Енн з Острова
– Тридцять восьмий номер, вулиця Сент-Джон.
– Все краще й краще. Я живу відразу за рогом, на Волас. Мені, однак, не подобається мій пансіон. Він холодний і самотній, а моя кімната виходить вікнами на такий огидний задній двір. Це найпотворніше місце на світі. А ще ж коти – ну, ВСІ коти Кінґспорту там просто не помістяться, але половина з них по ночах збирається точно. Я люблю котів, які згорнуться клубочком на килимку біля каміна, але коти вночі на задньому дворі – це зовсім інші звірі. Першу ніч тут я проплакала, як і коти. Бачили б ви мій ніс зранку! Як я шкодувала, що не залишилися вдома!
– Не знаю, як ти взагалі змогла прийняти рішення їхати в Редмонд, якщо ти така нерішуча, – сказала здивована Прісцилла.
– Бог з тобою, сонце, я такого рішення не приймала. Це тато хотів, щоб я сюди їхала. Він так вирішив – чому не знаю. Смішно, правда ж, щоб я вчилася на бакалавра? Не те що б я не могла. Мізків мені не бракує.
– О! – неоднозначно вигукнула Прісцилла.
– Так. Але користуватися ними нелегка справа. І бакалаври такі вчені, поважні, мудрі, серйозні створіння – мусять бути. Ні, я не хотіла їхати в Редмонд. Я це зробила тільки на догоду татові. Він така душка. Крім того, якби я залишилася, я мала б вийти заміж. Мама хотіла цього – хотіла дуже рішуче. Мама взагалі дуже рішуча. Але я й думати не хочу про заміжжя в найближчі декілька років. Я хочу веселитися й ще раз веселитися, перші ніж осісти. І якою б смішною не була думка, щоб я стала бакалавром, думка про те, що я маю стати старою заміжньою жінкою ще абсурдніша, чи не так? Мені лише вісімнадцять. Ні, я вирішила, що краще вже Редмонд, ніж заміжжя. Крім того, як би я мала вирішити, за якого чоловіка виходити?
– А їх було так багато? – засміялася Енн.
– Повно. Хлопцям я страшенно подобаюся – це правда. Але тільки двоє з них рахуються. Решта були або занадто молоді, або занадто бідні. Я мушу вийти за багатого, знаєте.
– Чому мусиш?
– Сонце, а ти може уявити мене дружиною бідняка? Я нічого не вмію, і я ДУЖЕ марнотратна. Ой, ні, мій чоловік має мати повно грошей. Тому я звузила вибір до двох. Але обрати між двома мені було не легше, ніж поміж сотнею. Я добре знала, що кого б не обрала – шкодувала б все життя, що не обрала іншого.
– А ти не… любила котрогось із них? – спитала Енн, трохи невпевнено. Їй нелегко було говорити з чужою людиною про велику таїну життя.
– Боже, ні. Я б нікого не змогла полюбити. Мені це не властиво. Та я й не хотіла б. Кохання робить тебе рабом, так я думаю. І дає чоловікові владу завдати тобі болю. Я б боялася. Ні-ні, Алек й Алонсо чудові хлопці, і обоє так сильно мені подобаються, що я не знаю, який з них подобається мені більше. У тому й лихо. Алек, звісно, красень, але ж я б не могла вийти за чоловіка, який не був би вродливим. І характер у нього приємний, і він має чудове кучеряве чорне волосся. Він аж надто ідеальний – не думаю, що хотіла б ідеального чоловіка – такого, в якого не дошукаєшся жодної вади.
– То чому б тобі не вийти за Алонсо? – серйозно спитала Прісцилла.
