Степовий вовк

Степовий вовк
Hermann Hesse

Вiдчуження людини, яка живе «не як усi», пошуки свого «я» там, де це «я» знайти неможливо, психоаналiз, Фройд i Юнг, фантасмагорiя, еротика i джаз, роздвоення особистостi – все це «Степовий вовк», роман видатного нiмецько-швейцарського письменника, лауреата Нобелiвськоi премii Германа Гессе (1877–1962). Гарi Галер – головний герой роману – називае себе «степовим вовком, який заблукав у тенетах цивiлiзацii». Вiн книжник-одинак, який зовсiм не пристосований до життя i тому думае про те, щоб це життя покинути. Але декiлька незвичайних подiй вимушують його переглянути своi погляди…

Герман Гессе

Степовий вовк

Hermann Hesse

DER STEPPENWOLF

Roman

VOM STEPPENWOLF

© 1927 by Hermann Hesse All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© Є. О. Попович, переклад украiнською, 2007

© І. П. Мегела переклад украiнською, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

Степовий вовк

Вступне слово видавця

Ця книжка мiстить записки, що лишилися пiсля чоловiка, якого ми прозивали Степовим Вовком, – а втiм, вiн i сам не раз уживав це iм’я. Хтозна, чи слiд давати до них вступне слово; принаймнi сам я вважаю, що воно потрiбне. Я спробую в ньому викласти своi спогади про Степового Вовка. Моi вiдомостi про нього дуже скупi, а про його минуле, про його походження я й зовсiм нiчого не знаю. А проте його особа справила на мене сильне i, незважаючи нi на що, приемне враження.

То був чоловiк десь рокiв п’ятдесяти. Одного дня кiлька рокiв тому вiн зайшов до будинку моеi тiтки й сказав, що напитуе собi кiмнату. Вiн найняв мансарду нагорi й невеличку спальню бiля неi, а через кiлька днiв з’явився з двома валiзами та великою скринею, повною книжок, i пробув у нас дев’ять чи десять мiсяцiв. Жив вiн дуже тихо й замкнуто, i якби нашi спальнi не були поряд, через що нам доводилось випадково зустрiчатися на сходах i в коридорi, ми, певне, нiколи не познайомилися б, бо вдача в нього була не товариська, навпаки: такого запеклого вiдлюдька менi ще нiколи не доводилось бачити. То був справдi степовий вовк, як вiн часом називав себе: чужа, дика й воднораз несмiлива, навiть дуже несмiлива iстота з iншого свiту, не схожого на мiй. До якоi страхiтливоi самоти призвели нашого пожильця його нахили та його доля i як глибоко вiн усвiдомлював ту самоту своею долею, я, правда, довiдався аж iз цих записок, що лишилися вiд нього; але все ж таки я трохи пiзнав його вже й ранiше з численних, хоч i побiжних зустрiчей та розмов, i образ, який постав передi мною з записок, загалом збiгався з тим – звичайно, нечiтким i неостаточним, – що його я склав iз своiх власних спостережень.

Випадково я був саме вдома, коли Степовий Вовк завiтав до нас уперше, щоб домовитися з тiткою про кiмнату. Вiн прийшов в обiдню пору. Ми щойно попоiли, на столi ще стояли тарiлки, i я аж за пiвгодини мав iти до контори. Нiколи не забуду того дивного, суперечливого враження, яке вiн справив на мене пiд час першоi зустрiчi. Вiн подзвонив, вiдчинив заскленi дверi, i тiтка спитала його в напiвтемному передпокоi, що йому потрiбно. Але Степовий Вовк чуйно пiдвiв угору довгасту, коротко пiдстрижену голову, принюхався – нiздрi його нервово здригнулися – i, ще не назвавшись i не вiдповiвши на тiтчине запитання, сказав:

– О, тут гарно пахне.

Вiн усмiхнувся, моя добросерда тiтка також усмiхнулась, але менi таке вiтання здалося кумедним, i в моiй душi ворухнулося неприязне почуття до гостя.

