Апостол черні. Книга 2

По вечері кілька веселих пар розгулялося. Консерватористка попросила й Юліяна до танцю, коли вибирали дами, але він подякував. Не гуляв.

– Чи ви в жалобі по кім? – спитала жартовливо.

– Ні, але в чимось подібнім, – і тут усміхнувся насилу.

Коли вона відійшла, приступив до якоїсь етажерки з книжками, витягнув одну і поглянув на заголовок: «Людська анатомія». Він здивувався. Отже, в неї була вже поважна постанова піти на медицину. Він поклав книжку на місце і простягнув руку за другою, коли нараз чомусь оглянувся і побачив у дверях до покою Еви служанку Катрю. Її очі були легко прижмурені і кликали його за собою. «Єґомость просять панича до себе на слово», – прошептала таємничо.

О. Захарій, побачивши Юліяна, приступив близько до нього:

– Маю до вас просьбу, пане.

– Прошу, отче.

– Відшукайте мені Еву.

Юліян глянув зчудований і переляканий.

– Що сталося, скажіть, я зроблю все.

О. Захарій притиснув руку до чола і потягнув його за собою на софу. Оповів йому, зворушений, про сцену, яка відбулася нині зранку між ним і донькою. Не оминув і впливу бабуні на життя молодої внучки, яку вона прив’язувала до себе всякими обіцянками, настроюючи її проти батьків.

– Через що? – спитав Юліян.

– Бо я прозвав її чорною хмарою моєї хати, стримую, як можу, від трунків і виступаю проти фальшивої так зв. «панськости». Вона хоче мою хату «спанщити», доказуючи, що та «панськість» – це доказ вищости культури проти українського «хамства». Вона хоче у своєї внучки пробудити кров Альбінських. Ви ще не знаєте Альбінських: вони мудрі і хитрі, як лиси, і здібні на все.

Юліян слухав, не перериваючи зворушеному батькові. Цей додав:

– Вона ще й тепер вміє, коли твереза, бути симпатична. А тепер ідіть і відшукайте мені мою дитину. Я боюся, щоб Ева з жалю не зробила собі чого злого.

Юліян успокоював батька, не вірив, щоб Ева могла собі щось зробити. А може, в саду або в лісі заховалася, щоб налякати батька. Вона ж іще дитина, він її відшукає. Він знає тут усі закутки і не забув про них. Сказавши це, усміхнувся і встав.

– Ідіть, ідіть, мій сину. В мене серце переповнене прикрим передчуттям… Дай, Боже, щоб воно в добре перемінилося. Ідіть, надайте її думкам і рішенням інший напрям, вона вас послухає.

Вечір був погідний, але незвичайно парний. У саду, де панувала тиша, бо всі знаходилися в хаті, ні листок не ворухнувся, лиш час до часу падав голосно перезрілий овоч. Юліян ішов, відгорнувши волосся з чола, рівним кроком, як військовий, споглядаючи від часу до часу на небосхил. Чи лише йому було так душно, чи лежала на всьому якась парнота. У його голові роїлися ріжні думки всуміш із журою о. Захарія.

Ева дійсно була сьогодні чудна, дарма що йому здавалося, буцімто він її розумів. Одначе була супроти нього якась незрозуміла, як ніколи. Сьогодні, саме сьогодні була при свому стражданні понад усіх краща – своєю стриманістю, якоюсь німою опозицією. Його уста затиснулися. За кілька день повернеться додому, не буде її оглядати. Що з нею станеться, він не знає, ані що з ним станеться. Його шлях провадить до професорської катедри. Він зітхнув. Йому стало важко на душі і не находив успокоєння, що надало б його почуванням, його нез’ясованій тузі зрівноваження і напрям, так, начеб тут у Покутівці згубив у собі те, що привіз із світа додому.

Опинився перед фірткою парафіяльного саду, що провадила в ліс. Вона вже не вражала своєю колишньою ясністю, а пошаріла, зате ліс-велетень темнів, ніби загорнувся в зеленаву темряву недалекої ночі. Надвечір’я, змішане напів із денним світлом, ніби найперше розвинуло свою тканину коло ліса, мов настроювало його до якоїсь чарівної таємничої дії. Він пробував відчинити фіртку. Вона була зачинена, і замок не подавався, хоч і під сильною рукою.