– Подумати тільки – вийти за чоловіка, якого звати Алонсо! – сумно сказала Філ. – Не думаю, що змогла б таке витримати. Але він має класичний ніс, і добре було б мати в родині людину, на чий ніс можна покластися. На мій покластися не можна. Наразі він більше подібний до носів Гордонів, але боюся, що він може з часом стати більше подібним до носів Бірнів. Я його з тривогою оглядаю кожного дня, що пересвідчитися, що він ще Гордонівський. Моя мама була Бірн, і має найбільш бірнісівський ніс зі всіх бірнісівських носів. Чекайте, самі побачите. Я обожнюю гарні носи. У тебе чудесний ніс, Енн Ширлі. Ніс Алонсо майже схилив мене на його бік. Але ж АЛОНСО! Ні, я не могла вирішити. Якби ж з ними можна було так само як з капелюшками – поставити поряд, заплющити очі й ткнути голкою – було б легко.
– Як почувалися Алек й Алонсо, коли ти поїхала? – поцікавилася Прісцилла.
– О, вони ще надіються. Я сказала їм, що вони мусять зачекати, поки я не вирішу. Вони готові чекати. Вони обоє мене боготворять, знаєте. Тим часом я планую добре проводити час. У Редмонді, думаю, у мене буде повно залицяльників. Якщо не буде, я буду дуже нещасна. Але не думаєте, що першокурсники страшно скромні? Я сьогодні бачила одного непоганого. Він пішов перед вами. Я чула, як його друг називав його Гілберт. Його друг мав такі витрішкуваті очі, вони аж ДО СЮДИ вилазили. Але ж ви ще не йдете? Не йдіть ще.
– Думаю, ми мусимо, – доволі прохолодно сказала Енн. – Вже стає пізно, і я ще маю дещо зробити.
– Але ви обоє прийдете до мене, правда ж? – спитала Філіпа, підводячись і обіймаючи обох за плечі. – Можна я до вас теж завітаю? Я хочу з вами дружити. Ми мені обоє так сподобалися. Я вас не дуже відштовхнула своєю фривольністю, правда?
– Не дуже, – засміялася Енн у відповідь на обійми Філ.
– Бо я й наполовину не така дурненька, якою здаюся. Ви просто приймаєте Філіпу Гордон такою, якою її створив Господь, зі всіма її вадами, і вона, думаю, Вам сподобається. Правда цей цвинтар дуже симпатичний? Я б хотіла, щоб мене тут поховали. Ось могила, яку я раніше не бачила – ой, дівчата, дивіться, бачите – надпис каже, що це могила мічмана, якого було вбито в битві між Шенон і Чізпік. Уявляєте?
Енн зупинилася й подивилася на старий надгробок, її пульс пришвидшився. Старий цвинтар з його сплетінням дерев і довгими рядами тіней, зник їй з-перед очей. Натомість перед нею постав Кінґспорт минулого століття. З туману вийшов фрегат під англійським прапором. За ним був ще один, а на ньому героїчна фігура, загорнута у свій власний зоряний стяг – доблесний Лоренс. Час перегорнув сторінки назад, і ось уже перед нею з тріумфом плив Шенон з Чізпіком в ролі його трофею.
– Повертайся, Енн Ширлі, повертайся, – засміялася Філіпа, смикаючи її за руку. – Ти за сто років від нас. Повертайся.
Енн зітхнула й повернулася; її очі м’яко блищали.
– Завжди любила цю стару історію, – сказала вона, – і хоча Англія тоді перемогла, думаю, вона мені так подобається через відважного командувача, який зазнав поразки. Ця могила наближає мене до неї й робить такою реальною. Цьому бідному мічману було всього лиш вісімнадцять. Він «помер від доблесних ран, отриманих у доблесному бою» – так сказано в епітафії. Кращої солдатові годі й бажати.
Перш ніж обернутися, Енн відколола пучок фіолетових братків, який вона мала на собі, і м’яко кинула на могилу хлопця, який загинув у великому морському поєдинку.
– Ну і що ти думаєш про нашу нову подругу? – спитала Прісцилла, коли вони попрощалися з Філ.
– Мені вона подобається. У ній є щось дуже приємне, незважаючи на всі дурниці, які вона говорить. Думаю, як вона сама каже, вона й наполовину не така дурненька, якою звучить. Вона як дитина, яку хочеться поцілувати – і не знаю, чи вона колись виросте.