– Я прийшов з приводу кiмнати, яку ви здаете, – мовив вiн.

Аж як ми всi трое рушили сходами нагору, я змiг добре роздивитися на нього. Вiн був не дуже високий, проте ходив i тримав голову, як високi люди. Вiн носив модне, зручне зимове пальто i взагалi був одягнений пристойно, але недбало. Обличчя в нього було чисто виголене, а коротко пiдстрижене волосся подекуди поблискувало сивиною. Хода його спершу зовсiм не сподобалась менi: в нiй було щось силуване й нерiшуче, що аж нiяк не пасувало до його чiткого, нервового профiлю, а також до його тону й швидкоi мови. Тiльки пiзнiше я довiдався, що вiн хворий i ходити йому важко. З якоюсь чудною усмiшкою, що тодi здалася менi неприемною, оглядав вiн сходи, вiкна, стiни та старi високi шафи попiд ними. Все це, видно, йому подобалось, але й немовби смiшило його. Взагалi враження було таке, наче вiн прибув до нас iз iншого свiту, з якихось заморських краiв, i все тут здаеться йому хоч i гарним, але трохи кумедним. Не можу заперечити, Степовий Вовк був ввiчливий, навiть привiтний, зразу ж уподобав дiм i кiмнату, без жодного слова погодився на визначену йому плату за помешкання, снiданки тощо, а все ж таки вiн немовби випромiнював щось чуже i, здавалось менi, недобре чи й просто вороже. Вiн найняв кiмнату, а тодi ще й спальню, уважно й привiтно вислухав усе, що йому сказали про опалення, воду, обслуговування й звичаi в домi, з усiм погодився, зразу запропонував завдаток – а проте здавалося, що все це його мало обходило, що вiн сам вважав свою роль смiшною i хотiв швидше збутися ii, що для нього було дивно й незвично наймати кiмнату й розмовляти з людьми по-нiмецькому, коли насправдi його хвилювало щось iнше. Десь таке було мое перше враження вiд того знайомства, i воно б лишилося не дуже приемним, якби деякi риси гостя не змiнили й не виправили його. Це насамперед обличчя – воно вiд першоi хвилини сподобалось менi, хоч вираз його був надто незвичайний. Дивне якесь обличчя, може, трохи сумне, але виразне, витончене, ясне, з печаттю думки на чолi. А ще мое перше враження злагiднювала та обставина, щодо привiтностi гостя, хоч наче й ледь силуваноi, не домiшувалось анi крихти зарозумiлостi – навпаки, в його поведiнцi вiдчувалося щось зворушливе, майже благальне. Пояснення цiеi його риси я знайшов аж пiзнiше, проте вона ще тодi трохи змирила мене з ним.

Не встиг iще гiсть оглянути обидвi кiмнати й про все домовитись, як моя обiдня перерва скiнчилася й менi довелося йти до контори. Я попрощався й залишив його на тiтку. Коли я ввечерi повернувся, тiтка розповiла менi, що вiн найняв у нас помешкання й цими днями переiде, тiльки просив не заявляти про його вселення полiцii, бо вiн, мовляв, хвороблива людина й не витримав би всiх формальностей, вистоювання в полiцiйних приймальнях тощо. Я ще й досi добре пам’ятаю, як мене вразило його прохання i як я вмовляв тiтку не приставати на такi умови. Той страх перед полiцiею, здавалось менi, надто узгоджувався з усiм чудним i незвичайним в особi нашого гостя, щоб не викликати до себе пiдозри. Я почав переконувати тiтку, щоб вона нiзащо не погоджувалась на дивнi забаганки незнайомця, коли не хоче мати неприемностей через зовсiм чужу людину. Та виявилося, що тiтка вже дала згоду й що вiн уже встиг полонити й зачарувати ii. Бо вона завжди брала на квартиру тiльки тих, до кого вiдчувала якусь чисто людську, дружню, родинну чи, швидше, навiть материнську прихильнiсть, i багато попереднiх пожильцiв умiло користалися з цього. Отож вийшло, що першi тижнi я ганив нового пожильця, а тiтка кожного разу добродушно боронила його.

