоді, коли йдеться про обсяг у зв’язку з функцією сутностей в універсальних судженнях, що ми вочевидь мусимо розрізняти відповідно до вказаних відмінностей. Кожна сутність, яка не є результатом найнижчої диференціації, має певний ейдетичний обсяг, а саме – обсяг спеціалізацій і зрештою, в кожному разі, ейдетичних сингулярностей. З іншого боку, кожна формальна сутність має свій формальний або «математичний» обсяг. Понад те кожна сутність взагалі має обсяг індивідуальних відособлень, ідеальну сукупність можливих цейностей, з якими її можна пов’язати в ейдетично-універсальному мисленні. Казати ж про емпіричні обсяги означає більше: обмеження певною сферою існування через уплетене сюди покладання існування, яке скасовує чисту загальність. Усе це, звісно, можна перенести із сутностей на «поняття» як значення.
§ 14. Субстратні категорії. Субстратна сутність і τόδε τι
Далі ми беремо до уваги розрізнення між «повними», «змістовими» субстратами з відповідними «повними», «змістовими» синтаксичними предметностями і порожніми субстратами з утвореними з них синтаксичними предметностями, модифікаціями порожнього Чогось. Сам останній клас у жодному разі не є порожнім і бідним; він визначається саме як сукупність належних до складу чистої логіки як до mathesis universalis станів справ з усіма тими категоріальними предметностями, з яких вони утворені. Отже, сюди належить кожний стан справ, який висловлений у будь-якій силогічній або арифметичній аксіомі чи теоремі, кожна форма виведення, кожне порядкове число, кожна числова побудова, кожна функція чистої аналізи, кожний добре визначений у ній евклідовий або неевклідовий многовид.
Якщо ми звернимося до класу змістових предметностей, то дійдемо до граничного змістового субстрату як ядра всі синтаксичних побудов. До цього ядра належать субстратні категорії, яких стосуються обидва заголовки, що їх можна поєднати диз’юнкцією: «гранична змістова сутність» і «Ось це!», або чиста, синтаксично безформна індивідуальна одиничність. Нав’язливий термін «індивід» не пасує тут тому, що саме ця неподільність, яка саме й має бути визначена і яку виражає це слово, не відповідає цьому поняттю, ба більше, необхідне поняття «індивід» мусить бути збережено для іншого. Тому ми запозичуємо Аристотелевий вираз τόδε τι, який принаймні у звучання не залучає цей сенс.
Ми протиставили граничну безформну сутність і Ось-це; тепер ми мусимо встановити наявний між ними сутнісний зв’язок, який полягає в тому, що кожне Ось-це має свій змістовий сутнісний склад, який має характер безформної в наведеному сенсі субстратної сутності.
§ 15. Самостійні та несамостійні предмети. Конкрет і індивід
Ми потребуємо ще одного засадового розрізнення, а саме – розрізнення самостійних і несамостійних предметів. Несамостійною є, наприклад, категоріальна форма, оскільки вона необхідно вказує на субстрат, формою якого вона є. Субстрат і форма – це взаємопов’язані сутності, які не можна помислити «одну без одної». Отже, у цьому широкому сенсі чисто логічна форма, наприклад, категоріальна форма «предмет» несамостійна з огляду на всі предметні змісти, категорія «сутність» – з огляду всі конкретні сутності тощо. Забудьмо про цю несамостійність і пов’яжімо строге поняття несамостійності, а також самостійності зі справді «змістовими» стосунками, з відношеннями «містимості», єдності й зв’язаності у властивому сенсі.
Тут нас особливо цікавить стан справ із граничними субстратами і, вужче, зі змістовими субстратами. Для них існують обидві можливості, щоби така сутність разом з іншою становила єдність якоїсь сутності або ні. У першому випадку виникають чи то однобічні, чи то обопільної несамостійності, які треба ретельніше описати, а щодо належних до об’єднавчої сутності ейдетичних та індивідуальних одиничностей постає аподиктична необхідність того, що одиничності одної сутності не можуть існувати, не будучи визначеними сутностями, які з іншими сутностями мають щонайменше спільний рід[15]. Наприклад, чуттєва якість необхідно вказує на якесь розрізнення в поширенні, а поширення знов-таки необхідно є поширенням якоїсь єдиною з ним якості, яка його «перекриває». Момент «збільшення», скажімо, категорія інтенсивності, можливий лише як іманентний певному якісному змісту, а зміст такого роду знов-таки не можна помислити без якогось ступеня збільшення. Явище як переживання, що має певну родову визначеність, неможливо, якщо воно не є явищем чогось «явленого як такого», і так само навпаки тощо.
Із цього випливають важливі визначення таких формально-категоріальних понять, як індивід, конкрет і абстракт. Несамостійна сутність називається абстрактом, абсолютно самостійна – конкретом. Ось-це, змістовою сутність якого є конкрет, називається індивідом.
