Дороги, які нас вибирають

Уперше появилися щілини, крізь які почала просмоктуватися інформація, після двадцятого з’їзду КПРС. Маю на увазі не тільки інформацію про сталінські злочини (що само по собі породило перші думки: а що ж призвело до них), а інформацію категорій естетичних – прийшли книги «нормальних» письменників з-за кордону, було дещо видано із забороненого досі. До цього в нас публікувалися тільки Говард Фаст, Анна Зегерс та їм подібні, тобто книги, схожі на наші власні, радянські. З цих «нормальних» книг письменники виловлювали для себе саму можливість інших оцінок життя, самостійності мислення, сумнівів і шляхів пошуків істини. Ми вчилися відгадувати, відмітати фальш в зображуваному, не тільки з боку істини, а й самого смаку – бо смак був безнадійно зіпсований, вираження почуттів – фальшиво-гіпертрофованим.

Диво з див: до цього нам безнастанно твердили про правду, але якось так виходило, що мовбито правди є дві, повсякденна, дрібна, маленька і велика, епохальна, яка підпорядковує собі та дозволяє не брати до уваги правди дрібні, щоденні, які суть неістинні, прохідні. Усі вітри епохи віяли в один бік, клали траву в той бік, окрема травинка не могла встояти, певніше, не могла вирости; а точніше, нас обвівали сотні вітрів, і всі випущені з одного інфернального рукава, вони шліфували, прокочували, хилили всіх однаково. Усе було стерилізовано, вичищено і підчищено, ні за що не було зачепитися розумом, думкою, щоб зростити свою власну екзистенцію. Шістдесятникам такого ґрунту наніс західний вітер. І не тільки вони, а й деякі старші почали серйозно замислюватися. Саме з того часу думати, порівнювати, сумніватися, сублімуватися в інший стан. Отой фетиш – «уперше у світі» – ще довго тяжів, але почало формуватися в умах нове бачення, сама естетика стала іншою.

Нас виховували в табуні, індивід, який випадково відривався, відстрілювався одразу. Перед очима був одноколірний світ, люди не підозрювали про існування інших кольорів; життя, яке бачили, вважали єдино істинним. Мені це нагадує отой Платонівський приклад, коли людина повсякчас бачила тільки людські тіні, вона й сприйматиме їх єдино за справжніх людей, за реальний світ. Страшна, крижана епоха. Жоден паросток вільної думки, духу, почуття не міг вирости в ній. Усе проміряно, все регламентовано – навіть почуття. Кохати можна тільки ось таких і ось так. Дівчина мала принаджувати «нє красой кудрявою, а колхознимі дєламі, трудовою славою». То ще диво, що проривалися якісь рядки, строфи, сторінки. Жива душа не вмирає, навіть у крижаному царстві космосу існують живі віруси. Наступні покоління зрозуміють це, по тих росточках дослідять флору і фауну.