Оскiльки менi не сподобалося це бажання обминути полiцiю, я хотiв бодай з’ясувати, що вона знае про чужинця, про його походження й намiри. І виявилося, що тiтка вже дещо встигла дiзнатися, хоч новий пожилець пiшов вiд нас опiвднi, майже зразу пiсля мене. Вiн сказав iй, що думае пробути в нашому мiстi кiлька мiсяцiв, посидiти в бiблiотеках i оглянути старовиннi пам’ятки. Властиво, мою тiтку не дуже влаштовувало те, що чужинець наймав помешкання на такий короткий час, але вiн, видно, вже здобув ii прихильнiсть, незважаючи на свою трохи дивну поведiнку. Одне слово, кiмната була найнята, i я зi своiми застереженнями спiзнився.

– А чому вiн сказав, що тут так гарно пахне? – спитав я.

– Я знаю чому, – вiдповiла тiтка, що часом бувала навдивовижу здогадлива. – У нас тут пахне чистотою, ладом, мирним порядним життям, i йому це сподобалося. По ньому видно, що вiн уже вiдвик вiд такого життя й тужить за ним.

«Ну що ж, про мене», – подумав я i сказав:

– Але якщо вiн вiдвик вiд чистоти й ладу, то де в нього знов вiзьметься така звичка? Що ви робитимете, якщо вiн буде неохайний i все бруднитиме або приходитиме щовечора додому п’яний?

– Побачимо, – засмiялась тiтка, i я замовк – хай буде, що буде.

І справдi, моi побоювання виявилися даремними. Хоч життя чужинця було не таке, до якого ми звикли, вiн нам не завдавав нiякоi мороки чи шкоди, ми й досi згадуемо про нього з приемнiстю. Але душу обом нам, i тiтцi, й менi, той чоловiк дуже скаламутив, i, щиро сказати, вона в мене ще й тепер не встоялася пiсля спiлкування з ним. Степовий Вовк часом сниться менi вночi, i я вiдчуваю, що мене бентежить i непокоiть уже саме те, що на свiтi iснуе така людина, як вiн, хоч я його просто полюбив.

Через два днi вiзник привiз речi пожильця. Дуже гарна шкiряна валiза справила на мене добре враження, а чималий плаский саквояж начебто свiдчив про колишнi далекi мандри, в кожному разi, вiн був облiплений побляклими етикетками готелiв i транспортних агентств рiзних краiн, серед них i заморських.

Потiм з’явився i сам дивний пожилець – звався вiн Гарi Галер, – i я почав потроху знайомитися з ним. Спершу я зi свого боку не робив нiяких крокiв для знайомства. Хоч я зацiкавився Галером, вiдколи побачив його, але першi тижнi не намагався зустрiчатися чи вести розмову з ним. Зате, мушу визнати, я з самого початку приглядався до нього, а часом, коли його не було вдома, заходив до його кiмнати i взагалi з цiкавостi трохи шпигував за ним.

Про його зовнiшнiсть я вже дещо сказав. З першого ж погляду вiн, безперечно, справляв враження небуденноi, рiдкiсноi, щедро обдарованоi людини. Обличчя його свiтилося iнтелектом, а напрочуд тонка, жвава мiмiка свiдчила про цiкаве, iнтенсивне, надзвичайно емоцiйне духовне життя. Коли хтось починав з ним розмову i вiн – хоч це бувало не завжди – переступав межi узвичаеного й казав щось свое, iндивiдуальне, що походило з його власного, дивного свiту, спiврозмовник зразу визнавав його перевагу. Думка його сягала глибше, нiж в iнших людей, i в духовнiй царинi вiн виказував майже холодну об’ективнiсть, впевнену розважливiсть i обiзнанiсть, що властива тiльки справжнiм iнтелектуалам, яким не закинеш марнославства i якi нiколи не прагнуть когось вражати, не прагнуть переконувати iнших чи доводити справедливiсть своiх слiв.