Якщо тепер розглянути «операцію» генералізації, використовуючи розширене поняття логічної «модифікації» (Abwandlung), то можна сказати: індивід є чисто логічно потрібний прапредмет, логічний абсолют, на який указують усі логічні модифікації.
Конкрет, самозрозуміло, є ейдетичною сингулярністю, оскільки види та роди (вирази, які зазвичай виключають найнижчі диференціації) є принципово несамостійними. Відповідно до цього ейдетичні сингулярності розпадаються на абстрактні та конкретні.
Диз’юнкційно наявні в конкреті ейдетичні сингулярності з необхідністю є «гетерогенними» з огляду на формально-онтологічний закон, що дві ейдетичні сингулярності того самого роду не можуть бути пов’язані в єдності одної сутності, або як ще можна сказати: найнижчі диференціації одного роду між собою «несумісні». Тому кожна підпорядкована конкрету сингулярність, розглянута як диференціація, веде до окремої системи видів і родів, а отже, також до окремих вищих родів. Наприклад, у єдності феноменальної речі певний образ веде до найвищого роду «просторовий образ взагалі», певний колір – до візуальної якості взагалі. Проте найнижчі диференціації в конкреті можуть бути не лише диз’юнкційними, а й об’єднавчими; як, наприклад, фізичні властивості передбачають і містять просторові визначення. Тоді й вищі роди також не будуть диз’юнкційними.
Надалі в характерний і фундаментальний спосіб розділяються роди, до яких належать конкрети, і роди, до яких належать абстракти. Заради зручності ми спокійно говоримо про конкретні й абстрактні роди попри двозначність цих прикметників. Адже нікому не спаде на думку вважати конкретні роди конкретними в первинному сенсі. Але там, де цього потребує точність, доведеться вживати неоковирні вирази: «роди конкретностей» і «роди абстрактностей». Прикладами конкретних родів є реальна річ, візуальний фантом (візуальний образ, що постає чуттєво наповненим), переживання тощо. Натомість просторовий образ, візуальна властивість тощо є прикладами абстрактних родів.
§ 16. Регіон і категорія у змістовій сфері. Синтетичні пізнання a priori
Разом із поняттями індивід і конкрет також строго «аналітично» визначено фундаментальне поняття теорії наук – регіон. Регіон є нічим іншим, ніж загальною родовою єдністю певного конкрета, тобто сутнісно єднальний зв’язок вищих родів, які стосуються найнижчої диференціації всередині конкрета. Ейдетичний обсяг регіону охоплює ідеальну сукупність конкретно об’єднаних комплексів диференціацій цих родів, індивідуальний обсяг – ідеальну сукупність можливих індивідів такої конкретної сутності.
Кожна регіональна сутність визначає «синтетичні» істини, тобто такі, що ґрунтуються у ній як у родовій сутності, а не є просто розрізненнями формально-онтологічних істин. Отже, регіональне поняття і його регіональні різновиди в цих синтетичних істинах не можуть вільно варіюватися, заміна відповідно визначених термінів невизначеними не дає жодного формально-онтологічного закону, як це в характерний спосіб відбувається з усіма «аналітичними» необхідностями. Сукупність ґрунтованих у регіональній сутності синтетичних істин утворює зміст регіональної онтології. Загальна сукупність тих із них, які є засадовими істинами, тобто регіональними аксіомами, обмежує – і визначає для нас – сукупність регіональних категорій. Ці поняття не просто виражають, як поняття взагалі, розрізнення чисто логічних категорій, а відзначені тим, що вони, завдяки регіональним аксіомам, виражають своєрідно належне регіональній сутності, тобто з ейдетичною загальністю виражають те, що індивідуальному предмету регіону мусить бути «a priori» і «синтетично» притаманним. Застосування таких (не чисто логічних) понять до даних індивідів є аподиктичним і безумовно необхідним і зазвичай регулюється регіональними (синтетичними) аксіомами.
Якщо тут чути відлуння Кантової критики розуму (попри значні відмінності в засадових поглядах, які, втім, не виключають внутрішньої спорідненості), то під синтетичними пізнаннями a priori вартувало б розуміти регіональні аксіоми, і ми мали б стільки ж нередукованих класів таких пізнань, скільки й регіонів. «Синтетичні» засадові поняття або категорії були б регіональними засадовими поняттями (сутнісно пов’язаними з певними регіонами і їхніми синтетичними основоположеннями), і ми мали б розрізняти саме стільки різних груп категорій, скільки регіонів.
