Поряд бухнувся на лаву Софрон. Прослiдкувавши за поглядом Потапа, присвиснув i крикнув дiвчинi навздогiн:
– Гей, красуне, мамi зять потрiбен?
Дiвчина подарувала iм обом погляд приниженоi величi i прискорила крок.
– Ти, Софрон, як вокзальний шибеник, – без злостi мовив Потап i поглянув на спiльника прискiпливiше, – п’яний чи що?
– Та який там п’яний. Остогидiло все. Бабу хочу. Вiдпочити хочу. Ми у твоеi наркоманки на хатi геть здичавiемо.
Потап зробив ковток пива.
– Поводь себе тихше. Тут мусорiв – немов собак нерiзаних. Можливо твоя пика у них на стендi вже висить.
– Лохи вони, Потап. Ти краще он туди поглянь, – вiн вказав рукою лiворуч, де, поряд з бронзовим громаддям пам’ятника Богдану Хмельницькому, стояли кiлька чоловiкiв. Час вiд часу до них пiдходили люди, вони про щось розмовляли, чимось обмiнювались, пiсля чого тi, хто пiдходив, йшли геть. На iхньому мiсцi з’являлись iншi. Зрозумiлим було, що там вiдбуваеться якась торгiвля.
– Хто там?
– Валютчики. Як кажуть американцi – придуркуватi й щасливi. У кожного повнi кишенi доларiв. Що скажеш?
Потап скривився i похитав головою.
– Ти фраер, Софрон. Ми тут не для справ, ми на вiдпочинку. До того ж, валютчики ходять пiд Сашею Каламарем. Нам зайвий вайдос не потрiбен.
Софрон у вiдповiдь лише пирхнув.
– А хто менi Каламар? Товариш, чи може, родич? Плювати я на нього хотiв. Давай наiдемо. П’ять-десять тон зеленi зайвими не бувають. Знiмемо квартиру у центрi, людьми себе вiдчуемо. Менi сарай тiеi торчковоi вже у печiнцi сидить.
Потап зiтхнув. Так, Саша Каламар iм не товариш i не родич. Але вiн тримае найбiльшу й найпотужнiшу бригаду рекетирiв у Хмельницькому, тому дуже навiть просто може ускладнити iм життя. Йому платять всi – валютчики, господарi комерцiйних кiоскiв i торгашi з Хмельницького речового ринку, котрий вiд 1991 року так розрiсся, що спроможний був приносити прибутки у сотнi тисяч, навiть мiльйони доларiв. Тож нестачi коштiв Каламар не вiдчував i мiг при бажаннi вiдшукати й покарати свого кривдника. І якщо вiн досi не лiз у Кам’янець-Подiльський, то у цьому була заслуга Потапа i його вiдморозкiв, котрi зазвичай починали стрiляти ранiше, анiж думати. Але у Кам’янцi вони були на своiй землi. А тут на чужiй. Крiм того, Хмельницький вiдрiзнявся вiд Кам’янця-Подiльського ще однiею рисою – обласний центр вважався «ментовським» мiстом. Тобто таким, у якому заправляли бандити з депутатськими мандатами, генеральськими i полковницькими погонами, а не вiдчайдухи з масивними бiцепсами й стволами у кишенях. І тут не варто було жити так, як звик Софрон жити вдома. Тим бiльше, маючи над головою зашморг у виглядi звинувачення у потрiйному вбивствi.
– У нас достатньо лавандоса, Софрон, не чуди. Якщо нудишся, так i скажи. Вiзьмемо тачку, подамося у сауну, знiмемо дiвчат. Тiльки на гони хвилю, я тобi базарю.
Якби цiеi митi Потап заглянув в очi подiльнику, вiн би побачив у них холодний вогник зневаги й злiсть. Зневаги за власну нерiшучiсть i злiсть за те, що сам Софрон повинен коритись його рiшенням. Та чи справдi вiн повинен?
– Сьогоднi не хочу. Пiду мiстом пошляюсь. Можливо завтра.
– Як знаеш, – знизав плечима Потап. – У разi чого телефонуй на «трубу».
Не прощаючись, Софрон почимчикував геть.
Юрась, простий вокзальний валютчик, йшов додому. Вiн не переймався тим, що сонце сiло за будiвлею поштамту захiднiше вокзалу, а весняне повiтря швидко втратило прозорiсть, одночасно сповнившись ароматом черемшини. У нього був гарний настрiй. І зовсiм не через веснянi пахощi квiтучих дерев. Юрась не любив пахощi черемшини. Йому були до вподоби бiльш приземленi речi, наприклад прирiст зелених купюр у сейфi за шафою. А нинiшнiй день принiс такий прирiст у розмiрах навiть бiльших за очiкуванi – Юрась змiг провернути успiшну оборудку на кругленьку суму. І тепер вiн йшов, минаючи порослi розложистими вербами подвiр’я двохповерхових будинкiв по вулицi Шевченка, сповнений ентузiазму. Вiд дому його вiддiлювало не бiльше двох хвилин ходи, тому Юрась не переймався темрявою, що згущувалась.
