І будуть люди

Умившись, витягла із глибокого та чорного, аж страшно було туди дивитись, колодязя повне відро води, спрагло припала до нього. Пила маленькими ковточками, смакуючи воду, прислухаючись до того, як дзюркотить в її горлі прохолодний струмочок, спадає веселим водограєм – розносить по всьому тілу лоскітливу бадьорість.

У хаті вже почали вставати. Батюшки хапалися за голови, так, наче хотіли пересвідчитись, чи вона ще в них на місці, тато човгав з кімнати в кімнату, заклопотано допитувався:

– Не бачили моєї ряси?.. А штанів?..

Врешті вияснилося, що татів одяг прихопив із собою самостійник. Прокинувся перед світанком, пригадав, як його тут образили, – не захотів більше лишатися й хвилини. А що спав біля тата, то й ухопив його рясу замість своєї.

Вже на возі наймит помітив, що непротверезілий ще панотець сидить без штанів – світить до місяця голими литками. Наймит забіг до хати, згріб татові штани – та й будь здоров!

– Як же я тепер додому поїду! – бідкався тато, приміряючи одяг капосного самостійника.

– Це він нас уже експропріювати почав… Хо-хо-хо!.. – реготалися батюшки.

Сміятися й справді було з чого. Тато – худий та високий, самостійник же – опецькуватий та низенький. Його штани ледь прикривають татові коліна, в поясі ж такі широкі, що вмістили б іще отаких трьох татів; ряса теліпається, як на городньому опудалі, показуючи вистромлені з рукавів татові руки.

– А била б тебе сила Божа! – закляв свого колегу тато.

Плюнув, схопив батіг, сів на возі, ні з ким не попрощавшись, смикнув за віжки – поїхали.

Разом з татом Тетяна й дівер. Дівер усе ще згадував учорашню сутичку, осудливо казав:

– Скаржимось, що народ перестає вірити в Бога, слухати своїх отців духовних, впадає в єресь. Шукаємо тому десь причин і не хочемо самі до себе приглянутись. Погрязли в чревоугодництві, пиячимо, лаємося останніми словами, заздримо один одному, дбаємо не про те, щоб постами та молитвами очищати душу свою, а щоб іздерти з нещасного меншого брата останній пук шерсті, – який приклад подаємо ми пастві своїй?

Худорляве аскетичне обличчя дівера дише осудом, гарні чорні очі, що полонили навіки Танину сестру, та й їй насиналися колись не одну ніч, повнилися болем. Тато, похитуючись у такт Васьчиній ході, винувато мовчав, Таня ж не зводила очей із свого дівера.

– Вчора перепилися, пересварилися – гидко було дивитись.

І це – святі отці, служителі церкви, духовні наставники!.. Загине наша церква, загине… Своїми руками руйнуємо її. висмикуємо цеглину за цеглиною, а кричимо, що то – рука дияволових слуг, тавруємо анафемою кожного, хто шукає своїх шляхів до Божого престолу…

Всі оці слова навівають на Таню страх. Щось незрозуміле й тривожне, якась чорна безвихідь мариться їй, і вона лячно кутається у велику мамину хустку, вбирає голову в плечі.

Але ранок такий, що отак довго сидіти не можна. Величним спокоєм та умиротворенням дише все довкола: небо й земля, трава й дерева, поля і гаї. Свіже, омите росою сонце ще не встигло розжаритись, весело світить прямо Тані в обличчя. Вона примружує очі, і тоді на повіках спалахують маленькі веселки, мерехтять-переливаються усіма кольорами. І на душі їй стає так же чисто й урочисто, як і довкола, і вже засмучений голос діверів починає лунати все глухіше й глухіше, немов вона іде вперед, а він лишається на місці.

Та ось голос його знову наздоганяє Таню:

– Як тобі сподобався сусід, що сидів біля тебе?

– Як сподобався? – дивується Таня. А чому він їй мав подобатись взагалі?.. Не лишив по собі ніякого виразного враження, не могла зараз навіть сказати, гарний він був на виду чи ні, бо дивилася на нього з висоти своїх сімнадцяти років: він був просто старий.

