– Ні, – відповіла Джорджа. – Я ж казала, що дістатися туди можна тільки човном. Відстань до острівця більша, ніж здається, і там дуже-дуже глибоко. Крім того, він оточений рифами, й треба точно знати, куди веслувати, бо можна на них наскочити. Узбережжя там небезпечне, й під водою опинилося кілька затонулих кораблів.
– Затонулих кораблів! – захоплено вигукнув Джуліан. Очі його спалахнули. – Отакої! Я ніколи не бачив старого корабля, що зазнав трощі. Там можна побачити такий корабель?
– Зараз ні. Їх усі підняли. Окрім одного, на тому боці острова. Він лежить глибоко під водою. Видно лише зламану щоглу, коли веслувати над ним гарної днини й дивитися углиб. Цей корабель теж належить мені.
Цим разом віри не йнялося. Але Джорджа рішуче кивнула головою.
– Авжеж, – підтвердила вона, – корабель належав одному з моїх прапрапрапрадідусів чи щось таке. Він віз золото, золоті злитки, на кораблі, а той зазнав трощі біля острова Кирін.
– О-о-о! А що сталося з золотом? – спитала Енн, й очі в неї при цьому були по яблуку.
– Ніхто не знає, – відповіла Джорджа. – Гадаю, його вкрали з корабля. Водолази пірнали, звичайно, але золота там не знайшли.
– Чорт забирай! Звучить так захопливо! – вигукнув Джуліан. – Мені так хотілося б побачити затонулий корабель.
– Ну, ми могли б рушити туди, скажімо, сьогодні післяобід, у відплив, – сказала Джорджа. – Вода нині спокійна й прозора. Щось зможемо побачити.
– Чудово! – вигукнула Енн. – Хочу на власні очі побачити живий затонулий корабель!
Всі засміялися.
– Ну, він не так щоб вельми живий… – посміхнувся Дік. – А як щодо того, щоб викупатися, Джорджо?
– Спочатку я маю піти й привести Тімоті, – сказала Джорджа й підвелася.
– А це хто такий? – поцікавився Дік.
– Ви вмієте берегти таємниці? – спитала Джорджа. – Ніхто вдома не має знати про нього.
– Звісно, вміємо. Ну, яка ще таємниця? – запитав Джуліан. – Нам ти все можеш розповісти. Ми не докажчики.
– Тімоті – мій найбільший друг, – пояснила Джорджа. – Я не можу без нього. Але мати й батько не люблять його, і тому я переховую його. Зараз приведу його.
І вона побігла стежкою вгору. Діти спостерігали за нею. На їхню думку, вона була найбільш незвичайною дівчинкою у світі.
– Хто ж цей Тімоті? – міркував Джуліан. – Якийсь хлопець-рибалка, якого батьки Джорджі чомусь не схвалюють.
Діти розляглися на теплому піску й узялися чекати. Раптом почувся дзвінкий голос Джорджі з кручі за ними.
– Ходімо, Тімоті, ходімо!
Діти піднялися, щоб побачити так званого Тімоті. Виявилося, що це зовсім не хлопчик-рибалка, а великий брунатний двірняк з довжелезним хвостом і великою широкою пащею; здавалося, ніби пес усміхається. Він у цілковитому захваті вистрибом ходив навкруг Джорджі. Дівчинка бігла до них.
– Оце Тімоті, – представила вона свого друга. – Правда ж, він – сама досконалість?
Як собака Тімоті був вельми далекий від досконалості. У нього були неправильні форми: голова завелика, вуха надто стирчали, хвіст задовгий, а про породу було шкода й мови. Але пес виявився таким невгавним, зичливим, незграбним і смішним, що діти одразу полюбили його.
– О, мій любенький! – вигукнула Енн, і пес лизнув їй ніс.
– Який же він здоровезний! – підхопив Дік і ласкаво поплескав Тімоті, через що той пішов вистрибом навколо нього як скажений.
– Шкода, що в мене такого нема, – зауважив Джуліан, який справді любив собак і завжди хотів мати власного пса. – Джорджо, який же він гарний! Ти пишаєшся ним?
Дівчинка усміхнулася, і вираз її обличчя одразу змінився: став сонячним і гарним. Вона сіла на пісок, а собака пригорнувся до неї і лизькав їй руки та лице.
