– Ти куди? – спитала вона, помітивши, шо він збирається з хати.
– Двері навішу, – буркнув зніяковіло Свирид. – Такі негожі завіси – тільки торкнув, так і зіскочили.
Потім уже, роздягаючись, сказав дружині, що ображено схлипувала в темряві:
– Ти от що… плач не плач, а застану із ким – уб’ю обох: тебе, і його! Так і знай!
Та мачуху, видно, не злякала сувора погроза, а може, й забула про неї: на другу весну, якраз у ту пору, коли почали розквітати сади, вона втекла з Василем, захопивши із собою Олесю.
Серед ночі проснувся Оксен від того, що хтось товк його в боки. Схопився, очманіло поводячи очима, – білою маною над ним стояв батько.
– Де Василь?
Не діждавшись синової відповіді, Свирид швиргонув на долівку Василеву ковдру, шваркнув її щосили ногою, вибіг із хати. Оксен притьмом ускочив у штани, майнув услід за батьком: похололим серцем відчув – сталася біда!
Свирид уже метався під стайнею: зривав із дверей замок, аж стогнало залізо. Замок застряв дужкою в скобі, ніяк не хотів піддаватися – Свирид ухопив його обома руками, люто шарпонув – разом із м’ясом видер скобу з товстої соснової дошки. Крикнув до сина, немов на пожежу:
– Викочуй воза!
Поки Оксен, ухопившись за голоблі, викочував з возівні воза, Свирид вивів жеребця, викинув услід збрую. Відчувши волю, буланий задер догори голову, заіржав, виграючи лискучими м’язами. Свирид люто шарпонув його за вуздечку, вдарив у морду кулаком – буланий так і присів на задні ноги, схропнув перелякано, – став заводити поміж голоблі.
– Тату, куди?
– Сідай!
Оксен слухняно вискочив на воза, оглянувся на хату: вона чорніла відчиненими дверима, тільки одне вікно, те, що на татовій половині, запливало червоною кров’ю. «Щось сталося з мачухою», – подумав Оксен, і лише тепер у ньому заворушився каламутний здогад про якийсь зв’язок між тим, що нема Василя, і лютою поведінкою батька.
Кінь з місця рвонув учвал – вони вилетіли в степову місячну ніч. Розставивши широко ноги, батько шмагав жеребця, і стрічний вітер рвав на татові сорочку, віддирав від спини, надимаючи тугим міхуром, тіпав розкуйовджене волосся, свистів у вухах. Сполохані грюкотом, розбігалися перед ними побілені місячним сяйвом лани, пригиналися молоденькими хлібами, а густа тінь чорним псом гналася за возом, хапала зубами колеса, миготливі шпиці, падала в куряву і знову мчала за ними, безшумно й люто. Тримаючись руками за дошки, щоб не випасти, Оксен глянув угору: місяць теж мчав наввипередки з ними, підминаючи під себе хмарини, а зорі розпорскувалися в усі боки, як перелякані птахи. І був той місяць такий же мовчазний та страшний, як і батько.
Наздогнали втікачів аж на десятій версті по дорозі на Хоролівку. Обминувши їх на повному галопі, Свирид круто розвернув воза, аж колеса відірвалися від землі, збив назад засапаного коня – загородив їм дорогу. Впізнавши їх, Василь віддав мачусі сонну дівчинку, яку ніс на руках, ступив уперед, затуляючи молодицю.
Свирид пожбурив на дно воза віжки й батіг, важко зліз на дорогу, не спускаючи з наймита вовчого погляду. Оксен почав був і собі злазити з воза, але батько люто гримнув:
– Сиди!.. Я сам!.. – ведмедем посунув на свого кривдника. – Отак ти мені, гнидо, за мій хліб-сіль заплатив?.. Так за добро моє віддячив?.. – спитав грізно батько, впритул підходячи до наймита.
– За ваше добро я мозолями платив! – дзвінко й безстрашно відповів йому Василь. – А що ваша жінка пішла зо мною, так на те її добра воля.
Батько захрипів так, наче його вдарили в самісіньке серце, замахнувся на Василя кулаком.
