Наталена Королева

А одного дня Наталена просто приголомшила свою сім’ю, коли танцювала на площі. Вона не могла відмовити юнаку танцювати з собою. «Відмовити було б великою нечемністю. Ну, звичайно, запрошували і її, й вона танцювала, бо дуже любила танці. Аж забула, що вже час додому. Тільки й всього! Та, на щастя, коли згадала, що вже пізно, її «партнер» запевнив її, що турбуватися – зайво». Партнер мав з собою осла і довіз Наталену додому. Виявилося, що він був ослярем! Але ж це ніяк не вплинуло на неї, якщо не зважати на стару Хосефу, яка плакала, що «дівчина такого роду танцювала з ослярем».

Стосунки Наталени з циганами заключалися в дуже щирих та довірливих розмовах, саме тоді дівчина почула про своє майбутнє, яке в достеменності збулося. «Не дурно ми любимо тебе, а ти нас! Бо наша ти, дарма, що не нашої крові. Ціле своє життя блукатимеш світом, як ми! Скрізь – дома і скрізь – чужа. Не матимеш ані родини, ані рідного дому, ані рідного краю… Двічі до шлюбу підеш. Двічі вдовою будеш, самітня у світі, як місяць на небі… Біди в життю не зазнаєш. Голодна не будеш. Але багацтва ніколи не матимеш, бо не любиш ти грошей… Не ціниш те, що за гроші купити можна… «Серце живе» маєш. Маєш здібності і до мистецтва, і до науки. Та ще ліпший дар маєш: ворожити, як ми, можеш. Бо такий це дар: коли по правді справедливо ворожиш – вбогість та біда йдуть за тобою. Це – платня за рідкісний дар. Тому серед нас, гітан, багато є таких, що дурять, ремество з вищого дару роблять, заробляти ним хочуть. Та ж обдурити долю не можна. Вона кожного переможе. Єдина тільки Добра Мати кінець її владі кладе. Лише перед нею доля – безсила. Але часом і найлукавіша ворожка, така, що віщого дару не має, мусить правду сказати, хоч би й не хотіла. То Дух Віщий озивається, її устами промовляє. Але раджу тобі, донечко: не ворожи!.. Не ворожи нікому і ніколи! Не обтяжуй свою долю, бо і без того нелегка вона в тебе!»

Наталена по закінченню школи хотіла вчитися далі, її вабила археологія, але дівчина вагалася, бо тягло її до вбогих та хворих, яким хотіла допомогти, але не знала як, хоч і роздавала нужденним все що могла. Власне, це наштовхнуло її студіювати медицину, а археологію залишила вона для себе – як приємну забаву.

Наталена думала також і про те, що і на археологічних розкопках знадобиться медицина, коли хтось зламає руку чи впаде до ями. Думала вона й про те, що треба вчитися малювати, щоб могти зобразити річ при розкопках. Планів та бажань в мисткині завжди було надзвичайно багато.

Родина Наталени вважала, що, якщо їй так багато всього лежить до душі, то вона ще зовсім не визначилась. Радили їй обрати археологію за основне, а медицину та живопис – за додаткові студії. Дядько Еугеніо перевіряв знання, особливо латину, а тітка Інес просила не полишати спів…

Наталена дуже любила тітку Інес і вважала її своєю найближчою подругою. Вона не мала приятеля чоловічої статі, бо тоді так було не прийнято. За все своє життя Королева мала лише одного товариша іншої статі – Альфонса, але це було ще в дитинстві. А пізніше Альфонсо став королем!

Дядько Еугеніо постійно тяжів до того, що бажання їхньої родини – то одна справа, але що Наталену тягне свобода, спів, сцена, що справжній її «поклик» – це театр.