– Просто обожнюю його, – сказала Джорджа. – Я знайшла його у вересовищі іще цуценям, рік тому, й принесла додому. Спочатку він мамі подобався, але коли виріс, почав бешкетувати.
– І що він робив? – поцікавилася Енн.
– Ну, почав гризти усе підряд, – сказала Джорджа. – Чисто все пожував: новий килимок, який мама купила, її найгарніший капелюшок, татові капці, якісь папери тощо. А ще він гавкав. Мені подобається його гавкіт, а татові – ні. Він казав, що вже шаліє від того гавкоту. Він побив Тіммі, а я розсердилася і нагрубіянила йому.
– А тобі колись вичитували? – спитала Енн. – Я б не грубіянила твоєму татові. У нього дуже суворий вигляд.
Джорджа дивилася на бухту. Її обличчя знову спохмурніло.
– Покарання мене не обходили, – відповіла вона. – Але найгірше було те, що батько заборонив тримати Тіммі вдома, а мама його підтримала й сказала, що Тіма треба з дому прибрати. Я плакала кілька днів, – а я ніколи не плачу, бо хлопці не плачуть, а я хочу бути схожою на хлопця.
– Іноді хлопці теж плачуть, – почала Енн, дивлячись на Діка, який три-чотири роки тому був плаксієм. Дік штовхнув її у бік, і вона замовкла.
Джорджа подивилася на Енн.
– Хлопці ніколи не плачуть, – затялася вона. – У кожному разі, я не бачила жодного плаксія і сама стараюся ніколи не плакати. Я ж не немовля. Але я не могла стриматися, коли Тіммі вигнали. Він теж плакав.
Діти з великою повагою подивилися на Тіммі. Вони досі не знали, що собаки можуть плакати.
– Тобто ти хочеш сказати, що він плакав справжніми слізьми? – з недовірою запитала Енн.
– Ні, не зовсім, – відповіла Джорджа. – Він занадто мужній для цього. Він плакав уголос – вив безперестанку і виглядав таким нещасним, що ледь не розбив моє серце. І тоді я зрозуміла, що не можу з ним розлучитися.
– Що ж сталося потім? – затамувавши подих, запитав Джуліан.
– Я пішла до Олфа, мого знайомого хлопця-рибалки, – вела далі Джорджа, – і запитала, чи не може він потримати Тіммі у себе, якщо я віддаватиму йому усі мої кишенькові гроші. Він погодився, і тепер Тіммі живе у нього. Тому в мене ніколи немає грошей – усе йде на Тіммі. А їсть він дуже багато, еге ж, Тіме?
– Гав! – відповів пес і перекинувся на спину, дриґаючи волохатими лапами. Джуліан полоскотав його.
– А що ти робиш, коли тобі хочеться цукерки чи морозива? – поцікавилася Енн, яка витрачала велику частину кишенькових грошей на солодощі.
– Нічого, – відповіла Джорджа. – Обходжуся без них.
Дітям це здалося жахливим: вони любили морозиво, шоколад і цукерки та споживали їх чимало. Вони із жалем уп’ялися в Джорджу очима.
– Може, інші діти, які граються на пляжі, пригощають тебе морозивом і цукерками? – припустив Джуліан.
– Я не дозволяю їм це робити, – сказала Джорджа. – Якщо я сама не можу частувати їх, нечесно брати щось у них. Тому я відмовляюсь.
Удалині пролунав дзвоник морозивника. Джуліан поліз до кишені. Він схопився і побіг, побрязкуючи монетами. За мить він повернувся з чотирма великими порціями шоколадного морозива. Одну він дав Діку, другу Енн, а третю простягнув Джорджі. Вона із сумом подивилася на морозиво, але відмовилась.
– Ні, дякую, – сказала вона. – Ти ж знаєш, що у мене немає грошей на нього, тому я не зможу поділитися з вами і не можу брати нічого у вас. Недобре брати щось у інших, якщо ти не в змозі відплатити їм тим же.
– Але у нас ти ж бо можеш брати, – заперечив Джуліан, намагаючись вкласти морозиво в засмаглу руку Джорджі. – Ми ж родичі.
– Ні, дякую, – повторила Джорджа. – Хоча з вашого боку це дуже мило.
Вона подивилася на Джуліана синіми очима, і хлопець спохмурнів, намагаючись придумати спосіб, як змусити цю уперту дівчинку взяти морозиво. Аж тут він посміхнувся.