Билися люто й мовчки. Хекали, немов кололи соснові колоди, молотили один одного кам’яними кулаками, аж іскри летіли з очей, цілили один одному в обличчя, в душу, в серце. Нелегко було Василеві устояти проти ведмежої сили Свирида, не раз і не два гнувся він аж до землі від пудового вдару, але відразу ж випрямлявся, як уперта лозина, і все ще стояв – не хотів поступитися жодною п’яддю.
Притиснувши до себе дочку, мовчала мачуха: непорушне сидів і Оксен, хоч у нього аж руки свербіли – кинутись на допомогу батькові. Хряскали безжально кулаки, схлескувалися люто дві тіні, здіймалася густа курява із столоченої дороги, огортала хазяїна й наймита їдким туманом, а вони все билися й билися, і вже починало здаватись, що кінця-краю не буде цій бійці: доки стоятиме земля, доки світитиме сонце й ходитиме місяць у небі, вони сходитимуться щоночі на смертний свій герць, люті й німі в нещадному гніві.
Та ось Василь став поступатися. Все частіше бив він наосліп, зі стогоном втягуючи повітря в потовчені груди, а хазяїн гупав та гупав, вимолочував із нього силу, як зернини з снопа, – і повалився Василь обличчям у порох, хоче встати – не може, і вже товче його, б’є його в ребра важкий чавунний чоботище!
– Гах!.. Гах!.. Гах!.. – вихекує із себе Свирид нерозтрачену лють, – Гах!.. Гах!.. Гах!..
Але наймит уже непорушний. Від кожного удару драглисто здригається розпластане тіло, метляється в потемнілій від крові пилюці омертвіла голова.
Тоді Свирид покидає наймита і важкою тінню суне до невірної жінки:
– Дай сюди дитину!
– Не дам, – шепоче мачуха, щосили притискаючи до себе дочку. – Не дам! Не дам! – заклинає вона невідомо кого, а потім кричить: – Людоньки, рятуйте! – бо Свирид уже видер у неї дитину, що голосно заплакала, ухопив жінку за косу, збив її з ніг.
Розпачливий мачушин крик наче розбудив Оксена з того дивовижного остовпіння, що найшло на нього, відколи батько став битися з Василем. Лише на якусь мить війнули на нього сині очі із спокусливих снів, а вже Оксен злітає із воза, повисає на батьковій руці, видирає з міцно затисненого кулака намотану косу.
– Тату, не треба!
– Геть! – реве батько, штовхаючи сина в груди. – Уб’ю! – Очі його палахкотять божевільним вогнем, він, мабуть, не впізнає зараз і сина, але Оксен швидше помре, аніж дасть батькові бити мачуху.
– Тату, пустіть!
Вони довго борються, аж поки Оксенові вдається вивільнити косу. І батько відразу ж отямлюється. Стоїть, важко дихаючи, міхами роздимаючи груди, а потім кидає синові:
– Скажи отій сучці, хай сідає на віз!
Мачуха, похитуючись, іде до воза.
– Та байстрюка свого нехай забере! – гукає їй услід батько, бо Олеся, що сидить у пилюці, вже аж охрипла від голосного плачу.
Додому поверталися мовчки. Не квапили загнаного жеребця, тоненько порипували-пхинькали колеса, на дні лежав зв’язаний Василь, а біля нього, тримаючи на колінах дочку, закам’яніла мачуха. Батько сидів на передку, правлячи конем. За весь час він ні разу не оглянувся, не вимовив жодного слова.
Похоронною процесією в’їхали в навстіж розчинені ворота. Свирид мовчки підійшов до комори, відімкнув пудовий замок, розчинив темну пащеку дверей:
– Іди сюди! – І мачуха покірно злізла з воза, все ще притискаючи дитину до себе, так наче в дочці був останній її порятунок, зникла в коморі.
Оксен уже не пробував боронити її. Він боявся, що батько знову осатаніє від гніву, накинеться на мачуху, а так навіть краще, навіть надійніше: переночує в коморі до ранку, а там, гляди, тато трохи отямиться.
