Фундаментальнi концепцii психоаналiзу
Абрахам Арден Брилл
Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки
Абрагам Брил (1874–1948) – вiдомий психiатр, перший психоаналiтик на теренах США. «Фундаментальнi концепцii психоаналiзу» – це його курс лекцiй, головною темою якого е теоретичнi та практичнi засади психоаналiтичноi психотерапii, принаймнi в межах iхньоi пiвнiчноамериканськоi ревiзii. Автор вперше дае англiйський переклад таких фундаментальних психоаналiтичних понять, як «витискання» (repression), «перенесення» (transference), «перемiщення» (displacement), «вiдреагування» (abreaction) i розглядае iх, грунтуючись на власнiй психоаналiтичнiй практицi. Твiр стане у пригодi викладачам i студентам гуманiтарних факультетiв унiверситетiв, професiйним психологам, психiатрам i психотерапевтам, а також зацiкавить усiх, хто вивчае проблеми освiти, психологii, психотерапii та психiатрii.
Абрагам Брил
Фундаментальнi концепцii психоаналiзу
© Є. Буцикiн, переклад украiнською, примiтки, 2020
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
* * *
Цей том серii «Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки» мiстить переклад твору «Фундаментальнi концепцii психоаналiзу» вiдомого австро-американського психiатра та психоаналiтика Абрагама Брила. Твiр являе собою курс лекцiй, який Брил прочитав на педагогiчному вiддiленнi Нью-Йоркського унiверситету.
Абрагам Брил певний час працював пiд керiвництвом Зигмунда Фройда i першим познайомив англомовний свiт iз працями засновника психоаналiзу. У лекцiях Брил порушуе питання меж застосування психоаналiзу: «Чи можливо за допомогою психоаналiзу вилiкувати психоз?», «Чи можна використовувати психоаналiз як засiб особистiсного зростання?» i, негативно вiдповiдаючи на обидва питання, обгрунтовуе неможливiсть, ба навiть шкiдливiсть застосування так званого дилетантського психоаналiзу. Саме Брил завдяки своiй полiтичнiй владi (засновник i голова Нью-Йоркського психоаналiтичного товариства, двiчi голова Американськоi психоаналiтичноi асоцiацii, голова Вiддiлення психоаналiзу при психiатричному товариствi в США) домiгся заборони нефахового психоаналiзу.
Лекцiйний курс «Фундаментальнi концепцii психоаналiзу» побудований на матерiалах Фройдового вчення, що з ним, перекладаючи, Брил мав змогу ознайомитися безпосередньо, з першоджерел. Прямих посилань на Фройда Брил свiдомо уникае, про що вiн пише вже у передмовi до власноi книжки. Втiм, знавцi психоаналiзу вiдразу помiчають, що ми маемо до дiла з iнтерпретацiею так званоi «психоаналiтичноi трiади»: «Тлумачення сновидiнь», «Психопатологiя щоденностi», «Дотепи та iхнiй стосунок до несвiдомого». Доволi часто у своiх лекцiях Брил вiдтворюе Фройдовi приклади зi згаданих робiт, супроводжуючи iх власною, оригiнальною iнтерпретацiею наявноi психiчноi динамiки та економiки. Тож для розумiння iсторii розвитку пiвнiчноамериканськоi психодинамiчноi психотерапii Ви маете змогу познайомитися з однiею з найперших i водночас найвпливовiших iнтерпретацiй психоаналiзу на теренах США.