– Послухай, у тебе є дуже багато цікавих речей, чим би ти могла з нами поділитися, якщо тільки дозволиш нам цим скористатися. Ти поділишся з нами, а ми поділимося з тобою, наприклад, морозивом. Згодна?
– А що у мене є, чим я могла би поділитися? – здивувалася Джорджа.
– У тебе є собака, – відповів Джуліан, поплескуючи по хребту великого брунатного двірняка. – Ми б теж радо з ним вовтузилися, він такий милий! У тебе є дивовижний острів. Ми б дуже тішилися, якби вряди-годи ти з нами ним поділилася. І в тебе є затонулий корабель. Ми хотіли б його побачити, якщо ти дозволиш нам. Звичайно, морозиво та солодощі не йдуть ні в яке порівняння з усім цим, але було б добре піти на таку домовленість і ділитися одне з одним тим, що у кого є.
Джорджа пильно поглянула у Джуліанові карі очі. Хлопець їй подобався. Вона не мала звичаю з кимось ділитися. Самотня, незрозуміла для всіх одиначка, сувора і завзята. В неї ніколи не було друзів. Тімоті поглянув на Джуліана і зрозумів, що той пропонує Джорджі щось гарне і шоколадне. Він підстрибнув і по-дружньому лизнув хлопця.
– Сама бачиш – Тім хоче, щоб із ним ділились, – усміхнувся Джуліан. – Він зрадіє трьом новим друзям.
– Так, звичайно, – погодилася Джорджа, несподівано поступившись й узявши шоколадне морозиво. – Спасибі, Джуліане. Я поділюся з вами. Але обіцяйте нікому ні слова не говорити вдома, що Тіммі залишився зі мною.
– Звісно, обіцяємо, – сказав Джуліан. – Але я не розумію, чому твої батьки будуть проти вашої дружби, якщо Тіммі більше не живе у вас. Ну, як морозиво? Еге ж, смачне?
– О, чудове, я такого смачного ще не їла! – вигукнула Джорджа, відкушуючи шматочок. – Таке холодне! Цьогоріч я ще не їла морозива. Смакота!
Тімоті теж спробував відкусити. Джорджа залишила йому крапельку. Потім обернулася і всміхнулася своїм кузенам.
– Ви гарні, – сказала вона. – Я рада, що ви приїхали. У другій половині дня візьмемо човна й повеслуємо навколо острова, щоб побачити кораблетрощу. Згодні?
– Авжеж! – вигукнули хором усі троє. І навіть Тіммі помахав хвостом, ніби все зрозумів.
Розділ 4
Захоплива подорож
Уранці діти пішли на пляж, і хлопці на власні очі переконалися, що Джорджа набагато краща за них плавчиня. Вона плавала потужно й швидко, надовго затримуючи подих під водою.
– Чудово плаваєш, – сказав Джуліан із захватом. – Шкода, що в Енн поступу немає. Енн, тобі слід замах потренувати, інакше ніколи не зможеш запливати так далеко, як ми.
Після купання усі дуже зголодніли. Діти зійшли стежкою на кручу, сподіваючись на тривний підобідок… І справді наїдки вже чекали на них. Холодне м’ясо і салат, сливовий пиріг і кастард[1], а на завершення – сир. Діти ураз все вмололи!
– Що ви збираєтеся робити післяобід? – спитала мати Джорджі.
– Джорджа повезе нас човном до затонулого корабля на тому боці острова, – відповіла Енн. Тітка дуже здивувалася.
– Джорджа повезе вас? – перепитала вона. – Джорджо… що з тобою сталося? Ти досі ніколи нікого туди не возила, хоча я просила тебе про це десятки разів.
Джорджа мовчки їла сливовий пиріг. Під час їжі вона не вимовила ні слова. Її батько до столу не вийшов, і діти почувалися невимушено.
– Знаєш, Джорджо, я дуже рада, що ти намагаєшся слухатися батька, – знову почала її мати. Але Джорджа заперечно похитала головою:
– Я це роблю не з примусу, – нарешті мовила Джорджа. – Роблю тому, що так хочу. Не повезла б нікого дивитися на трощу, навіть королеву Англії, якби вона мені не сподобалася.
Мати розсміялася:
– Що ж, це гарна новина: тобі сподобалися кузени. Сподіваюся, ти теж їм сподобалася.
