Марго та сексот

Містечковий гамбіт[2]

До цього містечка, як і до багатьох міст Украйни, милої за Шевченком, не варто підходити тільки з однієї сторони. До нього треба придивитися звідусіль – і копати, й копати… Можна – з Подолу й до самісінького центру, а можна – від Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, який уярмили браві радянські вояки, і до колишнього жіночого єпархіального училища. А якщо хтось таки докопається хоча б до 60 чи 70 років XX століття, то матиме можливість побачити перевернуту догори ногами дійсність без титульної сторінки, яка ніколи не буває правдивою. До правди докопається тільки той, хто не погидує забрьохатися по самісіньке грішне тіло багном різного походження й кольору.

Тоді в моді був кумач…

Уже першого дня після призначення товариша Семги начальником цеху чималого заводу в провінційному місті, новоспечений керівник напустив на себе поважність і, надаючи власному обличчю потайного виразу, одним махом спробував загнуздати усі очевидні емоції. Йому без особливого зусилля вдалося законсервувати посмішку до інших часів, а відбитки на серці осоружних прикростей він сподівався прямо таки поховати на віки вічні.

Ще не дійшовши до кабінету, він уявляв себе в начальницькому кріслі незламним і рівним, ніби гвіздок десяточка, який спеціаліст загнав твердою рукою куди слід. Усім без винятку відвідувачам Семга намірився демонструвати власну значущість і непохитність. Ні про яку, навіть найменшу, фамільярність мови не могло й бути. Моментально відчувши себе володарем енної кількості людських особин, він спрожогу почав пестити й множити в думках бажання прямо чи опосередковано відчути ще й можливість впливати на тих, хто мав душу.

Душу, як виявилося, мали всі: задушевні співрозмовники і майстри фраз для роздирання душ, ті ж душопродавці й довершені душогуби, не кажучи вже про добродухів. Її мали навіть ті, хто вихвалявся своїм бездушшям. Хоча стосовно них виникало питання: а таким то на біса душа? Відповідь могла бути приблизно такою: ця невидимка при народженні дається всім людям безвибірково для того, щоб нею користуватися. Усі інші питання, які виникають і витікають із даного, кожен володар душі може ставити собі сам і бажано самому на них відповідати.

Новоспечений керівник навіть не підозрював, що непереборне бажання може загнати його в глухий кут і вся робота зійде до банального сортування, хоча ця справа виявиться зовсім не банальною, швидше навіть навпаки – доволі оригінальною і навіть захопливою, бо сортувати живі створіння – це вам не… Хоча, яке там «не»? Будь-яке сортування за бажанням з легкістю можна ототожнити з сортуванням фруктів на базі чи з іншим примітивним сортуванням.

Першою під прискіпливий погляд новоспеченого начальника потрапила дівуля, яка, мабуть, була довіреним обліковцем у попередника цієї доволі скромної по тамтешнім часам обителі. Ще досить молода жінка в синьому спецхалаті поверх яскравої сукенки стояла біля столу спиною до входу, ледь зігнувшись й оголивши більше належного і так помітні округлості ніг. Він піймав себе на тому, що ці повнуваті, красиві ноги не розбурхали його вельми сприйнятливу уяву, і якщо цікавість все ж таки виникла, то винятково з погляду антропології – як нормальної варіації фізичної будови людини. Несподівано його думка спіткнулася і сковзнула на задвірки нещодавнього. Виявляється, він уже певний час не реагує на жіночі принади належним чином, більше того, йому глибоко наплювати, які ноги будуть у його майбутньої секретарки, коли він підійметься щаблем вище на посаді. Якби комусь збрело в голову, що цей новий начальник престарілий і скрізь лисий, то треба уточнити, що від роду йому на ту мить не було відміряно ще й тридцяти років. До того ж він був злегка спортивним, злегка симпатичним, та найголовніше – досить кебетним, щоб не потрапляти на гачок володаркам таких ось ніг. Чи був від достатньо твердоголовим? Це питання риторичне. Бо в чоловікові мирно уживалися аристократизм і солдафонський гумор, товариськість і вульгарність, благородство і мерзенність… Ба більше, вистачило місця навіть для бабської слізливості при нібито залізній витримці.

