Могутніше за меч

7

Себастьян прибув до американського посольства на Ґросвенор-сквер трохи раніше дев’ятої години наступного дня після призначення зустрічі з chef de mission[7].

Після того як зареєструвався, сержант морської піхоти супроводив гостя на другий поверх і постукав у двері в кінці коридора. Себ здивувався, коли двері відчинив пан Салліван.

– Приємно бачити тебе, Себе. Заходь.

Себ увійшов до кімнати з вікнами на Ґросвенор-Ґарденс, але на краєвид уваги не звернув.

– Кави вип’єш?

– Ні, дякую, сер, – відмовився Себ, який і так занадто нервував, аби думати про щось іще, окрім свого першочергового завдання.

– То що я можу для тебе зробити? – запитав пан Салліван, сідаючи за стіл.

Себ залишився стояти.

– З вашого дозволу, сер, я хотів би просити руки вашої доньки.

– Як старомодно! – вигукнув пан Салліван. – Я зворушений, що ти взяв на себе клопіт запитати про це мене, і якщо це те, чого хоче Саманта, я згоден.

– Не знаю, чи вона цього хоче, – визнав Себ, – бо я її ще не питав.

– Тоді удачі, все, що можу тобі сказати: ти нам з дружиною подобаєшся.

– Яке полегшення, – видихнув Себ.

– А своїм батькам хоч сказав?

– Учора ввечері, сер.

– І як вони до цього поставилися?

– Мати дуже зраділа, але мій батько сказав, що якщо Сем має здоровий глузд, вона мені відмовить.

Пан Салліван усміхнувся.

– Але якщо вона скаже «так», чи зможеш ти забезпечити їй те, до чого вона звикла? Адже, як тобі відомо, вона сподівається стати академіком, а за це багато не платять.

– Я над цим працюю, сер. Мене щойно підвищили в банку, і я зараз уже номер два у відділі нерухомості. І, гадаю, ви знаєте, що я нещодавно став членом правління «Судноплавної компанії Беррінґтонів».

– Усе це звучить багатообіцяюче, Себе, і, чесно кажучи, Маріон дивувалася, чого ви так довго зволікаєте.

– Це означає, що я отримав ваше благословення?

– Безумовно, так. Але ніколи не забувай, що Саманта, як і твоя мати, встановлює стандарти, за якими нам важко жити разом із іншими звичайними смертними. Й обидві керуються тим самим моральним кодексом, що й твій батько. А тепер, коли ти це сказав, може, захочеш присісти?

Коли пізніше Себастьян повернувся в Сіті, то знайшов на своєму столі записку від Едріена Слоуна, який просив його зайти до його кабінету, щойно він повернеться.

Себастьян спохмурнів. Єдиною плямою на екрані його радару впродовж кількох останніх місяців був його безпосередній керівник. Він так і не зміг догодити Слоуну відтоді, як Седрик Гардкасл призначив його своїм заступником у відділі нерухомості. Слоунові завжди вдавалося справляти враження, ніби він із великим запалом віддається своїй роботі, і, якщо чесно, щомісячні успіхи та прибутки його відділу вражали. Однак він чомусь не довіряв Себу й навіть не намагався звіритися йому – на ділі ж робив усе, щоб тримати його подалі від справ. Себ також чув від одного зі своїх колег, що щоразу, коли в розмові згадують його ім’я, Слоун не вагається, щоб насипати йому солі на хвіст.

Себ хотів повідомити про цю проблему Седрика, але мати його відрадила, сказавши, що Слоун про це обов’язково дізнається і все стане іще гірше.

– У будь-якому разі, – додала Емма, – доведеться навчитися міцно стояти на своїх ногах, а не сподіватися, що Седрик рятуватиме тебе кожного разу, коли виникнуть якісь клопоти.

– Це все дуже добре, – сказав Себ, – але що мені робити?

– Просто сумлінно виконуй свої обов’язки, – порадила Емма. – Щоб Седрика це задовольняло.

– Я так і роблю, – пручався Себ. – Але чому Слоун так ставиться до мене?

