Георгій Нарбут

Петербурзький період

У 1906 році Георгій Нарбут стає студентом Петербурзького університету. Вечорами Єгор (так Нарбута називали у Петербурзі) з іншими студентами збиралися у вільній аудиторії свого факультету й працювали: найбільше малювали фарбами або олівцем «натуру». А вже за місяць організували там виставку своїх робіт та запросили на неї визнаних митців мірискусників – Олександра Бенуа, Анну Остроумову, Євгенія Лансере, Костянтина Сомова, Мстислава Добужинского, Івана Бібіліна.

Слід зазначити, що з 1904 року видання журналу та виставки «Світу мистецтва» припинилися, офіційно об’єднання не існувало, але «група Бенуа», увійшовши до складу «Союзу російських художників», зберігала свою відособленість і згуртованість. Саме 1906-го ця група вирішила поцікавитися проблемами навчання молодих художників. Ось чому майстри, яких запросили студенти, не тільки відвідали виставку, а й пообіцяли вести заняття в їхній самодіяльній студії. Свого часу Бенуа взагалі вважав академічну освіту зайвою. «Облиш бути школярем, старанно й довірливо слухаючи те, що говорять йому недотепи-вчителя. Маєш бути художником і вчитися на самому мистецтві!» – писав він в 1895 році до Лансере.

«Почав ходити до університету… Перевівся відразу ж зі східного факультету на філологічний і думав як слід взятися за науки, але мене тягнуло до мистецтва, тягнуло до художників… Незабаром серед своїх колег по факультету я знайшов кілька таких самих, як і я, хто нудьгував без мистецтва. Серед цієї молоді зараз пам’ятаю прізвища П. Філатов, Н. П. Сичов, Лех… Ми і були засновниками «художнього гуртка» в університеті. (Тоді одночасно там було започатковано і літературний гурток «Гурток молодих», на вечорах якого виступало чимало відомих згодом російських поетів і письменників)», – розповідає про початок свого студентського життя в Петербурзі Нарбут. До літературного «Гуртка молодих» увійшов і брат Георгія – Володимир Нарбут.

Саме тоді Георгій Нарбут познайомився з видатним російським графіком Іваном Яковичем Білібіним, чиїми творами він так захоплювався у Глухові. Відбулося воно по-юнацьки легко: в один з вечорів Єгор зібрав свої роботи й пішов до майстра, щоб попросити його оцінити їх. Художник спочатку кепкував з Нарбута, критикував окремі деталі в його роботах, але потім щось у них роздивився, навіть захопився деякими, щось порадив, а дізнавшись про скрутне становище студента в Пітері – запропонував оселитися в його квартирі за невелику плату (погодивши перед тим це питання зі своєю першою дружиною – художницею Марією Чемберс). Зрозуміло, молодий графік погодився.

«В один із вечорів, які в туманному Петербурзі восени так рано починаються, – згадував Нарбут, – я з душевним трепетом і тривогою пішов до майстра (І. Я. Білібін) з метою поговорити з ним і показати йому для критики свої роботи. Він прийняв мене спочатку не без глузування, запитавши, чи не з першого слова – “Ви малорос?”, але потім ми якось розговорилися, він подивився мої малюнки, давав деякі поради». З того часу Нарбут оселився у Білібіна, відвідував його заняття, а також ще одного видатного художника та графіка Мстислава Добужинського – свого майбутнього друга.

«Тоді майбутній мій милий друг Георгій Іванович був сором’язливим і незграбним юнаком, добродушно віджартовувався від кумедних причіпок Білібіна, який грав роль суворого ментора і, здається, почав з того, що по першому випадку вилаяв його за старанне йому наслідування. Незважаючи на напівжартівливі відносини, безсумнівно, під впливом Білібіна Нарбут став вивчати “першоджерела”. Здається, Білібін вселив йому серйозний інтерес до Дюрера і майстрів дерев’яної гравюри, і відомий період у творчості Нарбута відбив його захоплення малими майстрами й середньовіччям, що почався, мабуть, уже тут» – так згадуватиме ті події Добужинський.

З часом Нарбут став бувати у багатьох з його друзів. Зрозуміло, що ці знайомства збагачували юного митця новим досвідом, він багато чого навчився у своїх учителів. Спілкування з Олександром Бенуа, вивчення його колекцій були для Георгія найкращою школою. А робота поруч з Білібіним давала змогу пізнавати таємниці майстерності у найдрібніших деталях.

Залишилися спогади Нарбута про те, як вони взаємодіяли: «Життя моє у Білібіна мені дуже подобалося й принесло величезну користь. Не бувши його учнем, я фактично в нього навчався. Коли він працював у себе в майстерні, то майже завжди кликав і мене «за компанію» за свій стіл малювати (коли Нарбут стане ректором Української Академії мистецтв, то також кликатиме своїх учнів працювати за одним столом). Він же дістав мені й заробіток: за його протекцією видавець газети «Рускоє Читання» купив у мене для видання ілюстрації (зроблені ще в Глухові) до казок «Снігуронька» і «Горшеня», а потім замовив мені кілька графічних робіт (обкладинку, малюнки загадок і кінцівки) для свого журналу…».

