У кiмнатi Естер бiля стiни навпроти вiкна стоiть картотечна шафа з червоного дерева, яку колись зробив для нього Семен Нечипорук. Однак грабiжники, якi були цiеi ночi на Олегiвськiй, оминули ii увагою, хоч у тiй шафi старий слiдчий теж ховав давнi таемницi. Що, якби…
І обiрвав думку, бо почув, як рипнула хвiртка. Тарас Адамович пiдвiвся, тепло усмiхнувся дiвчинi, яка глянула на нього, й рушив до дверей, що вели на веранду.
Дивно, але вiн чомусь не сподiвався знову зустрiти на порозi власного будинку цього гостя, ще дивнiше – вiдчув, як зрадiв його появi. Колишнiй пiлот Олександр Горенко замiсть привiтання, мовив несподiване:
– Я знаю, що таке «крааль»!
І рушив у будинок, коли господар, без зайвих слiв вiдiйшов, пропускаючи його усередину.
Мабуть, це теж була iдеальна мить, яку мiг би впiймати фотограф Аристарх. Тарас Адамович хотiв би бачити вираз свого обличчя, коли сторож Куренiвського аеродрому ошелешив його реплiкою. Певно, варто було б запросити Аристарха на чай. І чому вiн одразу про це не подумав?
VII
Половина життя
Вiра поставила келих на стiл, i вiн зблиснув гранями у теплому свiтлi розтопленого камiна. Їi сестра сидiла за столом, перечитуючи надруковане. Старий слiдчий поворушив кочергою дрова i запитав:
– Достатньо пишна?
Вiра скептично звела брову, мовила:
– Як можна було й досi не прибрати ялинку до свят?
У кутку кiмнати стояла пухнаста ялинка, по-зимовому святкова, зелена i запашна, але ще не прикрашена. Така гарна, що Мiрi хотiлося вимовити вголос «То, може, лишимо, як е?», однак несподiвано рiшучий вираз Вiриного обличчя чомусь замкнув iй уста. Сестра останнi кiлька днiв була несхожа на себе – дивна меланхолiя робила ii очi темнiшими, а усмiшку – загадковiшою. Це була, певно, ii чергова витiвка, яку вона, як i iншi, звела до рангу iдеi фiкс. Балерина любила прикрашенi на Рiздво ялинки, таемничi вогники свiчок, що спалахували на колючих гiлках, убранi до свят вулицi гомiнливих мiст. Вона здивувалася, коли старий слiдчий сказав:
– Та я не вбирав ялинку до свят уже хтозна-скiльки рокiв.
– Це ж скiльки? – пiдозрiло перепитала Вiра.
– Щонайменше десять…
Вiра насупила брови. Мiра сховала усмiшку, поглянувши на зосереджений вираз обличчя сестри. Десять рокiв для Вiри – забагато, половина життя. Осягнути, що хтось не вбирав ялинку до свята половину життя – непросто.
– Мабуть, вiдтодi, як син поiхав до тодi ще Петербурга, – мовив Тарас Адамович.
– У вас е син? – округлила очi балерина. Мiринi очi, певно, стали такi само круглi, але питання, що турбують iх обох, зазвичай озвучуе молодша сестра – так уже у них повелося, принаймнi останнi рокiв десять. Половину життя.
Старий слiдчий вийшов iз кiмнати зi словами, що принесе дiвчатам зимових яблук, що iх зберiгае у льоху. Врештi, Вiра сама якось говорила, що без яблук ялинка – не ялинка. Балерина хитае головою i береться до роботи. Коли за господарем рипнули сiнешнi дверi, вона повiльно проказала до сестри:
– Вiн постiйно дивуе.
– Так, – погоджуеться Мирослава, – повсякчас.
Цiкаво, син Тараса Адамовича – теж слiдчий? Чому вiн поiхав? Чи листуеться з батьком? Мiра обережно перебрала у думках спогади про кореспонденцiю, що ii отримував господар будинку на Олегiвськiй, не згадала жодного листа, що мiг бути вiд сина. Торкнувши пальцями клавiшi староi друкарськоi машинки, якiй Тарас Адамович дав iм’я, подумки додала: «А вiн знае?».