– Можу пояснити це одним словом, – сказала Емма. – Заздрість. І тобі краще звикнути до цього, якщо сподіваєшся й надалі дертися нагору кар’єрною драбиною.

– Але я зроду не мав таких проблем, коли працював у пана Гардкасла.

– Звісно, не мав, адже Седрик ніколи не бачив у тобі загрозу.

– Слоун думає, що я йому загрожую?

– Атож. Він припускає, що ти цілиш на його місце, і це змушує його ще більше таїтися, він нервує, стає параноїком, називай це як заманеться. Тож скористайся однією з улюблених порад Деса Меллора: просто подбай про свій тил.

Коли Себ того дня з’явився у кабінеті Слоуна, його начальник одразу ж перейшов до справи, й здавалося, що йому не заважає, що секретарка прислухається до кожного його слова.

– Оскільки вас не було на місці, коли я прийшов сьогодні вранці, припускаю, що ви, мабуть, відвідували клієнта.

– Ні, я був у американському посольстві в особистій справі.

Це змусило Слоуна на мить замовкнути.

– В майбутньому, коли будете займатися особистими справами, робіть це у вільний від роботи час. У нас тут банк, а не якийсь клуб.

Себ стиснув зуби.

– Я пам’ятатиму про це, Едріене.

– Мені б хотілося, щоб у робочий час мене називали паном Слоуном.

– Іще щось… пане Слоун? – поцікавився Себ.

– Ні, поки що ні, але прагну побачити ваш щомісячний звіт на моєму столі до кінця дня.

Себ повернувся до свого кабінету, радіючи, що випередив забаганки Слоуна, підготувавши свій щомісячний звіт ще у вихідні. Показники знову покращуються, вже десятий місяць поспіль, хоча нещодавно Себ зрозумів, що Слоун привласнює собі його результати.

Якщо Слоун сподівався, що його тактика врешті-решт виведе Себа із рівноваги, навіть змусить його звільнитися – не вийде. Поки Седрик був головою банку, Себ знав, що міцно закріпився на своїй посаді, й, поки він виконує свою роботу добре, можна не боятися Слоуна, позаяк голова добре вміє читати між рядками.

Якось Себ купив собі канапку з шинкою в сусідньому кафе і з’їв її дорогою, що його мати безперечно не схвалила б.

Шукаючи таксі, він згадав ті уроки, які отримав від Седрика, коли справа стосувалася укладання угод, більшість яких опиралися на добрий старий здоровий глузд.

– Знай, скільки відсотків скинути, ніколи себе не перевантажуй і намагайся не забувати, що інша сторона також сподівається отримати прибуток. Налагоджуй надійні контакти, адже вони стануть у пригоді у важкі часи, оскільки в банківській справі певне лише одне – погані часи ви переживете. І до речі, – додавав він, – ніколи не купуй уроздріб.

– Хто вас цього навчив? – запитав Себ.

– Джек Бенні.

Озброївшись слушними порадами Седрика Гардкасла і Джека Бенні, Себ подався на пошуки обручки. Давній шкільний приятель Віктор Кауфман, який нині працював у відділі іноземних валют у банку свого батька, за кілька кварталів від «Фартинґса», порадив Себу навідатися до пана Алана Ґарда у Гаттон-Ґардені.

– Він тобі продасть великий камінчик за половину ціни, яку запросить будь-який ювелір на головній вулиці.

Себ їв на ходу й викликав таксі, оскільки знав, що йому треба повернутися на роботу упродовж години, якщо не хоче знову отримати прочуханку від Едріена Слоуна. Таксі зупинилося перед зеленими дверима, повз які Себ пройшов би, навіть не помітивши, якби на них не був акуратно намальований номер сорок сім. Нічого не натякало на скарби, що знаходилися усередині. Себ втямив, що доведеться мати справу із замкнутим і дуже обережним чоловіком.

Він натиснув на ґудзик дзвінка, й за мить його привітав герой Діккенса в ярмулці на голові й з довгими чорними пейсами. Коли Себ повідомив, що він приятель Віктора Кауфмана, його швидко відвели у внутрішню святиню пана Ґарда.

