Професор Вільчур
Зайшовши до свого кабінету, він застав там майже весь старший склад клініки: доктора Ранцевича, доцента Бернацького, у якого з’явився нервовий тик; Добранецький мовчки палив сигарету, Кольський був блідий і з похмурим обличчям; також були там Жук, доктор Люція Канська та ще декілька інших. Панувала цілковита тиша. Професор Вільчур підійшов до вікна і через деякий час, не дивлячись на лікарів, запитав:
– Хто з колег-терапевтів сьогодні чергував?
Після невеликої паузи обізвалася тремтячим м’яким голосом доктор Канська:
– Я, пане професоре.
– Пані? – ніби з легким здивуванням запитав Вільчур. – Ви його обстежили перед операцією?
Тепер він повернувся і з докором подивився на неї. Власне вона, до якої мав найбільшу симпатію, якій найбільше довіряв, якій, як молоденькій лікарці, передрікав найкраще майбутнє, саме вона так жахливо знехтувала…
– Чи ви його забули оглянути?
Доктор Люція кивнула головою:
– Я не забула, пане професоре, але коли я зайшла в його палату, там застала професора Добранецького. Професор Добранецький сказав мені обстежити іншого пацієнта… тому я подумала, що Доната він уже оглянув сам… Так я зрозуміла, ось таке в мене склалося враження.
Очі присутніх звернулися до Добранецького, який трохи почервонів і знизав плечима.
– Чи оглянув його колега? – спитав Вільчур.
Гнів спалахнув у погляді Добранецького.
– Я? З якої причини? Зрештою, це обов’язок чергового терапевта.
Його високо піднята голова і напружені риси обличчя виражали обурення.
– Мені здавалось… – почала доктор Люція зі сльозами в голосі, – у мене склалося враження…
– І що з того? – іронічно спитав Добранецький. – Ви завжди виконуєте свої обов’язки, обов’язки, від яких залежить життя пацієнта, лише тоді, коли ви нічого не думаєте, якщо у вас немає якихось там вражень?..
Доктор Люція покусувала губи, щоб не розплакатися.
Тишу перервав роздратований голос доктора Кольського:
– Я зустрів колегу в коридорі, і вона сказала мені, що пан професор це зробив… Що професор – особистий знайомий Доната…
Добранецький нахмурився.
– Так, я зазирнув до нього як до давнього знайомого, щоб перекинутися кількома словами. Звичайно, я б послухав його серце, якби мені прийшло в голову, що ви так легковажно поставитесь до свого обов’язку.
Сльози котились по обличчю Люції. Її губи тремтіли, коли вона говорила:
– Я не знехтувала… Я була переконана, що… я не можу присягнути, але я майже впевнена, що ви дали мені зрозуміти, що ви сам цим займетесь, бо… Я… ніколи…
Останні слова заплуталися і розпливлись у схлипуванні.
– Якщо тут і є чиясь вина, – вибухнув Кольський, – то в жодному разі не панни Люції!
На обличчі професора Добранецького з’явився темний рум’янець. Він зробив крок назад і вигукнув:
– То так? То це такі методи? Я бачу, що проти мене затівається якась змова! На мене хочете скинути вину! То, може, я маю нести відповідальність за відсутність дисципліни у клініці, за необов’язковість деяких привілейованих співробітників?.. Можна було б обурюватись, якби це був надто очевидний абсурд. О ні, дорогі мої пані й панове! Я не боюся інтриг і брехні. Не боюся відповідальності, коли це насправді падає на мене, але тепер, коли ви змушуєте мене, я не збираюся приховувати те, що думаю. Так, скажу відверто. Скільки років я керував цим закладом, і в мене подібні випадки були цілком виключені. У мене панувала абсолютна дисципліна, у мене ніхто не користувався особливими поглядами, у мене кожен повинен був з усією відповідальністю виконувати свої чітко визначені обов’язки. Може, через це мене вважали занадто суворим, вимогливим, безжальним керівником, але тоді не було можливості жартувати з людським життям!.. Отже, Донат – жертва тих порядків, які зараз панують тут. Вони вбили Доната, і заради Бога, я не відповідаю за це!..
Не лише промовлені слова, але й поза, вираз обличчя та очі Добранецького ніби дихали звинуваченням, звинуваченням проти всіх.
