Деміан. Кнульп

Розділ четвертий

Беатріче

Так і не побачившись зі своїм приятелем, я в кінці вакацій виїхав до Шт. Мої батьки вирушили разом зі мною, щоби дбайливо передати мене під опіку одному гімназійному вчителю в пансіоні для хлопчиків. Вони б заціпеніли від жаху, якби тільки знали, в які умови мене запхнули.

Їх усе ще непокоїло питання, чи вийде з мене колись порядний син і корисний громадянин, а чи моя природа потягне мене кудись на манівці. Моя остання спроба почуватися щасливим під покровом рідної домівки і її затишку тривала досить довго, інколи вона хиталася і врешті-решт цілковито провалилася.

Дивна порожнеча і самотність, яку я вперше відчув під час вакацій, що розпочалися після конфірмації, минали не так швидко. Прощання з рідними місцями далося мені напрочуд легко, мені було навіть соромно за те, що я не дуже сумую, сестри часом плакали без причини, а я так не вмів. Я дивувався сам собі. Я завжди був сердечним і, по суті, доволі добрим. Тепер я цілковито змінився. Я виявляв повну байдужість до зовнішнього світу й цілими днями був зайнятий тим, що прислухався до себе, до заборонених і темних потоків, які таємно вирували в мені. Я дуже швидко виріс за останні півроку і виглядав довготелесим, худим і незграбним підлітком. У мені нічого не залишилося від милої дитинності, я сам відчував, що такого мене любити неможливо, і сам також аж ніяк не любив самого себе. За Максом Деміаном я часто дуже сумував; але нерідко я й ненавидів його, звинувачуючи у змізернілості мого життя, котру я сприймав як якусь мерзенну хворобу, що спіткала мене.

У нашому шкільному пансіоні мене спочатку не сприймали й не поважали. Спершу з мене кепкували, а потім стали уникати, вбачаючи в мені якогось відлюдника, неприємного дивака. Я подобався собі в цій ролі і навіть дещо перегравав, озлоблюючись у своїй самотності, яка зовні незмінно скидалася на горде презирство до світу, хоча я потай часто страждав від виснажливих нападів зневіри і відчаю. У школі я мав поповнювати знання, накопичені ще вдома. Оскільки ж цей клас трохи відставав від мого попереднього, то я звик поглядати на своїх ровесників зверхньо, як на дітлахів.

Отак все й тривало – рік чи, може, й довше. Перші поїздки додому на вакації теж не приносили нічого нового, тому я з радістю повертався назад.

Був початок листопада. Я звик за будь-якої погоди ходити на прогулянки, під час яких часто відчував гірке умиротворення, сповнене суму, презирства до світу і презирства до себе. Отак я й блукав якогось вечора у вологих туманних сутінках околицями міста. Широка алея громадського парку була цілковито безлюдна і манила до себе. Дорога була густо засипана опалим листям, яке я ворушив ногами з якимось похмурим азартом; пахло гіркуватою вільгістю; далекі дерева виступали з туману велетенськими каламутними тінями.

У кінці алеї я нерішуче зупинився, поглядаючи на почорніле листя і жадібно вдихаючи вологий запах старіння і вмирання, на який в мені щось суголосно озивалося. О, яким прісним на смак було життя…

З бічної доріжки наближався якийсь чоловік у розстебнутому плащі зі стоячим коміром. Я хотів пройти далі, не зважаючи на нього, але тут він гукнув:

– Гей, Сінклере!

Коли він підійшов ближче, я розгледів його. Це був Альфонс Бек, староста нашого пансіону. Я завжди був радий бачити його і не мав нічого проти, окрім того, що він тримався зі мною, як з усіма молодшими, – іронічно-поблажливо. Він мав славу силача, про нього між гімназистами ходило багато пліток. Подейкували, що навіть директор нашого пансіону його побоюється.

– Ти що тут робиш? – вигукнув він таким тоном, який буває у старших, коли вони часом опускалися до когось із нас. – Ну, б’юся об заклад, що ти вимудровуєш вірші!

– І гадки не мав, – різко відповів я.