Певний час він справді копіював стиль Білібіна, на що митець реагував не дуже схвально та все одно протегував Нарбуту. Восени 1906 року Білібін надав Нарбуту рекомендаційного листа до Миколи Рериха, який очолював школу Товариства заохочення мистецтв. У листі, зокрема, йшлося: «Цей Нарбут зняв у мене одну кімнату. Я познайомився з ним тільки нещодавно. Як на мене, він дуже здібний хлопець, але поки (по юності) абсолютно без індивідуальності. Він наслідує моїм першим казкам, від яких я сам давно відмовився, і не може ще, здається, зрозуміти, наскільки вони не те, чим вони повинні були б бути. Я весь час кажу йому, щоб він шукав себе… Він не вміє малювати і хоче вступити до Вашої школи. Мені здається, що це добре. Нехай малює».

Прийде час і Білібін скаже про Єгора: «Нарбут – величезний, майже безмежного розміру талант!».

Саме Білібін порекомендував молодого художника відомому видавцю Кнебелю, знайомство та співпраця з яким відкриють для Нарбута широкі горизонти в його творчій діяльності (Кнебель замовить у Нарбута оформлення більшої частини відомих ілюстрацій для дитячих книжок).

Нарбут швидко став своїм у колі «Світу мистецтва» – з ним уже на рівних спілкувалися Микола Рерих, Євген Лансере, Мстислав Добужинскій.

Його смак та майстерність прогресували надзвичайно швидко, і за якихось три роки Нарбут став сучасним майстром. Він дуже швидко засвоїв і сприйняв те, що називається стилем, що дається тільки особливим внутрішнім чуттям, чого не можна навчити. Крім цього, Нарбут мав ще й свій особистий стиль в одязі. Він епатував оточення костюмами в стилі 1820-х років, які замовляв за власними ескізами. Художник відпустив бакенбарди та зачісував на скронях волосся, як це робили колись лондонські денді.

Наприкінці 1907 року для удосконалення художньої майстерності Георгій Нарбут почав відвідувати приватну студію Єлизавети Званцевої, учениці Рєпіна та Чистякова, де викладали Мстислав Добужинський та Леон Бакст – студію також називали «Школа Бакста та Добужинского». «У мене зберігся лист Нарбута, де він невпевнено радився зі мною, поступати йому чи ні в школу, врешті-решт він поступив, але пробув там недовго. Я зовсім не пам’ятаю його малюнків, залишилося тільки враження, що він дуже старався і нічого «не виходило». Це характерно для нього: чудовий рисувальник і винахідливий художник – він “не вмів” малювати з натури» – згадує старання молодого Нарбута Мстислав Добужинский.

Саме Добужинський, який сам з дитинства займався графікою, порадив Нарбуту поступати до студії Симона Холлоші у Мюнхені, куди Нарбут поїхав для свого подальшого професійного удосконалення.

«На початку 1910 року він вирішив їхати до Мюнхена. Що його потягнуло саме туди, мені не ясно, може бути, саме той же культ Дюрера і німецьких старих майстрів гравюри. З Мюнхена він питав моєї поради, куди поступити. Я йому порадив школу Холлоші, в якого і сам навчався за десять років до цього і до якого зберіг назавжди подяку, як до надзвичайно талановитого і розумного керівника. Він так і вчинив і, мабуть, був задоволений, але знову ж таки я не знаю його тамтешніх шкільних робіт. Я думаю, Мюнхен був для нього, головним чином, важливий в сенсі знайомства з музеями і взагалі з мистецьким життям» – веде далі розповідь Добужинський.

У Німеччині в цей час мистецтво графіки досягло певного розквіту. У галузі книжкового оформлення там працювало багато художників, видавалося чимало художніх журналів. На високому рівні була й друкарська справа. Мюнхен тоді вважався одним із центрів художнього життя Європи. Тут Нарбут познайомився з видатним німецьким графіком Юліусом Діцем. Він відвідував музеї, де побачив оригінальні роботи Альбрехта Дюрера – класика світової графіки. Тут його дедалі більш захоплюють стиль ампір, геральдика та українська старовина, що пізніше проявилися в художніх особливостях, формуванні власних поглядів на творчий метод у графіці.

Заняття у школі професора Холлоші починалися о 9 годині ранку й закінчувалися о 8 вечора з перервами. Невелика майстерня розміщувалася в мансарді. Тут займалося близько шістдесяти художників різних країн. Панівною мовою була німецька. Холлоші, пристрасний любитель музики, часто в перервах між заняттями грав на флейті або віолончелі. Малювали на заняттях голову натурника й оголену модель. Холлоші ставив відразу живу натуру. Однак, попри цікаві заняття, насичене культурне життя, зокрема, мистецьке, настрій у завжди охочого до жартів Нарбута був аж ніяк не веселий. Навколо багато цікавого, але чужого.