Пригадую один приклад такоi його розважливостi i об’ективностi, хоч Галер тодi навiть не висловив своеi думки – я ii тiльки прочитав у його очах. То були останнi днi його перебування в нас. У мiстi з’явилися оголошення, що в актовiй залi унiверситету прочитае лекцiю вiдомий iсторик культури й фiлософ, людина з европейським iм’ям, i менi пощастило намовити Степового Вовка пiти на ту лекцiю, хоч спершу вiн не мав такого бажання. Ми разом зайшли до зали й сiли поруч. Коли фiлософ став за кафедру й почав лекцiю, багатьох слухачiв, що чекали вiд нього мало не пророцтва, розчарували його пишнi, порожнi фрази. Вiн почав з того, що спробував пiдлеститись до слухачiв, подякував за те, що вони прийшли на його лекцiю. Почувши це, Степовий Вовк глянув на мене, i в його поглядi я прочитав оцiнку i самого лектора, i його слiв. О, що то був за погляд! Нiколи не забуду його. Про те, що вiн означав, можна було б написати цiлу книжку. І не тому, що своею нищiвною, хоч i лагiдною iронiею вiн розвiнчував славнозвiсного фiлософа, – це важило найменше. Той погляд був швидше сумний, нiж iронiчний, невимовно, безнадiйно сумний; у ньому свiтився тихий вiдчай, що став уже до певноi мiри звичкою, формою буття. Породжена тим вiдчаем прозiрливiсть не тiльки давала йому змогу побачити наскрiзь марнославного лектора, оцiнити ситуацiю в залi, сподiвання й настрiй публiки i трохи претензiйну тему лекцii – нi, сповнений гiркоi iронii погляд Степового Вовка охоплював усю нашу добу з ii кар’еризмом, дрiб’язковою метушнею, марнославством, з показним блиском i самозакоханою поверховiстю ii духовного життя; ох, на жаль, його погляд сягав ще глибше, бачив не тiльки вади й безвихiдь нашоi доби, нашого духовного життя, нашоi культури. Вiн проник у саме серце людськостi, за ту едину мить промовисто висловив глибокий сумнiв мислителя, може, навiть всезнавця, в гiдностi, в сенсi людського iснування взагалi. Той погляд казав: «Дивись, якi ми блазнi! Дивись, що таке людина!» – i вся слава, вся мудрiсть, усi здобутки духу, всi пориви до високого, до великого й вiчного в людськiй душi втратили свiй ореол, стали просто блазнюванням!

Я забiг далеко наперед i, власне, всупереч своiм планам i намiрам, сказав уже найiстотнiше про Галера, хоч спершу хотiв розкрити його образ поступово, розповiдаючи, як ми поволi познайомилися ближче.

Та коли вже в мене так вийшло, то зайве ще й далi говорити про загадкову «химернiсть» Галера й докладно змальовувати, як я помалу вiдчув i пiзнав причину й значення тiеi химерностi, тiеi незвичайноi, страхiтливоi самоти. Це й на краще, бо я хотiв би вiдсунути якомога далi на заднiй план свою власну особу. Я не збираюся сповiдатись, чи писати повiсть, чи вдаватися в психологiю, хочу тiльки додати деякi подробицi до портрета Степового Вовка, незвичайноi людини, автора цих записок, як той, хто знав його особисто.