Серед тиші пролунав голос професора Вільчура:
– Я б хотів попросити колегу заспокоїтися і не виносити вироки. Ніхто проти вас не плете інтриг, ніхто не ставить під сумнів ваші заслуги, ніхто вас не звинувачує. Я відповідальний за все, що відбувається у клініці, я несу відповідальність.
– Саме так. І я так думаю, – відповів Добранецький з іронічною напівусмішкою, кивнув головою і вийшов з кабінету.
Після звістки про смерть Доната на операційному столі у клініці запанував гнітючий настрій. Ясно, що новина швидко розійшлася містом, і менш ніж за годину в холі клініки було повно журналістів та редакційних фотографів.
У місті тільки й було про це мови. У надзвичайних додатках наводилися лише сухі факти, але вже у самих заголовках містився вирок: «Великий співак Леон Донат помер під ножем професора Вільчура», «Перед операцією не обстежено серце», «Жертва ганебної недбалості у клініці професора Вільчура».
Варшаву трясло. Кількатисячний натовп шанувальників померлого співака зібрався перед клінікою, з людського тлуму раз-по-раз лунали вигуки на адресу професора Вільчура й лікарів узагалі. Лікар Жук, який саме виходив з клініки, мало не постраждав, а поліція з трудом змогла розігнати натовп, щоб дати дорогу кареті «швидкої допомоги», яка везла якогось пацієнта.
У самій клініці панував похоронний настрій. Лише один професор Вільчур, певно, не переривав своїх щоденних занять. Він, здавалося, не помічав виразу обличчя підлеглих чи їхню нервозність, здавалося, він не знав про нервозність, яка охопила місто, ніби й не чув галасу натовпу під вікнами.
Професор щойно закінчив вечірній обхід пацієнтів і спускався вниз, коли привезли нового пацієнта. Доктор Кольський, який асистував професорові, хотів зайнятися його прийомом, але Вільчур сам підійшов до лікаря «швидкої допомоги», щоб забрати пацієнта. З нош, з якими двоє фельдшерів прямували до приймального покою, пролунав тихий стогін, густі краплі чорної крові позначали дорогу.
– Що це? – запитав професор Вільчур.
Лікар «швидкої допомоги» пояснив: бійка з ножами, стан безнадійний, кілька глибоких ран грудної клітки й живота. Тільки негайна операція може допомогти. Тому він привіз його саме сюди, бо це було найближче.
– Будь ласка одразу на стіл, – звернувся Вільчур до Кольського.
Кольський на секунду затнувся:
– Його буде оперувати доктор Ранцевич?
– Ні, я сам цим займусь, – відповів Вільчур.
Кольський побіг давати вказівки, потім подбав, щоб з пораненого зняли його лахміття. Це був якийсь волоцюга з давно неголеним обличчям, яке перетинала кілька свіжих неглибоких порізів, що кривавили. Він помирав у муках. Нерівномірне дихання, пронизане смородом алкоголю, майже припинилося.
Операційна була готова. Прийшла доктор Люція, бліда, як папір, з червоними від тривалого плачу очима.
– Йдіть же додому, – з проханням у голосі сказав Кольський. – Я про все подбаю. А тут навіть немає причин слухати. Я не знаю, чи його донесуть до операційної.
З’явився професор Вільчур. Він схилився над пацієнтом і випростався, потираючи рукою очі.
– Хто це? Я знаю цього чоловіка. Я точно його колись бачив.
– «Швидка» лише назвала ім’я й прізвище, – пояснив Кольський. – Це Кипріян Омела.
– Омела? – повторив професор. – Звідки я його знаю?
На порозі з’явився санітар і повідомив, що все готове. Після того, як було знято тимчасові пов’язки, виявилося, що рани були не такі глибокі й небезпечні, як це заявляв лікар «швидкої допомоги». Лише одна була надзвичайно небезпечна. Лезо ножа досить глибоко увійшло у м’язи живота і широко зачепило шлунок. Легені були неушкоджені, але дуже велика й тривала втрата крові була найсерйознішою і найнебезпечнішою загрозою.
– Другий труп у цій кімнаті за один день, – шепнула одна з медсестер докторові Кольському. – Чому професор робить цю операцію сам?
Кольський нічого не відповів. Тим часом професор Вільчур своїми незграбними руками з дивовижною майстерністю зашивав одне поранення за іншим. Однак його думка працювала, ніби шукаючи подобу цієї людини в пам’яті.
«Омела, – повторив він подумки. – Кипріян Омела… з упевненістю я його знаю».