– Доброго дня! Мене звати Ангела, – сказала володарка гарних ніг, відірвавшись від купки паперів та просто й граційно повернувши голову назустріч новому начальнику.

Така легкість здалася йому неприпустимою фривольністю, хоча бачити жінку в стійці «струнко» не передбачалося, та все ж… А ще – це ім’я! Не вистачало йому знову-таки янгольського начала в такій ось подобі?

– Може, показати вам кабінет…

– Я сам! – рубонув твердо.

Зробив кілька кроків до дверей, відчуваючи непереборне бажання скористатися периферійним зором, можливості якого розвинулися в нього до припустимих полів бачення ще в технікумі механізації сільського господарства на заочному відділенні. Тоді він стежив за дівчиною, котру все своє наступне життя пригадував як номер два, хоча якраз вона не мала аж ніякого приводу бути пронумерованою саме у такому списку. У кабінеті математики та єдина представниця протилежної статі в їхній групі сиділа зазвичай трохи ліворуч від нього, а в кабінеті української мови та літератури – праворуч. Обриси її різкуватого профілю прикрашали всі його конспекти, усі аркуші і шпаргалки, навіть почасти – власну долоню. Пристрасть до замальовок і шаржів переслідувала теперішнього начальника завжди і, піймавши мить істини на обличчі того, кого малював, він відчував непоясниме задоволення – щось близьке до самозабуття. Згодом, коли придбав фотоапарат «Зеніт», просто таки полював за людьми, вихоплюючи постаті й обличчя із велелюдного простору.

Він легко відірвався від спогадів і зосередив увагу на довгоногій жінці, котра могла б із часом мати свій порядковий номер в потайному списку, але зараз чомусь ніяких емоцій, окрім банальної цікавості, не викликала. Вона все ще стояла на тому ж місці, ледь змінивши позу.

Переступивши поріг кабінету, вмить забув про неї.

Озирнувся. Так сталося, що, працюючи на цьому заводі добрих сім літ скромним майстром ливарного цеху, він частенько бував у кабінеті начальника модельного цеху, і пояснити це було не складно. Та навіщо? Ось тепер він, новоявлений керівник, стоїть у трохи затісному, як на його погляд, приміщенні й не наважується наблизитися до м’якого стільця з високою спинкою. А як жадав!!! Він навіть собі самому боявся зізнатися в тому. Хоча, що тут такого? Усі чогось прагнуть. От і він прагнув… Останнім часом кусень хліба в горло не йшов. Навіть схуд. І може взагалі б на пси зійшов, якби не це призначення.

Він так і не дійшов до стільця, бо його зненацька озорило. Рушив до дверей, широко розчинив їх і побачив Ангелу, яка так нікуди й не пішла.

– Зайдіть! – сказав лаконічно й попрямував до свого нового робочого місця – чорного столу з овальним заглибленням.

Вона зайшла вкрай діловим кроком і зупинилася перед столом. Сьомга по-гусячи пересмикнув шиєю і витягнув її якомога вище, щоб розгледіти усю цю жінку з нав’язливим, як йому здалося, янгольським ім’ям.

Розглядини трохи затягли паузу і він на правах керівника обірвав мовчання:

– Товаришко Ангела, а ви совєцька людина? – стрельнув питанням просто в красивого лоба з важкою чуприною…

– Аякже… – сказала і відверто знітилася.

– А якщо це чиста правда, то ви маєте довести мені свою лояльність?

Жіночка аж виструнчилася від несподіванки, підтягши ледь помітну округлість животика.

Мабуть, саме такого повороту вона аж ніяк не чекала, розмислив він, значить треба брати з ходу і не роздумуючи. Його ж саме так брали. Хоча пізніше він уже сам приходив, щоб його «взяли».

– От і чудово! Тоді у мене до вас одразу буде пропозиція… Сподіваюся, ви станете допомагати своєму керівникові, тобто мені? – сказав і втупився у жіночі стурбовані очі.

– Чим можу я, рядовий обліковець, допомогти такій досвідченій людині, як ви, Владлене Самойловичу?