Жвавий чоловічок, зростом не більше п’яти футів, недбало одягнений у сорочку з відкритим коміром і добряче поношені джинси, підвівся з-за столу й подарував своєму потенційному клієнту теплу посмішку. Коли почув прізвище Кауфман, посмішка поширшала, і чоловічок потер долоні так, ніби збирався кинути кості для гри.

– Якщо ви товариш Саула Кауфмана, то, мабуть, розраховуєте придбати «Кохінур»[8] за п’ять фунтів.

– За чотири, – уточнив Себ.

– І ви навіть не єврей.

– Ні, – сказав Себ, – але мене навчав йоркширець.

– Це все пояснює. Тож як я можу вам допомогти, юначе?

– Я шукаю обручку.

– І хто ця щаслива дівчина?

– Американка, її звуть Сем.

– Тоді нам доведеться знайти для Сем щось особливе, чи не так?

Пан Ґард відсунув шухляду свого письмового столу, вийняв із неї в’язку з ключами і вибрав один із них. Підійшов до великого сейфа, вбудованого в стіну, відімкнув важкі двері й відсторонився, щоб продемонструвати десяток акуратно складених таць. Трохи повагавшись, він вибрав третю знизу, витягнув її і поставив на стіл.

Кілька маленьких діамантів підморгнули Себові. Він вивчав їх кілька хвилин, перш ніж заперечно похитати головою. Ювелір промовчав. Він повернув тацю в сейф і витягнув ту, що стояла вище.

Себу знадобилося трохи більше часу на розгляд більших камінців, які виблискували на сонці, але він відхилив і їх.

– Ви впевнені, що можете дозволити собі цю дівчину? – поцікавився господар, знімаючи третю тацю зверху.

Очі Себа спалахнули, коли він побачив сапфір в оточенні крихітних діамантів, які виблискували на чорній оксамитовій тканині.

– Той, – сказав він, не вагаючись.

Ґард підхопив лупу зі свого столу й уважніше вивчив перстень.

– Цей прекрасний сапфір родом із Цейлону і має п’ять каратів. Усі вісім алмазів мають по пів карата, їх нещодавно придбали в Індії.

– Скільки?

Ґард якийсь час не відповідав.

– Маю відчуття, що ви станете постійним клієнтом, – нарешті сказав він, – тож віддам вам цей чудовий перстень за гідною ціною. Скажімо, за сто фунтів?

– Ви можете казати все що завгодно, але в мене немає сотні фунтів.

– Погляньте на це як на інвестицію.

– Для кого?

– Я вам скажу, що буду робити, – мовив Ґард, повертаючись до свого столу й відкриваючи велику бухгалтерську книгу.

Він погортав кілька сторінок, потім провів вказівним пальцем по списку прізвищ.

– Щоб бути впевненим у тому, що ви станете моїм майбутнім клієнтом, я дозволю вам отримати цей перстень за ціну, яку заплатив за нього сам. Шістдесят фунтів.

– Нам доведеться повернутися до нижньої полиці, – неохоче визнав Себ.

Ґард здійняв руки вгору.

– Як бідний чоловік може сподіватися на зиск, якщо йому доводиться торгуватися з таким упертюхом, як ви? Моя остання пропозиція, – він зробив паузу, – п’ятдесят фунтів.

– Але на моєму рахунку в банку лежить лише близько тридцяти фунтів.

Ґард якийсь час мізкував.

– Тоді пропоную десять фунтів завдатку та п’ять фунтів щомісяця упродовж року.

– Але ж це складе сімдесят фунтів!

– Одинадцять місяців.

– Десять.

– Згода, молодий чоловіче. Сподіваюся, що це перша угода з багатьох, – додав він, тиснучи руку Себу.

Себ виписав чек на десять фунтів, тоді як пан Ґард вибрав невелике червоне пуделко, в яке поклав перстень.

– Приємно мати з вами справу, пане Кліфтон.

– Одне запитання, пане Ґард. Коли я зможу побачити горішню полицю?

– Коли станете головою правління банку.