Передмова
Існуе чимало хибних уявлень про психоаналiз
. Деякi з них я хотiв би прояснити. В 1908 роцi, коли я вперше представив психоаналiз у цiй краiнi, то передовсiм звертався до професiйних медикiв, адже проф. Фройд розробив свiй психоаналiз пiд час дослiдження граничних випадкiв ментальних порушень, тож мiй iнтерес був простою зацiкавленiстю психiатра, що марно намагався допомогти таким пацiентам i врештi знайшов у психоаналiзi найбiльш придатний iнструмент для лiкування та розвiдування психiки. Утiм, уже тодi менi було зрозумiло, що предмет, з яким мае до дiла психоаналiз, сягае далеко за межi чисто медичноi царини, адже, беручись за людську психiку, маючи на метi дослiдити походження ii патологiчних проявiв, слiд також розглянути всi ii нормальнi iнтелектуальнi та емоцiйнi вираження. Саме тому впродовж багатьох рокiв проф. Фройд розгадував таемницi сновидiнь, дотепу, мiфологii, казок, а також кинув яскравий промiнь свiтла на iсторiю цивiлiзацii, розвиток релiгii та фiлософii. Хоча цi феномени, строго кажучи, й не належать до патологiчних станiв. Тож природно було очiкувати, що зацiкавлених згаданими речами осiб, також привабить i психоаналiз.
Огляд чималоi за обсягом психоаналiтичноi лiтератури свiдчить про те, що психоаналiз привернув до себе увагу не лише професiйних лiкарiв, але також психологiв, освiтян та завзятих любителiв, утiм, незважаючи на певну кiлькiсть дилетантiв, усе-таки досягнути вдалося багато. Не менш важливо, що нова психотерапiя привабила багатьох шарлатанiв та знахарiв, якi знайшли в нiй засiб експлуатацii неосвiчених верств населення, обiцяючи iм зцiлення вiд усiх недуг, а це, як вiдомо, не нове для медицини – немае такоi хвороби, яку б не лiкували знахарi
. Саме тому все це легко замовчувати, гадаючи, що кожен, хто настiльки дурний, щоб довiрити свою душу знахарям, не заслуговуе на увагу, але, вiдчуваючи певну вiдповiдальнiсть за психоаналiз у цiй краiнi, я просто хочу сказати: якщо психоаналiз – це дивовижне вiдкриття в науцi про психiчне (mental science), подiбне, скажiмо, до Х-променiв у хiрургii, то вiн може бути використаний лише людиною, що добре знаеться на анатомii та патологii. Як терапевтичний засiб психоаналiз, у кращому разi, мае дуже обмежену сферу застосування, вiн може бути використаний лише пiд час лiкування особливих хвороб. Психоаналiзом не вилiкувати рак, i вiн не перетворити ущербного «радикала» на порядного громадянина, також вiн не допоможе повернути зрадливого молодого чоловiка до його лiтньоi iстеричноi дружини, вiн не в змозi зарадити розривовi пари, що розбiглася, бiльше, нiж мiкроскоп здатен удiяти, коли рветься тканина. Урештi психоаналiз не може зробити нормальну людину з iдiота чи стати фiлософiею життя для того, кому бракуе розуму, щоб сформулювати ii самостiйно. Проте вже зараз психоаналiз змусив переглянути пiдстави всiх наук про психiчне i в руках досвiдченого психiатра може стати засобом лiкування найбiльш хронiчних психо-невротичних недуг. Ба бiльше, знання отримане за його допомоги, не лише сприяе розвитку профiлактичних засобiв, якi уможливлять зменшення кiлькостi нервових та психiчних хвороб, але й розбудовi нових методiв у нашiй системi освiти. Коротко кажучи, психоаналiз поза терапевтичним застосуванням, що не е предметом цiеi роботи, становить iнтерес для кожного, хто хоче зрозумiти людську природу та пiзнати себе в сократiвському сенсi.