Естер – як, зiзнався нещодавно власник машинки, – iм’я, що колись належало не дружинi старого слiдчого.
Вiра прикрашала ялинку, як звикла це робити у тiтчиному будинку у Варшавi. Колись вони так само убирали рiздвяне дерево до свят iз матiр’ю – спочатку розвiшували рум’янi яблука, потiм – апельсини та мандарини на червоних гарусних нитках. По яблука Тарас Адамович уже пiшов, тож зараз Вiра обережно розвiшуе яскравi оранжевi плоди i iхнiй запах змiшуеться iз запахом хвоi та вина. Балерина пурхае навколо ялинки, нiби танцюе – лишае на гiлках горiхи у срiблi та золотi. Ось повернувся господар – тепер дiвчина зможе додати на гiлки важкi червонобокi яблука. Вона вiдходить кiлька крокiв назад, до камiна, пiдхоплюе зi столу келих та оцiнюе свое творiння. Зробивши ковток, Вiра завважуе:
– Не вистачае хлопавок. Але добре, що е цукерки.
Тарас Адамович накупив цукерок у кращих кондитерських Киева – був i в «Семаденi», i в кондитерськiй «Жорж». Вiра узяла до рук шоколадного сажотруса, усмiхнулася, повiсила його мiж яблуком i мандарином. Господар будинку простягнув iй кошик iз пряниками на ягодах та меду.
– Є ж ще iграшки, – мовила старша сестра.
– Я пам’ятаю, – безтурботно вiдповiла молодша, прив’язуючи стрiчку до чергового пряника.
Пiсля пряникiв i цукерок урештi настала черга для керамiчних янголят i крихких скляних куль. Їх Вiра розвiшувала з особливою обережнiстю. Наостанок – час свiчок, чий золотий вiск повiльно стiкае, як мед. Ялинка сяе. Вiра, здаеться, щаслива. Чи нi?
– Як справи з вашим новим розслiдуванням? – запитала балерина, пiднiсши трiпотливий вогник до гнота останньоi свiчки. Вiдблиски вогню торкнули обличчя дiвчини, заграли iскорками на сподi очей.
Чому вона запитуе? Що хоче дiзнатися? Зазвичай Вiра запитувала про чергове розслiдування, аби лише пiдтримати розмову. Однак зараз тем для пустопорожньоi балаканини вдосталь. На носi новорiчнi бали, балерина може говорити про них годинами, роблячи павзи хiба лиш на те, щоб набрати в легенi повiтря. Вiра шие якусь особливу сукню для балу в будинку Дворянського зiбрання, здаеться, кольору оливи. Мiрi навряд чи личитиме такий колiр, але молодша сестра, безперечно, виглядатиме у нiй дивовижно. Олива вiдтiняе блiду шкiру темнокосоi Вiри, робить очi глибшими, вуста виразнiшими. Для такоi сукнi дiвчина обере особливу пудру – бiлоснiжну. Останнiм часом вона узагалi не вiдкривае коробочку з лавандовою. Здаеться, навiть сховала ii десь на сподi однiеi iз шухляд туалетного столика. Туалетний столик у iхнiй квартирi виготовив не майстер-червонодеревник Семен Нечипорук, у ньому зовсiм немае таемних шухляд чи панелей, на якi потрiбно натиснути, щоб вiдкрити сховок. Хоч iнколи здаеться, що таки е – у метушливi днi, коли Вiра переривае всi шухляди, шукаючи якусь шпильку чи рум’яна. Балерина вмiе губити речi будь-де. Якби вона поклала записку до шафи Тараса Адамовича, навряд чи хтось зумiв би ii вiдшукати, навiть, якби знав таемницю шухляд тоi шафи.
– Ми отримали кiлька цiкавих вiдповiдей, – усмiхнувся старий слiдчий, вiдповiдаючи на запитання балерини, про яке Мiра вже встигла забути.