Через 16 років озвався батько Наталени, який повернувся після своїх мандрівок Африкою та Індією. Повернувся він іншою людиною, щасливий, усміхнений і з новою дружиною. Батько хотів забрати Наталену, але це шокувало і дядька Еугеніо, і тітку Інес. Дон Еугеніо, на правах головного опікуна, міг відмовити батьку, але знав вперту натуру того і… піддався. Інес журилася і плакала, але знала, що треба скоритися, – вона любила Наталену як приятельку, сестру чи донечку. Дітей ніколи так і не мала, а померла перед своїм тридцятилітнім ювілеєм. «Добра фея», як називала її Наталена, так рано відійшла в інший світ…

«Училася я то в Еспанії, то у Франції, то в Римі. Тому знаю багато речей, яких жінки звичайно не знають». Наталену Королеву можна також поставити в ряд з протефеміністками, емансипантками України, такими як Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська, Леся Українка, Софія Окуневська, Ірина Вільде. Вона також завжди вболівала, щоб жінки мали освіту та силу слова.

Незважаючи на канони тогочасся, потім Наталена наважилась втекти від чоловіка через те, що не хотіла зраджувати християнства. Письменниця жила вільно і легко, її не турбувало те, як вона повинна була б поводитись і якою хотіли її бачити інші. Наталена навчалася, подорожувала, віддавалася мистецтву та своєму життєвому покликанню, можливо, більше навіть, ніж сім’ї, мала кілька шлюбів, не стала матір’ю. Для того часу це був справжній виклик, але вона не соромилась, не боялась і не вважала свою поведінку дивною чи неправильною. Ніде – ні в листах, ні в спогадах – Наталена Королева не писала про те, що її жіноче життя не до кінця щасливе. Також з джерел ми знаємо, що останній чоловік Наталени, Василь Королів-Старий підтримував натхнення та творчість дружини, вони жили як партнери і ніхто нікому не прислужував.

Але повернімося до хронології. У перші роки ХХ століття приїжджає в Київ батько Наталени Королевої, котрий як учений-ентомолог довго подорожував Цейлоном, Індією, Африкою. Він одружується вдруге із Людмилою Лось, яка походила зі славетного чеського роду. «Людмила Лось скрізь по світах розшукувала своїх кревняків – походження чехів, різні галузі яких розпорошилися по світу по Білогорській битві, коли був страчений у Празі р. 1621 – Отто з Лосів, а року 1848 – коли поклав голову при поверненні у Відні ще й Вінцент з Лосів, повтікали [прак]тично всі члени цього роду, що ще лишились живі. З цього роду походила й Людмила Лось – молода і справді дуже гарна».

Ноель з мачухою та батьком переїжджає до Києва. Коли ми знайомимося із життєписом Наталени Королевої, з перших сторінок бачимо, що авторка добре усвідомлювала свою «іншість» і намагалася лише пристосуватися (не асимілюватися) до оточення, яке постійно змінювалося. «По приїзді до батьківського дому – цілком чужому їй – дівчина перш за все мусила перестати називатися Естрельїтою. – Таке наймення надається хіба що для героїні балету! – проголосила молода мачуха. Вона старанно уникала всього, що мало відтінь поезії та романтизму. Майбутня письменниця щоразу намагалася звикнути до нового середовища, проживаючи якийсь час на «межі», а коли починала «централізуватися» в новому житті, то її знову «викидало» на маргінес, і все починалося спочатку: «Здавалося, що її вирвали з життя, повного сонця, надій, можливостей і обіцянок, щоб закопати без жалю живою в могилу, як колишніх у чомусь винуватих весталок. За яку ж провину?» Авторка навіть порівнює своє перебування в батька з умиранням у важких муках. Ця постійна маргіналізація була важким випробуванням для дівчинки. До родичів та друзів письменниця застосовувала прикметник «свої» у лапках, що означало чужі, проте настільки чужі, щоб можна було закцентувати на цьому ще більше. У сім’ї батька та мачухи Наталена почувала себе безповоротно «за межею». Дівчинка піддавалася критиці за те, що молиться перед тим, як сідати до столу, що не знає всіх шляхетних манер, що намагається зробити щось сама без допомоги прислуги. Батько не приховував від доньки її «іншість», він вчив її, як жити серед «не таких»: «Ти ж знаєш, що наш рід – не з останніх у краю, з якого вийшов. Для краю ж тутешнього він був і є чужий. Навіть більше: він екзотичний, і багато «нашого» цілком незрозуміле «їм». Що ти пробудеш рік в інституті, – може, це й вийде тобі на добро, бо там ти побачиш, наскільки «ми» різні та інші від «них», тож і навчишся, як маєш поводитись з «ними».

