Орел вийняв карi очi
На чужому полi,
Бiле тiло вовки з’iли —
Така його доля.
Не русалонька блукае:
То дiвчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такее робить.
Дарма щонiч дiвчинонька
Його виглядае.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привiтае,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав’яже,
Не на лiжко, в домовину
Сиротою ляже!
Така ii доля… О Боже мiй милий!
За що ж ти караеш ЇЇ, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькii очi?.. Прости сироту!
Кого ж iй любити? Нi батька, нi неньки,
Одна, як та пташка в далекiм краю.
Пошли ж ти iй долю – вона молоденька,
Бо люде чужii ii засмiють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокiл убив?
Сумуе, воркуе, бiлим свiтом нудить,
Лiтае, шукае, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо лiтае,
Полине до Бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитае,
І хто iй розкаже, i хто тее знае,
Де милий ночуе: чи в темному гаю,
Чи в бистрiм Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохае,
Їi, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинii крила,
За синiм би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким подiлиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дае:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдае.
О Боже мiй милий! така твоя воля,
Таке ii щастя, така ii доля!
Вона все ходить, з уст нi пари.
Широкий Днiпр не гомонить:
Розбивши вiтер чорнi хмари
Лiг бiля моря одпочить.