– Мені вона теж подобається, – рішуче сказала Прісцила. – Вона так само багато говорить про хлопців, як Рубі Джилліс. Але слухати Рубі мене завжди виводить з себе, а з Філ хочеться просто добродушно посміятися. У чому тут причина?
– Є різниця, – замислено сказала Енн. – Думаю, тому що Рубі це чудово розуміє. Вона грає в любов. Крім того, ти відчуваєш, коли вона хвалиться своїми кавалерами, що вона тицяє тобі в обличчя тим, що ти не маєш їх наполовину стільки, як вона. А коли Філ говорить про залицяльників, звучить так, ніби вона говорить про друзів. Вона дивиться на хлопців як на товаришів, і їй приємно, коли вони сотнями крутяться навколо неї, просто тому, що їй подобається бути популярною й вважатися популярною. Навіть Алекс й Алонсо – я тепер не зможу думати про ці два імені по окремо – для неї просто два товариші по іграх, які хочуть, щоб вона грала з ними в ігри до кінця життя. Я рада, що ми зустріли її, і я рада, що ми пішли на Старий цвинтар. Мені здається, сьогодні я пустила в Кінґспорті перше коріння. Надіюся. Ненавиджу, коли мене пересаджують.
V. Листи з дому
Наступні три тижні Енн з Прісциллою продовжували почуватися чужинками в чужому краї. А тоді нараз все, здається, почало ставати на свої місця – Редмонд, професори, заняття, студенти, навчання, соціальні події. Життя знову ставало однорідним, замість того, щоб складатися з роз’єднаних фрагментів. Першокурсники, замість того, щоб бути чужими людьми, виявили, що стали групою, із груповим духом, груповими інтересами, груповими антипатіями та груповими амбіціями. Вони перемогли другокурсників у щорічному мистецькому конкурсі й так заробили собі повагу серед інших груп і височезну думку про себе, яка додавала їм упевненості. Другокурсники перемагали три роки підряд; цьогорічною перемогою першокурсників можна завдячувати стратегічному командуванню Гілберта Блайта, який провів кампанію й розробив нові тактики, які деморалізували другокурсників і принесли тріумф першокурсників. Як нагороду його було обрано президентом курсу, що і було почесно, і вимагало відповідальності – принаймні на погляд першокурсника. Його також запросили приєднатися до «Лямб» – редмондської «Ламбда Тета» – такої честі першокурсники рідко удостоювалися. Для посвяти він мав промарширувати головними вулицями Кінґспорту в чепчику від сонця й пишному кухонному фартуху з квітчастого ситцю. Завдання він виконав з радістю, ще й галантно знімаючи капелюха при зустрічі зі знайомими дамами. Чарлі Слоан, якого не запросили до «Лямб», сказав Енн, що не розуміє, як Блайт міг це зробити, і ВІН, зі свого боку, ніколи б так себе не принизив.
– Уяви Чарлі Слоана в ситцевому фартуху й чепчику, – хихотіла Прісцилла. – Він би виглядав точнісінько як бабуся Слоан. А от Гілберт у цьому всьому виглядав так само чоловіком, як і у своєму нормальному одязі.
Енн і Прісцилла опинилися в гущі соціального життя Редмонду. Те, що це відбулося так швидко, значною мірою було заслугою Філіпи Гордон. Філіпа була донькою багатого та знатного чоловіка й належала до старовинної новошотландської родини. Це, у поєднанні з її вродою та харизмою – харизмою, яку визнавали всі, хто був з нею знайомий – швидко відчиняло їй двері в усі кліки, клуби та курси в Редмонді; а куди йшла вона, туди йшли й Енн з Прісциллою. Філ «обожнювала» Енн і Прісциллу, особливо Енн. То була вірна душа, якій не властивий був жодний снобізм. «Любиш мене, люби й моїх друзів» було її підсвідомим гаслом. Без жодних зусиль вона повела їх за собою у все ширше коло її знайомств, і підійматися соціальною драбиною Редмонда двом дівчатам з Ейвонлі було дуже легко й просто, на заздрість іншим першокурсницям, яким, позбавленим опіки Філіпи, судилося свій перший рік провести на периферії.