– Адже йому вже, напевно, років тридцять! – каже вона.

– Тридцять? – повторює дівер, неспроможний стримати посмішки на отаку дитячу наївність зовиці. – Йому вже за сорок.

– То він такий, як мій татусь!..

– Ну, не такий він уже і старий, – заперечує дівер. – І не роки визначають вік людини, бо часто буває так, що тридцятилітній чоловік виглядає старішим за сорокалітнього… А твій сусід, Таню, дуже хороша, побожна людина…

– Він мені теж сподобався, – вирішує раптом Таня, пригадавши нарешті уважні очі, тихе, ласкаве обличчя.

– Він не може не сподобатись, – каже переконано дівер. – Коли б таких людей було в нас побільше, свята наша церква могла б бути спокійною… Ти тільки послухай, Таню, що він мені сказав позавчора, після Божої служби… «Знаєте, я такий радий, такий радий: у мене вкрали чотири мішки пшениці!» – «Чого ж тут радіти?» – питаю. А він – ти тільки вслухайся, Таню, – він мені й відповідає: «Як заходив до церкви, то не мав чим милостиню божим людям дати: гроші вдома забув. І так мене мучила совість під час Божої служби, так мучила, що я й місця собі не знаходив!.. А тепер – нехай ота пшеничка буде моєю милостинькою…»

Таня мовчить, подавлена святістю отієї людини.

– Щаслива, мабуть, його жінка, – врешті каже вона.

– У нього немає дружини.

– Немає?

– Він удівець. Дружину Бог забрав три роки тому.

– І в нього є діти?

Голос Тані тоненький, мов ниточка: ось-ось обірветься – так їй жалко невідомих сиріток-дітей!

– Так, два сини. Один уже парубок, а другий – років тринадцяти.

Таня трохи розчарована, їй чомусь хотілося, щоб ті діти були зовсім маленькі, отакі невинні янголята в пелюшках. Щоб їх треба було носити на руках, годувати із блакитної чашечки, заколисувати, співаючи пісеньку про гулі, про кашку та борщ.

Дівер щось іще говорить, але Таня вже не слухає його. Обхопила руками коліна, обперлась на них гостреньким підборіддям – задумалась про щось своє.

Васька трюхик та трюхик, візок рип та рип, татова голова хить та хить, і Таня і незчувається, як дрімота затуляє їй очі своїми прозорими пальцями.

До Хоролівки од Яресьок добрих тридцять верстов та ще й із гаком…

Рахубна штука отой гак! Видумав його, мабуть, якийсь великий жартівник, чи не запорізький характерник, та й учепив у кінці кожного шляху, що постелились по неосяжних полях України.

– Чи далеко ще, дядьку, до Яресьок?

– Та ще добрих верстов десять із гаком.

Їдете годину, їдете другу. Стелеться під колеса дорога, спроквола розгортається перед затуманеним поглядом, як безконечний сувій полотна. Вже, здається, проїхали і десять верстов, десь має скінчитися й гак, а Яреськи як крізь землю провалилися!

– Добродію, до Яресьок далеко?

Добродій довго чухає потилицю, поглядає на вашого воза так, наче прикидає сам собі, чи вистачить його доїхати до Яресьок.

– Та як вам, щоб не збрехати… Ото бачите попереду хрест?.. Аж он-он!.. Дак люди кажуть, що від нього ще верстов так із п’ятнадцять… А щоб не обдурити вас, то іще, мабуть, треба добрячий гак накинути…

Отут і зіскочите ви з свого воза, як ошпарений, і, вдаривши у відчаї об лукаву дорогу отим, що у вас на голові, – брилем так брилем, шапкою так шапкою, – недобрим словом спом’янете жартівника, що поначіпляв на дорогах облудливі гаки…

Тож мудрий Танин тато не питав, чи далеко іще до Хоролівки, а як тільки зсадив зятя біля його села та спустився в першу балку, зупинив кобилу і почав злазити з воза.