– Атож, – вихопилася Енн, бажаючи підтримати дивну кузину. – Нам справді подобається і Джорджа, і Т…
Вона вже зібралася повідомити, що їм також сподобався Тімоті, коли отримала такий стусан по кісточці, що скрикнула від болю й на очі їй набігли сльози. Джорджа гнівно глипнула на неї.
– Джорджо! Чому ти вдарила Енн, коли вона так добре говорила про тебе? – гримнула на неї мати. – Зараз же забирайся з-за столу. Я не терпітиму такої поведінки!
Джорджа мовчки встала з-за столу й пішла у садок. Вона щойно відкраяла скибку хліба й шматочок сиру. Але все залишила на тарілці. Діти засмутилися. Особливо журилася Енн. Як могла вона з дурного розуму забути, що не можна згадувати про Тіммі!
– Будь ласка, дозвольте Джорджі повернутися, – попросила тітку Енн. – Вона не хотіла вдарити мене. Це сталося ненароком.
Але тітка дуже розсердилася на Джорджу.
– Доїдайте, – розпорядилася вона. – Тепер, звичайно, Джорджа буде мурмоситись. Господи Боже мій, така важка дитина!
Дітей не турбувало, що Джорджа буде мурмоситись. Вони лише боялися, що вона тепер не схоче везти їх до затонулого корабля.
Доїдали мовчки. Тітка пішла дізнатися, чи не хоче дядько Квентін ще пирога. Він їв у кабінеті сам. Щойно тітка вийшла, Енн узяла хліб із сиром з тарілки Джорджі й рушила у садок.
Хлопці не лаяли її. Вони знали, що у сестри довгий язик, але потім вона намагається все виправити. Брати розуміли, що з її боку дуже сміливо йти шукати Джорджу.
Джорджа лежала у садку на спині під великим деревом. Енн підійшла до неї.
– Вибач мені, Джорджо, я ледь не припустилася помилки, – сказала вона. – Ось твій хліб із сиром. Я принесла його тобі. Більше ніколи не забуватиму, що не можна згадувати про Тіммі.
Джорджа сіла.
– Я майже вирішила не брати тебе з нами до затонулого корабля, – заявила вона. – Ти – дурне малятко.
Енн засмутилася. Саме цього вона боялася.
– Ну, – сказала вона, – звісно, можеш мене не брати. Але повези туди хлопців, Джорджо. Вони не прохопилися. До речі, ти дуже боляче мене копнула. Он глянь на синець.
Джордж подивилася на синець, потім на Енн.
– Але ж ти будеш дуже журитись, якщо я візьму Джуліана і Діка, а тебе – ні? – спитала вона.
– Звичайно, – відповіла Енн. – Але я не хочу, щоб вони через мене пропустили таку подію.
І тут Джорджа вчинила щось невластиве їй – вона обійняла Енн! І тут же засоромилася, бо навряд чи хлопець таке зробив. А вона завжди намагалася поводитися, як хлопець.
– Усе гаразд, – сказала Джорджа сердито, узявши у Енн хліб із сиром. – Ти трохи не втнула дурість, і я копнула тебе, тож ми поквиталися. Звичайно, ти можеш поїхати з нами.
Енн майнула до хлопів, аби сказати, що все залагодилося, і через п’ятнадцять хвилин діти гуртом побігли на пляж. Біля човна стояв засмаглий хлопець-рибалка, віком років чотирнадцяти. З ним був Тіммі.
– Човен готовий, Джорджо, – мовив він з усміхом. – І Тіммі теж готовий.
– Дякую, – відповіла Джорджа і сказала всім сідати в човен. Тіммі теж туди стрибнув, енергійно вихляючи довгим хвостом. Джорджа відштовхнула човен від берега, сама вскочила в нього й сіла на весла.
Веслувала вона чудово, і човен швидко поплив синьою бухтою. День був гарний, і діти тішилися рухом човна. Тімоті стояв на носі й щоразу, коли здіймалася хвиля, гавкав на неї.
– Він кумедно поводиться у негоду, – сказала Джорджа, налягаючи на весла. – Гавкає як божевільний на великі хвилі й дуже гнівається, коли вони плескають на нього. Він дуже добре плаває.
– Правда ж, гарно, що з нами собака? – вигукнула Енн, всіляко намагаючись спокутувати провину. – Мені він дуже подобається!