Операція закінчилася. Хворого живим забрали зі столу. Іскорка життя, яка тліла в ньому, могла легко згаснути або знову розгорітися. Його помістили на четвертий поверх у палату для пацієнтів, які не платили, а професор Вільчур просто з операційної попрямував у канцелярію, де на нього вже чекали комісар поліції та слідчий.
Під тиском громадськості влада змушена буда ґрунтовно розслідувати справу про смерть Доната. Професора Вільчура було повідомлено, що у справі вже є свідчення усіх найважливіших осіб, які були залучені до операції, і слідчий дав зрозуміти, що тягар обвинувачення скерований на доктора Люцію Канську, яка під час розслідування не заперечувала своєї вини. Це також підтверджують свідчення професора Добранецького, але він покладає вину на погану організацію роботи в клініці.
Професор Вільчур мусив докласти чимало зусиль та аргументів, щоб переконати їх у тому, що доктор Канська не несе ніякої відповідальності, що професора Добранецького також не можна ні в чому звинуватити. Виною всьому непорозуміння й тільки непорозуміння. Ніхто не може говорити про злу волю, але непорозуміння подібного роду насправді не можуть виникати у клініці, і тут Добранецький має рацію, приписуючи провину за смерть Доната поганій організації роботи.
– Я відповідаю за організацію, – підсумував професор Вільчур, – і я один винуватий.
– Так, професоре, – сказав слідчий, складаючи папери у свій портфель, – тут не йдеться про якийсь кримінальний процес. Однак ви повинні бути готові до того, що сім’я святої пам’яті Леона Доната або страхові компанії, в яких померлий був застрахований, можуть висунути серйозні фінансові претензії. Я б також порадив вам, пане професоре, заздалегідь узгодити ці питання зі своїм адвокатом.
– Дякую, пане слідчий, – мовив Вільчур.
Уже була десята, коли Вільчур вийшов з лікарні. Внизу він побачив Люцію, яка чекала на нього. Його зворушив її вигляд. Йому промайнуло в думці, що ця бідна дівчина у розпачі, прибита подіями, в центрі яких вона мимоволі опинилася, може здійснити якесь безумство.
Він посміхнувся і взяв її під руку:
– Ну, шановна пані, більше твердості, більше твердості. Не можна так перейматися. Жодна людина не може бути абсолютно впевнена у безпомилковості всіх своїх дій. І жоден лікар. Трапилось, що трапилось, треба про це шкодувати, слід подвоїти увагу, але не можна впадати у депресію.
Люція скрушно похитала головою:
– Ні, пане професоре. Це не депресія. Це відчай від думки, що пан професор може бути переконаний у моїй недбалості. Усі обставини проти мене… Я хотіла б, щоб ви дали мені можливість усе пояснити…
Вільчур сильніше стиснув її руку.
– Але, дорога панно Люціє…
– Ні, ні, пане професоре, – перебила вона його. – Об’єктивно кажучи, я заслуговую на осуд і знаю, що ви не можете надалі співпрацювати зі мною. Наражати себе на роботу зі мною. Я готова до всього. Я просто хочу, щоб ви мені повірили, щоб ви не сумнівалися в мені… Моя вина – це не байдужість і навіть не легковажність… Можливо, тільки дуже велика довіра до доброї волі й відданості… професорові Добранецькому… Я відповідатиму за всі наслідки… Якщо навіть заберуть право на лікарську практику, хай буде!.. Але повірте мені…
– Та, я вірю, вірю, люба пані, – запевнив Вільчур. – І ви можете бути спокійна, ніхто у вас нічого не забере, як і колись, ви залишитесь у клініці, і моя довіра до вас не зменшиться ні на йоту.
Якусь мить вони йшли мовчки, і Вільчур заговорив незвичайно різким, як на нього, тоном:
– Ви молода, дуже молода, і тому я пробачу вам, і це єдина справжня провина, яку ви допустили. Яку ви щойно допустили… Я спробую забути, що ви, можливо, на мить засумнівались у добрій волі професора Добранецького, добрій волі будь-якого лікаря. Лікар може помилятися, але в світі немає такого, чуєте мене, такого, який би без будь-якої причини міг би поставити під загрозу смерті пацієнта. Ви як лікар повинні зрозуміти… Ви повинні в це вірити! У той момент, коли перестаєш вірити в це, треба перестати бути лікарем.