«Незважаючи на своє бажання бути «ліберальною», графиня Людмила була більш нахильна до тиранії… Особливо у власному домі, де її воля мусила бути центром, коло якого точиться світ». Наталена у своїх автобіографічних текстах говорила про те, що навіть батько усвідомлював, що у власному домі став тільки слухняним виконавцем волі своєї дружини. «Хотів було знов повернути собі втрачену гідність «пана дому». Але було вже запізно! Малі, надзвичайно гарні ручки пані Людмили твердо й певно тримали керму й не випустили її.

Шляхетність батька не забороняла йому говорити про те, що ця «іншість» Ноель є кращою від московської: «Москалі намагаються глузувати з усього, до чого не призвичаєні, і найбільш цінені між ними люди не ті, що вміють щось доброго створити, а ті, що майстерно висміюють висліди чужої творчості». У цьому контексті зрозуміло, що, навіть будучи такою оригінальною, кращою за своїми духовними цінностями, письменниця все одно була маргінальною в усталеному середовищі, не претендуючи в цей час на «центр». Проте батько запевнив Ноель, що вона вже «їхня» і ніколи не стане «іншою» в сім’ї. На це Наталена зреагувала так: «От бачиш: родини ти не маєш, маєш лише рід. Для нього ж не існує ніжність, сердечність, тепло. Тільки – гасло й герб…» На жаль, сам того не усвідомлюючи, батько знову травмував і без того зранену душу Наталени, постійно «вириваючи» з одного місця, він намагався «пересадити» її на інше, але багато з цих зусиль зазнавали поразок, і дівчинка, не звикнувши до одного, повинна була одразу звикати до іншого. З сумом можна констатувати те, що власне щастя батька було для нього важливішим, ніж щастя власної дитини, проте, якщо аналізувати самі стосунки між ними, то на той час батько вже усвідомив та відчув, що не залишить Наталену, що признає і приймає її як свою доньку.

Мачуха хотіла видати Наталену якнайшвидше заміж, ліпити з неї те, чого їй бажалося, але «донька» ніяк не піддавалася. Людмила сватала її з трьома достойними, на її погляд, кандидатами, але Наталена не могла зрозуміти, як це можна йти під вінець з тим, кого не знаєш і, відповідно, не кохаєш.

У Київському інституті благородних дівиць вона потерпала від навчань пихи і надмірно пристойних манер. Хоч і була знатного роду, проте ніяк не хотіла уподібнюватися до дівчат, які «купалися» у зверхності. У життєписі письменниця каже, що інститут був в’язницею для неї (варто згадати, що Мішель Фуко вивів особливий клас маргінального – «ув’язнені»). Проте Наталена ніде не відчувала власного дому, вона навіть батьківську оселю називала «своєю». Інститутський лікар одного разу сказав, що Ноель – невиліковно хвора, але помре не від туберкульозу, бо дівчата по десять годин на день мерзнуть у тонких пелеринках у холодних приміщеннях, а повільно стихатиме від того, що вона без коріння, «вирвана зі свого ґрунту й пересаджена в цілком чужий. І тому вона й сама всім і завжди – чужа, чужа й одинока, самітня… Так! Вона помре не з туберкульозу, кажу, а з нудьги, з порожнечі, з душевного холоду, з недостачі душевної поживи. Одне слово, як рослина без коріння…» Навіть лікар передбачав майбутні меланхолії молодої особи, і це були перші «дзвіночки» про те, що майбутня письменниця, переживши усі травми та зміни, не може похвалитися сильною та міцною нервовою системою, психікою, що їй буде ще дуже-дуже важко у житті, адже усе, що з нею ставалося, обпікало її душу і рубцями гоїлось, але не заживало повністю.