– Тату, ви за чим?

– За тим, дочко, що й пана з воза стягне.

Підтримуючи обома руками широкі штани самостійника, тато підтюпцем подався у лози, Таня ж сиділа, надуваючи почервонілі щоки, – ковтала сміх.

Тато повернувся, блаженно покректуючи. Поглянув на сонце, що розплавленою краплею звисало з неба, позіхнув, перехрестив широко роззявленого рота:

Щось мене на сон хилить. Та й Васьці пора перепочити.

Розпріг Ваську, пустив на пашу, дістав із воза кобеняк та й подався у холодок – під крислату вербу.

Тато відразу ж заснув. Згорнувся калачиком, легенький вітер пробує йому розчесати борідку, ворушить волосся на голові, – і таким здається тато зараз маленьким, таким беззахисним, що Тані стає жалко його. Вона довго мучиться, що б зробити приємного татові, врешті надумала: взяла та й накрила його босі ноги теплою маминою хусткою.

Тато спав понад годину. Таня спершу чатувала біля нього, відганяючи зелену набридливу муху, а потім звелася на занімілі ноги, тихенько відійшла, оглянулась.

Глибока балка прорізала степ, десь починаючись і десь кінчаючись, вкрилася густою м’якою травою, пустила посередині річечку – веселий дзюркотливий струмок, затінений вербами. Таня лягла на траву, заглянула у воду. Немов крізь надзвичайно чисте скельце бачила вона дно, все з білого піску, що прослався вузенькими хвильками, від чого здавалося, що й дно теж тече, тільки назустріч воді. Дрібненькі мальки риби весело гралися при самому дні, кружляли в химерному танкові. Ось вони напливали на тінь від Таниної голови, ткнулися в неї тупими мордочками, застигали, здивовано ворушачи тонкими, як пір’ячко, плавцями, і Таня чмихнула – такими вони здалися їй кумедними.

А над усім цим провисає тиша. Така предковічна й глибока, що все тоне в ній, розчиняється безслідно, і навіть Васька застигла, омита нею, лише вряди-годи кивне головою, пустить райдужним спалахом слину.

Тато прокинувся сам, коли тінь пересунулась на річку і йому припекло добре в обличчя. Устав, потягнувся, потер спину:

– Щось я, дочко, промерз. Видно, сирістю мене протягнуло. Ану потри мені отут помежи плечима.

На другий день тато захворів. Жалівся на важку голову, дихав хрипло і тяжко, а потім і зовсім знепритомнів – почав марити. Лікар сказав незрозуміле страшне слово: «пневмонія», наказав прикладати гірчичники, тримати в теплі. Мама докоряла дочці:

– Як же ти, дочко, не вберегла тата? Хіба ж можна було на сирій землі спати!

Таня ходила з червоними очима.

Одужував тато довго. Ще більше схуд, в ясні дні виповзав надвір, жадібно тягнувся до сонця, немовби якась слабка, зламана стеблина, сухо покашлював. Кашель той так і залишився, він спершу непокоїв сім’ю, викликав тривожне побоювання за татове здоров’я, потім до нього звикли, і коли через багато років Тетяна згадувала тата, то завжди їй лунав його сухенький несміливий кашель.

Неохоче, ох, як неохоче від’їжджала цього року Таня в училище! Вона немов передчувала, що незабаром стануться події, які перевернуть усе догори дном.

Цього разу начальниця не закликала молитися за новий уряд, що виник у далекому Петрограді. Видно, мала із ним свої порахунки, бо від сухої чорної постаті її так і віяло холодною зневагою до представника того таємничого уряду. Але весь ворожий запал начальниці відскакував від молодого чубатого представника нової влади з червоним обличчям і свіжим синцем під блискучим лівим оком. Він весело поглядав на строгі шеренги дівчат, схожих на юних монашок.

– Та й муштрують же вас! – раптом випалив він, обводячи співчутливим водночас насмішкуватим поглядом застиглих вихованок.