Замкнувши комору, Свирид пішов до хати, виніс колун і залізний клин.
– Тату, що ви хочете робити? – спитав тривожно Оксен, бо йому здалося, що батько хоче відрубати Василеві голову – Тату, не треба вбивати його!
– Не бійся, не вб’ю. І без цього здохне! – відповів синові Свирид. Узяв коня за вуздечку, повів за собою – покотив воза мимо хати униз, аж до річки.
Спершу Оксен подумав, що батько хоче втопити Василя. «Як кинуть у воду, зразу ж витягну», – думав він, ідучи назирці за возом. Вирішив так не тому, що його серце боліло за Василем, – йому аніскільки не жалко цього волоцюгу, що насмілився їх обезчестити, – він просто боявся, що їх будуть судити за вбивство.
Але Свирид і гадки не мав топити свого ворога.
За їхньою садибою, над річкою донедавна росла велика верба. Кілька років тому її обпалило блискавкою – верба усохла, журно рипіла сухим оголеним стовбуром, аж поки її спиляли на дрова, лишивши високий пеньок. Свирид примірявся і до пенька, та все якось не доходили руки, аж сьогодні згадав він про нього.
Зупинив коня, взяв колуна, довго топтався біля пенька, приміряючись, де краще рубонути. Був зараз спокійний, наче й не кипів отією шаленою люттю, тільки моторошно мерехтіли насуплені очі.
Прицілився, заніс над головою колуна, опустив на пеньок:
– Гах!..
Сталь вп’ялася в міцне вузлувате дерево, темна тріщина побігла донизу, роздираючи в’язке сухожилля.
– Подай клинок!
«Що вони думають робити?» – питав себе Оксен, стежачи, як батько забиває клинок. Клинок залазив усе глибше й глибше, все ширше розходилися гострі краї тріщини: здавалося, що якийсь допотопний, вгрузлий у землю по шию звірюка неохоче розтуляє зубату, як у щуки, пащеку.
Аж ось батько зупинився, кинув на землю колуна. Нахилився над пеньком, заклав, приміряючи, в щілину пальці – лише тепер зрозумів Оксен, що хоче зробити тато, і в нього аж заболіли пучки, як після зашпорів.
– Тату, не треба!
Батько нічого не відповів. Підійшов до воза, виважив непорушне Василеве тіло:
– Ану, поможи!
Оксен узяв Василя за обм’яклі ноги, і, коли вони удвох несли до пенька наймита, в того хилиталася заломлена назад голова, а руки черкали по траві, ковзали ще здоровими пальцями, наче хотіли востаннє відчути м’який дотик лугової землі.
Опустили наймита біля пенька – обличчям до неба. Зорі сіяли на нього тьмяне борошенце, сердитий місяць червоною діжею котився за небокрай, – не хотів навіть дивитися, шо робитимуть оці люди, а Василь лежав непорушний, міцно стуливши повіки на перемазаному землею і кров’ю обличчі. «Може, він мертвий?» – з острахом подумав Оксен. Відступив був назад, пройнятий моторошним почуттям, та батько наказав:
– Принеси води, – бо не хотів, щоб непритомний наймит нічого не бачив, не чув.
Оксен слухняно спустився вниз, занурив картуз, топлячи у темній воді дрібненькі зірки, що тремтливими світлячками всіяли поверхню річки, повернувся назад.
– Лий!
Оксен хлюпнув на Василеве обличчя. В того відразу ж затремтіли повіки, замерехтіли вузенькі щілинки очей.
– Живий! – не знати чому зрадів Оксен.
– Принеси ще! – наказав суворо батько.
Поки Оксен ще раз бігав по воду, Василь уже зовсім очуняв. Лежав на спині, широко розпластавши руки, ворушив оголеними грудьми, хапаючи повітря.
– Лий і на груди.
Оксен вилив на груди.
– А тепер відійди – не мішай.
Свирид став біля наймита на коліна, наче збирався молитись, запитав:
– Василю, ти чуєш мене?
Василь ворухнувся, застогнав, повів на Свирида запухлими очима.