Матерiали, якi ви знайдете в цiй книжцi, взято з лекцiй до мого вступного курсу на кафедрi педагогiки Нью-Йоркського унiверситету. Передусiм цей курс було спрямовано до тих, хто переймаеться проблемами освiти та психологii. Однак через те, що неможливо говорити про нормального iндивiда, не показавши, що може статися з дитиною, якщо, скажiмо, помiстити ii до особливого середовища, я навiв приклади показових випадкiв, якi належать до царини патологiчного так коротко, як це лише можливо, окрiм цього, в жодному разi не лише технiчно, навiв дескрипцii деяких форм психiчних розладiв. Я також намагався, як мiг, уникати технiчних виразiв i не завдав собi клопоту захарастити цей том великою кiлькiстю посилань, як того обов’язково вимагають вiд книжок, звернених до професiоналiв, але кожен, хто знае, чим я займаюся, розумiе, що всi моi книжки спираються на засади, якi заклав проф. Фройд, i вiдсилають до його праць за докладнiшою й бiльш технiчною iнформацiею.
Мiстер Сиднi М. Франкел, один iз моi студентiв, допомiг менi цiнними порадами, а також звiльнив мене вiд укладання предметного покажчика в цiй книжцi. Я йому за це дуже вдячний.
Листопад, 1921
Роздiл 1
Катарсичний метод «…ми живемо висловлюючись…»
Психоаналiз – це термiн, що його ретельно розробили професор Зигмунд Фройд та його учнi. Етимологiчно вiн означае аналiз душi
(mental analysis). Нам вiдомi рiзнi типи психоаналiзу, але тут ми розглянемо особливу аналiтику душi, що працюе з особливими iнструментами. Ідеться про розбiр (analysis) нормальноi та патологiчноi (abnormal)
активностi за допомоги чiтко визначеного методу на пiдставi аналiзу сновидiнь, психопатологiчних дiй, галюцинацiй, марень та психiчних нападiв усiх видiв, якi ми бачимо у сферi патологiчного. Вiд початку ii опрацювання завдячуе роботi з так званими граничними випадками психiчних хвороб. Інакше кажучи, проф. Фройд мав до дiла з неврозами, що iх звичайний лiкар знае пiд назвами неврастенii, iстерii, нав’язливих станiв (obsessions) та фобiй. Аби цiлком зрозумiти, як розвивався предмет психоаналiзу, також бажано сказати кiлька слiв про ранню iсторiю психiчних хвороб.
Короткий огляд нервових та психiчних хвороб
Першi науковi описи божевiлля датованi 460 роком до Р. Х. У цей час Гiпократ розглядав психiчнi порушення як патологii (abnormalities), спричиненi пошкодженням головного мозку. Потому запала тривала пауза. Хоча ми й можемо звернутися до клiнiчних описiв Аретея
(60 р.), Галена
(160 р.) та багатьох iнших, упродовж Середньовiччя нашим предметом не лише легковажили, але й украй його занедбали. Із божевiльними людьми поводилися найжорстокiше, вважаючи одержимими, iх заарештовували й страчували, наче злочинцiв. Проте з розвитком цивiлiзацii божевiлля починае привертати до себе дедалi бiльше уваги, й 1792 року паризький професор Фiлiп Пiнель
домiгся скасування практик ув’язнювання. Вiн був першим, хто визнав, що божевiльний – це хвора людина, а не демон чи злочинець, i вiд цього часу поволi виникае тенденцiя полiпшувати становище божевiльних людей та намагатися зрозумiти природу безуму як такого.
Вiк модерноi, чи сучасноi психiатрii налiчуе приблизно двадцять п’ять рокiв, навiть менше. Однак треба зазначити, що й набагато ранiше роблено окремi спроби розсудливо та науково дослiджувати наш предмет, вiдповiдно ми маемо чимало наукових досягнень у вивченнi кататонii
та iнших психiчних хвороб. Проте дотепер у бiльшостi сучасних книжок манiю й меланхолiю трактують так, нiби вони самодостатнi хвороби. Сьогоднi нам, звичайно, вiдомо, що меланхолiя чи манiя – це не хвороби. Так само хибно було б назвати хворобою кашель. Усi ми знаемо, що кахикання – це лише симптом хвороби, а не ii сутнiсть (entity). Інакше кажучи, хтось може кахикати, бо хворiе на туберкульоз, однак це може бути й звичайна застуда. Те саме з манiею. Жодна форма божевiлля не оминае перiоду так званоi манii. Утiм, це лише симптом. Отже, як ви бачите, симптом сприймають як хворобу, й це спричиняе купу непорозумiнь. Якось менi трапилося побачити на диво рiзнi дiагнози в iсторii хвороби одного пацiента, що його лiкували в рiзних психiатричних лiкарнях: 1880 року пацiенту дiагностували манiю, за два роки – меланхолiю, за три – знов манiю, а за п’ять рокiв чоловiк помер вiд розм’якшення мозку
. Це сталося лише тому, що лiкарi й гадки не мали, що з ним робити, й це досi стосуеться звичайних практикiв, особливо лiкарiв, якi отримали освiту за старого режиму.