По шеренгах прошелестів вражений шепіт, обличчя ж начальниці аж пересмикнулося. Навіть не удостоївши свого сусіда поглядом, вона звернулася до випускниць:

– Діти мої…

– Та які ж вони діти! – знову вигукнув життєрадісний представник і збив набакир свою кепку. – Їм уже заміж пора!.. Чи не так, дівчата?

Щось схоже на сміх прокотилося по зовсім уже зламаних шеренгах. У випускниць весело заблищали очі: їм явно починав подобатись оцей безцеремонно-життєрадісний представник.

Скандалізована начальниця побіліла як смерть. Посмикала тремтячою рукою хреста, конвульсивно ковтнула повітря і спробувала ще раз відновити порушений лад:

– Діти…

– Дозвольте, громадяночко, вже мені сказати їм слово.

Похитнувшись, начальниця відійшла, притулилась спиною до стіни – якраз під тим місцем, де колись висів портрет царя, а тепер чорнів прямокутник невилинялих шпалер. А представник енергійно зірвав з голови кепочку, махнув нею в повітрі:

– Гражданки будущії учительки! Первим долгом від імені молодої Радянської влади передаю вам гарячий пролетарський привіт! – він на хвилину замовк, щиро здивований тим, що випускниці не кричать «Ура!», потім знову махнув зім’ятою кепкою, наче розрубував нею повітря. – Пролетаріат всієї Росії скинув кровопивців буржуїв і поміщиків, взяв власть у свої руки, щоб, значить, задушить світову гідру – буржуазію!..

Охриплий на мітингах, веселий голос його трощив одвічну монастирську тишу актового залу, все більше приголомшував випускниць. Розмахуючи кепочкою, представник ревгубкому повідомив, що й на Полтавщині влада перейшла до рук Рад, які будуть будувати соціалізм. А для цього, гражданки будущії учительки, треба вдарити не тільки по недобитій світовій буржуазії, але й по тому, що лишилося у нас після неї, в тому числі по суцільній неграмотності трудового народу. І хоч ви, гражданки, не пролетарських кровей, а, так би мовити, із духовенства, яке теж є темною плямою, що лишилася нам від розпроклятої буржуазії, одначе ми вас просимо чесно трудитись і не піддаватися саботажу. Ви повинні учити наших дєтішек писати й читати, щоб вони росли грамотними, а не так, як їхні батьки, тільки щоб, канєшно, без різного там опіюма… За що й буде вам від пролетаріату велика благодарность…

Замовк, відступив, світячи весняним обличчям, повернувся до начальниці, яка вже ледь трималася на ногах:

– А тепер, гражданочка, видавайте документи.

Так, з благословення нової влади, повернулася Таня додому взимку 1917 року народною вчителькою. На другий же день зібралася йти влаштовуватись на роботу, однак тато не пустив:

– Посидь, дитино моя, вдома, перечекай, доки пройде ця смута. Годі з мене того, що мій син пішов служити антихристові.

Дома коїлося щось неймовірне. Тато згорбився та постарів, часто бухикав, хапаючись рукою за груди, носив чорні тіні під блискучими сухими очима. Мама вже не поралася весело біля печі, а зітхала та здебільшого плакала, затуляючи обличчя фартухом, і тоді краще було до неї не підступатись. У перший же день нагримала на Таню, а потім обняла її, припала мокрою від сліз щокою, гаряче просила:

– Доню, поговори!.. Поговори з Федьком!.. Якщо нас не жаліє, то хай хоч над собою ізглянеться. Повернуться ж справжні власті – не минути йому шибениці!

Федько приходив додому пізно ввечері – ночувати. Тато із ним не розмовляв – відразу ж замикався у себе в кімнаті, глухо бухикав, але братові, здається, те мало боліло. Вривався до хати веселий, збуджений, червоний з морозу, ставив у куток гвинтівку, жбурляв прямо на лавку кожуха з червоною широкою перев’яззю на рукаві, голосно командував:

– Мамо, давайте щось їсти!