– Слухай сюди, – казав далі Свирид, і голос його з кожним словом міцнішав, наливався свинцевою ненавистю. – Ти вкрав у мене жінку – збезчестив мене перед усім світом, так і я ж змушу тебе каратися до самої смерті!.. Дай сюди руки!..
Взяв його за плечі, посадив обличчям до пенька, став стромляти його долоні до жадібно розтуленої пащеки. Василь мовчки виривався, звиваючись тілом, а Свирид, навалившись на нього, тримаючи наймитові руки так, щоб пальці були в щілині, закричав до сина:
– Вибивай клин!
Не пам’ятаючи себе, Оксен ухопив важкий колун, вдарив по клинові раз і вдруге. Чорною стрілою вилетіло залізо із страшної пащеки, дико закричав Василь…
Непритомного Василя вранці визволили люди, відвезли до лікарні в Хоролівку. Там йому відчикрижили розчавлені пальці, залишивши короткі кикоті з зацілілим великим і вказівним пальцем на правій руці: встиг Василь в останню секунду трохи висмикнути долоню.
А через тиждень Свирид ховав жінку, Оксен – мачуху, а Олеся – рідну матір.
Олена як зайшла до комори, так уже й не виходила з неї. Щоранку потемнілий Свирид приносив їсти: кусень хліба і кухоль води, допитувався, палячи жінку важким поглядом:
– Чия дитина – моя чи Василева?
Мачуха не відповідала. Вперто замикала вуста і вже не боялася дивитися Свиридові у вічі: в ту нещасну ніч вона позбулася страху перед немилим чоловіком, що досі сковував її, примушував покірно схиляти голову.
– Хто?.. Хто її батько?.. – хрипів з розпачливою люттю Свирид, підступаючи до невірної жони з кулаками. – Признавайся, бо отут і задушу!
Простягав до неї довгі ручища, розчепіривши гачкуваті пальці, але Олена навіть не ховала шиї, не затуляла долонями, тільки під ніжною білою шкірою починав стрибати беззахисний живчик та розширювались – темнішали – зіниці її затятих очей. За всі роки нещасливого заміжжя, нічного страху і рабської залежності вона вперше відчула владу над чоловіком і тепер мстила йому оцим упертим мовчанням, мстила на шкоду собі, на шкоду дочці, на зло всьому світові, який так жорстоко поламав їй життя, поглумився над нею.
Вона не знала, живий Василь чи помер, та це не так уже й боліло їй тепер: в неї було передчуття, що вона й сама не вийде живою з цієї комори. Хіба міг Свирид простити їй зраду?
Тепер же вона бачила, як мучився він, і не мала до нього й краплини жалю. Щосили стискала вуста, на всі його погрози й благання мовчала, мовчала, мовчала. Тільки одного разу не витримала – кинула йому прямо в обличчя:
– Осоружний ти мені!.. Осоружний!..
Свирид відсахнувся так, наче його вдарили в обличчя. Постояв, хитаючись, стискаючи важкі кулаки, а Олену наче прорвало: підступила до нього, безстрашна в гніві, кривилася схудлим дитячим обличчям, палила просякнутими ненавистю очима:
– Я зроду-віку тебе не любила!.. Ти мені завжди був бридкий, остогидлий!..
– Замовчи! – здавлено видушив із себе Свирид.
– Що – битимеш?.. – звузила палаючі очі Олена – Бий – хоч убий, а я тебе, осоружного, терпіти не можу!.. Не тебе я любила, а його люблю і любитиму, поки й світ у моїх очах!..
– Замовчи! – закричав Свирид, але Олена й не думала йому покоритися. Вона аж сп’яніла від власної сміливості і тепер поспішала сказати йому все, що носила досі на серці, ховала від нього в душі.
– Дивись сюди… От перед Богом святим клянуся, – перехрестилась урочисто Олена, – перед святою Матір’ю Божою – не ти мені чоловік, а Василь!..
З диким ревом метнувся до жінки Свирид, здушив її за шию, щосили вдарив у скроню – жінка впала, як підкошена.