Для Енн і Прісцилли, з їхніми серйознішими поглядами на життя, Філ залишалася милим, потішним дитям, яким здалася їм при першій їхній зустрічі. Однак, як вона сама сказала, мізків їй не бракувало. Де й коли вона знаходила час вчитися – загадка, бо вона, здавалося, завжди шукала розваг, і вдома в неї кожного вечора були гості. Вона мала всіх кавалерів, яких тільки можна побажати, бо дев’ять першокурсників з десяти, як і значний відсоток всіх інших курсів, боролися за її усмішку. Вона тішилася цьому, як дитина, і радісно переповідала кожне нове завоювання Енн і Прісциллі, з такими коментарями, від яких в нещасних закоханих мали б палати вуха.
– Алек й Алонсо поки не мають серйозних суперників, – дражливо зауважила Енн.
– Ні одного, – погодилася Філіпа. – Я пишу їм обом кожного тижня і розповідаю їм все про своїх тутешніх залицяльників. Думаю, це мало б їх повеселити. Але, звісно, того, якого я хочу найбільше, я не можу здобути. Гілберт Блайт не звертає на мене жодної уваги, хіба дивиться на мене як на кошеня, яке хочеться погладити. І я добре знаю причину. Маю на тебе зуб, Королево Енн. Я б мала тебе ненавидіти, а замість цього я безумно тебе люблю й страждаю від того, що не можу бачити тебе кожного дня. Ти не така, як всі інші дівчата, яких я знала раніше. Коли ти на мене дивишся по своєму, я відразу відчуваю, що я за неважливе, фривольне створіння, і хочу стати кращою, розумнішою і сильнішою. А тоді я приймаю правильні рішення; але як тільки я побачу привабливого хлопчика, вони мені миттю вивітрюються з голови. Хіба не чудово в коледжі? Аж не віриться, що першого дня мені тут не подобалося. Але якби це, ми б могли ніколи не познайомитися. Енн, прошу, скажи знову, що я хоч трошки тобі подобаюся. Я мушу це почути.
– Ти мені не трошки, а дуже подобаєшся – я думаю, що ти чудове, добре, миле, пухнасте кошеня без кігтів, – засміялася Енн, – але я не уявляю, коли ти встигаєш вчитися.
Але, мабуть, Філ все ж знаходила час, бо вона не відставала з жодного предмету на курсі. Навіть старий похмурий професор математики, який зневажав спільне навчання й протистояв тому, аби їх приймали в Редмонд, не міг загнати її в кут. Вона була перша зі всіх предметів на курсі, крім англійської, де Енн Ширлі її обійшла. Енн і самій навчання на першому курсі йшло легко, здебільшого завдяки тому, що вони з Гілбертом старанно вчилися впродовж двох років в Ейвонлі. Це залишало їй більше часу на соціальне життя, яке їй дуже подобалося. Але ні на секунду вона не забувала Ейвонлі та своїх старих друзів. Для неї найщасливішими митями тижня були ті, коли вона отримувала листи з дому. Поки їй не почали приходити листи, вона й думки не допускала, що їй може почати подобатися Кінґспорт, чи що вона почуватиметься там вдома. Поки вони не приходили, Ейвонлі, здавалося, був за тисячі миль від неї; ті листи наблизили його й зв’язали її старе життя з новим так сильно, що вони вже здавалися одним цілим, а не двома безнадійно роз’єднаними одиницями. Перший раз їй прийшло шість листів, від Джейн Ендрюс, Рубі Джилліс, Діани Баррі, Марілла, пані Лінд і Деві. Лист від Джейн був виведений каліграфічним почерком, з акуратною цяточкою над кожною «і» та без жодного цікавого речення. Вона ні словом не згадувала про школу, новин про яку Енн найбільше чекала, і не відповіла на жодне питання з листа Енн. Але вона повідомила Енн, скільки метрів мережива вона зв’язала, і яка в Ейвонлі була погода, і яку вона хотіла пошити сукню, і як в неї боліла голова. Рубі Джилліс написала багатослівну епістолу, в якій дорікала Енн за її відсутність, запевняла, що вона все пропускає, питала, які в Редмонді хлопці, і розповідала про власний досвід з численними залицяльниками. Це був простий невинний лист, і Енн над ним посміялася б, якби не постскриптум. «Гілберту, здається, Редмонд подобається, судячи з його листів», – писала Рубі. «Чарлі, думаю, від нього не в захваті».