Зразу ж, коли вiн переступив тiтчин порiг, витягнув голову, наче птах, i похвалив запахи в нашому будинку, я помiтив щось незвичайне в цьому чоловiковi, i моею першою наiвною реакцiею на ту незвичайнiсть була антипатiя. Я вiдчув (i моя тiтка, яка зовсiм не була iнтелектуалкою, вiдчула те саме), що вiн хворий, мае якусь психiчну недугу чи ваду, i мiй здоровий iнстинкт змусив мене остерiгатися його. З часом обережнiсть моя пригасла, поступившись мiсцем симпатii, що виникла з великого спiвчуття до його глибоких, постiйних страждань, до його самоти i внутрiшнього згасання, яке вiдбувалося в мене на очах. Я тодi все бiльше усвiдомлював, що хвороба цього страдника походить не вiд якихось вад його натури, а навпаки – вiд великого багатства сил i здiбностей, що не склалися в гармонiю. Я переконався, що Галер – генiй у царинi страждання, що вiн, у дусi великих висловлювань Нiцше, виховав у собi генiальну, безмежну, страхiтливу здатнiсть страждати. А ще я переконався, що пiдстава його песимiзму – не зневага до свiту, а зневага до себе, бо хоч як немилосердно, хоч як нищiвно Галер мiг нападати на якiсь установи чи на якихось людей, вiн нiколи не вигороджував себе, завжди спрямовував своi стрiли насамперед проти себе, ненавидiв i заперечував насамперед себе…

Тут я мушу навести одне свое психологiчне спостереження. Хоч я дуже мало знаю про життя Степового Вовка, все ж таки маю всi пiдстави вважати, що прихильнi до нього, але суворi й дуже побожнi батьки i вчителi виховували його на засадах «ламання волi». Але стерти iндивiдуальнiсть i зламати волю цього учня не вдалося, надто вiн був сильний i твердий, надто гордий i розумний. Замiсть знищити iндивiдуальнiсть хлопця, iм тiльки пощастило навчити його ненавидiти самого себе. Якраз проти себе самого, проти цього невинного, шляхетного об’екта вiн спрямував усю генiальнiсть своеi уяви, всю силу iнтелекту. І тут, незважаючи нi на що, вiн був справжнiм християнином, справжнiм мучеником, бо всю гостру прискiпливiсть, усю в’iдливiсть, усю ненависть, на яку тiльки був здатен, виливав насамперед i переважно на себе. Що ж стосуеться iнших, тих, що його оточували, то вiн завжди робив героiчнi, вiдчайдушнi спроби полюбити iх, бути до них справедливим, не робити iм кривди, бо заповiдь «полюби ближнього свого» так само глибоко вкоренилася в його душi, як i ненависть до самого себе, а тому все його життя було прикладом того, що без любовi до себе неможлива й любов до ближнього, що ненависть до себе – те саме, що й кричущий егоiзм, вона врештi призводить до такоi самоi страхiтливоi iзоляцii i до такого самого вiдчаю.