Коли Оксен заскочив до комори, все було вже скінчено: на підлозі лежала мачуха, а над нею схилився Свирид, і конвульсивний дрож пробігав по його великому тілу.
Батька судили в Хоролівці – дали вісім років каторги. А невдовзі, вслід за Свиридом, поніс важкі кайдани і Василь: повернувшись з лікарні, він недовго носив невгамовану помсту. Вибрав ніч потемнішу та й пустив червоного півня під Івасютину стріху.
Згоріла хата, комора й сарай, решту вдалося врятувати: добре, що ніч була тиха. Оксен, не вагаючись, вказав на Василя, під час трусу в нього знайшли сірники, куплені в сільській крамничці якраз перед пожежею, сусідка бачила, як прокрадався тієї ночі молодий Ганжа до Івасют, – і пішов колишній наймит міряти безкінечну дорогу в Сибір, тим більше що дорога ота не така вже була незнайома його бунтівничому родові: багато літ тому топтав її дід разом з турбаївськими повстанцями…
Повернувся додому Свирид уже зовсім старим чоловіком: відпустив бороду, люті сибірські морози вибілили голову, тільки густі кошлаті брови нависали чорними острішками – ховали від людей глибоко посаджені очі. Іноді зведе Свирид оті брови, блисне понуро очима – якось недобре стає тому, хто зустрінеться поглядом.
Оксен виїхав зустрічати батька аж на станцію. Запріг у нову бричку пару ситих огирів, наказав дружині покласти на пружинне сидіння витканий килим – їхав, як до весільного батька, хотів показати татові, шо не марнував він отут оці вісім років: хоч як тяжко було йому спершу самому, а він не розгубився, не опустив руки і тепер не якимось там попихачем – хазяїном їде на зустріч!
Зустрілися, наче чужі, – Оксенова збентежена радість відразу ж розбилась об холодні вуста, похмурий вид батька. Свирид, здавалося, більше пильнував за тим, щоб не вкрали в натовпі важку, ковану залізом скриньку, аніж розглядав свого сина, і, коли Оксен простягнув був за поклажею руку, батько якось підозріло бликнув на нього, коротко буркнув:
– Я сам.
Побачивши бричку й коней, Свирид спитав:
– Наші?
– Наші, – відповів гордо Оксен.
– А чого так кинув? Хочеш, щоб украли?
– Я ж вас зустрів.
– Не велика цяця, і сам би знайшов, – відповів невдоволено батько. Підійшов до коней, поляскав по лискучій, туго нап’ятій шкірі, пробубонів: – Гарні, ядрьоні, – несхвально оглянув фаетон.
– Сідайте, тату, сюди, тут м’яко, на пружинах! – заметушився Оксен.
Старий недовірливо покосився на сидіння, ткнув кілька разів кулаком в картатий килимок:
– Дурні гроші завелися?
Оксенові наче хто сипонув жару в обличчя, аж пересмикнулися молоді вусики пшеничного кольору. Ображено дивлячись убік, відповів:
– Це ж я, тату, для вас…
– А в мене… не панська – мужицька: перини не просить! – відрізав батько. Висадив скриньку на фаетон, зняв сидіння, поклав у ногах, сів на голі дошки: – Отак буде лучче.
Довгий час їхали мовчки. Оксен гамував у собі образу на батька, а Свирид мав байдужий, якийсь аж сонний вираз на огрубілому, геть поораному глибокими зморшками обличчі. І потім, коли він спитав, як там удома, чи все гаразд, і Оксен став розповідати, отой байдужий вираз не покидав батькового обличчя, сковував Оксена, в’язав йому слова, і він мимоволі почав відповідати на татові скупі запитання короткими прив’ялими фразами.
Як його жінка? Слава Богу, здорова. Як діти? Теж нівроку. Як дід? І дід не змінився, такий, як і був. Що нового чувати? А що там чувати: як було, так і є.
Батько питав, здавалося, тільки тому, що так годилося. Тільки вже тоді, як під’їхали до хутора, батько неспокійно засовався на дошках, спитав, показуючи на жовтіючий лан озимини:
– Наше?
– Наше.
– Зупини.