Отже, Гілберт писав Рубі! Дуже добре. Він, звичайно, мав на це повне право. Але!! Енн не знала, що першою написала Рубі, а Гілберт відповів тільки з ввічливості. Вона з відразою відкинула лист Рубі. Але чудовий, легкий і багатий на новини лист Діани допоміг їй від нього відволіктися. У Діаниному листі було трохи забагато Фреда, але поза тим він був про те, що цікавило Енн, і вона майже відчула себе в Ейвонлі, читаючи його. Послання від Марілли було доволі стриманим і безбарвним, без зайвих пліток та емоцій. І все ж воно відкрило перед Енн картину простого, безпечного життя в Зелених Дахах, із присмаком давнього спокою й непохитної любові, яка завжди чекала на неї там. Лист пані Лінд був повний церковних новин. Після того, як пані Лінд перестала займатися веденням домашнього господарства, у неї з’явилося більше часу на церковні справи й вона занурилися в них з головою. Зараз вона не могла пережити вбогий «вибір» проповідників на вакансію в Ейвонлі.
«Здається, що пасторами в наш час стають одні дурні», писала вона розлючено. «Яких тільки кандидатів нам присилають, і що вони говорять на проповідях! Половина з того неправда, і, що ще гірше, не відповідає догмам віри. Той, що в нас зараз, гірший за всіх. Він просто бере текст, а говорить про щось геть інше. І він каже, що не вірить, що всі невірні горітимуть в пеклі. Подумати лишень! Вони тільки потратять гроші, які ми зібрали на іноземні місії! Минулої неділі він оголосив, що наступної неділі проповідь буде про сокиру, яка спливла. Краще б він взяв Біблію й відклав сенсаційні історії. Сумні часи настали, якщо священник не має що сказати про Святе Письмо. У яку церкву ти ходиш, Енн? Сподіваюся, ти ходиш до церкви регулярно. Люди часто забувають про церкву, коли опиняються далеко від дому, а студенти в цій справі особливі грішники. Я чула, багато хто вчиться по неділях. Сподіваюся, ти ніколи не впадеш так низько, Енн. Пам’ятай, хто тебе виховав. І будь обережна з новими друзями. У тих університетах ніколи не знаєш, з ким маєш справу. Зовні вони можуть виглядати, як побілені гроби, а всередині бути, як голодні вовки (білими й пухнастими, а всередині – чорними й небезпечними). А краще не вступай в розмову ні з яким парубком, якщо він не з Острова.
Забула розказати, що сталося того дня, коли сюди з’явився новий священник. У житті не бачила нічого смішнішого. Я сказала Марілла: «Якби Енн була тут, ото б вона посміялася». Навіть Марілла сміялася. Він, знаєш, дуже низенький, товстенький, з кривими ногами. Отож сюди забрела стара свиня пані Гарісона – та, що велика – ввірвалася на подвір’я і залізла на задню веранду, а ми не бачили, тоді якраз у двері зайшов священник. І тут свиня хотіла втекти, але не мала кудою, хіба поміж його криві ноги. Він маленький, свиня велика, і так вона його й підхопила й понесла. Поки ми з Маріллою вибігли, його капелюх полетів в один бік, а ціпок в інший. Ніколи не забуду цю картину. А бідна свиня перелякала до пів смерті. Я більше ніколи не зможу читати уривок Біблії про свиней, які бігли по схилу в море, не уявляючи при цьому свиню пана Гарісона, яка несла вниз пагорба того священника. Свиня, напевно, подумала, що нечистий замість того, щоб в неї вселитися, її осідлав. Добре, що двійнят там не було. Їм би не пішло на користь побачити священника в такій делікатній ситуації. Якраз перед тим, як вони дісталися до струмка, священник чи то зіскочив, чи впав. Свиня помчала через струмок, як божевільна, і втекла в ліс. Ми з Маріллою побігли вниз і допомогли священнику підвестися й обтруситися. Він не постраждав, але дуже розізлився. Він чомусь вирішив, що винні ми з Маріллою, хоч ми йому й сказали, що свиня не наша й дошкуляє нам дошкуляє вже ціле літо. Крім того, чому він йшов через чорний хід? Пан Аллан такого ніколи не робив. Нескоро ми знайдемо такого, як пан Аллан. Але немає злого, щоб не вийшло на краще. Більше ми й сліду тої свині не бачили, і здається мені, що вже й не побачимо.