8

За день до прильоту Гаррі до Москви британський міністр закордонних справ Майкл Стюарт викликав російського посла до свого кабінету в Вайтхоллі і від імені уряду Її величності висловив протест через ганебне поводження з Анатолієм Бабаковим. Він зайшов так далеко, що вимагав не лише звільнити політв’язня з казематів, а й негайно скасувати заборону на публікацію його книжки.

Заяву пана Стюарта для преси розмістили на першій шпальті всі часописи країни, а «Таймс» і «Ґардіан» додатково згадали про кампанію, яку розпочав популярний письменник Гаррі Кліфтон.

Того ж дня під час години запитань до прем’єра лідер опозиції Алек Даґлас-Гоум висловив свою стурбованість долею Бабакова і закликав главу уряду бойкотувати двосторонні перемовини, які мали відбутися з радянським лідером Леонідом Брежнєвим у Ленінграді цього місяця.

Наступного дня фото Бабакова разом зі світлинами його дружини Олени з’явились у кількох виданнях. «Дейлі міррор» охарактеризувала його книжку, як бомбу з годинниковим механізмом, котра, якщо її опублікують, підірве радянський режим. Гаррі стало цікаво, звідки вони могли про це дізнатися, якщо не читали цю книжку. Але він розумів, що сер Алан не міг би допомогти йому більше, й був налаштований дотримуватися своїх зобов’язань за угодою.

Під час нічного лету до Москви Гаррі знову й знову переглядав свою промову, і до тієї миті, коли літак БТКА приземлився в аеропорту Шереметьєво, він був упевнений, що його кампанія набирає обертів і що він виступить із промовою, якою буде пишатися Джайлз.

Гаррі знадобилося більше години, щоб пройти митницю, не в останню чергу через те, що його валізу довелося розпаковувати, а потім двічі перепаковувати. Вочевидь, він не був бажаним гостем. Коли Гаррі нарешті відпустили, то його та кількох його колег-делегатів усадовили у старий шкільний автобус, який за п’ятдесят хвилин зупинився біля готелю «Маджестік». Гаррі був геть виснажений.

Портьє повідомив, що йому як голові британської делегації виділили один із найкращих номерів готелю. Йому вручили ключ, а позаяк ліфт був поламаний, а посильних не виявилося, Гаррі був змушений тягнути свою валізу аж на сьомий поверх. Він відчинив двері, щоб увійти в один із найкращих номерів готелю.

Вбого обставлена кімната повернула спогади про його навчання у школі Святого Беди. Ліжко з тонким горбкуватим матрацом і стіл, об який гасили недопалки, заплямований кружальцями від пивних гальб, вважалися меблями. У кутку стояв умивальник із краном, який випускав цівку холодної води, незалежно від того, відкритий він чи ні. Коли Гаррі захотів прийняти ванну, то дізнався, що ванна кімната розташована у дальньому кінці коридора: не забудьте взяти з собою рушник, і не можна займати ванну більше десяти хвилин або залишати кран відкрученим. Це так нагадувало його стару школу, що якби у двері постукали, Гаррі не здивувався б, якби побачив на порозі сестру-хазяйку, котра прийшла перевірити його нігті.

Позаяк у номері не було навіть натяку на якийсь міні-бар чи хоча б кілька шматочків печива, Гаррі спустився вниз, аби приєднатися до своїх колег за вечерею. Після споживання обіду з однієї страви в режимі самообслуговування він почав розуміти, чому рибний паштет Бінґема вважався в Радянському Союзі розкішшю.

Кліфтон вирішив лягти раніше, не в останню чергу тому, що в програмі першого дня конференції він був вказаний основним доповідачем на одинадцяту годину наступного ранку. Хоча Гаррі і ліг у ліжко, але перш ніж зміг заснути, минуло кілька годин, і не лише через грудки вати в матраці, тонку паперову ковдру чи докучливі неонові вогні, котрі вторгалися у кожен закуточок його номера крізь нейлонові штори, які неможливо було зсунути. На той момент, коли він нарешті заснув, у Бристолі була одинадцята година, а в Москві – друга ночі.