Семга страшенно любив звучання свого імені, у яке його незабутні батьки заклали ім’я вождя всесвітнього пролетаріату, і, почувши його з вуст кралечки, одразу обм’як і вже ледве стримав задоволену посмішку.

– Ох, дорогенька, звичайно ж мені не треба допомагати у вирішенні виробничих питань. Це ви й самі зрозуміли. Справа стосується підтримки здорового клімату в колективі. Я б хотів знати, що люди говорять про перемоги й помилки, як ставляться до зміни керівництва і особисто до мене…

І тут вона, рядовий обліковець, виструнчилася ще більше, і, може, якраз від того жіночий голос забринів натягнутою струною.

– Ой ні, товаришу начальнику! Я ж у каптьорки не вхожа. Що народ там каже, до моїх вух не долітає. Можна, я вже піду, бо справ по самісіньке горло.

Не чекаючи відповіді, вона крутнула всіма своїми округлостями одночасно й зникла за дверима.

Семга отетерів. Ні, ну ви бачили таке нахабство, такий непослух?! Чому ця манірна дівиця розкусила його одним махом і яким таким чином – мов різцем украяла? Чому не злякалася, як злякався він тоді, коли «опер», постукавши олівцем об стіл, сказав: «Спочатку вас переведуть у різноробочі, потім оголосять догану чи дві, далі звільнять з роботи… А ми пришиємо якусь уголовщину і – етапом… – Далі він перейшов на «ти». – Зараз у тебе є вибір, а потім не зможеш вибирати навіть між Магаданом і Соловками. Думай: на підвищення чи етапом…»

І Владлен зробив вибір. Але якщо комусь здається, що чинив від великої любові до соціалістичної своєї держави, то дулю йому без маку Семга точно б скрутив і під самісінького носа тицьнув, хоч і вважав себе інтелігентом. Вибір він скоїв з найбільшої у світі ненависті до хитрого й розумного «опера». А ще – він ненавидить усіх, хто служить цій системі вірою й правдою. Цей клятий «есесер» зламав Семгу як суху гілку об коліно. І вся надія тепер тільки на те, що колись цей ерзац союзу братніх народів розвалиться, розлетиться на скалки. Але ж він відтепер керівник, і йому ніби й не вигідно, щоб ця система рухнула? Ото питаннячко! Але – про це згодом, а зараз йому просто необхідно мати поруч себе інформатора. Він же не збирається, як «опер» когось – етапом. Просто у нього така стратегія, яка повинна вивести цех у передовики, і тут без відомих методів аж ніяк…

Владлен обережно, наче там була якась вибухівка, витягнув шухляду столу і закляк. Ні, там не було ніякої гранати – там узагалі нічого не було, окрім жирного напису прямо на днищі скриньки: «Сексот!!!». Якусь мить новий начальник сидів у ступорі, спогади прилинули миттєво…

Той березень був щедрим на сніги. І Семга тоді ще був рядовим майстром ливарного цеху великого заводу.

У кафе «Мрія» на вулиці Карла Марла, так місцевий пролетаріат любовно перефразував Маркса, готували добірну солянку, а ще там смажили мирові чебуреки й шашлики, але солянка була – об’їстися до півсмерті не шкода. До її складу входили й грудинка копчена, і свининка, і ковбаска сирокопчена, і огірочок квашений, і засмажка з помідорчиком, приправлена перцем, укропом, лавровим листом, цибулею і борошном загущена… І де тільки усі ті інгредієнти діставалися при тотальному дефіциті?! Кажуть, запровадив таку кухню знаний у місті вірменин, але з часом він перебрався в ресторан, а навчені українські кухарки освоїли всі секрети і з легкістю могли запхнути за пояс у приготуванні страв самого вірменина.

Утовпитися в «Мрію», особливо ввечері чи у вихідний день, було мало не те саме, що потрапити до мавзолею на Красній площі. Ні, ну, може, черга й не така, але – за павільйон.