В Ейвонлі все тихо і спокійно. У Зелених Дахах не так самотньо, як я думала. Хочу цієї зими почати шити нову ковдру. Пані Сілас Слоан має новий візерунок в яблука.
Коли мені хочеться чогось цікавого, я читаю про суди за вбивство в тій бостонській газеті, яку мені присилає племінниця. Раніше я її не читала, але вона дуже цікаві. Сподіваюся, Енн, ти туди ніколи не поїдеш. Штати – жахливе місце. Але дівчата тепер так роз’їжджають по світу – страхіття. Мені це нагадує те, як сатана швендяв сюди-туди в Книзі Йова. Я хочу сказати, що не думаю, що це від Бога.
Деві поводиться добре, відколи ти поїхала. Одного дня він не хотів слухатися, і Марілла покарала його, змусивши весь день носити фартух Дори, а тоді він пішов і порізав всі Дорині фартухи. Я його за це відшмагала, а він взяв і заганяв мого півня до смерті.
У моєму будинку поселилися Макферсони. Вона чудово дає собі раду з господарством, дуже старанна. Повиривала всі мої лілії, бо каже, що через них сад має неохайний вигляд. Томас їх висадив, коли ми одружилися. Її чоловік здається приємним, але вона ніяк не може перестати бути старою дівою.
Не вчися понад міру й не забувай вдягати зимову білизну, коли похолодає. Марілла дуже за тебе переживає, але я їй кажу, що ти маєш куди більше здорового глузду, ніж я колись думала, і все в тебе буде добре».
Лист Деві починався скорботно.
«Люба Енн, будь ласка напиши й скажи марілі не прив’язувати мене до поручнів моста, коли я йду ловити рибу, хлопці з мене сміються. Без тебе тут страшенно самотньо, але в школі весело. Джейн ендрюс суворіша за тебе. Я налякав пані Лінд ліхтарем з гарбуза минулої ночі. Вона страшно злилася, бо я ганявся за її когутом по подвірю, поки той не впав мертвий. Я нехотів, щоб він впав мертвий. Цікаво, від чого він вмер, Енн. Вона кинула його у велику каструлю, а могла продати панові Блеру. Пан Блер дає 50 сентів за доброго когута. Я чув, як пані Лінд просила священика молитися за неї. Цікаво, що вона зробила такого поганого, Енн. Я маю повітряного змія з чудовим хвостом, Енн. Мілті болтер розказав мені вчора в школі цікаву історію. Вона правдива. Старий Джо Моузі і Леон грали в карти одної ночі минуло тижня в лісі. Карти лежали на пеньку, а тоді прийшов великий чорний чоловік, білший за дерева, схопив карти і пеньок і зник з шумом, як улар грому. Бюсь об заклад вони налякалися. Мілті каже, що чорний чоловік то був старий гаррі. Цікаво, Енн, чи то він. Пан кімпбел зі спесервілю дуже хворий і має лягати в лікарню. Маріла каже, йому треба їхати в божевільню. Він думає, що в нього всередині змія. Як це, мати всередині змію, ен? Я хочу знати. Пані лоренс бел теж хвора. Пані лінд каже, що її єдина біда це те що вона забагато думає про свої нутрощі».
– Цікаво, – сказала Енн, складаючи листи, – що б пані Лінд подумала про Філіпу.