Наступного ранку Гаррі схопився вдосвіта і вирішив прогулятися Красною площею. Не можна було пропустити нагоду потрапити до мавзолею Леніна, що височів на площі й слугував постійним нагадуванням про засновника радянської держави. Кремль охороняла масивна бронзова гармата, ще один символ перемоги над ворогом. Навіть у пальті, вдягнути яке наполягла Емма, з піднятим коміром вуха і ніс Гаррі швидко почервоніли від холоду. Аж тепер він збагнув, чому росіяни носять ті недолугі хутряні шапки, обмотуються шаликами й надягають шуби. Місцеві жителі оминали його дорогою, поспішаючи на роботу, але мало хто звертав увагу на чоловіка, який постійно ляпав себе руками по боках.

Коли Гаррі повернувся до готелю, раніше, ніж планував, консьєрж передав йому повідомлення. П’єр Бушар, голова конференції, сподівався, що зможе приєднатися до Гаррі за сніданком.

– Я призначив вам виступ на одинадцяту годину, – повідомив Бушар, відмовившись від яєчні, яка не мала нічого спільного з курячими яйцями. – У цей час на конференціях найбільше відвідувачів. Я відкрию збори о десятій тридцять і привітаю делегатів із сімдесяти двох країн. Рекордна кількість учасників, – додав він із галльською пихою. – Ви дізнаєтесь, що я завершую свій виступ, коли нагадаю делегатам, що існує одна річ, яку росіяни роблять найкраще за всіх на планеті.

Гаррі звів брову.

– Балет. І нам усім пощастило, що ми зможемо побачити «Лебедине озеро» у Большому театрі цього вечора. Після того як я повідомлю про це делегатам, запрошу вас на сцену виголосити вступне слово.

– Це мені лестить, – визнав Гаррі. – Слід бути насторожі.

– Не обов’язково, – заперечив Бушар. – Комітет був одностайним у своєму виборі вас як основного доповідача. Ми всі захоплюємося кампанією, яку ви організували щодо Анатолія Бабакова. Міжнародна преса виявляє неабиякий інтерес, і вам буде цікаво дізнатися, що КДБ розпитував мене, чи можна буде завчасу побачити текст вашої промови.

Слова Бушара схвилювали Гаррі. До цього часу він не усвідомлював, наскільки широкий резонанс викликала його кампанія за кордоном і чого від неї очікували. Він зиркнув на годинник, сподіваючись, що ще має час знову переглянути свою промову, допив каву, вибачився перед Бушаром і хутко попрямував до свого номера. Ліфт у робочому стані викликав у Гаррі неабияке полегшення. Йому не було потреби нагадувати, що в майбутньому може й не випасти такої нагоди вплинути на справу Бабакова, й тим більше у самому серці Росії.

Він ледь не забіг до своєї кімнати й висунув шухляду маленького столика біля ліжка, де залишив свою промову. Але її там уже не було. Ретельно оглянувши номер, Гаррі збагнув, що документ забрав КДБ, який дуже вже прагнув із ним ознайомитися.

Гаррі знову зиркнув на годинник. Сорок хвилин до початку конференції, де він має виступити з промовою, над якою працював увесь останній місяць, а примірника її не було.

Коли на Красній площі куранти вдарили десять разів, Гаррі тремтів, як школяр, який має зустрітися з учителем, аби обговорити свій твір, існуючий лише в його голові. У письменника не залишилося іншого вибору, як перевірити, наскільки хорошою була його пам’ять.

Гаррі повільно спустився вниз, розуміючи, що відчуває актор за мить до того, як підніметься завіса, і влився в потік делегатів, котрі прямували до конференц-зали. Зайшовши туди, він раптом забажав повернутися назад до свого номера й замкнутися зсередини. Ряди авторів нагадували йому книжкові полиці й лякали навіть більше за наступ німців.

Кілька делегатів шукали собі місця в уже вщерть забитому приміщенні. Але за вказівкою Бушара Гаррі пішов наперед і зайняв місце скраю другого ряду. Коли оглянув величезну залу, його погляд затримався на гурті невиразних, міцно збудованих чоловіків у довгих чорних плащах, котрі підпирали спинами стіни, рівномірно розосередившись по приміщенню. У них була одна спільна риса: ніхто з них не виглядав так, ніби прочитав хоча б одну книжку в своєму житті.

