Три майстри. Бальзак, Дікенс, Достоєвський

Успіхи не засліплюють творця незліченних життєписів. Вони не можуть ввести в оману того, хто хімічно розклав всі рум’яна, весь грим світського успіху. Непідкупне око Бальзака, яке шукає тільки енергію, бачить у сум’ятті подій лише напруження живих сил; у несамовитому гармидері біля Березини, коли розбита армія Наполеона кинулася через міст, де весь відчай, підлість і героїзм багаторазово описаних сцен втиснулися в одну коротку мить, він розгледів справжніх і великих героїв – сорок саперів, чиї імена нікому не відомі, тих, хто три дні стояв по груди в льодяній воді, нагромадженій крижинами, щоб полагодити той хиткий міст, по якому вдалося втекти половині армії, що відступала. Він знає, що в Парижі за опущеними шторами завжди розігруються трагедії не менш величні, ніж смерть Джульєтти, загибель Валленштейна й відчай Ліра. Знову й знову письменник гордо повторює слова: «Мої буржуазні романи більш драматичні, ніж ваші трагедії». Його романтика – це потаємні надри; його Вотрен у простому одязі буржуа – не менш імпозантний, ніж увінчаний бубонцями дзвонар Собору Паризької Богоматері Квазімодо, створений Віктором Гюго; застиглі, скелясті рельєфи душ, непролазні хащі жадібних пристрастей в серцях його великих кар’єристів не менш гнівні, ніж зловісна гірська печера Гана Ісландця. Бальзак шукає велич не в декоративності, не у віддаленій історичній перспективі, не в екзотиці, а в надмірності, у підвищеній напрузі надзвичайного й своєрідного людського почуття. Він знає, що воно стає значним тільки тоді, коли залишається незламним, неослабленим, і людина велика лише за умови, якщо нестримно прагне до однієї мети, не розпорошуючись, не роздрібнюючись на окремі бажання, коли її пристрасть вбирає в себе всі соки, призначені для інших почуттів, і, як хижак, супроти природи, міцніє, як та гілка, що розквітає з подвоєною силою, коли садівник відрубує суміжне братське галуззя.

Бальзак описує таких одержимих єдиним прагненням людей, які весь світ сприймають лише в одному символічному втіленні, і в хаотичному вирі бачать цілковитий сенс життя. Основна аксіома його енергетики полягає у своєрідному механічному законі пристрастей – він переконаний в тому, що кожне життя віддає однакову суму енергії, незалежно від того, на які ілюзії витрачається вся напруга волі та жаги, чи робить вона це поступово, тисячами малих спалахів, чи дбайливо зберігається для раптових потужних розрядів запалу, не звертаючи уваги на те, на що йде полум’я існування – на жевріюче горіння чи на спалах.

Хто живе швидше – не вкорочує своє життя, а воно, підпорядковане одній меті, не стає менш різноманітним. Для творчості, яка прагне зображати винятково типи, розчиняти тільки чисті елементи, – важливі лише такі, одержимі єдиною жагою, маніяки. Половинчасті люди не цікавлять Бальзака, його полонять ті, які цілком віддаються чомусь, які всіма нервами, м’язами, помислами прив’язані до однієї ілюзії життя: кохання, мистецтва, скупості, уподобання, хоробрості, ледачості, політики чи дружби. То може бути навіть любов до показної розкоші, але всепоглинальна.

Ці hommes à passion[2], ці фанатичні прихильники ними ж створених релігій, не оглядаються врізнобіч. Вони розмовляють між собою різними мовами й не розуміють одне одного. Запропонуйте колекціонеру жінку, найпрекраснішу у світі, – той її не помітить; закоханий зневажливо відвернеться від кар’єри, а скупий, якщо дати йому все, що завгодно, окрім грошей, навіть не підніме погляду, прикутого до своєї скрині. Якщо ж хто-небудь з них дозволить спокусити себе й відмовиться від одного свого захоплення заради іншого – він помер. Коли не виконувати вправи, м’язи набувають в’ялої форми, сухожилля, які роками не напружуються, стають закостенілими, втрачають еластичність, і той, хто протягом усього свого життя був віртуозом єдиного заняття, чемпіоном одного почуття, виявляється бездарним і безсилим у будь-якій справі. Усякий стан, напружений до найвищого ступеня, всеохопної маніакальної пристрасті, пригнічує всі інші почуття, висушуючи життєдайні джерела, вбирає в себе їхні життєві сили. Всі рівні наростання й перипетії любові, ревнощів і скорботи, знемоги й захоплення втілюються в скупому шаленстві накопичення, у колекціонера – збирання, тому що будь-яку абсолютну досконалість підсумовують всілякі відтінки почуттів. Одна гранично завзята пристрасть охоплює своїми проявами все різноманіття інших, тих, які виявилися пригніченими. З цього починаються великі трагедії Бальзака. Грошовий мішок Нусинген, найрозумніший з банкірів імперії, що накопичив мільйони, стає безглуздим немовлям у руках розпусної дівиці; поет, що перекваліфікувався в журналіста, – розмеленим, як зерно між жорнами. Будь-який образ світу, створений мрією, і символ віри – ревнивий, як Єгова, і не терпить поруч зі собою ніяких інших пристрастей. І серед цих захоплень жодне не менше за інше, їх так само не можна диференціювати за високими ступенями, як, скажімо, ландшафти або сни. Ніякий пал не буває занадто мізерним. «Чому б не написати трагедію глупоти, – запитує Бальзак, – або трагедію сором’язливості, страху, нудьги?» Це ж теж рушійні сили, і будь-яка з них значна, якщо тільки досить напружена. Лінія навіть найбільш злиденного життя може бути наповненою і натхненним розмахом, і владною красою, якщо вона при своїй цілі завжди залишається прямою або замикається в коло, повністю окресливши шлях, вказаний фатумом.

Примечания