VI. У парку
– Чим сьогодні плануєте зайнятися, дівчата? – спитала Філіпа, раптово з’явившись у кімнаті Енн одної суботи.
– Ми збираємося на прогулянку в парк, – відповіла Енн. – Мені б слід було залишитися вдома й доробити блузку. Але я не можу шити в такий день. У повітрі витає щось таке, що мене проймає до самого нутра. У мене б пальці запліталися і вийшов би кривий шов. Тому гайда в парк до сосен.
– А «ми» включає ще когось крім тебе й Прісцилли?
– Так, воно включає Гілберта та Чарлі, і ми були б дуже раді, якби включило ще й тебе.
– Але, – сумно сказала Філіпа, – якщо я піду, то буду п’яте коло до воза, а Філіпа Гордон до такого не звикла.
– Ну, то спробуєш щось нове. Ходімо з нами, і тоді зможеш співчувати всім тим бідолашним, яким часто випадає роль п’ятого кола. Але де ж всі твої жертви?
– О, я від них втомилася, і сьогодні б просто їх не витримала. Крім того, я не дуже добре почуваюся. Минулого тижня я написала Алеку й Алонсо. Я поклала листи в конверти й підписала їх, але не заклеїла. Того вечора сталося дещо смішне. Тобто, Алек сказав би, що це смішно, але не Алонсо. Я поспішала, тому похапцем вийняла лист Алека – так я думала – і додала постскриптум. Тоді я відправила обидва листи. Сьогодні вранці я отримала відповідь Алонсо. Дівчата, я той постскриптум дописала в його листі, і він розлютився. Звичайно, йому це перейде – а якщо ні, то й байдуже – але це зіпсувало мені весь день. Тому я вирішила що прийду до вас, і ви піднімете мені дух. Коли почнеться футбольний сезон, у мене не буде вільних субот. Я обожнюю футбол. Я маю розкішний картуз і светр у кольорах Редмонду, щоб ходити на матчі. Здалеку я, мабуть, виглядатиму, як ходячий перукарський стовп. Ти знаєш, що твого Гілберта обрали капітаном футбольної команди першокурсників?
– Так, він розповів нам вчора ввечері, – сказала Прісцилла, коли побачила, що розлючена Енн не відповідає. – Вони з Чарлі заходили. Ми знали, що вони тут будуть, тому постаралися поховати всі подушки пані Ади. Ту багато розшиту я скинула на підлогу в кутку за кріслом, на якому вона лежала. Я думала, там вона буде в безпеці. Але ти уявляєш? Чарлі Слоан обрав собі те крісло, побачив подушку, дістав її й просидів на ній увесь вечір. Бачила б ти, яка вона була зім’ята! Бідна пані Ада спитала мене сьогодні, все ще з усмішкою, але з яким докором, чому я дозволила на ній сидіти. Я їй сказала, що не дозволяла, що це лиха доля змовилася зі «Слоаніанством», і мені одній годі було такому протистояти.
– Подушки пані Ади серйозно діють мені на нерви, – сказала Енн. Вона пошила ще дві минулого тижня, набиті, аж тріщать, і вишиті так, що на них немає живого місця. Оскільки в домі вже немає куди їх класти, бо все й так завалено подушками, вона сперла їх до стіни на сходах. Вони весь час перевертаються, і коли ми підіймаємося чи спускаємося сходами в темряві, то половину разів через них спотикаємося. Минулої неділі, коли отець Девіс молився за всіх, хто в морі, я подумки додала «і за всіх, хто живе в домі, де занадто багато подушок!» Все! Ми готові, і я бачу хлопців на Сент-Джон. То що, ти до нас приєднаєшся, Філ?
– Я піду, якщо можна йти поряд з Прісциллою й Чарлі. З ними я ще можу бути третьою зайвою. Той твій Гілберт чудовий, Енн, але чому він вічно ходить з тим витрішкуватим?
Енн завмерла. Їй не дуже подобався Чарлі Слоан; але він був з Ейвонлі, і ніхто чужий не мав права сміятися з нього.