Вiн все свое життя прожив у невеличкiй хатинцi у провулку Некрасова i звик, що близькiсть вокзалу е справжнiм золотим дном для нього, людини, котра з дитинства мала власний погляд на речi. Тому що нiхто з вчителiв ЗОШ № 7, котра розташовувалась зовсiм поруч, не мiг навчити Юрася мудростi. Звичайно, вони працювали. Намагались привити йому любов до творiв росiйського письменника Толстого, або украiнського поета Шевченка. Вони щиро спiвчували його батькам, коли вiн писав твiр на двiйку. А Юрась, у свою чергу, спiвчував учителям, вправно приторговуючи жувальною гумкою, купленою у iноземцiв з потягу Прага-Москва. А далi часи змiнилися. І хто тепер виявився правий? Юрась, котрий, починаючи з класу шостого-сьомого, вважав значно бiльшим досягненням продаж жувальноi гумки, кiлькох фото модних рок-музикантiв, або касет з iхньою музикою, анiж отримання п’ятiрки на уроцi, чи всi тi Наталii Володимирiвни, Нiни Якимiвни й Юлii Іванiвни, котрi зараз змушенi були бiдувати на свою мiзерну учительську зарплатню? Тож тепер Юрась, здiйснюючи замiну доларових грошових знакiв на украiнськi купони i навпаки, мiг запевнити будь-кого iз своiх вчителiв у звичайнiй життевiй мудростi – розумний той, у кого грошей бiльше. Юрась нiколи не вирiзнявся скандальнiстю, але тепер його просто пiдмивало сказати iм усiм: «Ви, старпери, що учили мене жити десять рокiв поспiль, за все свое життя не бачили такоi суми грошей, яку я тримаю зараз у своiй кишенi!»
Прокручуючи у головi подiбнi думки, Юрась перетнув тиху вулицю Заводську й заглибився у провулок, обабiч якого розташовувались приватнi будинки. Подекуди старенькi, глинобитнi й бiленi крейдою, а подекуди вже величнi триповерховi споруди з сяючими бiлизною рамами пластикових вiкон i червоними дахами з металочерепицi. Скоро i Юрась зможе собi дозволити такий будинок. І вiн готовий заприсягтися, що його дах буде вищим за дах рiдноi школи. За дах, пiд яким його довгих десять рокiв вважали дурнем i ледарем.
Коли Юрась повертав у свiй провулок, несподiвано його обдало гарячою хвилею – позаду серед мороку вiн помiтив постать людини, котра прямувала за ним швидким кроком. Юрась пришвидшив ходу. До хвiртки рiдноi хатини залишалося не бiльше сотнi метрiв. Вiкна сусiднiх будинкiв свiтилися, десь голосно розмовляв телевiзор, але на вулицi i найближчих подвiр’ях не було жодноi душi. Юрась пригадав розповiдi товаришiв по валютному бiзнесу про нещасних, котрим довелося пережити напад i грабунок. Їм важко було позаздрити. Залишившись без капiталу, котрий в силу специфiки своеi професii валютчики мусiли носити при собi, вони або зовсiм зникали з бiзнесу, поповнюючи натовпи найманих робiтникiв i торгашiв, i працювали за копiйки, як десятки мiльйонiв пересiчних украiнцiв, або позичали грошi пiд скаженi проценти i довгi мiсяцi працювали в борг. І ризикували вже не своiми, а позиченими грошима, тобто власною головою. Це тi, кому вдалося пережити грабунок. Були й iншi, тих безжально вбивали. Юрась хотiв перейти на бiг, але враз вiдчув, що було пiзно. Переслiдувач раптовим кидком наздогнав його i безцеремонно схопив за комiр джемпера.
– Стояти! – мовив тихо, але загрозливо.
Втрачаючи рештки самовладання, Юрась вiдчув, як в живiт йому вперся холодний ствол пiстолета.
– Не рипайся i не галасуй, iнакше застрелю, – сказав незнайомець.
– Я стою! Давай будемо залишатися спокiйними, друже! Я стою i не збираюся утiкати. Стрiляти не потрiбно, – хоч Юрась i намагався приховати свiй переляк, тремтячий голос не давав на це жодного шансу.
– Скiльки при собi маеш? – запитав незнайомець.
Юрась уважно придивився до грабiжника. Перед ним стояв високий хлопчина, старший вiд нього не бiльше, анiж на три-чотири роки. Акуратна зачiска i правильнi риси обличчя не вiдштовхували й не примушували боятися, але повний загрози голос i ствол пiстолета пiд ребрами зовсiм не гармонували з обличчям, володар якого мiг би при нагодi стати популярним кiноартистом. І хоч Юрась шкiрою вiдчував, що з ним не жартують, згадка про те, що вiн може позбутися грошей, послужила йому погану службу – вiн вирiшив пручатися единим доступним йому за даноi ситуацii способом, тобто пригрозити помстою свого бандитського «даху».
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