Семга заходив у кафе з чорного ходу. Пишна любаска працювала там поварихою, і хоча йому подобалися не такі тілисті жінки, цієї він не цурався. Розважливо поглинаючи смачні страви, тут можна було слухати теревені підпилих і вкрай ситих людей, які у розніженому стані давали безмежну волю своїм язикам. І коли розмова бралася до діла, Владлен сідав між тих говорунів, смакував солянкою, попивав пивце, слухав і мотав розмову на вуса, знаючи наперед, що по нитці й до клубка дійдеш… Сам у бесіди ніколи не встрявав, пам’ятаючи: у чужій церкві свічок не поправляй, хоча ладаном там і не могло пахтіти.

Того недільного дня він прийшов у «Мрію» повечеряти. Смеркало… Люду – аж повітря на вдих не стає. Дим від цигарок над кожним столом – коромислом, хоч хапайся за нього. «Столичная» горілка з-під поли до пива підмішується. Балачки в купки збиваються і під стелею гудуть одним великим вуликом.

Владлен замовив шашлик з подвійною порцією аджики, натрусив із перечниці у кривавого кольору приправу ще добрячу дрібку червоного злючого перцю, розбовтав усе те виделкою. Відтак зняв ножем із скалки добірні шматки свинячого пахучого м’яса, залив гарячою ядерною аджикою. Холодне пиво у великому гранчастому бокалі ще тримало тонкий обідок білої піни. Відхлебнув ковток і обережно облизав язиком губи…

– Хлопці, а що воно таке? – почув поруч голос з характерною м’якою вимовою. – Їй-бо, зроду-віку такого не бачив. Це таргани такі варені? Хіба їх їдять?

– А ви, дядьку, спробуйте! До пива ці таргани ще й як смакують! – знайомий голос начальника модельного цеху примусив Семгу напружитися, але він не озирнувся, навіть периферичний зір не сфокусував.

– Та бєрітє, бєрітє! – припрошував дядька бравий вишколений чоловік, який сидів за одним столиком з начальником, і його таки трішки було видно Владленові. – Сєвєрниє крівєткі…

– А й спробую! Ви, мужики, нежадібні, та й у мене є чим вас пригостити. Ви копчених в’юнів коли-небудь їли? Отож-бо! Я вам – до пива – по в’юнчику…

– Нічого собі, в’юнчик! І де такі ловляться?

– Та у наших мгарських озерах ще й не такі ловляться… А давайте я вам, хлопці, до пива трохи своєї домашньої плесну. Чого це – ні? Вона у мене стократ краща за казьонку.

Слово за слово… Владлен слухав і розумів, що у кожного є свої блохи, та нікому вигнати, а ось ця мгарська самогонка своє зараз зробить.

І вже за годину він утямив, що отой вишколений чоловік з російською говіркою приїхав до начальника модельного цеху святкувати день смерті товариша Сталіна. Вони, бач, цей день вважають святом.

– Хлопці, і як же воно так? Ми ж тут, як почули по радіо про смерть такої людини, то баби ревище зчинили, адже Сталін таку війну виграв, – допитувався у вже захмелілих друзів дядько з Мгаря. – А ви, бач, святкуєте… Та ще й кожного року.

– Якби він не дав жабі цицьки, ми б з товаришем до амністії не дожили, – сказав начальник цеху. – Це в Англії на честь коронації – амністія, і так – кожного року, а ми б сиділи від дзвінка до дзвінка…

Отакої, так цей начальничок із тих, хто строк мотав, вловив Семга. А якщо після смерті Сталіна потрапив під амністію, значить – із політичних, мабуть, по 58-й статті проходив. Бути того не може, щоб відповідні органи його не тримали на гачку. Шкода, що вже давно перевалило за 5 березня 53-го року. Був би живий Сталін… Хоча, геть! Тоді ж бо оці двоє десь, може, у тайзі ліс валили, і святкувати їм було б нічого. Але чому ні Хрущов, ні теперішній Леонід Ілліч за такі ось розмови не брали за барки. І, виходить, не піймавши, нічого скубти… Нікому писати папірця про цю розмову і про свято смерті. Жаль! І тут крізь роздуми він вловив фразу, яка зірвалася з вуст того, вишколеного:

– Знаєтє, Солженіцин в свойом «Гулаге» сказал: «Победы нужны правительствам, поражения нужны народу. После побед хочется ещё побед, после поражения хочется свободы…»

– Щось я не второпав, а навіщо народу потрібні поразки? – мотнув головою дядько, наче загнузданий кінь.