Люція обізвалася виправдувальним тоном:
– Я тільки хотіла зазначити, пане професоре, що професор Добранецький…
– Давайте більше не будемо про це говорити, – рішуче перебив її Вільчур. – Нехай Бог боронить вас від того, хто звіряється в якихось своїх… Ну, даймо цьому спокій. Подивіться, яка гарна ніч. Скільки зірок.
Він нахилився до неї з посмішкою.
Розділ ІІІ
Зміст ранкових газет викликав на обличчі Ніни Добранецької рум’янець. Вона наказала привезти усі, й не було жодної газети, яка б не помістила інтерв’ю з її чоловіком. Майже у кожній були суворі коментарі, які засуджували недбалість у клініці, котра роками була відома своїм зразковим порядком та високим рівнем знань лікарів. Деякі видання навіть вимагали відставки професора Вільчура, інші висловлювали побоювання: якщо в цій клініці таким недбалим чином поставилися до світової слави багатого пацієнта, то як там узагалі лікують звичайних людей. У всіх публікаціях також нагадувалося, що багаторічна амнезія професора Вільчура не могла не залишити сліду на сучасному стані його душевного здоров’я, доказом чого можуть бути залишки його знахарських уподобань до вживання трав, навіть тих, які офіційно наука давно визнала нікчемними або навіть шкідливими.
Інтерв’ю, яке дав її чоловік, видалося Ніні занадто слабким. Цей чоловік пропустив найкращу нагоду, щоб розчавити, нарешті, цілковито знищити опонента і відкинути його від аудиторії. Зайвими були ці перебільшені компліменти на адресу Вільчура. Необхідно було чіткіше підкреслити його вік і додати щось як свідчення симптомів рецидиву амнезії. Перегорнувши газети, пані Ніна натиснула на дзвінок.
– Пан професор уже встав? – спитала вона служницю.
– Пан професор пішов уже годину тому.
– Годину тому? – здивувалася пані Ніна.
Вчора вона не бачила свого чоловіка. Про смерть Доната дізналася з надзвичайних додатків до щоденних газет. Кілька разів намагалася по телефону зв’язатися зі своїм чоловіком, але в клініці їй завжди відповідали, що він не може підійти. Він повертався додому пізно вночі, коли вона вже спала. А сьогодні перед восьмою він вийшов з дому, чого майже ніколи не робив.
– Можеш йти і приготуй мені ванну, – відпустила вона служницю.
Пані Ніна вирішила діяти. Перш за все потрібно було з’ясувати, який резонанс серед знайомих викликали статті у ранковій пресі, і постаратися схилити різні впливові особистості, щоб максимально критично поставились до особи Вільчура. Це не було надто важке завдання в атмосфері, яку створили випадки. Кожен із співрозмовників пані Ніни розумів, що пані Добранецька, як дружина заступника й найближчого співробітника Вільчура, може мати більш детальну та багатшу, ніж преса, інформацію про перебіг операції та причини смерті Доната.
І пані Ніна не розчарувала цих очікувань.
Вона мала великі контакти і вміла говорити переконливо. Як результат плітки й коментарі навколо трагічної події зростали, набуваючи форми найфантастичніших гіпотез, здогадок та підозр. Варшава була так насичена цим питанням, що воно не могло зникнути зі сторінок газет. Це не була кампанія, спрямована безпосередньо проти особи професора Вільчура, але, по суті, це був удар по його становищу у світі медицини та по славі хірурга.
Пані Ніна не належала до людей, які перебирають засобами боротьби, вона також не належала до людей, які відмовляться від будь-якого кроку, якщо цей крок може наблизити до мети. Через кілька днів саме з цієї причини у неї з чоловіком дійшло до гострої суперечки.
Під час консиліуму в одного з пацієнтів професор Добранецький почув від доктора Гриневича таке безглузде звинувачення щодо Вільчура, що навіть з почуття пристойності йому довелося заперечити. Закид полягав у тому, що в деяких випадках Вільчур замість медикаментозного лікування, нібито як знахар, вдається до «замовляння». Добранецький навіть на мить запідозрив, що Гриневич вдався до підступних провокацій щодо нього.
– Дурниці, шановний колего, – сказав він скривившись. – Як можна вірити таким недоречностям?
– Моя сестра це почула від вашої дружини, – відповів лікар.
Добранецький щось пробурмотів про непорозуміння, яке, мабуть, тут сталося, але, повернувшись додому, він почав жорстоко докоряти дружині.