«На час його перебування в Мюнхені стався один випадок, який показав його гарячність, трохи наївну чесність і товариське почуття, про що буде незайве, мені здається, згадати, – розповідає про чесноти Нарбута Мстислав Добужинський. – В Simplizissimus’e з’явився малюнок одного дуже відомого німецького художника, який на диво близько повторює один малюнок, надрукований в “Жупелі” (мені досі незрозумілий цей казус)». Йдеться про сатиричний Пітерський журнал «Жупель», що видавався товариством Р. Голик і А. Волберг в 1905–1906 роках. Всього вийшло три номери – обкладинку другого номера створював Білібін, а третього – Добужинський. Усі номери були конфісковані й знищені згідно з постановою суду. Відомості про конфіскацію першого номера з’явилися вже у другому: «за образу Величності». Видання припинило виходити. У журналі брали участь: Горький, Бунін, Купрін, Анисфельд, Білібин, Добужинський, Лансере, Сєров та інші тогочасні талановиті митці.

У другому номері журналу вперше були представлені антимонархічні карикатури Білібіна. «Нарбут – вів далі Добужинський, – надзвичайно гаряче реагував, збирався зробити скандал, дуже клопотав там і ворушив, і великих труднощів завдало відговорити його не піднімати цю історію. Такі несподівані спалахи темпераменту в зазвичай повільного, іноді дуже добродушного Нарбута бували нерідко. Коли він обурювався чимось, особливо нездарністю, то втрачав самовладання, смішно лаявся і невміло язував».

Єгор сумував за петербурзькими друзями-художниками. «Хоч у мене тут є досить порядно знайомих і німців, і росіян, – писав він через місяць додому, – але все-таки нуднувато…». Він миттєво реагував на все, що завдавало болю, навіть легкого смутку. Похмурим настроєм та символізмом (який явно з’явився у художника під впливом мюнхенської культурної атмосфери) позначена космічна фантазія художника «Пейзаж з кометою», що була створена ним у Мюнхені. Холодне світло комети Галлея розтинає темінь неба й забарвлює якоюсь неживою, потойбічною блідістю не зовсім зрозумілий пейзаж. Навколо – безлюддя, стояча чорна вода, руїни. Їхня нерухомість лякає, викликає невимовну тугу. Під кінець третього місяця, в листі до Бенуа від 27 квітня 1910 року Нарбут скаржився: «Доводиться мені на Великдень сидіти одному. Туга смертна, німці набридли. Подумую вже, як би відправитися куди-небудь в інше місце…» Незабаром художник покинув Мюнхен і повернувся до Петербурга.

Після повернення з-за кордону Нарбут сам став членом мистецького об’єднання «Світ мистецтва» та з радістю продовжив роботу над дитячими книжками Кнебеля. Він завершив розпочаті наприкінці 1909 року ілюстрації до казок «Теремок», «Мизгирь» і «Як миші кота ховали» (дві перші вийшли під однією обкладинкою в 1910 році), а також ілюстрував збірку російських народних пісень і частівок «Танцюй Матвій, не шкодуй личаків». 1911 року Нарбут реалізував свій задум – серію книжок, дійовими особами яких були іграшки – під однойменною назвою «Іграшки». У цьому ж році працював над ілюстраціями до байок Івана Крилова. Перша криловська книжка «Три байки Крилова» була створена та побачила світ майже одночасно з «Іграшками». Паралельно Нарбут працює над оформленням казок Ганса Християна Андерсена. Всього за 1911–1913 роки Нарбут оформив і проілюстрував чотири казки Андерсена, дві з яких – «Соловей» і «Стрибун» вийшли відповідно в 1912 і 1913 роках, а дві інші – «Олов’яний солдатик» і «Старий вуличний ліхтар», на жаль, так і не були видані.

У 1912 році вийшли ще дві книжки байок – «Крилов. Байки» і «1812 у байках Крилова», ілюстрації до яких було побудовано на силуетах. У цьому жанрі Нарбут виявляє глибоке знання законів силуету, майстерно будує сцени, вдало виводить предметний антураж, що остаточно зміцнило його репутацію як великого майстра з тонким смаком і власною манерою.

Першою масштабною геральдичною роботою Георгія Нарбута у петербурзький період став «Малоросійський Гербовник», – видання, створене істориком, геральдистом і генеалогом Владиславом Лукомским та Вадимом Модзалевським, істориком, археографом, архівістом, генеалогом та близьким другом Нарбута.

Робота над складанням «Гербовника» почалася ще 1911 року. Тут Нарбут виконав прикраси книжки «Чернігівський герб, герб гетьмана графа Кирила Розумовського» (за сучасним малюнком) і 159 малюнків самобутніх українських гербів, знайдених укладачами «Гербовника» в різних архівних та музейних джерелах і перемальовані Нарбутом в одноманітний вигаданий ним картуш.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.