Сучасну науку про психiчне започаткував професор Крепелiн
у свiй гайдельберзький перiод. Вiн був учнем видатного психолога Вундта
, який вiдкрив, що божевiльним людям притаманнi характернi особливостi не лише пiд час проявiв iхнього патологiчного сприймання, але й упродовж усього перебiгу хвороби. Крепелiн зробив для психiчних хвороб те, що Вiрхов
зробив для патологii. Останнiй наполягав на тому, що для правильного дiагностування хвороби треба знати напевно, який вигляд мае вражений орган. Наприклад, дослiджуючи хворi легенi, Вiрхов з’ясував, що тi мають певнi характернi особливостi. Утiм, звичайно, визначити справжню причину легеневоi хвороби до того, як почали використовувати мiкроскоп, було неможливо. Адже хвора легеня може на неозброене око видаватися туберкульозною, але пiсля вивчення та порiвняння пiд мiкроскопом може виявитися, що це не так. Психоаналiз – це мiкроскоп для психiчних хвороб. Роками не було жодноi спроби з’ясувати, про що говорить пацiент, а якщо вiн геть нiчого не говорить, то що це означае. Адже ранiше, коли пацiент лягав до шпиталю, достатньо було зафiксувати, що вiн тупий, дурний i недоумкуватий. Хоча мiж усiм цим немае великоi вiдмiнностi. Працюючи у державнiй лiкарнi, я мав змогу переглянути вiдомостi про стан пацiента за двадцять рокiв. У записах за 1882 рiк я побачив таке: «пацiент тупий, дурний та недоумкуватий», потому, за кiлька рокiв: «пацiент недоумкуватий, тупий i дурний» тощо, аж поки вони не вичерпали усi можливi перестановки та комбiнацii, а останнiй запис пiдсумував: «пацiент раптово помер».
Робота Крепелiна, яка так чи так була здебiльшого представлена тут завдяки зусиллям Адольфа Маера, помiтно полiпшила ситуацiю. Регулярно почали фiксувати первиннi психологiчнi данi; усебiчно описувати кожну iсторiю й звертати особливу увагу на загальну поведiнку пацiента. Ми занотовували все, що пацiент сказав та зробив, чи виявляв певнi нахили до галюцинацiй, а чи до марення, наприклад, як бувае тодi, коли себе вважають скинутим iз трону Імператором Японii, або й просто байдужiсть до свого оточення. Також ретельно випробовували iнтелект пацiента, орiентацiю та пам’ять i, що найважливiше, пiддавали прискiпливому фiзiологiчному та неврологiчному оглядовi. Лише пiсля цього дослiдження наважувалися на дiагноз. І усе-таки, якщо переглянути кiлька iсторiй щодо однiеi нозологiчноi одиницi (disease entity), скажiмо, dementia praecox, одразу помiтно, що немае двох цiлком однакових випадкiв. Утiм, Крепелiна та його школу нiколи не цiкавило, чому бувае так, що пацiент А мае слуховi галюцинацii – чуе, нiби жiнка кличе його на пестливе iм’я, пацiент Б чуе, як дитина кричить «мамо», а пацiентцi В ввижаеться, що до неi говорить чоловiк. З’ясувати це не було жодноi спроби, аж поки проф. Фройд не оприлюднив результати своiх перших дослiджень так званих граничних випадкiв психiчних хвороб.