Мама перелякано сичала на нього, трусила обвислими щоками:

– Тс-с-с, бузувіре!.. Тато он доходить, а ти кричиш, як циган на ярмарку!

– Все ще кашляють? – питав Федір. – Треба б їм лікуватись.

– Та вже ж долікував рідний синок – хоч зараз у могилу, – казала докірливо мама, подаючи на стіл.

Федько на те нічого не відповідав. Жадібно, по-вовчому ворушачи щелепами, їв борщ, обгризав маслаки, аж тріщало в хаті.

– Зуби поламаєш, дурний! – жахалася мама. Вона й сердита на сина, а разом і жалко його, ой, як жалко! Воно ж молоде ще, нерозумне, того й дивись, десь у петлю свою голову встромить. Хіба ж тепер далеко до біди! Все пішло шкереберть, все переплуталося на білому світі, уже й не розбереш, де спід, а де верх.

– Нічого, мамо, наші зуби не так легко зламати! – весело втішає її син. Зводиться, високий та ставний, граючи м’язами, поблискуючи циганськими очима, пригортає матір до широких грудей: – Ми з вами, мамо, ще трусонемо світовою буржуазією!

– Пусти, шалапутний! – виривається сердито мама, замахується на сина ганчіркою. – І за які такі гріхи послав нам Господь оцього баламута? – скаржиться вона, а Таня не зводить із брата наляканих очей.

Бо він здається їй чужим та незрозумілим. Його наче підмінили відтоді, як вони востаннє бачилися. Щось нове, доросле і мужнє, з’явилося в ньому, і Таня зараз не відважилася б отак як колись покласти йому на голову долоню, притулитись до нього щокою. Від нього так і віяло отими зборищами, демонстраціями, мітингами, що в них закрутилась знавісніла від волі Росія.

Іноді брат приходив не сам – приводив з собою ще й друзів. Переважно це були такі ж молоді, як і він, хлопці, здебільшого ремісники – вся ота містечкова біднота, що зроду-віку гнулася від зорі до зорі по своїх халупах над виснажливою одноманітною роботою, а по неділях та святах пропивала з себе останню сорочку – забувалася в п’янім чаду. Ще рік чи два тому вони наважилися б зайти до них хіба що тільки з чорного входу, та й то на кухню, тепер же увалювалися до світлиці, разом із Федором, господарями сідали до столу, сперечалися й кричали, не зважаючи на татів роздратований кашель, що рвав йому груди.

Бо тепер вони не боялися ні Бога, ні чорта. Раз вирвавшись із отих задушливих, напоєних смородом та голодним відчаєм нір, упившись чистим повітрям та ясним сонцем, сп’янівши від простору, святкового маяння прапорів, мітингових промов та революційних пісень, вони повнилися тією весняною несамовитою силою, що не знає собі перешкод, яка мчить пробоєм, незважаючи на поразки і жертви, руйнує всі греблі й загати, хоч би якими високими та міцними вони були.

Вихідці з одвічних сутінок, вони не задовольнилися б тепер і сотнями сонць, жителі вузеньких вуличок та тупих коротких завулків, вони мислили нині лише всесвітніми масштабами, і якийсь Іван чи Микола, з сухарем в одній кишені й обоймою патронів у другій, у вітрами підбитій шинельці, в черевиках, що трималися на чесному слові, пер проти всього світу, затиснувши в руках гвинтівку, і до нього не підступайся із меншим, аніж світова революція.

Все для них було вирішене, все пізнане, раз і назавжди, з такою наївною і геніальною водночас простотою, що культурній, високоцивілізованій, оміщаненій Європі лишалося тільки дивуватися, жахатись, захоплюватись і молити своїх захирілих божків, щоб отим божевільним і справді не вдалося роздмухати «пожар міровой».

Отакі були Федькові знайомі, що приходили разом із ним «заморити черв’яка», наводячи на маму й сестер тиху паніку.

Але, окрім цих небажаних та незваних гостей, появлялися в їхній хаті й інші гості, яким були раді і тато, і мама, і Таня.

