– А чому цю справу передали Менчицевi?
Колишнiй слiдчий, який саме взявся за перечитування протоколiв, що iх Мiра тiльки-но вiддрукувала, вiдклав папери та мовив:
– Я запропонував таке рiшення Репойто-Дуб’яго. Бо… – вiн завагався i мовив, – хотiв втрутитися у розслiдування. А з Менчицем ми вже працювали ранiше – нам доволi зручно координувати своi дii.
Мiра наморщила чоло, згадуючи холодний тон молодого слiдчого, вiдказала:
– Здаеться, вiн не вважае, що слова Горенка вагомi. І що це правильний шлях у розслiдуваннi.
– На початку правильний шлях узагалi визначити складно, – стенув плечима Тарас Адамович. – Я узагалi не певен, що ми рухаемося. Однак iнодi важливiше почекати й отримати iнформацiю, нiж будувати логiчний ланцюжок на основi домислiв. Домисли – небезпечнi, саме вони й можуть завести у глухий кут.
– Це ж як? – запитала Вiра.
Тарас Адамович погладив вус, знов у камiнi поворушив дрова кочергою та пiдкинув ще одне полiнце – полум’я огорнуло його вiдразу, весело затанцювало жовтогарячими язиками, нiби на мигах перегукуючись iз вогниками свiчок на ялинцi. Дiвчата мовчали – чекали пояснень. Навiть зазвичай нетерпляча Вiра лише загадково усмiхалася, позираючи у бiк господаря будинку.
– Якщо слiдчий починае довiряти власному враженню вiд людей i подiй, зважати на всi пiдозрiлi погляди чи рiзко кинутi слова, досить легко почати пiдозрювати зовсiм непричетну до справи людину.
– Але ж ви самi колись говорили, що iнтуiцii довiряти варто, – мовила Мiра.
– Так. Потрiбно балансувати, – слiдчий у вiдставцi усмiхнувся балеринi, яка колись розповiдала йому, як тримае рiвновагу, – зважати на факти, довiряти внутрiшнiм вiдчуттям, однак не переоцiнювати нi те, нi iнше. Інколи ось такi павзи – на чашечку кави чи вечiр, коли в будинку палае камiн i хтось прикрашае ялинку до свята – допомагають бiльш зважено оцiнити ситуацiю. І, звичайно, дочекатися необхiдноi порцii iнформацii.
– На яку iнформацiю ви чекаете? – прямо запитала Вiра.
Вiн усмiхнувся та сказав:
– Пам’ятаете нашу останню партiю? Коли ви дiйшли пiшаком до краю шахiвницi. Мiй друг – Сильвестр Григорович – цiнуе такi речi. Ексельсiор – перехiд пiшака у ферзя – певно чи не найулюбленiший його етюд. Ви змогли дiйти пiшаком до мети, однак я не мiг спланувати наступнi ходи, аж поки ви не обрали фiгуру, на яку змiните пiшака. Ферзь не мiг урятувати вас вiд поразки, однак я чекав. Бо був варiант, який мiг сплутати менi карти, i врештi, ви таки обрали його.
Мiра здивовано подивилася спочатку на сестру, потiм на Тараса Адамовича. Слiдчий пояснив:
– Ваша сестра обмiняла пiшака на коня, i мiй король опинився пiд шахом. Я не мiг планувати гру далi, поки не отримав цю iнформацiю.
– Отже, зараз… – прошепотiла Вiра.
– Так, ми чекаемо iнформацii про хiд наших суперникiв. І, здаеться, вже дочекалися, – усмiхнувся вiн i пiдвiвся, почувши, як у дворi рипнула хвiртка.
Мiра вiдчула дивну сумiш радостi та занепокоення, легкий рум’янець вкрив ii щоки, коли дiвчина збагнула причину своеi радостi. Вона ковзнула поглядом у бiк сестри, яка сидiла у крiслi, сперши тендiтну руку на спинку. Навiть у розслабленiй, вiдверто лiнивiй позi, Вiра мае вигляд грацiйно-невагомий. Мiра обережно поклала руки на стiл, намагаючись побороти дивну закляклiсть у тiлi, яка зазвичай з’являлася через хвилювання. Вона знала, хто зараз мае з’явитися на порозi. Здогадувалася, на звiстку вiд кого чекав Тарас Адамович. Хвилювалася, бо радiла появi пiзнього гостя, i червонiла, придушуючи у собi майже непристойну радiсть.
– Невже Менчиць дiзнався щось нове? – байдуже запитала Вiра, пiдносячи келих до яскравих губ.
– Чому Менчиць? – усмiхнулась ii сестра, дивуючись тому, що цього разу несхибна iнтуiцiя Вiри пiдвела ii.
Якi новини може принести Якiв Менчиць, якщо Тарас Адамович чекае на розгадку таемничих слiв, що iх залишив по собi закатований майстер? Пiдказати правильний напрям у розслiдуваннi може тiльки колишнiй пiлот, який, певно, отримав вiдповiдь телеграмою.
– Думаю, Менчиць. Вiн же мав стежити за будинком iз тiею шафою. Мабуть, полiцiя щось дiзналася, – так само байдуже пробурмотiла балерина, i Мiра вiдчула, що ледь стримуеться, щоб не кинути iй в обличчя: «Пропоную парi!».