Наприклад, тепер, розглядаючи природу галюцинацii та марення, ми бачимо, що iснуе конкретна причина, чому та чи та жiнка, сидячи в кутку лiкарняноi палати, пестить i говорить до ляльки, змотаноi з ганчiрок та газет, так, наче це ii дитина. Дослiдивши ii життя, зазвичай ми дiзнаемося, що бiдолашна збожеволiла, втративши свое едине дитя. Водночас, розглянувши випадок жiнки, що, так би мовити, говорить сама до себе, ми, радше за все, з’ясуемо, що вона звертаеться до особи, за якою сумуе. Наприклад, я пригадую, як одна пацiентка тривалий час розмовляла зi своiм уявним нареченим. Завдяки аналiзу нам вдалося з’ясувати, що у весiльний день, коли зiбралися всi родичi та гостi, вiн не прийшов, залишивши iй короткого листа. Звiсно, що повернувшись додому, всi його гiрко лаяли й лише вона намагалася захистити. Спантеличена дiвчина просто не могла уявити, що вiн не прийде, тому благала людей зачекати, й тi чекали годинами, але наречений так i не з’явився, аж раптом вона кинулася до дверей запевняючи, що чуе як вiн до неi говорить. Вiдтодi вона в божевiльнi.
До того, як Фройд створив психоаналiз, вважали: якщо людина нервова (nervous), то, мабуть, щось негаразд iз ii фiзичною будовою, хоча це й неможливо пiдтвердити пiд час огляду. Пацiенти, якi скаржаться на рiзноманiтнi болi, специфiчнi вiдчуття, хворобливi страхи та нав’язливi думки, що не мають фiзичноi пiдстави, завжди становили бiльшу частину випадкiв. Тому американський лiкар доктор Бiрд
зробив висновок: якщо в таких випадках фiзичний огляд нiчого не виявляе, то неодмiнно мае бути щось негаразд iз iхнiми нервами. Отже, вiн назвав весь клас таких випадкiв неврастенiею, тобто слабкiстю нервiв. Хоча тут насправдi про «слабкiсть нервiв» iдеться не бiльше, нiж у випадках, коли люди на подiбне не скаржаться. Однак доктор Бiрд вважав: якщо немае виявлених проблем iз серцем чи легенями або iнших органiчних розладiв, якi б пояснювали скарги пацiента, тодi слабкими мають бути саме нервовi волокнини. У разi неврастенii використовували багато рiзних засобiв, але лiкування було суто симптоматичним. Тобто, якщо пацiент був збудженим, лiки його заспокоювали, якщо млявим чи пригнiченим – вони його стимулювали. Проте, хоч би якими були засоби, пацiенти не одужували. Вони приймали прописане, але знов поверталися до лiкарiв, що дратувало i тих, i тих. Можу сказати, що на це скаржаться майже вiсiмдесят вiдсоткiв пацiентiв, якi консультуються в лiкарiв, принаймнi на це вказуе досвiд багатьох консультантiв. По сутi, вони й представляють той чималий клас пацiентiв, з якими ми маемо до дiла в клiнiках, диспансерах та приватнiй практицi. Звичайно, iм якось допомагають, але завжди лише тимчасово. Багато рокiв тому, коли я працював у п’яти рiзних клiнiках i диспансерах Нью-Йорка, я мав справу з пацiенткою, що була знайома з ними усiма. Я лiкував цю жiнку у Вандербiльтськiй клiнiцi, а потiм ми перетнулися в диспансерi Бельвю. Вона виглядала винною та присоромленою та, намагаючись виправдатися, стверджувала, що лiки, якi вона отримала вiд мене в першiй клiнiцi, бiльше не дiють. Отже, такi пацiенти змiнювали шпиталi один на iнший, як вони, направду, роблять це й тепер.
