– Будь ласка, передайте йому, що це справа найбiльшоi державноi ваги.
Це клiше, як ланцюжок для годинника i старомодний чорний стрiй, пасувало йому. Вiн розставив ноги. Хоч вiн i засапаний, i молодший, але не поступиться. Мiс Мачент глипнула на нього здивовано, повагалася, а тодi пiдвелася й тихо постукала в дверi до ПЗМ. Просунула всередину голову. Г’ю розчув лише ii слова:
– Мiстер Легат просить прийняти його.
Пауза.
– Каже, це дуже важливо.
Знову пауза.
– Авжеж, думаю, варто його прийняти.
У вiдповiдь почулося гучне бурчання.
Вона вiдiйшла, пропускаючи Г’ю. Проходячи повз, вiн з такою вдячнiстю поглянув на неi, що вона зашарiлася.
Примiщення було грандiозне: до стелi щонайменше футiв двадцять; це пiдкреслювало мiнiатюрнiсть сера Александера. Вiн сидiв не за своiм столом, а за столом нарад, що був завалений рiзнокольоровим папером: бiлi аркушi – для протоколiв i телеграм, свiтло-блакитнi – для чернеток, рожевувато-лiловi – для депеш, аквамариновi – для документiв Кабiнету мiнiстрiв, а помiж ними – коричневi теки великого формату, зав’язанi рожевими стрiчечками. На носi у постiйного заступника мiнiстра сидiли окуляри з круглою оптикою в роговiй оправi, поверх яких на Легата був скерований дещо роздратований погляд.
– Слухаю.
– Перепрошую за клопiт, сере Александере, але, думаю, вам слiд побачити це негайно.
– О боже, що там ще?
Кедоген простягнув руку, узяв п’ять машинописних сторiнок, поглянув на перший рядок:
Auf Anordnung des Obersten Befehlshabers der Wehrmacht.
Вiн спохмурнiв, потiм перегорнув у кiнець:
gez. ADOLF HITLER
F?r die Richtigkeit der Abschrift:
ZEITZLER, Oberstleutnant des Generalstabs
Легат iз задоволенням побачив, як заступник мiнiстра випростався у крiслi.
Документ був директивою Гiтлера: «Вiйна на два фронти з напрямом головного удару на пiвденний схiд, стратегiчна група вiйськ «Грюн».
– Де, хай йому бiс, ви це роздобули?
– Менi це вкинули в домашню поштову скриньку пiвгодини тому.
– Хто?
– Я iх не розгледiв. Якийсь чоловiк в автiвцi. Власне, двое.
– І нотатки не було?
– Нi.
Кедоген розчистив мiсце на столi, поклав документ перед собою i схилив над ним непропорцiйно велику голову. Вiн читав з граничною зосередженiстю, притиснувши кулаки до скронь. Нiмецькою вiн володiв добре: працював послом у Вiднi влiтку 1914 року, коли вбили ерцгерцога Франца Фердинанда.
Необхiдно протягом перших двох-трьох днiв створити ситуацiю, яка продемонструе ворожим державам, якi бажають втрутитися, безнадiйну вiйськову позицiю чехiв…
Армiйськi формування швидкого розгортання повиннi спритно й енергiйно здолати прикордоннi укрiплення i стрiмко прорватися в Чехословаччину, знаючи, що iх швидко пiдтримають основнi мобiльнi частини…
Для несподiваного нападу на Чехословаччину слiд задiяти головнi сили люфтваффе. Лiтаки повиннi перетнути кордон одночасно з першими частинами сухопутних вiйськ…
Закiнчуючи читати сторiнку, Кедоген перевертав ii й акуратно вiдкладав праворуч. Дiйшовши до кiнця документа, вiн пiдрiвняв аркушi.
– Екстраординарно, – пробурмотiв дипломат. – Вважаю, перше запитання, яке ми повиннi собi поставити, чи справжнiй цей документ?
– Менi здаеться, що, безперечно, так.
– Згоден. – Постiйний заступник мiнiстра знов уважно подивився на першу сторiнку. – Отже, документ датований тридцятим травня.
Вiн вiв пальцем по рядку, перекладаючи з нiмецькоi:
– «Моiм непохитним рiшенням е знищення Чехословаччини в найближчому майбутньому шляхом проведення вiйськовоi кампанii». Звучить цiлком по-гiтлерiвськи. Власне, це майже дослiвно те, що вiн заявив Горесу Вiлсону сьогоднi вранцi. – Кедоген вiдкинувся на спинку крiсла. – Тож, якщо припустимо, що документ достовiрний, а я думаю, що так i е, постае три принциповi запитання: хто передав його нам, нащо його нам передали i, найголовнiше, чому його передали саме вам?
І знов Легат вiдчув себе винним, наче просто отримання документа ставило пiд сумнiв його лояльнiсть. Вiн би краще не замислювався над тим, звiдкiля той узявся.
– Боюся, я не здатний вiдповiсти на цi запитання.
– Якщо йдеться про те, хто це зробив, то ми знаемо напевно, що iснуе якась опозицiя Гiтлеру. Кiлька супротивникiв режиму контактували з нами з минулого лiта, заявивши, що ладнi повалити нацистiв за умови нашоi твердоi позицii по Чехословаччинi. Не знаю, наскiльки це згуртована група: жменька невдоволених дипломатiв та аристократiв, якi мрiють про вiдродження монархii. Це вперше ми отримуемо вiд них щось конкретне, хоча в листi для нас немае майже нiчого нового. Гiтлер хоче знищити Чехословаччину й зробити це швидко – це не новина.
Вiн зняв окуляри й посмоктав дужку. Безсторонньо вивчав Легата.
– Коли ви востанне були в Нiмеччинi?
– Шiсть рокiв тому.
– Пiдтримуете зв’язок з ким-небудь там?
– Нi. – Тут Легат, принаймнi, говорив правду.
– Пригадую, пiсля першого призначення до Головного департаменту ви були у Вiднi, так?
– Так, сер. З тридцять п’ятого по тридцять сьомий.
– Лишилися там друзi?
– Друзi… нi. У нас була маленька дитина, i дружина чекала на другу. Нам своiх турбот вистачало.
– Щодо нiмецького посольства в Лондонi – знаете когось зi штату?