Бушар закінчив свою інавгураційну промову, спіймав на собі погляд Гаррі й тепло всміхнувся.

– А зараз настав момент, якого ви всі чекали, – оголосив він. – Доповідь нашого шанованого колеги з Англії, автора дев’ятьох надзвичайно успішних детективних романів за участю детектива-сержанта Вільяма Ворвіка. Я тільки прагнув би, щоб його французький колега, інспектор Бено, був хоча б наполовину таким популярним. Либонь, ми зможемо дізнатися, чому саме?

Після того як сміх ущух, Бушар продовжив:

– Маю честь запросити Гаррі Кліфтона, президента англійського ПЕН-клубу, виступити на нашій конференції.

Гаррі повільно пробирався до президії, здивований кількістю спалахів фотоапаратів, що оточили сцену, а кожен його крок одночасно фіксували телевізійники.

Він потиснув руку Бушару, перш ніж зайняти своє місце за трибуною. Глибоко вдихнув й окинув поглядом аудиторію.

– Пане голово, – почав він, – дозвольте мені розпочати з подяки вам за добрі слова, але змушений вас попередити, що сьогодні говоритиму не про детектива-сержанта Вільяма Ворвіка і не про інспектора Бено, а про реальну людину, не про вигаданий персонаж, а з плоті і крові, як і кожен із нас у цій залі. Про того, хто сьогодні не може взяти участь у цій конференції, бо його тримають далеко в сибірському ГУЛАГу. За який злочин? За написання книги. Я, звісно ж, маю на увазі цього мученика і вживаю це слово цілком свідомо – йдеться про Анатолія Бабакова.

Навіть Гаррі здивувався оваціям, які вибухнули в приміщенні. На книжкових конференціях зазвичай рідко виявляють бурхливі емоції, а доповідачів вшановують лише ввічливими оплесками. Ця мимовільна перерва дозволила йому зібратися з думками.

– Скільки з нас у цій залі читали книжки про Гітлера, Черчилля чи Рузвельта? Троє із чотирьох лідерів, які визначили результат Другої світової війни. Але донедавна єдиною інформацією про Йосифа Сталіна з Радянського Союзу була офіційна брошура, видана під цензурою КДБ. Як ви всі знаєте, людина, яка переклала цю книжку англійською, настільки в ній розчарувалася, що вирішила написати свою несанкціоновану біографію, що, безумовно, продемонструвало б нам зовсім іншу точку зору на чоловіка, котрого ми всі знаємо як «дядька Джо». Але щойно ця книжка була надрукована, весь її наклад знищили, видавця запроторили до в’язниці, а після показового судового процесу автор зник із лиця землі. І я кажу не про гітлерівську Німеччину, а про сучасну Росію. Декому з вас, і мені також, було б цікаво дізнатися, що ж такого написав Анатолій Бабаков, що змусило владу діяти настільки тиранічно. Зрештою, совєти ніколи не перестають сурмити про успіхи свого утопічного укладу, який, як запевняють нас, є не лише взірцем для решти світу, а й із часом нам не залишиться нічого іншого, як його скопіювати. Якщо це так, пане голово, чому ж ми не можемо прочитати про протилежну точку зору й скласти про неї власну думку? Не забувайте, що «Дядька Джо» написав чоловік, який тринадцять років перебував поруч із Сталіним, знав його найпотаємніші думки, був свідком того, як той проводив своє повсякденне життя. Але коли Бабаков вирішив написати власну версію тих подій, нікому, зокрема й радянським людям, не дозволили дізнатися про це. Цікаво, чому? Ви не знайдете примірника «Дядька Джо» в жодній книжковій крамниці Англії, Америки, Австралії, Африки чи Південної Америки. Але ви не знайдете її й у Радянському Союзі. Можливо, твір написаний жахливо, нудно і негідний публікації, але принаймні ми зможемо його оцінити.