– Ти дійсно не знаєш міри і не маєш почуття здорового глузду. Бо таким чином ти компрометуєш мене. Зрештою, не можна людям впарювати безглузді речі, яким жодна мудра людина не повірить.
Пані Ніна знизала плечима:
– І все ж бачиш, що повірили.
– Або вдавали, що вірять, – наголосив чоловік.
– Мій любий, будь певен: якщо про когось говориш погано, завжди тобі повірять.
– І все ж я прошу тебе, Ніно, припинити свої дії. Вільчур чудово розуміє, кому може залежати на знищенні його репутації. У його поведінці щодо мене останнім часом я зауважив більшу дистанцію й холод. Коли його вивести з рівноваги, він може сильно нашкодити мені.
– Яким чином?
– Дуже просто. Він може звинуватити мене у наклепницькій кампанії проти нього.
Жінка іронічно посміхнулася:
– Кому пред’явити звинувачення?
– Не має значення. В академічних колах, у профспілці і, ймовірно, в пресі. Не забувай, що він досі користується великим авторитетом. І одна летальна операція… не може перекреслити такий авторитет.
Професор Добранецький мав рацію. Смерть Доната не змогла знищити авторитет професора Вільчура, але серйозно похитнула його. Це дуже яскраво показали вибори під час щорічних профспілкових зборів.
Становище Вільчура все ще було настільки міцним, що Добранецький вважав за доцільне зняти свою кандидатуру на посаду голови і висунути кандидатуру Вільчура. Відбулося голосування й обрали Вільчура. Але якщо іще два тижні тому вибір був би одноголосним, то тепер він відбувся лише з невеликою перевагою голосів, кілька голосів було проти і багато утрималось.
Вільчур не був присутній на зборах. Заглиблений у свої турботи, він просто забув про них. Коли йому повідомили про результати, написав короткого листа до профспілки, заявивши, що не може прийняти посаду голови. Він виправдовувався втомою і тим, що молодші мають займати громадські посади. Насправді йому було гидко від думки, що, приймаючи посаду, йому доведеться постійно зустрічатися з тими, хто голосував проти нього, хто повірив у ганебні плітки й наклепи, які кружляють містом і знаходять відгомін у багатьох щоденниках, більше того, навіть у фахових журналах.
У нього були й інші неприємності. А саме одного дня до нього звернувся представник страхової компанії, в якій Донат був застрахований на колосальну суму. Компанія стояла на позиції, що професор Вільчур несе відповідальність за смерть співака і він також повинен сплатити страхову суму. А для Вільчура це означало розорення.
Незважаючи на це, він без вагань сказав, що готовий заплатити всю суму. Чи міг він піддаватися свідченням в суді, покладатися на висновки експертизи, виносити на денне світло усі ті підозри, які стосуються не лише його, але й Люції Канської, Кольського й багатьох інших? Вони б усі мали б постати перед судом і, безумовно, хтось із них порушив би цю справу, висунув би ці претензії, від одної згадки про які Вільчура охоплювали жах і огида.
Ні, він не міг погодитися на це.
Таким чином за один день він втратив майже все своє майно. Клініка, вілла, житловий будинок на вулиці Пулавській – усе це перейшло у власність страхового товариства. Керівництво цього товариства виявило добру волю, залишивши Вільчура на чолі клініки та призначивши йому відносно високу платню й право до кінця життя займати віллу. Завдяки цьому справу було вирішено тихо і без розголосу, на чому найбільше залежало Вільчурові. На перший погляд, нічого не змінилося. Ніхто не знав про те, що у клініці Вільчур перестав бути всесильним паном і тепер залежав від голови страхового товариства «Тухвиця».
Зрештою, і сам Вільчур не відчув зміни. Багато років він не надавав великого значення грошам. Колись, коли його дружина, світлої пам’яті Беата, ще була з ним, він працював по кільканадцять годин на добу, вірив, що великою розкішшю, автівками, дорогим хутром та прикрасами може забезпечити їй радість і щастя. Й ось одного разу вона все це залишила, залишила й пішла, взявши маленьку Маріолу. Разом з її відходом розвіялися його ілюзії. Усі зусилля, зроблені до цього часу, вся наполеглива і вперта боротьба за існування здавалася смішним непорозумінням, безглуздим зусиллям, трагічною помилкою.