Оксен тпрукнув на коней, натягнув ремінні віжки. Батько важко зсунувся з фаетона, боком підійшов до лану, нахилився, проводячи долонею по дозріваючих колосочках з колючими чубчиками. В нього затремтіли плечі, схилилася сива голова, і Оксен, враз пройнятий жалем до старого, теж зліз з фаетона, підійшов до батька. Свирид оглянувся на сина – гостро блиснули сльози на його очах, – знову відвернувся і все гладив, гладив – не міг відірвати руки від чубатих голівок.
– Там нас і не підпускали до ланів, – тихо сказав він, і в горлі йому заклекотіло.
Вже як під’їжджали до хутора і виткнулися їм назустріч високі тополі та явори, зеленим прямокутником вишикувані довкола просторого двору, тихо спитав:
– Мачуху… де поховали?
– Біля матері.
– Їдь, сину, прямо на цвинтар.
Цвинтар розкинувся на високому пагорбі: утикав його хрестами, всіяв могилами. Одні хрести давно похилилися, інші стояли прямо, одні могили загубилися у високій траві, інші зеленіли довгастими скриньками, акуратно обкопані, обкладені дерном, усіяні квітами. Але всі вони: і старі, і нові, і прадавні, і свіжі – всі до одної здавались такими маленькими, наче тут ховали тільки дітей.
А може, і справді всі оці люди, померши, поверталися до землі, яка їх породила, викохала, годувала та вдягала, водила широкими світами, – знову повертались до неї малими дітьми, і вона, любляча, всепрощаюча, приймала їх, добрих і лихих, щирих і лукавих, приймала в свої вічні обійми та й клала їх поряд: ворога з ворогом, друга з другом – втихомирювала раз і назавжди своїх неспокійних дітей.
Оксен хотів провести батька: показати, де могили, та Свирид заперечив:
– Я сам.
– То я вас хоть пожду.
– Не треба… їдь, сину, додому, а я скоро прийду.
Син провів очима батькову зсутулену постать, повернув коней додому.
Батька довго не було. Година йшла за годиною, вже й сонце почало звертати на захід, а тато немов сам ліг на тому кладовищі. На столі холонула страва, Оксенова жінка – Варвара – нервово м’яла фартух, діти чекали-чекали на діда, що мав привезти гостинці, а потім ухопили по кусневі хліба та й майнули надвір, лише Олеся не відходила від вікна: тулилася до шибки, чекаючи й тривожачись, бо не пам’ятала свого тата, не уявляла, який він із виду. Від далеких тих днів, коли ще була жива мама, туманною плямою хилитався спомин про величезного, завжди суворого та неусміхненого чоловіка, якого вона тоді дуже боялася, – з плачами йшла до нього на руки. Час від часу Олеся відривалася від вікна, повертала до Оксена худеньке, загострене донизу обличчя з пролісковими материними очима, питала тоненьким голоском:
– Братику, тато скоро прийдуть?
Дід же щораз більше сердився на сина: йому хотілося їсти.
– Що це за порядки к лихій матері! – бурчав він, сердито поблискуючи голодними очима – Нас покинув – з мертвими чоломкатись пішов. Що, мертві пождати не можуть?..
Нарешті батько прийшов, ще більш зсутулений та похмурий, ніж під час зустрічі з сином. Не помітив, здається, ні нової хати на чотири кімнати, ні інших обнов на подвір’ї, – якась думка гнітила його, не давала спокою. Таким же сидів і за столом: їв, що дають, пив горілку – анітрохи не п’янів, неохоче відповідав на дідові питання, що, наївшись та підпивши, пересердився на сина і все хотів знати, як там у Сибіру люди живуть.
– Та живуть же, – відповідав з погано прихованою досадою Свирид.
– І хліб сіють?
– Та вже ж не кукіль!
– То як же він на тому морозі росте? – дивувався щиро дід, бо, за його переконанням, у Сибіру не було ні весни, ані літа, тільки лютувала зима. – Це, знаття, там таку пшеницю сіють, що взимку родить?.. А ти привіз тієї пшениці?
– Нащо вона вам?