Секретарка здивовано подивилася на колишнього слiдчого. Про що вiн говорить? Якi вiдповiдi? Усе, що вони знають – принаймнi те, що встигла сьогоднi вiддрукувати Мiра до того, як у будинок iз мiхом гiрлянд i прикрас для ялинки увiрвалася ii сестра – кiлька слiв, що iм напередоднi встиг сказати Олександр Горенко. Здавалося, колишнiй пiлот хвилювався тодi, коли увiйшов до будинку Тараса Адамовича та завважив iх iз Менчицем у кiмнатi. А коли промовив дивне слово «крааль», Мiра вiдчула, що починае хвилюватися сама, бо чомусь здавалося, що воно таiть у собi найголовнiшу загадку. Розгадають ii – знайдуть убивцю.
Слова Горенка, певно, вiдбилися розчаруванням на ii обличчi, бо ж вiн, нiби вибачаючись, додав:
– Звичайно, це нiчого не пояснюе…
Загадковим краалем вiн назвав тип поселень африканських народiв, коли всi будиночки розташовувалися по колу, а у центрi поселення мiстився загiн для худоби.
– Що ж, це, принаймнi, пов’язано з биками, – стенув плечима Тарас Адамович, – а звiдки ви дiзналися, що означае те дивне слово?
Горенко вiдповiв не вiдразу, хтозна, чого вагався. Зрештою, обвiвши поглядом присутнiх, сказав:
– Я не можу точно згадати, але менi здаеться, я… Я майже певен, що колись читав вiрш про п’ять бикiв i крааль. Можливо, то був вiрш моеi сестри.
– Тiеi, яка лiтала на кулi? – запитав Менчиць.
Колишнiй пiлот уже розповiдав iм iз Мiрою про те, як пiдiймав у небо над Киевом повiтряну кулю, аби покатати на нiй родичку, яку вiн називав сестрою, хоч сам зiзнавався, що насправдi вона доводиться йому кимось на кшталт троюрiдноi тiтки.
– То вона пише вiршi? – запитав Тарас Адамович, потираючи пальцями скроню. – І ви вважаете, що «п’ять бикiв» i «крааль» – слова з ii вiрша?
– Припускаю, – кивнув Горенко. – Я надiслав iй листа, вона зараз мае бути в Слепневому – це родинна садиба пiд Твер’ю, але хтозна, коли ми отримаемо вiдповiдь.
Старий слiдчий нахмурив кошлатi брови, мовив:
– Якби ж тут можна було погортати котрусь з ii книжок.
– Але ж у тому вiршi може не виявитися нiчого корисного для нас, – холодно проказав Якiв Менчиць, i нiхто так i не зумiв заперечити йому.
Упевненостi у тому, що вiрш невiдомоi iм жiнки може якось допомогти – не було. Гiрше – була пiдозра, що передсмертнi слова майстра-червонодеревника були маренням закатованоi людини й не мали жодного значення для розслiдування. Що ж iм лишалося? Спостерiгати за прибутковим будинком на Прорiзнiй та сподiватися, що вдасться арештувати тих, хто вночi за кiлька днiв до Рiздва вдерся до будинку майстра.
Мiра дивилася на трiпотливий вогник свiчки бiля шоколадного сажотруса на ялинцi та згадувала дивний погляд Якова Менчиця у дворi будинку, в який увiрвалися грабiжники, щоб розламати шафу. Молодий слiдчий був мовчазний та похмурий i хтозна-чому – певно, дивним блиском очей – нагадував йому таку само похмуру Вiру, яку огортала меланхолiя останнi два днi. А ще – був незвично рiзким у словах, хоч звертався не до неi, а до фотографа, який працював на мiсцi злочину. Цю рiзкiсть Мiра завважила майже випадково, коли вони вже виходили з двору, i Тарас Адамович зачиняв хвiртку будинку майстра. Чи то iй лише здалося – врештi, люди можуть бути нервовими на мiсцi злочину. А Менчиць iз фотографом бачили не лише розламану шафу, а й убитого червонодеревника.
Перевiвши погляд на Тараса Адамовича, Мiра запитала:
