– Звичайно, не п’еш. Тобi б ширнутися. Загнешся вiд цього лайна…
Косий i не думав ображатися на тон Андрiя.
– Як не вiд наркоти загнуся, то на зонi згнию. Менi нiчого втрачати. Я одинока бiдна людина. І з нажитого лише як у латиша – член та душа. Нiхто крiм тебе й не пожалкуе, начальнику.
Андрiю стало смiшно. Косий завжди при нагодi полюбляв побiдкатися своею долею-злодiйкою.
– Скiльки твоi джинси коштують, Косий? Я неозброеним оком бачу, що вони родом не з турецького базару, а з фiрмового бутiка. Досить плакатися. Якщо й пропадеш на зонi, то тiльки через власну жадiбнiсть. Вiзьмуть тебе колись не за зберiгання наркотикiв, а за збут. І пiдеш вiдпочивати не на два роки, а на вiсiм. Працювати не хочеш, а жити звик красиво. Хiба не так?
Косий, хитрувато посмiхнувшись, промовчав.
– І досить мене начальником кликати. Увагу привертае. Клич Андрiем.
– Як скажеш, начальнику… тобто Андрiю, – розв’язно вiдкинувся на спинку стiльця Косий.
Бiля столика з’явився Карен з скляною тацею у руках. На тацi парували фарфоровi тарiлки з янтарним запашним харчо, зеленню i шпицями смаженого м’яса.
– На здоров’я, Андрiй Вiкторович. Скоштуй, дорогий, пальчики оближеш. Можливо, коньячку? Гарний коньяк маю, вiрменський!
– Дякую, Карен, це зайве, – вiдмовився Андрiй.
Коли Карен пiшов, Андрiй, без зайвих церемонiй пiдсунув до себе страви й заходився iсти. Як вiн i очiкував, все було смачним, свiжим i поживним. Таким, як колись готувала Тетяна, очiкуючи до пiзнього вечора на його повернення з чергування.
Закiнчивши з обiдом, Андрiй зачекав, доки вiдсуне свою тарiлку Косий, пiсля чого витер губи серветкою i запалив цигарку.
– Ти дiзнався про все, що я тебе прохав?
Косий знизав плечима.
– Його немае у Кам’янцi.
– Про це я мiг дiзнатися i без тебе. Де вiн?
– У Хмельницькому. Люди бачили його у центрi. Кiлька разiв.
– Ти впевнений?
– Можемо вiрити, – схилив голову Косий. – Надiйнi люди оповiдали.
– Софрон з ним?
– Так.
– Коли iх там бачили?
– Позавчора.
– З ким вони були? Самi? Якщо нi, тобi вiдомi якiсь кiнцi Потапа в Хмельницькому?
Косий зiтхнув i собi припалив цигарку.
– Я не всесильний, начальнику. Ти ж знаеш.
– Ти не всесильний, ти хитрий, як лис. Ну то що?
– Знаеш, а менi вже сорок, – раптом заявив Андрiю Косий. – Це вiк, який примушуе замислитись над життям, ти так не вважаеш? Краща половина позаду, роки, пришвидшуючись з кожним прожитим, починають летiти з швидкiстю метеорiв, а попереду лише безрадiсна старiсть i кiнець земних поневiрянь. А коли ти прокидаешся ранком, тебе обов’язково щось болить. Примiтивiзм власноi ролi у цьому свiтi починае турбувати значно частiше, анiж ранiше. Це сумно.
Андрiй засмiявся.
– Косого потягло на фiлософiю. Ти й справдi старiеш.
– Про це я й намагаюсь сказати. У мене уже не те здоров’я, яке мав ранiше. Вiсiм рокiв я не витримаю. І якщо б ти, начальнику, пообiцяв, що подбаеш, аби у разi чого менi влаштували замiсть них звичайну «двiйку», я б знав напевне, що ти дотримаешся власного слова.
Андрiй загасив цигарку до попiльнички.
– Добре, Косий. Я подумаю над твоiм проханням. З ким iх бачили?
– Коли ти так кажеш, я спокiйний за свою долю. Їх бачили з Анжелою. Вона наркоманка, живе у Хмельницькому. Кличка – Фiеста. Бiльше менi нiчого про неi не вiдомо.
Андрiй дiстав портмоне i покликав Карена.
Коли вiн зайшов у райвiддiл, була вже шоста година вечора. Плекаючи у душi надiю, що бiганину на сьогоднi закiнчено, а Гончар вже вiдбув додому, Андрiй покрокував крiзь просторе фойе у напрямку сходiв на верхнi поверхи. Здалеку привiтався помахом руки з кiлькома патрульними сержантами, котрi сидiли, на щось очiкуючи, на стiльцях вишикуваних уздовж стiни. Коли взявся рукою за турнiкет, що вiддiлював сходи вiд фое, почув за спиною голос чергового:
– Соколовський!
– Агов, – повернувся Андрiй i побачив огрядного капiтана Савчука, котрого у вiддiлi за пристрасть до здорового способу життя i сироiдiння позаочi кликали Моркiвником. Кожного разу Моркiвник приносив з собою на чергування велику валiзу овочiв, в основному моркви. Вiн гриз ii майже постiйно, встигаючи зводити з розуму своiх помiчникiв докладним описом усiх можливих способiв оздоровлення i рецептами екзотичних дiет. Як вiн мiг при цьому утримувати свою вагу у межах ста двадцяти кiлограмiв, було загадкою. Навiть тепер Моркiвник стояв бiля дверей черговоi частини, в однiй руцi тримаючи помаранчевий конус очищеноi морквини, у iншiй брошуру. Напис на обкладинцi брошури проголошував: «Я доживу до 100!»
– Кульчицький казав передати, щоб ти зайшов. Вiн у себе.
– Добре, – зiтхнув Андрiй. – Гончар е?
– Немае. В Хмельницький поiхав, на нараду. Завтра напевне теж не буде.
– Ти iнодi приносиш гарнi новини, Петре. Якби частiше, можливо i я мав би шанс дожити до ста.
– Іди, iди, – буркнув Моркiвник i сором’язливо заховав за спину руку з брошурою. Вiн знав, що у мiськвiддiлi з нього смiються, але покидати «здорового хобi» не поспiшав.
Степанович щось записував, сидячи за столом у своему просторому кабiнетi. Коли помiтив Андрiя, без слiв вказав йому на стiлець навпроти. Ще кiлька хвилин дряпав пером по паперу, пiсля чого склав аркушi до картонноi теки, зняв з носа окуляри й втомлено провiв пальцями рук по перенiссю.
– Добре, що ти прийшов, Андрiю. Триклята перевiрка зовсiм часу не залишае, а тут ще… До речi, як у тебе з Потапчиком?
– Маю слiд. У область доведеться iхати. Туди веде.
– Коли збираешся?
– Як завжди, Степанович. Чим ранiше.
Кульчицький пiдсунув до себе складений у формi трикутноi призми глянцевий календар i почав щось вираховувати.