– Гав! – відповів Тіммі глибоким голосом і повернувся, щоб лизнути Енн у вухо.
– Я упевнена, він зрозумів, що я сказала, – Енн була в захваті.
– Звичайно, зрозумів, – сказала Джорджа. – Він геть-чисто все розуміє.
– Ми підпливаємо до твого острова! – збуджено повідомив Джуліан. – Він більший, ніж я гадав. А ще онде замок!
Діти підпливли до острова й побачили гострі рифи навколо нього. Не знаючи проходу між ними, жоден човен або судно не змогли б причалити до скелястого острівця. Посеред нього, на невисокому пагорбі, височів зруйнований замок. Його мурували з великих білих каменів. Зруйновані арки, вежі та стіни – ось усе, що лишилося від колись прекрасного замку, гордовитого й міцного. Тепер тут жили галки, а на горішніх каменях сиділи чайки.
– Виглядає цей замок страшенно таємничо, – сказав Джуліан. – Добре б тут висадитися й розгледітися. Не кажучи вже про те, щоб заночувати пару ночей!
Джорджа припинила веслувати. Обличчя її пожвавішало:
– Послухайте, а мені це й на думку не спадало! Провести ніч на моєму острові! Лише ми вчотирьох. Готувати їжу й уявляти, що ми тут живемо. Еге ж, чудово?
– Атож, – погодився Дік, захоплюючись островом. – Гадаєш, твоя мати дозволила б нам таке?
– Не знаю… – із сумнівом відповіла Джорджа. – Може, й так. Ану спитай її.
– А сьогодні можна тут висадитися? – спитав Джуліан.
– Ні, якщо ви хочете побачити затонулий корабель, – відповіла Джорджа. – Сьогодні ми повинні повернутися до підвечірка, а часу стане лише доплисти на інший бік острова Кирін і повернутися назад.
– Ну, я дуже хотів би побачити кораблетрощу, – сказав Джуліан, розриваючись між островом і трощею. – Дай-но я трохи повеслую, Джорджо. Не можна, щоб ти увесь час веслувала.
– Можна, – відповіла Джорджа. – Але я радо полежу в човні. Постривай, ось пропливемо повз скелястий відтинок, і ти зможеш сідати на весла – до наступного небезпечного місця. Рифи в бухті достоту жахливі.
Джорджа і Джуліан помінялися в човні місцями. Джуліан добре веслував, але не з такою силою, як Джорджа. Човен плив, злегка погойдуючись. Вони обпливли острів й побачили замок з іншого боку. З моря руйнування здавалися ще більшими.
– З відкритого моря віють сильні вітри, – пояснила Джорджа. – З цього боку від замку мало що лишилося – саме румовище. Але тут у затоці є гарна гавань, треба лишень знати, де саме.
Незабаром Джорджа знову сіла на весла й трохи віддалилася від острова. Через деякий час вона відклала весла і подивилася на узбережжя.
– А як ти дізнаєшся, що ми над затонулим кораблем? – здивувався Джуліан. – Я б нізавіщо не здогадався.
– Ви бачите дзвіницю на суходолі? – спитала Джорджа. – Бачите там вершину пагорба? Якщо їх розташувати на одній лінії між двома вежами замку на острові, то ви опинитеся прямо над затонулим кораблем. Я в цьому переконалася дуже давно!
Діти побачили, що вершина далекого пагорба й дзвіниця справді утворюють одну лінію, якщо дивитися на них з-поміж двох старих веж острівного замку. Відтак вони почали уважно вдивлятися в морську глибінь, намагаючись побачити трощу.
Вода була абсолютно прозорою і спокійною. Брижів на поверхні майже не було. Тімоті теж дивився, похиливши голову набік і піднявши вуха, з таким видом, наче знав, на що слід дивитися. Діти розреготалися.
– Ми зараз не зовсім над кораблем, – сказала Джорджа. – Зараз я візьму трохи ліворуч.
– Гав! – раптом озвався Тіммі й завихляв хвостом. І тієї ж миті діти щось зауважили у глибині.
– Це затонулий корабель! – у захваті вигукнув Джуліан, ледь не випавши з човна від збудження. – Я бачу уламок щогли. Дивися, Діку, дивися!
Діти й пес уп’ялися очима в прозору воду. За деякий час вони змогли розрізнити контури темного корпусу, з якого стирчала зламана щогла.