– Нема чого розуміти, – рубонув начальник цеху. – Ти подивись на німців. Невже не вловлюєш, що вони підуть угору, бо очистилися?

Єсть! Ось вони! Ці слова Владлен виудив, наче велику й поживну рибину із глибокого озера. А який рибалка не радіє справжньому улову?! Знав, за початком і діло станеться. А ще – про той «Архіпелаг ГУЛАГ»… Семга не профан – він слухає «Голос Америки», і радіостанцію «Свобода» радіоприймач ловить тільки так, хоч і глушать наші тих балакунів, але ж… Про заборонену в Союзі книжку він уже сто разів чув. Стоп! Чув то чув, а цей, вишколений, цитує, значить, він читав «Гулаг»… Її аж у Парижі надрукували, а він уже читав…

Не втримався Семга на радощах і витріщився на ту грішну трійцю – дивиться і очей відірвати не може. І тут начальник цеху перехопив його погляд. Ненароком глянув – як за гілку зачепився. Треба було б привітатися, а у Владлена в роті пересохло – тільки головою кивнув. А той оком не моргнув і не відповів на знак – не став із Семгою вітатися, немов відчув, потайного собаки треба більше боятися.

Усі троє встали з-за столу й мовчки пішли з «Мрії». А Владлен доїдав шашлик і відчував у собі чи то напругу, чи то силу. Бажання виникло, наче й нізвідкіль, але було потужним, всепоглинаючим… Він і раніше відчував щось подібне, та зараз – як по міді пішов.

Звісно, йому давно хотілося виштовхати цього поважного, твердого, немов каменюка, самовпевненого чоловіка з крісла. А як він думав, що грітиме своїм задом дерматин усе життя? З собою тепер можна бути відвертим і зізнатися, що просто звільнити крісло для своїх тренованих сідниць, Владленові було замало. А якщо сповідуватися собі самому, то хотілося побачити, як попередника будуть виводити під білі руки з кабінету, як підштовхуватимуть його широку спину у «воронок»… Ні, і це не все – душа прагла більшого – треба було бодай не бачити, так знати, як ту спину б’ють носаками в закамарку для допитів, як чоловік падає додолу заюшений, безпорадний, принижений… Стій! Ну на лиха втрачати себе на такі неподобства? Нащо хотіти так багацько? Бозна нащо! Адже цей чоловік ніколи нічого не спричинив особисто Семгі – ні хорошого, ні поганого.

Дикі бажання, які приходять мимоволі, не вимагають пояснень – вони вимагають або дії, нехай і абсурдної, або зречення.

Семга не зрікся, він усе описав до словечка, до коми, до крапки. І відніс куди слід…

Керосинова вулиця

Ця вулиця пахла керосином. Хоча слово «пахла» б’є по вуху, чомусь ніхто не казав, що там смердить. Може, тому, що до цієї горючої суміші ставилися з великим пієтетом, адже вона була вкрай необхідною майже в кожному домі. До слова, керосин тоді гасом ніхто не називав.

На розі Садової та Гомона постійно стояла густа й ядуча задуха. Грубезний дядько із жовтими від махорки вусами, у довгому, до самісінького долу, фартуху, у кирзових чоботях, у рукавицях чорного кольору наливав із діжок в посудину покупця керосин і бензин. Вонюча й горюча суміш потрібна кожному, бо на керогазі чи примусі їжу готує майже все місто, а по селах і навіть на околицях міста ще немає електроосвітлення, і лампа-керосинка освітлює темні закутки осель пролетаріату й селянства.

Жива черга, наче цілісна істота, із каністрами й пляшками різного штибу терпляче вихиляла хвостом і рухалася повільно-повільно. Люди гомоніли собі про всячину, та іноді зривалися на якусь суперечку і галас здіймався до самісінького небозводу.

– Ану, цить! Не галдіть тут над вухом! Я й так уже з ніг падаю. Цигарку скрутити ніколи, а ви завелися, – сердито гаркнув вусатий торговець.