Майже щотижня навідувався Віталій. Приїздив у маленьких санчатах, власноручно тримаючи віжки: наймит його, збаламучений революцією, подався до «краснопузих», мало що не до Федькових товаришів.

Дівер заїжджав прямо на подвір’я, зіскакував на сніг – високий, ставний, вродливий, більше схожий на офіцера, аніж на священника, сам розпрягав коня, заводив до стайні.

– Ми б уже, Віталію, самі, – бідкалася мама, метушачись коло шанованого гостя. – Ви б уже йшли прямо до хати.

– Нічого, мамо, ви не турбуйтеся, – відповідав весело зять. – Ось кінь трохи охолоне, а потім Таня напоїть його, а тоді вже й підемо до хати… Ну, як тато?

– Ой, погано йому, сердезі, погано… – починала свою тужливу пісеньку мама, Таня ж хапала відро і вітром мчала до колодязя: вона завжди рада була прислужитися діверові.

Обледенілий зруб горів проти сонця, наче велетенський діамант. Весело скрипів журавель, опускаючи довжелезного дзьоба в темне провалля, дзвеніла, стікаючи з повного відра, вода, так наче вона на льоту замерзала і падала на чорне блискуче дно вже крижаними кульками. Таня швидко перебирала руками по гладкій, відполірованій тисячами долонь деревині, перехилившись, хапала за мокру дужку відро, бігла до стайні.

– Вже… принесла… – видихає вона, сяючи на гостя радісними очима.

– Чого ж ти отак бігла, шалапутна! – докоряє їй мама. – Влетіла, як той вітер, у мене аж серце з переляку зайшлося!

– А вам, Таню, кланялися.

– Хто?

– Оксен.

Наморщивши лоба, Таня намагається пригадати, де вона чула це ім’я.

– А пам’ятаєте, як ви влітку їздили в Яреськи?.. Сусіда свого – пам’ятаєте?

Аж тепер пригадує Таня ласкаво-уважні очі, тихий голос, пшеничні вуса.

– Чомусь він став часто вас ізгадувати, – каже далі лукаво дівер. – Як зустрінемось, так і питає про оту гарну панночку, що сиділа з ним поруч.

Тут уже зацікавлюється й мама. Починає допитуватися, хто він такий, той Оксен, чи молодий, чи одружений, і Таня рада цьому маминому втручанню, бо паленіє вже так, що хоч багаття об неї розпалюй…

Оцю свою здатність червоніти до сліз Таня дуже ненавиділа і не менш мучилась нею. Ще в дитинстві Федько не раз доводив її до плачу. Коли йому було нудно, він завжди приставав до сестри: «Таню, почервоній!»

І Таня відразу ж починала червоніти. Займалися щоки, червона фарба розтікалася по обличчю, хлюпала аж на шию, їй здавалося, що в неї вже червоніють і спина, і руки, а клятий Федько все чіпляється до неї: «Дужче, Таню! Дужче!»

Тоді Таня, не витримавши, з ревом кидалась на брата, а він із сатанинським реготом утікав від сестри…

Відвернувшись од дівера, Таня вийшла надвір. Настрій її був геть зіпсований. І чого він пристає до неї? Що йому треба?

Мала таку злість на отого… отого діверового знайомого, що, коли б він оце був тут, вона підійшла б до нього і суворо спитала б: «Слухайте, ви!.. Чого ви від мене хочете? Я ж вас не чіпаю!»

Хай би спробував щось їй сказати після цього!

Щоб показати діверові, як він її образив отим недоречним привітанням, довго не заходила до хати. Взяла дерев’яну лопату й давай розчищати стежку – від колодязя на город. Кидала сніг направо й наліво, і він здіймався біленьким пилком, тихо плив у застиглому на морозі повітрі, вигравав маленькими райдугами проти яскравого, зледенілого сонця.

І думала про Олега.