Важливою людиною у житті авторки була проста українська дівчинка-сирітка Маруся, з якою Наталена гралася ще змалечку в бабусі на Волині. Пізніше батько Наталени запросив Марусю працювати в їхньому домі, але майбутня письменниця не хотіла, щоб подружка дитинства прислужувала їй. Наталена наче соромилась свого знатного роду, вона не хотіла, щоб звичайні, прості люди, які оточували її, знали, що вона «з шляхетних» – якби вона мала вибір, точно б хотіла залишитись звичайною. Тому Маруся стала частиною їхньої сім’ї, а не покоївкою, вчила Наталену української мови, розмовляла з нею про духовність, не відчуваючи свого нижчого походження. Письменниця завжди перебувала між «простим» і «панським», схиляючись духовно до простого, а «коріння» кликало її бути серед своїх, серед тих, що мають почесті. «У часи перебування в батьківському домі Наталена вивчала чотири слов’янські мови: польську, щоб розмовляти з батьком, чеську – для розмов із мачухою, російську, яка була державною мовою Російської імперії, та українську, якою розмовляли прислуги і київські вулиці». Також брала уроки музики в знаменитого українського композитора Миколи Лисенка.

Після смерті батька мачуха захотіла переїхати з Ноель у Санкт-Петербург, бо «периферійне життя у Києві не надто тішило Людмилу Лось…» «Отож – переїхала я до Петрограда. Для Естрельїти почалося нове життя. Мусила бути в товаристві, на царських «прийомах», балах, театрах. Це був її обов’язок, як є обов’язком урядовця ходити «до служби». Поза цим могла робити, що хотіла. Не сміла лише ходити щодня до католицького костьолу, аби це не було принято за ознаку «польської симпатії», що могло б мати лихий вплив на «блискучу кар’єру» її майбутнього дружини, в зв’язку з тим, що дід Естрельїти – батько її батька, граф Адам Дунін-Борковський – загинув у повстанні 1863 року». На жаль, окрім усього, духовність та віра Наталени також зазнавала невидимих утисків.

Вона вступила до Археологічного інституту, проте єгиптологічного відділу в ньому не було, тому зацікавилась литовськими археологічними розвідками. Записалася також до академії мистецтв. Вчилася співу в консерваторії і на медичних курсах. «Це їй давало змогу ходити на практичні вправи до невеликого французького шпиталю – захоронки для невиліковно хворих жінок. При шпиталю була католицька капличка і католицький священик – француз». Наталені добре вдавалося все, що вона починала: «здивований її успіхом професор співу, колись славний співак, нині старіючий тенор Мишуга, запропонував їй спробувати свої сили в опері. Дадуть їй дебют на сцені театру консерваторії, де ставились опери на новий лад в більш життєвих художніх формах на зразок московського Художнього театру». Великий скандал був у Естрельїти, коли мачуха побачила її ім’я в афішах. «В царській Росії не ставились з погордою до акторів, навпаки, актора чи акторку поважали як мистця, нарівні з письменником чи малярем. І дивилися як на честь бути з ними знайомими. Але, прецінь, були це люде «не з товариства»! І коли б старшина з гарди хотів оженитися з акторкою – мусив би вийти з полку!» Проте Наталена грала далі, вона стала справжньою акторкою. Режисери казали, що «диявол», котрий сидить в Наталені, – демон трагедії.

Одного разу вона грала і почала імпровізувати вкінці, керівники вже злякалися, що вона «провалить п’єсу». «Але Естрельїта на сцені повільно, немов сомнамбулічним рухом, схиляється до матері і «заводить» справжній баскійський «плач», так звану «імпровізацію», де слова потішення сплітаються з хвалою мертвому та закликом не забувати про цю смерть…» Глядачі тріумфували, Наталена була на висоті.