– А вам не положено цигарку тут крутити, – перекрикнула його тіточка у квітчастій хустці. – Он де написано й намальовано, що заборонено…

– Поговори мені! То стоїш із порожньою літровкою, з порожньою й додому почвалаєш. І не ти одна, а вся черга…

– Не маєте права! Ви на роботі, а люди…

– Та ладно… Зачинюся зараз, так тобі усі таке «спасіба» скажуть.

Черга сколихнулася, захвилювалася і перемкнула всю багатоголосу увагу на тіточку. Загаркали. І – як сім баб пошептало. Замовкла бідолаха.

Тільки у крамаря шланг таки застопорило – не ллється керосин у посудину і баста. Він щось там смикав, перемикав – глухо. Тоді вийняв гумову кишку із каністри, обтер так-сяк рукавицею і почав дмухати в отвір, надуваючи щосили щоки. Керосин – не з місця. І вже аж після того, як дядько засунув шланг в рота й щодуху потягнув у себе, противна рідина рушила і за мить уже йшла цівочкою у ємкість. А продавець раз по раз спльовував гидоту через свої руді вуса на землю, встигаючи при цьому лаятися вповні пристойними словами.

– Розтуди твою наліво! Як насмокчешся за день, так в животі пекло, а не кишки.

У черзі стояв і Валька. Він трохи хвилювався, бо ходив у школу на другу зміну і міг запізнитися на уроки. Тепер йому було вже 14 рочків. І найбільше в своєму житті підліток ненавидів черги, у яких доводилося стояти чи не тричі на тиждень. То стій за хлібом біля «тридцятого» магазину, то біля «сітки», у якій приймають склотару, то на базарі за копитами… О, то окрема розповідь, яку не можна оминути.

На свята будь-якого штибу – чи то державне, чи то релігійне – вдома обов’язково варили холодець. Оскільки ця страва вимагала присутності в каструлі чи то великого, можна й пристаркуватого, домашнього півня, на якого не завжди вистачало коштів, чи то телячих, чи бодай свинячих ратиць, Валька з Валєркою мали в базарний день зайняти чергу під м’ясним павільйоном. Та центральні ворота відчинялися о сьомій годині, і до того часу там уже стояло чималенько бажаючих святкувати з холодцем. Тоді брати розробили свій план захоплення входу саме до павільйону, а не до воріт. Вони вставали вдосвіта, і оскільки до базару було рукою подати, прудко опинялися біля глухої огорожі, де їх ніхто не бачив. Валєрка ставав навкарачки, підставляючи братові зігнуту спину, і Валька, озирнувшись навсібіч, вмить перескакував через височеньку загородку, біг до павільйону і сідав на дерев’яний виступ побіля дверей. Коли король м’ясної лавки дядько Семен поважним кроком являвся на роботу, вилискуючи набухлими від ситості щоками, то зазвичай першими в черзі були наші швидкостріли, а вже після семи годин у тісний простір ввалювався розбурханий натовп, який за теляче копито перед святом Жовтневої революції ладен був знести голову кожному, хто «вліз» без черги. Скандали й мордобої були абсолютно звичною справою. Ніхто не хотів святкувати без холодцю?! Ну без «Московської» ще якось можна, бо самогон був у кожній хаті, а без холодцю – ніяк.

Стоячи з пляшкою для керосину, Валька першим помітив Ксеньку, яка примостилася у хвіст черги й дістала з-за відвороту пальтечка невеличку книжечку. Хлопець пошкодував, що не додумався так само використати час і намірився підійти до сусідки по житлу, яка тепер не була такою близькою товаришкою, як у ранньому дитинстві. Уже сіпнувся, зробив крок і завмер. Став уважно розглядати Ксеньку. Ну так, ніби вперше побачив. Осіннє пальтечко – наопашки, смолисте волосся вибилося з-під хустинки, татарські оченята втупилися в текст… І бігали-бігали, наче ті голуби, що визбирують розсипане поживне зерно. І було в неї на личку написано, що вона не тут, а пиряє в якомусь загадковому вимірі, не відчуваючи, що стоїть у черзі за керосином. Черга – сама собою, а Ксенька – окремо. У натовпі, а – осібно.