Була на нього теж трохи ображена, хоч добре розуміла, що він ніскільки не винен… Що він у тому не винен… Що не приходить до неї щодня, не зустрічає на вулиці, не бере ласкаво за руку й не каже: «Яка ви, Таню, сьогодні гарна!» Що їй самій нудно, сумно до сліз, що вона іноді аж задихається від бездумного оцього життя і вже навіть найцікавіша книжка не може розраяти та потішити її.

Бо тут потрібен лише він. Щоб отак підійшов, отак узяв її руку, отак сказав…

«Капосний, капосний! – думає Таня. – Не може покинути оте своє училище та приїхати до мене. А тут мене обра-жа-ають!..»

Таня не плаче. Звісно ж, не плаче! Тільки чомусь оті легенькі веселки підпливають до самісіньких очей та й зависають на віях. Тремтять, переливаються усіма кольорами, не хочуть опускатися на сніг.

– Та чи ти сказилася сьогодні, дочко, чи тебе хто наврочив! – сплескує руками мама, вгледівши дочку вже аж біля груші. – Ну, куди оце ти взялася дорогу прочищати?

Таня оглядається на той мамин голос, дивиться на доріжку, що прослалася від колодязя в якийсь білий світ, і не знає, що відповісти мамі.

– Сила дурна – нікуди діти, – бурчить мама. – Ану постав оту лопату, поки вона по тобі не походила, та внеси мені дров.

Тупаючи ногами, щоб струсити сніг, Таня заходить до хати. Тримає такий оберемище дров, шо мама знову накидається на неї:

– Ти що, підірватись захотіла? Ось наживи мені грижу, наживи, хто тебе тоді, дурну, й заміж візьме!

– Не потрібний мені ваш заміж! – відповідає Таня, і в голосі її уже бринять сльози – І Оксен отой ваш противний мені не потрібен!

– Таке! – не витримує – сміється мама – Нагадай козі смерть… Хто тебе ще сватати збирається, а ти вже заміж лаштуєшся!

– Ніхто мені не потрібний! – вигукує Таня і так жбурляє дрова додолу, що аж жалібно брязкають вікна, а мама перелякано хапається за голову: ні, таки хтось наврочив дитину!

Потім Таня втихомирюється. Сидить у світлиці на старій шкіряній канапі, кутається у ласкаву мамину хустку, слухає розмову тата й дівера.

Дівер примостився за столом, мішав у склянці чай тоненькою срібною ложкою. Гарна борідка відтіняла чітко окреслені почервонілі від гарячого чаю вуста, брови неспокійно ворушилися під високим, кольору слонової кості чолом. Тато ж нервово ходив по кімнаті – ганяв по стінах неприкаяну тінь.

Вони розмовляли про політику, і Тані, признатись, трохи нудно. А якщо ще щиріше признатися, то й зовсім нудно. Однак вона щосили притискує долоню до рота, що почав був розтулятися: боїться, що її поженуть спати.

Отже, тато і дівер розмовляють про те, що нині діється в нещасній Росії і що воно буде, про святу церкву, яку слуги диявола відділили від держави («Гоніння на віру, гоніння!» – розмахує руками тато).

– Ви, Віталію, кажете про спасіння Росії? – питає болісно тато – А хто ж її порятує?

Віталій посміхається кутиками вуст, обережно відставляє склянку.

– Є такі, тату… Збирається боже воїнство. Біле, як сніг, чисте в любові й гніві своєму, воно пройде Росію з краю в край, очистить усю землю від більшовицької скверни.

– Ну, дай боже! Дай боже! – хреститься тато, а Таня відразу ж уявляє оте біле воїнство: білі коні, білі плащі, білі шоломи й панцири і навіть білі мечі та списи.

Пізніше, вже аж на другу зиму, побачила Таня біле воїнство і те, як воно очищало землю від скверни.

Вона каталася з Олегом на ковзанах по Хоролу. Була в коротенькій шубці, біленькій шапочці й тримала в руках таку ж білу муфту. Здавалася сама собі снігуронькою, що випорснула раптом на дзвінку прозору кригу, яка аж тьохкає під ковзанами, вабить безконечною синюватою стрічкою все далі й далі.