Але час менi вже облишити своi мiркування й перейти до фактiв. Отже, я найперше – трохи завдяки своему шпигуванню, а трохи з тiтчиних зауважень – дiзнався дещо про побут Галера. Дуже швидко стало видно, що вiн не мае нiякоi практичноi, конкретноi роботи, а весь свiй час вiддае роздумам i книжкам. Вiн щодня довго лежав у лiжку, часто вставав аж перед самим обiдом i в халатi ходив зi спальнi до кiмнати й назад. Та кiмната, велика, зручна мансарда з двома вiкнами, вже через кiлька днiв пiсля його вселення набула зовсiм iншого вигляду, анiж мала за iнших пожильцiв. У нiй з’явилося багато речей, i з часом iх ставало дедалi бiльше. На стiнах були порозвiшуванi картини, попришпилюванi малюнки, деякi вирiзанi з журналiв, i Галер iх часто мiняв. Там були пiвденнi краевиди, знiмки якогось нiмецького провiнцiйного мiстечка, мабуть, Галеровоi батькiвщини, а помiж ними – барвистi, яскравi акварелi (згодом ми дiзналися, що вiн сам iх i малював) i фотографiя вродливоi молодоi жiнки чи, може, дiвчини. Якийсь час на стiнi висiло зображення сiамського Будди, потiм його змiнила репродукцiя «Ночi» Мiкеланджело, а ще пiзнiше – портрет Махатми Гандi. Книжки не тiльки заповнювали велику полицю, а й лежали всюди – на столi, на гарному старовинному секретерi, на канапi, на стiльцях, на пiдлозi. Вони були з закладками, що весь час мiняли свое мiсце. Книжок чимдалi бiльшало, бо Галер не лише приносив iх цiлими паками з бiблiотек, а й дуже часто отримував поштою. Складалося враження, що в цiй кiмнатi живе вчений, тим паче що в нiй вiчно хмарою стояв цигарковий дим i всюди виднiли недокурки й попiл. Проте книжки здебiльшого були не науковi, а художнi – твори письменникiв усiх часiв i народiв. Якийсь тиждень на канапi, де вiн, бувало, пролежував цiлi днi, я бачив усi шiсть грубих томiв одного твору кiнця вiсiмнадцятого сторiччя пiд назвою «Софiiна подорож з Мемеля до Саксонii». Повнi збiрки творiв Гете й Жан-Поля були добре зачитанi, так само як i Новалiс, Лессiнг, Якобi й Лiхтенберг. Кiлька томiв Достоевського були повнi списаних карток. На великому столi мiж книжками й паперами часто красувався букет квiток, там же серед попiльничок лежала коробка з акварельними фарбами, завжди вкрита порохом, i – це теж треба сказати – стояли пляшки з рiзними напоями. Обплетена соломою пляшка була майже завжди повна iталiйського червоного вина, купованого в сусiднiй крамничцi, iнколи я там бачив також пляшку бургундського чи малаги. Бутель вишневоi наливки Галер за недовгий час випив мало не весь, потiм поставив його в куток кiмнати, де вiн i припав порохом, бiльше не торканий. Не буду виправдовувати свого шпигування i вiдверто признаюся, що цi ознаки хоч наче й сповненого духовних запитiв, але все-таки досить безладного, розгнузданого життя першi днi викликали в мене недовiру й вiдразу. Я не тiльки людина з мiщанськими звичками, не тiльки люблю впорядковане життя, а й не п’ю та не курю, i тi пляшки не подобались менi ще дужче, нiж мальовничий нелад у Галеровiй кiмнатi.

Не лише сон i праця чужинця залежали вiд примхи й настрою – iв i пив вiн також без ладу. Не раз вiн узагалi не виходив з дому i, крiм чашки кави на снiданок, цiлий день нiчого в рот не брав; iнколи тiтка знаходила в кiмнатi лушпиння вiд банана – то була вся його iжа, але бували й такi днi, коли вiн харчувався в ресторанах: то в дорогих i вишуканих, то в звичайних пивничках на передмiстi. Здоров’я в нього, видно, було погане. Крiм того, що вiн мав хворi ноги й насилу пiдiймався сходами нагору, його, мабуть, мучили ще й iншi недуги. Якось вiн проговорився, що вже багато рокiв хворiе на шлунок i на безсоння. Я його хвороби пояснював насамперед тим, що вiн пив. Згодом, коли я проводив його до якогось ресторану, то не раз був свiдком, як вiн швидко, нiби граючись, випивав вино, але нi я, нi хтось iнший не бачив його справдi п’яним.

Нiколи не забуду нашого першого знайомства. Доти ми знали одне одного лише так, як знають сусiди, що винаймають поряд кiмнати. Аж ось одного вечора, повертаючись додому з контори, я, на свiй подив, побачив, що пан Галер сидить на помiстку мiж другим i третiм поверхом. Вiн сидiв на верхнiй сходинцi й вiдсунувся вбiк, щоб пропустити мене.

– Вам недобре? – спитав я. – То я проведу вас нагору.

Галер пiдвiв на мене очi, i я помiтив, що нiби збудив його зi сну. Поволi на обличчi в нього проступила усмiшка, та гарна, жалiслива усмiшка, вiд якоi в мене так часто ставало тяжко на серцi, i вiн запросив мене сiсти бiля нього. Я подякував i сказав, що не звик сидiти на сходах перед чужими дверима.