При цьому, як на зовнішній погляд, формальна онтологія постає в одному шерегу з регіональними (власне «матеріальними», «синтетичними») онтологіями. Її регіональне поняття «предмет» визначає (див. вище § 10) формальну систему аксіом і через це сукупність формальних («аналітичних») категорій. Це зумовлює виправдання паралелізації попри всі зазначені істотні розбіжності.
§ 17. Завершення логічних міркувань
Усе наше міркування було чисто логічним, воно не рухалося в жодній «матеріальній» сфері або, так би мовити, в жодному конкретному регіоні, нам ішлося про регіони і категорії взагалі, і ця загальність, відповідно до сенсу побудованих одна на одній дефініцій, була чисто логічною. Але саме на підставі чистої логіки треба було накреслити схему як частину засадового утворення всіх можливих пізнань, яке випливає з неї, тобто предметностей пізнання, відповідно до яких згідно з «синтетичними принципами a priori» мусять бути визначені поняття і закони для індивідів, або відповідно до яких всі емпіричні науки мусять ґрунтуватися на відповідних регіональних онтологіях, а не просто на спільній для всіх наук чистій логіці.
Водночас із цього виростає ідея завдання: визначити в колі наших індивідуальних споглядань найвищий рід конкретностей і в такий спосіб здійснити розподіл усього даного у спогляданні по регіонах буття, кожний із яких принципово позначає різні через найрадикальніші сутнісні причини ейдетичні й емпіричні науки (або групи наук). Зрештою, радикальне розрізнення в жодному разі не виключає переплетення і часткове накладання. Так, наприклад, «матеріальна річ» і «душа» є різними регіонами буття, але друга фундується в першій, і з цього виростає те, що вчення про душу фундується у вченні про тіло.
Проблема радикальної «класифікації» наук здебільшого є проблемою поділу регіонів, і тому знов-таки спочатку потрібне чисто логічне дослідження того ґатунку, яке тут було почасти проведене. З іншого боку, для цього, звичайно, потрібна феноменологія – про яку ми дотепер ще нічого не знаємо.
Другий розділ. Натуралістичні кривотлумачення
§ 18. Вступ у критичні дискусії
Представлені нами загальні висновки щодо сутностей і науки про сутності на противагу фактам і науці про факти стосуються істотних засад нашої розбудови ідеї чистої феноменології (що, як випливає зі вступу, має стати наукою про сутності) і розуміння її ставлення до всіх емпіричних наук, а отже, й до психології. Однак усі принципові визначення мусять, і від цього багато чого залежить, бути зрозумілими в правильному сенсі. Слід чітко наголосити, що в них ми не повчали із заданих філософських позицій, не використовували успадковані філософські вчення, навіть якщо вони загально визнані, натомість ми здійснили деякі в строгому сенсі принципові прояснення, тобто точно виразили відмінності, які прямо дані нам у спогляданні. Ми брали їх саме так, як вони себе дають, без жодного гіпотетичного або інтерпретаційного тлумачення, без домішок того, що нам могли навіяти традиційні теорії давнього й нового часу. Так здійснені встановлення є справжніми «початками»; і оскільки вони мають пов’язану з широкими регіонами буття загальність, то напевно вони самі у філософському сенсі принципово належать до філософії. Але ми не маємо припускати навіть цього останнього, наші дотеперішні спостереження, як і всі подальші, мають бути вільними від будь-якої залежності від такої суперечливої і підозрілої «науки», якою є філософія. У наших засадових встановленнях ми не припускали нічого, і поняття філософії також, і ми воліємо дотримуватися цього й надалі. Філософське ἐποχή, яке ми здійснюємо, повинно, виразно формулюючи, полягати в тому, що ми цілковито утримуємося від суджень щодо вмісту вчень всієї наявної філософії і здійснюємо всі наші доведення в рамках цього утримання. З іншого боку, ми не повинні взагалі уникати (і ми ніяк не можемо цього уникнути) говорити про філософію, про філософію як історичний факт, про фактичні філософські напрями, які в доброму, але так часто і в поганому сенсі, визначали загальні наукові переконання людства, а особливо щодо засадових моментів, про які нам ідеться.