Вона підписує з театром контракт і отримує роль Сафо.

Наталена могла залишитись на сцені, будувати блискучу кар’єру, але ж ні. «Сцена – лише засіб, щоб повільнитись від минулого. Але – не мета».

Долю Наталени Королевої часто намагалися вирішити без її участі, за велінням рідних вона переїжджала з місця на місце, а мачуха надалі підшукувала їй наречених, які могли б достойно доповнити їхню шляхетну родину. Проте майбутня письменниця зі своєї волі заручилася з князем Іскандером Гакгаманішем ібн Курушем, котрий заради неї виходив навіть на двобій з суперником, і вирушила до Персії.

У той час було надто небезпечно для жінки, можна сказати, недопустимо подорожувати самій, але її затії ніхто не міг протистояти, навіть дядько Еугеніо смиренно погодився, бо племінниця пообіцяла вирушити в образі та одязі юнака. Раніше на костюмований бал Наталена приміряла стрій кавказького хлопця, і ніхто не міг її впізнати. «Поїде як хлопець до Іскандерових батьків. Мовляв: «Їде додому і школи!..» І буде це правда: бо в Петрограді вона студіювала у школах, а Іскандерів дім незабаром стане її «домом»!»

«Естрельїта вирушила до Персії цілком самітня, одягнена до кавказької «черкески» зі сірою смушковою «папахою», з кинджалом за пасом й текинськими саквами замість валізи. До Кавказу їхала потягом. Але тут спіткала її перша перешкода. Треба було їхати так званою «воєнно-грузинською» дорогою, аби скоротити шлях, а не об’їздити майже цілий Кавказ». Ця дорога виявилась замкненою, бо всі шукали невловимого розбійника, котрий переховувався у горах. На цей раз було вислано цілий кінно-гірний дивізіон з гарматами, у бойовому порядку. Наталена не хотіла їхати через цілий Кавказ, а вирішила ще урізноманітнити свою «пригоду». Вона дісталася до командира відділу, показала йому перською листи, які писали Іскандерові батьки. Вояк хоч жив на Кавказі, але перською читати не вмів, а Наталена все просила, що хоче чимшвидше потрапити додому. Генерал не запідозрив, що це не юнак, і дозволив «йому» їхати з озброєним відділом, наказавши, якщо будуть проблеми, то «його» пристрелити. Наталена їхала мовчки і спала в сідлі, вся подорож минала досить добре, але коли вже «дім» був близько, то ситуація загострилась. «Естрельїта зітхнула з полегшенням: минула небезпека. Та помилилася! Перським урядовцям видалося підозрілим, що молодий «хлопчина» мав у саквах книжки, та ще у чужих мовах. Отож чужинець, який хотів бавитись туристичними подорожами, мусив проказати причину і потребу своєї мандрівки – торговельну чи урядову. «Хлопчина» не виглядав ані на торговця, ані на урядовця». Наталена також не виглядала небезпечною, тому її відсилали від уряду до уряду. Вона пояснювала, що подорожує в хлопчачому одязі для зручності, а сама захоплюється археологією і хотіла б простудіювати на місці все, що знає про Персиполіс. Це все звучало непереконливо, тоді Наталена зізналася, що заручена. Естельїту викликали на аудієнцію до самого шахіншаха. «Володар-бо володарів» схотів побачити на власні очі дівчину, яка «не боїться жити і чинити, як муж», жінку, яка цікавиться іншими речами, як дорогоцінності та солодощі». Шах пообіцяв взяти Наталену під свою охорону. На жаль, ми не знаємо, як сам наречений Іскандер реагував на ідею Наталени подорожувати самою, чи знав він про це, чи це було неочікуваним сюрпризом від коханої, про це мисткиня в жодних записах не згадувала.