– Він похилився на один бік, – сказав Джуліан. – Бідний старий корабель! Йому прикро лежати там, поступово розламуючись. Джорджо, я хотів би пірнути туди й оглянути його з ближчої відстані.
– Чом би й ні? – мовила Джорджа. – У тебе ж є плавки. Я багато разів тут пірнала. Хочеш, пірну разом з тобою, якщо Дік зуміє втримати човен на місці. Бо тут є течія, яка може віднести його в море. Діку, щоб тримати човен на місці, тобі доведеться трохи табанити ось цим веслом.
Дівчинка зняла джинси й майку, те саме зробив Джуліан. Джорджа красиво стрибнула сторчголов із корми й занурилась у воду. Діти дивилися, як вона углибала сильними гребками, затримавши дихання.
Невдовзі вона задихано виринула.
– Я майже допливла до нього, – сказала вона. – Він такий, як завжди: вкритий водоростями, обліплений молюсками… Шкода, що не можу запливти всередину, але мені для цього бракує повітря. Тепер пірнай ти, Джуліане.
Джуліан пірнув, але він не міг так довго залишатися під водою, як Джорджа, і тому не опустився на таку ж глибину, як вона. Він умів розплющувати очі під водою, і йому вдалося добре роздивитися палубу. Вона виглядала занедбаною і дивною. Яке сумне видовище. Він зрадів, випірнувши на поверхню, глибоко вдихнув і відчув тепло сонячного промінця на своїх плечах.
Джуліан заліз у човен.
– Здорово! – захоплено вигукнув він. – Страшенно хотілося б як слід оглянути весь корабель… заплисти під палубу до каюти і роздивитися там. А раптом нам вдалося б знайти ящики із золотом?
– Не діждеш! – засміялася Джорджа. – Я ж говорила, що справжні дайвери вже спускалися туди і нічого не знайшли. Котра година? Слід поквапитися.
Вони поспішили і спізнилися до підвечірка лише на п’ять хвилин. Потім весела компанія вирушила на прогулянку по вересовищу разом з Тіммі, а на час сну в них самі склепалися повіки.
– Добраніч, Джорджо, – сказала Енн, мостячись у ліжку. – Чудовий день… спасибі тобі.
– Мені він теж здався чудовим, – пробуркотіла Джорджа. – Спасибі вам. Я рада, що ви приїхали. Нам буде весело. Вам будуть до душі і мій замок, і мій острівець!
– Авжеж! – мовила Енн й одразу заснула; їй снилися кораблетрощі, замки та острови. Коли ж Джорджа повезе їх на свій острівець?
Розділ 5
Поїздка на острів
Наступного дня тітка влаштувала для дітей пікнік, і вони подалися до маленької бухти, де могли донесхочу купатися й веслувати. Вони провели дивовижний день, однак Джуліан, Дік та Енн потайки радше хотіли б відвідати острів Джорджі. Там їм було б ліпше.
Джорджа не бажала йти не тому, що вона не любила пікніків, а тому, що не могла взяти з собою собаку, бо разом з дітьми пішла її мати, й Джорджі довелося провести цілий день без свого улюбленого Тіммі.
– Не пощастило! – сказав Джуліан, здогадавшись, що її засмучує. – Не розумію, чому ти не розповіси матері про друзяку Тіма. Упевнений, вона не буде заперечувати проти того, що хтось триматиме собаку для тебе. Я знаю, що моя б мати не заперечувала.
– Нікому, окрім вас, я про нього не буду розповідати, – рішуче мовила Джорджа. – Мені вдома завжди непереливки. Визнаю – здебільшого з моєї провини, але я однаково втомилася. Бачиш, батькові за його наукові книжки платять небагато, а йому завжди хочеться, щоб мати і я мали речі, купити які він не в змозі. Тому він такий норовливий. Він хотів би віддати мене до хорошої школи, але для цього нема коштів. А я рада. Не хочу їхати до школи. Мені подобається тут. Я не перенесу розлуки з Тіммі.
– Тобі сподобалася б школа-інтернат, – зауважила Енн. – Ми всі там вчимося. Там цікаво.
– Ні, нецікаво, – затялася Джорджа. – Жахливо потрапити в юрбу: дівчата довкола регочуть і галайкають. Мені таке не сподобається.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Заварний крем з желятиною. Можна ще запікати (прим. перекладача).
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги