Силует

Не диво, що історія ця «має свою історію», та й життя її славного автора не минуло без пригод. «Книгу володарів» переслідували, приховували, нищили, палили вогнем і топили в воді. Бо вічна це річ, що завойовники намагаються й мечем та кайданами, ласкою та золотом, примусити підбитий народ забути про своє ім’я та життя своїх батьків. Так було і в Персії, коли її опанували мусульмани-араби. Не хотіли й вони, щоб Персія знала й пам’ятала своє славне минуле, не хотіли, щоб трималася своєї прадавньої «реліґії світла», яку дав персам Заратустра[15], а накидали чужий і походженням і духом іслям[16]. Та в Персії з давен-давна поважали науку й письменство – за служення Богові, – і «Шах-Наме», те слово, що стояло на сторожі народу перського, не вмерло, відродилося.

Року 961, коли вже впало арабське ярмо, перський володар Абу-Саліх звелів розшукати й позбирати докупи все, що де було з уривків народнього епосу[17] – «Шах-Наме». Поетові Дакікі, найвизначнішому з-поміж тогочасних двірських поетів, доручив володар усі знайдені вривки скласти й перекласти із старої іранської мови на новішу – перську, якою тоді вже говорила країна. Надавався на ту працю Дакікі ще й тому, що був він вірний визнавець Заратустрової віри, яка, не вважаючи на всі переслідування мусульман, і досі живе ще в Персії. Та коли Дакікі закінчив перших 1000 віршів, його вбив невольник, підісланий мусульманами.

На кількадесят років праця спинилася. Аж за часів Магомета-Гасана (997–1030) відновлено стародавній іранський первотвір. Гасан пильно шукав відповідного майстра пера, що був би одночасно й ученим, знавцем мов та іранської історії, та й видатним поетом. І володарів вибір упав на Ансарі, званого «царем поетів». Та Ансарі видалася та праця занудна, він її не приняв, зате вказав Магометові-Гасанові на молодого, малознаного ще співця – Абул-Касим-Мансура.

Нема певних, цілком докладних відомостей про рік його народин: одні джерела називають р. 940, инші говорять про р. 932-ий. Народився Абул-Касим у місті Шадабі, недалеко від більшого міста Туси, в землі Хорасанській, уславленій вибором найліпшої на світі січної зброї. І хоч походив він із родини незаможніх господарів, але був вихований дбайливо й мав добру освіту. Знав кілька мов, був добрий музика, завзято вчився, збирав та записував народні пісні, казки, віршовані байки та иншу словесну народню творчість.

А заразом був він і добрий поет. А що мав він мрію прикласти рук до початої поетом Дакікі справи, то коли сам володар доручив йому цю працю, Абул-Касим для неї забув про світ увесь. Не шукав він слави, не хотів одного: свого затишного закутка, бажав тільки одного: щоб ніхто не заважав йому робити улюблене діло.

Та Магомет-Гасан забажав побачити на власні очі свого нового надворного поета, й Абул-Касим мусів податися до столиці.

На Сході говорять, що лише жінки та поети вміють як слід ненавидіти та заздрити один одному. А що способи боротьби і в жінок, і в поетів однакові: чутки, плітки, шпильки та глузування, спрямовані на те, щоб суперника «розшрибувати», то й недосвічений юнак Абул-Касим ураз скоштував на собі «столичних штучок». Та мав особливе щастя цей «провінціяльний дикун», бо дарма, що його втягнули в густу сітку мистецьких спліток і брехень – володар не вигнав його перш, доки не познайомився з уривками його праці. І це вирішило Абул-Касимову долю, і одночасно й долю «Шах-Наме».

Магомет-Гасан неймовірно захопився поезією Абул-Касима. А що східній можновладець у свойому захопленні не знав меж, на поета дощем полилися великі ласки. Магомет-Гасан подарував Абул-Касимові казкову палату побіч із власною, що мало чим була ліпша за поетову. Надав йому назву – «фірдусі», тобто – «райський», дав право вільного входу до своїх багатих збірок та книгозбірень, дозволив навіть заходити до скарбниць.

Тепер уже всі суперники тихенько сичали, що легше доступитися до володаря землі, ніж до того новооб’явленого «райського птаха». І це була дійсна правда. Бо Магомет-Гасан особливим розпорядком заборонив перешкоджати Абул-Касимові в його праці, й нерідко сам володар, прийшовши в хвилині поетові праці, чекав терпляче або, й не дочекавшись, сумирно вертався до свойого палацу, щоб прийти до поета вдруге.

Коли ж поет кінчав новий розділ, при володаревому дворі впроваджували пишні свята. Абул-Касим читав свої вірші в супроводі музик. Та крім усього, йому призначено й чималу винагороду: за кожну тисячу двовіршів (улюблена форма перського віршування) йому обіцяли по тисячі золотих дукатів.

І ось це золото стало причиною несподіваних прикростей для Фірдусі та мало не викликало війни з сусідами.

Фірдусі не був ласий на гроші, але мав почуття власної гідності. Маючи забезпечений прожиток, не схотів він приняти володаревого золота, лише зажадав, щоб замісць винагороди для нього в його рідному краю поставили греблю на річці, що часто розливалась далеко-широко й робила великі шкоди його землякам. Магомет-Гасан радо на це пристав і що далі, то все більше переймався любов’ю та пошаною до «райського» поета, що його слава лунала далеко й поза рідною землею. Та що більше зростала поетова слава, то більше зростала ненависть до нього його ворогів. Знайшли вони дорогу спершу до великого везира[18], а той вибрав слушну хвилину й «поміг» Фірдусі в Магомета-Гасана.

Везир знав, що ніякі сплітки, ніякі «найправдивіші» наклепи не похитнуть любови володаря до поета, тим то й підійшов до його з иншого кінця. Коли, мовляв, «райський» поет гребує володаревою ласкою й відкидає золоті нагороди, то це тільки на користь державі, що сама потребує золота. А що володар свого слова не візьме назад, то можна дати Фірдусі рівновартість у сріблі, за яке так само він може будувати свої химерні греблі. Добре бо знав везир вдачу поета, що й сам до дрібниць дотримував свого слова, й від инших вимагав того самого. А володар, не помітивши гачка, пристав на «мудрі» доводи свого міністра і звелів післати першу частину нагороди Абул-Касимові в такій кількости срібла, яку може витягти на собі могутній слон. Абул-Касим сидів саме в лазні. Коли його повідомили про прислане срібло, він так обурився крутійством володаря, що звелів слугам із лазні поділити прислане срібло між собою, а султанові звелів переказати, що він узагалі не потребує нагороди за свою працю. А в серці його палала образа. Він написав гострий в’їдливий вірш на Магомета-Гасана, переодягся в скромну одежу ченця-дервіша, покинув усі статки-маєтки й подався в мандри, наказавши свій вірш передати султанові за 20 день.

Ясна річ, Магомет-Гасан вислухав на цей раз без насолоди твір Фірдусі й казав його за всяку ціну піймати. Та Фірдоусі був уже в Мазандерані, країні, що належала до иншого володаря й була не лише багата, сильна і славна, але була й під опікою джінів, тобто духів, ворожих людству. Отож коли б Мазандеран не був «країною джінів», Магомет-Гасан без довгих міркувань вислав би був на неї своє військо. Та, видко, Абул-Касимові не дуже було приманливе життя в Мазандерані, хоч і оспівав він цей край у чудовій пісні, відомій під назвою «Пісні мазандеранського джіна». Тим то поет швидко покинув Мазандеран і подався до Баґдаду.

Баґдадський каліф (володар) Кадер-Білах приняв славного співця з великою пошаною. Тут Фірдусі написав кілька своїх поезій, а між ними і славнозвісну поему – «Юсуф та Зюлейка», що є історією Йосипа Прекрасного та Путифарки, званої в корані[19] Зюлейкою. Та довго всидіти в гостинному Баґдаді Абул-Касим не міг. Султан Магомет довідався про місце його пробування й вимагав від Кадер-Білаха віддати йому «ворога», а якщо ні – загрожував війною. Магомет-Гасан був дужчий за Кадер-Білаха, та для останнього було б безчестям «видати», тобто зрадити свого гостя. Тому Фірдусі, щоб не наражати каліфа на небезпеку, помандрував далі.

Опинився він у країні – Кугістан. Володар її Назир-Лек приняв поета не менш гостинно, ніж і баґдадський каліф. Та, видко, був цей Назир-Лек меткий чоловік, бо не тільки викрутився від війни, але й помирив Абул-Касима з Магометом-Гасаном. Це вможливило Фірдусі прожити останні роки у свойому рідному місті. Там він і помер у 1020 році, досягши глибокого віку.

Поховали поета в його власному саду. Але магометанський духовник не дозволив на належні молитви над могилою «єретика» Фірдоусі, що оспівував і вихваляв «реліґію світла». Аж уночі побачив він дивний сон: ніби він піднявся на небо і приступив до брами раю. Там побачив «райського» поета, що походжав у зеленому одягу, як у свому власному садку. Здивований шейх[20] зблизився до вартового янгола й запитався, як це воно, що такий «страшний єретик» потрапив у Алахів рай та ще й одягнутий увесь у «святий» зелений колір?! І райський вартовий відповів йому:

– Коли б за все життя нічого доброго не зробив цей чоловік, то вже за один його вірш гідний він бути в раю, бо написав він про Бога так: «Знаю лише, що коли у світі є справді дійсність, то це – Ти».

І мусульманський шейх молився ревне за невірного.

Та, може, й султанові в тій добі приснився якийсь химерний сон. Бо згадав Магомет-Гасан, що колись таки вчинив він кривду свойому поетові, не дотримав даного слова. І він післав цілу каравану[21] з щирим золотом до Фірдусі, що заробив той за умовою. Та каравана прийшла саме в день похорону поетового.

Але після Фірдусі лишилися його сестра та єдина донька. А що жінки в Персії мали право розпоряджати по вподобі власним майном, то ці дві поетові спадкоємиці, знаючи, яких прикростей він зазнав за життя через те султанове золото, й тепер відмовились його взяти. Каравана подалася назад, але незабаром вернулася до Шадаби знову. Прислав те золото володар, щоб за нього хоч тепер вибудували ту греблю, що її бажав мати Фірдусі.

Коли поставили загати, сталася дивовижна в будівничій практиці річ: по викінченні насипу лишилося ще чимало золота з султанового дару. Тоді в рідному місті поета поставили гарний пам’ятник. І знову лишилося чимало. Та впертий Магомет-Гасан не хотів узяти назад ані зерна з того, що вважав за зароблене добро покійного поета. І щоб те ненависне золото не наробило йому знову прикростей, він звелів роздати його бідним у краю Фірдусі на його честь і згадку.

Примечания