– Ну так, ви маете рацiю, – мовив вiн, i усмiшка осяяла все його обличчя. – Але почекайте хвилинку, я вам покажу, чого менi захотiлось тут трохи посидiти.

І вiн показав помiсток перед помешканням на другому поверсi, де жила якась удова. На невеличкiй, викладенiй паркетом латочцi мiж сходами, вiкном i заскленими дверима стояла пiд стiною висока шафа з червоного дерева зi старовинними олов’яними оздобами, а перед шафою на маленьких, низеньких пiдставках – два вазони у великих горщиках, азалiя й араукарiя. Вазони були гарнi i завжди дуже чистi й доглянутi, на що я вже також з приемнiстю звертав увагу.

– Гляньте на цей помiсток з араукарiею, що так чудесно пахне, – сказав Галер. – Я часто не можу пройти, щоб хоч на хвилину не спинитися бiля неi. У вашоi тiтки також гарно пахне, теж усюди лад i велика чистота, але тут, у цьому куточку з араукарiею, все так витерто й вимито, знято кожну порошинку, так недоторканно чисто, що вiн просто свiтиться. Я завжди, коли проходжу повз нього, вдихаю на повнi груди його запах. А ви хiба нi? Цей дух натертоi пiдлоги, що ледь вiдгонить скипидаром, разом з духом червоного дерева, вимитого листя вазонiв i всього iншого утворюе новий запах, найвищий вияв мiщанськоi чистоти, дбайливостi й акуратностi, почуття обов’язку й сумлiнностi навiть у дрiбницях. Я не знаю, хто тут мешкае, але менi за цими заскленими дверима ввижаеться райська оселя чистоти, мiщанськоi охайностi, ладу i зворушливоi, покiрноi вiдданостi повсякденним звичкам та обов’язкам.

Оскiльки я мовчав, вiн повiв далi:

– Тiльки прошу вас, не подумайте, що я глузую! Любий мiй, я навiть не подумав би смiятися з цього мiщанського ладу. Щоправда, сам я живу в iншому свiтi, нiж цей, i, мабуть, у такому помешканнi з араукарiями не змiг би витримати жодного дня. Та хоч я й старий, трохи вже облiзлий степовий вовк, а все ж таки я теж син своеi матерi, а моя мати була мiщанкою, плекала вазони, прибирала кiмнати й сходи, витирала меблi, витрушувала завiси й намагалася привнести у свое житло i в свое життя якнайбiльше охайностi, чистоти й ладу. Про все це нагадуе менi запах скипидару та араукарii, тому я час вiд часу сiдаю тут, милуюся цим тихим, малесеньким острiвцем ладу й радiю, що вiн ще й досi iснуе.

Вiн спробував пiдвестися. Я побачив, як йому було важко, i трохи пiдтримав його; вiн прийняв мою допомогу. Я мовчав, але, так само, як ранiше моя тiтка, пiддався чарам, що iх часом наче випромiнював цей дивний чоловiк. Ми поволi рушили сходами вгору, а коли дiйшли до його дверей, вiн, уже з ключем у руках, ще раз глянув менi у вiчi i приязно сказав:

– Ви йдете з контори? Ну звичайно. Я, бачите, мало що знаю про таку роботу, як ваша, бо живу якось осторонь вiд людей, на узбiччi. Але думаю, що вас також цiкавлять книжки й таке iнше. Тiтка якось казала менi, що ви скiнчили гiмназiю i добре знали грецьку мову. Показати вам один вислiв Новалiса, на який я натрапив сьогоднi вранцi? Я певен, що вiн i вам сподобаеться.

Вiн завiв мене до своеi кiмнати, де дуже тхнуло тютюном, витяг з купи книжок томик i заходився гортати його, шукаючи вислову, який хотiв менi показати.