– Як то нащо! – аж руками вдарив об поли дід на отаку синову безголовість, – Та засіяли б – збирали б аж два врожаї: один взимку, а другий улітку!
Олеся, зашившись у куток, боязко позирала на бородатого сивоголового дядька, що був її татом. Почувала себе так, наче її обдурили.
Ні, не таким уявляла вона собі його, вимріювала довгими зимовими ночами, коли, повна дитячої образи на дорослих, кликала до себе тата – несла йому своє чисте серце.
Той, виплеканий у мріях, тато був чуйний і добрий, мав люблячі й ласкаві руки, цей же навіть не обійняв, не усміхнувся до неї: відшукав її важким поглядом, якось аж сердито покликав:
– Іди сюди!
І коли Олеся підійшла до нього, несмілива (забилося серце й затерпли ноги), коли глянула прямо на тата пролісковими своїми очима, він якось аж відсахнувся, прикрив її очі широкою долонею, легенько штовхнув її в лоба:
– Ну, добре… добре… йди собі, грайся, – так, наче дитина обпекла його своїми очима.
Більше ні слова не сказав їй. Не обійняв, не приласкав, так наче зустрів чужу дитину, а не рідну дочку.
«Рідну?» – перепитує себе Свирид, і знову випливає перед ним непокірне обличчя Олени, неприхованою ненавистю палахкотять її очі, обпікають слова: «Не ти мені чоловік, а Василь…» «Так чия ж ти дочка: моя чи Василева?» – питає в думці Свирид принишклу дитину, що сидить у кутку, як Божа кара, як вічне прокляття. Що б він віддав, аби тільки взнати правду! Сьогодні над могилою невірної жони стогнав-просив: «Скажи!» Але могила затято мовчала. Підіймав до неба руки, молив Бога: «Врозуми!» Але й Бог не озвався до нього. І він не знав, у кого ще питати, до кого молитися, кого просити, – увесь світ, здавалось йому, повстав проти нього.
Тому й не слухав він, що каже йому син, тому й дратували його причепливі розпитування старого, який давно вже наївся дитячого розуму, і Оксен кінець кінцем вирішив, що тато просто натомився з дороги і йому треба відпочити.
То була неспокійна, безрадісна ніч.
Дід ворушився на печі, бо все ніяк не міг заспокоїтись, що Свирид не привіз додому сибірської пшениці, все гнівався на синову некмітливість.
Невістка думала, шо в свекра – важка вдача і їй нелегко буде йому догоджати. Все мовчить та сопе, іноді бовкне слово-друге, блимне вовчим оком – так і сипоне морозом поза шкірою! Справжнісінький каторжник, тільки й того, що немає на лобі тавра.
Олеся тихенько плакала, тепер уже зовучи в думках свою матір, а не батька, який так обікрав її сподівання.
До Свирида приходили спомини, ставали у головах, товпилися, заглядали у вічі – похмурі, нерадісні, а часто й страшні. То він бачить труп Олени, і як у неї підвернулась рука, коли вона впала без духу. І як він не витримав – визволив оту руку, хоч знав, шо Олені вже байдуже, їй уже не болить. Але боліло йому, і зараз починає боліти, так, наче отой біль дрімав у ньому всі вісім років, а тепер знову прокинувся, заворушився, поповз по ньому, хитаючи отрутною голівкою, показуючи роздвоєного язичка – вибирав, куди дошкульніше вжалити.
То до нього приходить Василь, тикає прямо межи очі вкорочені руки, глузливо сміється: «Ти мені поодщипував пальці, а я тобі душу надщипнув, бо ти помреш – не взнаєш, чия дочка Олеся!» – «Скажи чия, не муч мене, не катуй!» – просить Свирид, ладний землю гризти, аби тільки докопатися правди. «Не скажу, – відповідає Василь, – і не проси – не скажу, бо Оленка взяла з мене страшну клятву мовчати аж до могили». І скрегоче зубами сонний Свирид, стогне і дихає важко, а Оксен прислухається до того стогону, що його чути аж через двері, і йому стає моторошно й жалко старого, бо він догадується, чим катується батько.