Приблизно 1880 року проф. Гайнрих Ерб
з Гайдельберзького унiверситету вiдкрив терапевтичнi властивостi електрики. Невдовзi почалася справжня лихоманка – ii використовували й пiд час лiкування, й з дiагностичною метою. Кожного нервового рано чи пiзно iнiцiювали в мiстерii електричного шоку, а коли звичнi форми електричного розряду виявлялися неефективними, вигадували новi. Проте в найлiпшому випадку таке лiкування було лише формою навiювання. За кiлька тижнiв пацiент повертався з новими недугами. Електрика може викликати тимчасове полiпшення, але вона нiколи не лiкуе. Трохи електрики, доза лiкiв, холодна ванна чи масаж можуть трохи допомогти, але скажу не вагаючись, що я нiколи не бачив хронiчноi хвороби, що ii вилiкували в такий спосiб. Проф. Фройд, як й iншi практики того часу, звертався до всiх засобiв, якi були в його розпорядженнi, але результати були невтiшними.
Саме тодi Фройд прочитав про паризького професора Шарко
, який експериментував iз гiпнозом. Шарко з’ясував, що вiн може загiпнозувати iстеричну жiнку – навiяти iй симптом iншоi особи й пацiентка матиме цей симптом. Інакше кажучи, вiн наполягав, що iстеричнi симптоми можна навiяти пiд час гiпнозу, i якщо iх можна навiяти, то iх можна також усунути за допомогою гiпнозу. Принагiдно дозвольте сказати, що гiпноз не такий уже дивний i таемничий, яким його зазвичай уявляють. Не думайте, що особу можна загiпнозувати volеns nolens на манiр, який демонструють на водевiльних сценах. Нiкого не можна загiпнозувати проти волi. Проте, поза сумнiвом, якщо людина волiе цього, зазвичай ii вдасться загiпнозувати. Експерименти Шарко дуже швидко стали широковiдомими в науковому свiтi. Щойно Фройд дiзнався про цi новi дослiджування, вiн полишив свою практику, вирушив до Парижа та став одним з улюблених учнiв Шарко. Вiн працював iз ним приблизно два роки.
Розмовна терапiя
Повернувшись до Вiдня, Фройд одразу вирiшив застосувати своi знання до лiкування неврастенii. У нього був старший друг доктор Броер
, видатний учений, який, завдяки своiм досягненням у науцi та медицинi, викликав виправданий iнтерес i був визнаний у Європi. Звичайно, вiн дуже хотiв дiзнатися все про роботу Шарко й пiсля того, як Фройд роз’яснив усе, що вiн зауважив пiд час роботи невролога з iстерiею, Броер почав описувати надзвичайно цiкавий випадок. Вiн розповiв своему молодшому друговi про розумну та витончену жiнку, що страждала на тяжку iстерiю. Вона лiкувалася в найвiдомiших европейських неврологiв, але зрештою повернулася до Броера – свого сiмейного лiкаря. Одного дня пацiентка сказала йому: «Док. Броере, якби ж Ви лише дозволили менi поговорити з вами i я змогла б розповiсти, як виникли моi проблеми, гадаю, це могло б допомогти». Док. Броер був дуже спiвчутливим i сказав iй не зволiкати. Спершу вона розповiдала про свiй паралiч, але дуже швидко наблизилася до найiнтимнiшого змiсту iсторii свого життя. Пацiентка говорила й говорила з усе бiльшим почуттям, тому, коли вiн дуже делiкатно й по-дружньому нагадав iй, що ii час вичерпано, вона попросила дозволу прийти ще. Щоразу, коли вона приходила й годину виговорювалася, iй ставало значно краще. Пацiентка назвала це «розмовною терапiею». Вона наполегливо просила просто з нею поговорити, розповiдала лiкарю про виникнення кожного симптому, про своi страждання й найiнтимнiшi переживання, а також про деякi сни. Вона говорила речi, про якi лiкарi зазвичай не думають i не бажають слухати. Це забирало багато часу, але вiн прагнув iй допомогти. Пацiентка викликала симпатiю в Броера, вiн почав спiвчувати ii емоцiйним проблемам, а вона один за одним втрачала симптоми. Броеру це видавалося дивним, адже вiн призначав цiй жiнцi всi види лiкiв, а iншi лiкарi – холоднi та гарячi ванни, а також електрику. Утiм, тепер iй лiпшало лише вiд того, що вона приходила й щось розповiдала.