Він засміявся, пішов поруч зі мною і став говорити приязно, від чого я вже давно відвик.

– Ти не повинен боятися, Сінклере, що хтось чогось не розуміє. Тут і справді находить щось таке, коли ось так увечері блукаєш в тумані, сповнений осінніх думок, то хочеться писати вірші, я це вже знаю по собі. Про згасання природи, звісно, і проминулу юність, що нагадує її. Почитай Генріха Гейне.

– Я не такий сентиментальний, – відказав я, захищаючись.

– Ну, гаразд. Але в таку погоду найкраще, як на мене, пошукати тихий закуток, де можна випити склянку вина чи розслабитись якимось іншим способом. Заглянемо на хвильку? Я зараз якийсь самотній. Чи у тебе нема бажання? Я не хотів би виступати в ролі спокусника, дорогенький, якщо ти хочеш залишатися «зразковим хлопчиком».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

…Я ж бо хотів тільки всього – спробувати жити… – автоцитата, епіграф взятий із п’ятої глави «Деміана».

2

…тут до нас підійшов Франц Кромер… – персонаж, який символізує «Тінь», дикі, неприборкані інстинкти, на думку Гессе, теж хоче жити тим, що рветься з нього назовні. «він робить це на більш низькому рівні, – відповідав письменник в одному з листів 1935 року, – і якщо не підніметься вище, то закінчить банківським директором чи каторжанином. Тим не менш його чіпляння й ницості підштовхують вимученого Сінклера до розвитку в благоприйнятному напрямку.

3

…Звали його Макс Деміан… – Існує низка припущень стосовно того, з кого «списаний» цей образ. Називалися імена співучні Гессе з Маульбронської семінарії Густава Целлера, який нагадував Деміана зовнішнім виглядом і манерою поведінки, а також Артура Грезера, стосунки якого з Германом Гессе були 1916–1918 рр. нагадували стосунки вчителя й учня. Одні вбачали в Деміані «фігуру Христа» (Т. Зіолуовські), інші – образ демона (Х. Р. Шмід). Однак сам Гессе вказував на позаособовий, знаковий характер цього персонажа: «Демон, власне кажучи, не людина, а принцип, втілення певної істини, чи, якщо хочете, доктрини». Він зізнавався, що не вигадав це прізвище, воно приснилося йому уві сні і так сподобалося, що було винесене у заголовок роману. Якщо виходити з юнгівських «фігур» підсвідомого, то Деміан представляє «самість».

4

…нам розтлумачували історію Каїна й Авеля… – Старозаповітна історія про вбивство Каїном свого брата Авеля розказана у Книзі Буття (4, 1—15). Деміан – цілком в дусі «глибинної психології – дає власну оцінку віроломному братовбивцеві, яка відрізняється від біблійної. Каїн у його потрактуванні не зловмисник, а мужня людина, яка стала на шлях індивідуації, яка відкинула лицемірне праведництво і яка визнає у своєму єстві не лише світлі, але й темні сторони… В одному з листів (квітень 1930 р.) Гессе писав з цього приводу: «Мені невідомі літературні джерела того, що в «Деміані» написано про Каїна, однак можна цілком припустити, що щось подібне є у гностиків. Те, що колись було теологією, для нас, нинішних, більшою мірою психологія, але істини одні і ті ж… І, здається мені, що навіть дуже можна розглядати Каїна, цього підданого облаюванню зловмисника, першого вбивцю, як оберненого на свою протилежність Прометея, як представника духу і свободи, який потрапив в опалу за свою хвацькість і сміливість. Мене не хвилює те, в якій мірі подібне сприйняття може поділятися теологами, як і те, що його могли не зрозуміти і не схвалити невідомі автори П’ятикнижжя. Біблійні міфи, як і всі міфи людства, не мають для нас жодної цінності, поки ми не наважимося тлумачити їх в особистому плані, для себе і для свого часу».

5

Я гадаю, що це яструб... – Відомо, що у Гессе був «яструбиний» профіль, і коли він одного разу отримав від Артура Грезера поштову картку з малюнком яструба, це могло бути сприйняте як певний знак, як спонукання рухатися «шляхом всередину».