Вона б поставила зараз будь-що на те, що Вiра помиляеться – пляшку бiлого токайського, записку, що сховала у шафу, половину життя. Майже переможною усмiшкою вона сяйнула у бiк дверей, що вели до кiмнати. На порозi завмерла знайома постать – то був Якiв Менчиць.
VIII
Лiгво Змiя
Якiв Менчиць говорив швидко, уникав питального погляду Вiри, лише iнколи позирав у бiк старшоi сестри. Вiн коротко розповiв про арешт двох нападникiв, якi пробралися крiзь вiкно другого поверху будинку на Прорiзнiй до кiмнати, в якiй стояла таемнича шафа з нiжками у формi копит. Тарас Адамович слухав, щось занотовуючи, кiлька разiв поставив уточнювальне запитання. Врештi звiв погляд вiд нотатника на молодого слiдчого i запитав:
– Їх уже допитали?
– Нi, Репойто-Дуб’яго вирiшив, що ви захочете бути присутнiм на допитi. Вiзник чекае на вулицi.
Тарас Адамович кивнув i подивився на Мiру:
– Поiдете з нами?
Дiвчина звела брови й перепитала, по-дитячому не вiрячи у пропозицiю:
– У полiцiю?
– Так. Отримаемо вiдповiдi разом.
Вона справдi хоче iхати? Того разу напросилася сама, щоб слухати свiдкiв, зважувати iхнi вiдповiдi та зважуватися на висновки. Чому ж зараз вагаеться? Чи то просто розчарування вiд появи Менчиця на порозi будинку старого слiдчого заважае iй зараз мислити тверезо. Але ж Вiра…
– Вiро, ви теж поiдете? – перервав Мiринi думки Тарас Адамович.
– У полiцii нудно, – стенула плечима балерина. – Але, – раптом мовила далi вона, – я не вiдмовилася б вiд кави зi славетним брендi Репойто-як-його-там-звуть, – вона з усмiшкою поглянула на старого слiдчого. – Але… краще забiжу в театр, маю кiлька справ. Однак знайте, що менi цiкаво було б потiм послухати iсторiю про тих невдах, якi дерлися аж на другий поверх, щоб врештi потрапити за грати.
Невдахи сидiли в одному з кабiнетiв iз сiрими непривiтними стiнами на третьому поверсi будинку Киiвськоi мiськоi полiцii. Тут не було окремого кабiнету для допитiв, хоч слiдчi найчастiше обирали напiвпорожню кiмнату у кiнцi коридору. От i зараз Тарас Адамович разом iз Менчицем та Мiрою розмiстилися тут. Присутнiсть Мирослави звiльняла вiд необхiдностi залучати до процедури секретаря, тож вона сiла за столик бiля вiкна i пiдсунула до себе ближче друкарську машинку. Ця машинка була легша за Естер i, певно, молодша. Клавiатура не така стерта, але i тихоi ледь вiдчутноi магii затишку, що огортае ii, коли вона прокручувала барабан Естер, заправляючи папiр, тут немае. За цiею машинкою, мабуть, сидiли десятки рiзних людей, не надто дбаючи про те, щоб торкати ii обережно, майже лагiдно.
Тарас Адамович сiв у кутку в протилежному боцi кабiнету, Якiв Менчиць – за стiл, навпроти грабiжникiв-невдах. У кабiнетi – двое жандармiв, якi вiдверто нудьгують, однак стежать за рухами арештованих. Але ж у них точно немае зброi, а отже, цей допит – безпечнiший, нiж той, що його вiв Тарас Адамович в ангарi Куренiвського аеродрому, коли хотiв вивести на чисту воду вбивцю князя Курдашова та його дружини. Що як i зараз – як тодi – старий слiдчий узяв секретарку на допит не просто так? І знову не попередив ii?
Мiра вiдiгнала неприемнi думки, намагаючись зосередитися на роботi. Менчиць уже почав допит – зi стандартних запитань, однак Мирослава помiтила, що молодий слiдчий чомусь нервуе. Тарас Адамович мовчав у кутку i, здавалося, мав намiр мовчати до кiнця розмови. Грабiжники, спочатку обережно, потiм дедалi впевненiше розповiли iм iсторiю, яка могла б стати однiею з тих, що iх оповiдають ворожки у закутках Андрiiвського.
– То не ми забили його, пане, – говорив високий чорнявий хлопець зi шрамом бiля скронi, у темнiй одежинi фабричного робiтника.
Другий – старший, з грубими рисами обличчя полисiлий вусань, ствердно на це кивнув i додав:
– І шафу не ми ламали, просто хотiли вивезти ii. Нам сказали, що у будинку нiкого не буде вночi – i справдi не було.
– Що ви шукали у шафi? – запитав Менчиць.
Грабiжники мовчали.
Молодий слiдчий продовжив допит далi:
– Тепер доведеться вiдповiдати за два пограбування i вбивство, – спокiйно сказав Менчиць i схилився над паперами.
Арештованi, перебиваючи один одного, знову вигукували, що нiкого не вбивали.
– Тi шафи тепер шукають усi, – сказав один.
– По всьому мiсту! – додав другий.