У життi Фройда цей випадок вiдiграв надважливу роль, бо вiдкрив йому очi на проблеми, що турбували його роками. Вiн запитував себе, чому цiй жiнцi ставало лiпше вiд звичайних розмов. Що глибше вiн занурювався в цю проблему, то сильнiше переконувався в наявностi одного фундаментального принципу. Вiн почав ясно бачити, що коли пацiентка дiставалася джерела симптому, симптом зникав. І усе-таки, великою проблемою було те, що це забирало багато часу. Адже, коли особа приходить до вас i починае розповiдати про свое життя, а ви повиннi бути спiвчутливим слухачем i, так би мовити, ужитися в це життя, ви не можете зробити це одним духом. Життя довге, аби дослiдити всi його пiдводнi течii, потрiбен час, та й думки людини не пробiгають за одну секунду. Це вам не пульс помiряти. Саме тодi Фройд припускав, що гiпноз можна використовувати разом iз «розмовною терапiею», бо вважалося, що вiн розширюе свiдомiсть – розкривае всю душу. Усувае спротиви та гальмування (inhibitions). Думки, укорiнюючись у душi, усвiдомлюються. Притомна пацiентка нездатна вiдповiсти на запитання, поки ви не дасте iй достатньо часу, аби подумати й пригадати. Тож Фройду видавалося гарною iдея загiпнозувати ii та запитати, як i де вона отримала симптом. Це мало б заощадити чимало часу. Тому вони з Броером вирiшили спочатку разом вислухати iсторiю пацiентки, потiм ввести ii в гiпноз i розпитали про причини ii патологii. Коли пацiентцi вдалося все пригадати та розповiсти, симптом поступово зник.
Працюючи якийсь час разом, Фройд i Броер досягли дивовижних результатiв. Вони так були враженi цiею новою процедурою, що назвали ii «Катарсичним методом», тобто очищенням, або розвантаженням психiки. У звичайному життi нам усiм вiдомi терапевтичнi властивостi виговорювання. Людинi лiпшае, коли вона розповiдае вам про своi проблеми. У народi про це говорять – «упав камiнь з серця». Вони бралися за випадки, якi роками вважалися невилiковними, i, описавши деякi з них, нарештi сформулювали попередню теорiю. Передовсiм з’ясувалося, що всi iстеричнi особи страждають вiд минулого. Кожен iстеричний симптом репрезентуе певне ментальне чи емоцiйне порушення, що сталося в життi особи в ii минулому. Ідеться про появу неприемних, болiсних речей, про якi кожен iз радiстю забув би. Рiч у тiм, що коли пацiенту вдаеться пригадати неприемну ситуацiю та знову ii пережити, вiн, так би мовити, втрачае симптом. Адже слова часто майже еквiвалентнi дiям, тож, по сутi, подолання цього болiсного досвiду е тим, що ми називаемо вiдреагуванням – нiм. Abreagierung, завдяки якому болiснi, асоцiйованi з досвiдом емоцii, що спричиняють фiзичне порушення, усуваються. Якщо в пацiента болить обличчя, то зазвичай це лiкують як невралгiю. Ясно, що це може бути й не вона, бо якщо це невралгiя, то, звичайно, лiкування допомагае, якщо ж нi – тодi цей бiль психiчний або функцiйний. Його чудово iлюструе такий вираз: «Я почуваюся так, нiби вона менi дала ляпаса». Коли болiсна ситуацiя повертаеться до пацiента та пояснюеться йому, симптом зникае.