Саме у зв’язку з цим ми маємо вступити в суперечку з емпіризмом, суперечку, в якій ми можемо перемогти, перебуваючи в нашому ἐποχή, оскільки тут ідеться про моменти, які підлягають безпосередньому встановленню. Якщо філософія взагалі має набір «принципових» засад у справжньому сенсі, тобто таких, які за своєю сутністю можуть бути обґрунтовані лише через безпосередню даність споглядання, то розв’язання суперечки, якої це стосується, незалежне від всієї філософської науки, від вмісту її ідей і удавано обґрунтованого вмісту її вчення. Стан речей, який змушує нас сперечатися, полягає в тому, що емпіризм заперечує «ідеї», «сутності», «пізнання сутностей». Тут не місце виявляти історичні підстави того, чому саме переможна хода природничих наук, що як «математичні» завдячують своїм високим науковим рівнем ейдетичному фундаменту, підтримували філософський емпіризм і зробили його панівним переконанням, ба майже єдиним панівним переконанням у колах емпіричних дослідників. У кожному разі в цих колах, а заразом серед психологів, жива ворожість до ідей, яка зрештою мусить стати небезпечною для поступу самих емпіричних наук; це також причина того, чому гальмуються аж ніяк не завершене обґрунтування цих наук і конституювання нових необхідних для їхнього поступу наук про сутності. Як буде чітко показано пізніше, сказане стосується саме феноменології, яка утворює сутнісний ейдетичний фундамент психології і гуманітарних наук. Тож для захисту наших установлень потрібні деякі міркування.
§ 19. Емпіристське ототожнення досвіду та первинно давального акту
Варто визнати, що емпіристський натуралізм виникає з гідних поваги мотивів. Він є пізнавально-практичним радикалізмом, який воліє протиставити всім «ідолам», силі традиції та забобонів, грубим і витонченим передсудам усіх ґатунків право автономного розуму як єдиного авторитету в питаннях істини. Але судити про речі розумно й науково означає скеровувати себе на самі речі, тобто повернутися від розмов і гадок до самих речей, опитувати їх у їхній самоданості та відкинути всі чужі речам передсуди. Емпірик гадає, що це лише інший спосіб виразити те саме – сказати, що вся наука спирається на досвід, а її опосередковане пізнання мусить ґрунтуватися на безпосередньому досвіді. Отже, для емпірика справжня наука й емпірична наука означають те саме. Чим ще на противагу фактам можуть бути «ідеї», «сутності», окрім як схоластичними утвореннями, метафізичними привидами? Головна заслуга новочасної природничої науки саме й полягала в тому, що вона звільнила людство від цієї філософської примари. Вся наука має справу лише з досвідчуваною, реальною дійсністю. Що не є дійсністю, є виображенням, а наука з виображень є виображеною наукою. Звісно, виображення мають значення як психічні факти, вони належать до психології. Але те – як ми намагалися показати в попередньому розділі – що з виображень через ґрунтоване на них так зване бачення сутностей мають постати нові, «ейдетичні» даності, предмети, які є ірреальними, це саме і є – як уважає емпірик – «ідеологічною примхливістю», «поверненням до схоластики» або до певного виду «спекулятивних конструкцій a priori», завдяки яким чужий природничим наукам ідеалізм першої половини ХІХ століття так гальмував справжню науку.
А втім, усе, що каже емпірик, спирається на непорозуміння і передсуди – хоч би яким благоліпним і добрим був мотив, який первинно ним керує. Принципова помилка емпіристської аргументації полягає в тому, що засадова вимога повернутися до «самих речей» ототожнюється або змішується з вимогою ґрунтувати пізнання на досвіді. Натуралістично обмежуючи рамки пізнаваних «речей», він беззастережно вважає досвід єдиним актом, що дає самі речі. Втім речі є не лише природними речами, дійсність у звичному сенсі – дійсністю взагалі, а той первинно давальний акт, який ми називаємо досвідом, пов’язаний лише з природною дійсністю. Здійснювати такі ототожнення і ставитися до них як до удаваних самозрозумілостей означає не помічати відмінності, які мають бути дані в яснішому вбачанні. Тож варто запитати, хто упереджений. Справжня неупередженість вимагає не просто відхилити «чужі досвіду судження», а лише ті з них, властивий сенс яких вимагає обґрунтування досвідом. Беззастережно стверджувати, що всі судження допускають, ба навіть вимагають обґрунтування досвідом без попереднього вивчення і зважування докорінно відмінних видів сутності суджень, чи не виявляється це твердження, врешті-решт, безглуздим: воно є «спекулятивною конструкцією a priori», яка не є кращою через те, що цього разу її проголошують з емпіристського боку. Справжня наука і властива їй справжня неупередженість вимагає як засад всіх доказів безпосередньо чинні судження як такі, що дістають власну чинність з первинно давальних споглядань. А вони облаштовані так, як того вимагає сенс цих суджень, тобто власна сутність предметів і зав’язків суджень. Фундаментальні регіони предметів і корелятивні регіональні типи давальних споглядань, відповідні типи суджень і нарешті ноетичні норми, які вимагають для обґрунтування суджень таких типів споглядання саме такий, а не інший вид споглядання – все це не можна постулювати або декларувати абияк; їх можна лише встановлювати у вбачанні, а це знов-таки означає: виявляти в первинно давальному спогляданні, і фіксувати в судженнях, які чітко відповідають даному в ньому. Ми вважаємо, що лише таким і не інакшим є насправді неупереджене та предметне дослідження.