А потім настали роки… зовсім інші роки… Хто знає, чи не слід їх благословити, ті роки, проведені на шляхах волоцюги, роки, проведені серед добрих людей, коли праця із сокирою в руці або з важким мішком на спині була роботою за простий шматок хліба… Втрата пам’яті. Так. Багато років він не знав, хто він, звідки він, як його звати. А втрата пам’яті тоді не була для нього благом? Чи не повинен він благословити Бога за те, що відібрав йому свідомість минулого, свідомість смертельної рани, завданої його серцю, до безпам’яті закоханому серцю, жінкою, яку кохав понад усе…
Попіл часу притрусив минуле, попіл часу притрусив волосся…
З минулого йому лишилась тільки Маріола… Чи лишилася?..
Він бачив її лише один раз протягом трьох років, після того як вона вийшла заміж. Він не ображався ні на неї, ні на Лешека. Що ж, у кожного своє життя. Молоді птахи вилітають зі своїх гнізд, будуючи своє, і ніколи не повертаються до старого. Родина Лешека живе в Америці, і хоча вони часто пишуть, все більше й більше відчувається з їхніх листів ця відстань у тисячі кілометрів, цю перепону багатьох тисяч інших, відмінних, чужих умов життя, які відділяють їх від нього.
«Я їм не потрібний, – думав Вільчур, – а при їхньому багатстві вони навіть не відчують втрати, якщо після мене нічого не отримають».
Після смерті… Вперше його осінила думка, що він уже старий. Досі безліч щоденної праці та його невтомна енергія приховували перед його очима той факт, що він наближається до того віку, коли більшість людей думає лише про смерть. Коли Вільчур прочитав ці слова в інтерв’ю Добранецького, вони видалися йому такими смішними й нікчемними, як і решта його підступного судження. Минали дні і тижні, а він дедалі більше задумувався про свою старість.
Хоча Вільчур щодня о сьомій ранку був на ногах, а о восьмій – в клініці, як правило, пообідній час проводив вдома. Переважно на самоті.
Він відчував втому. Через постійні нападки, на які він не реагував, його нервовий стан погіршувався, а це позначалося на здоров’ї та самопочутті професора.
Тоді він почав пити. Це не була залежність. Просто старий, досвідчений Юзеф, слуга Вільчура, одного дня запропонував йому чарку коньяку:
– Ви трохи застудилися, пане професоре. Це піде вам на користь.
З того дня, після обіду, коли він сідав у кабінеті перед каміном, поруч з чашечкою чорної кави на столику стояла пляшка коньяку. Кілька чарок чудово розігрівали його, допомагали відволіктися від неприємної реальності, дарували ілюзію гарного настрою і задоволення. І найбільше присипляли нерви, нерви, яким останнім часом справді був потрібен спокій.
Постійні нападки на Вільчура вплинули навіть на його найближче оточення. У клініці, як йому вдалося зауважити, частина персоналу критично ставилися до нього й чітко дрейфували в бік Добранецького чи з переконання, чи для того, щоб заручитись його підтримкою у зв’язку з наближенням нового періоду його влади.
Ставлення Вільчура до Добранецького ніби зовсім не змінилося. Вимушені щодня контактувати в клініці, як і раніше, вони спілкувалися між собою, брали участь в консиліумах і нарадах. Однак обидва намагалися мінімізувати взаємні контакти. Вони також уникали будь-яких суперечок. Тому, коли професор Добранецький наказав секретареві, щоб відтепер йому не давали пацієнтів з четвертого поверху (безплатне відділення), Вільчур без будь-яких протестів прийняв це до відома і з того часу сам робив обхід у тому відділенні.
Власне, у цьому відділенні він пережив несподіваний випадок. Під час одного з обходів зустрів чоловіка, якого привезли до нього під іменем Кипріяна Омели, а точніше Омела впізнав Вільчура.
Це було так: професорові дали знати, що той пацієнт опритомнів. Коли Вільчур увійшов до його палати і нахилився над хворим, той розплющив очі і довго вдивлявся в обличчя професора, потім ледь усміхнувся і сказав:
– How do you do, darling[1]!
– Звідки я вас знаю? – спитав Вільчур.
Пацієнт в усмішці оголив гнилі зуби.
– Нас представив церемонімейстер на прийомі у княгині Монтекукули.
Професор засміявся.
– Авжеж, я також пізнаю ваш голос і те, як ви говорите.
– Це не важко, mon cher[2]. У мене є звичка змінювати голос лише один раз у житті. У період хлоп’ячої мутації. Що ж до того, як я говорю, я ніколи не перестаю бути вишуканим.