Поглянув углиб ліса поза паркан. Всюди тиша, а проти нього лісові сутінки. Нараз усміхнувся. Чей же він іще потрапить перескочити по-давньому парохіяльний паркан і дістатися туди, де, як собі уявляв, сидить на білій лавці, недалеко гойданки, засумована, звернена обличчям до сріблистого ставу, в ясній одежі, мов світляна з’ява, – вона сама.

Його серце затовклося і його охопила несміливість. Якби так?

Перескочив паркан і опинився перед лісом. Постояв хвилину, віддихаючи повними грудьми. Завернув у сторону лавки.

Що вона погадає, коли він опиниться перед нею? Чи застане її? Ще подумає про кров Альбінських – що Цезаревич не вгамував себе і подався покірно за нею…

Наближаючись до знаного місця, кликнув стриманим голосом її імення. Заходить ззаду, щоб захопити її за плечима на лавці, але не перелякати. Ніхто не обізвався. Він приступає ще кілька кроків ближче, і в серцю щось тьохнуло.

Вона – тут!

Сидить в ясній своїй одежі, похилена. Ні, вона не сама! На землі недалеко її ніг, з правої сторони лежить хтось. Він пізнає бабуню Орелецьку. Видно, спить, а внучка коло неї на лавці стереже її.

– Панно Ево! – кликнув півголосом і похилився над поруччям лавки. – Ви тут? Слава Богу!

Вона прокинулась, перелякана, якби перед нею виринув несподівано грабіжник.

– Пане Юліяне! Як же ви мене перелякали! Боже мій, як ви сюди зайшли? Я чула якийсь шелест, неначе кроки. Ні, я ждала, я відчувала, що як ніхто інший, то ви прийдете.

Вона встала, вхопила його рам’я через поруччя і попросила сісти на лавку.

– Сідайте, – говорила шепотом і повним щастя голосом.

Вона постановила собі цілу ніч так пересидіти і не ввійти скоріше в хату, аж…

– Аж, панно Ево?

– Аж бабуня не переспиться. Її ніхто не сміє такою бачити. Та як ви дісталися сюди? Ішли селом?

Він усміхнувся.

– Така велика річ – дістатися над став? Перескочив паркан і…

– Господи! Як олень.

– Ні, як звичайний гімнастик або вояк. Лише про одно я не думав.

– Про що?

І він оповідав, що уявляв собі, як вона навмисне сюди зайде, щоб переполохати батька своєю відсутністю за те, що відмовив їй дозволу на виїзд за кордон. Якби був не застав її тут, був би без надуми завернув і пішов просто до бабуниного мешкання, розбив би у потребі навіть двері і привів із собою «дезертира» перед батька, а сам вернувся до Зарків.

Обоє розсміялися. Так сміються діти, коли їм вдасться когось здурити.

– А тепер до хати, панно Ево.

Ні. Тепер вона не хоче. Нехай він сідає.

– Ні, ви сидіть, – відповів. – А он, – додав, глянувши на небо, – якась зірка зсунулась комусь до ніг луковатим своїм летом, і знов одна… як скоренько, бачите?

– Бачу. Як поетично ви це кажете.

Він здвигнув плечима, потонувши очима на часок в небесну глибінь.

Вона поглянула на нього. Він усе такий стриманий, не відчував так само, як вона. В ній інакше б’ється серце. Вона – вдача, повна життя.

Він не відповідав, і вони мовчали. Минала хвилина за хвилиною.

Нараз вона перервала мовчанку впівголос питанням:

– Що ви маєте проти мене, пане Юліяне… Ви…

– Як ви це розумієте, панно Ево? – спитав зчудований.

– Ви цілий день були чудні супроти мене.

– Я, пані? – спитав, вражений наголосом останнього «ви». – Саме я застановлявся боляче над тим, що ви були тією, якій я міг би те саме питання поставити. Якби не ваші батьки, яких я шаную, мов своїх рідних, мене б уже давно тут не було.

– О, ні, ні, пане Цезаревич, не кажіть таке! Це страшне, що ми, жінки, не можемо в деяких моментах нашого життя так одверто говорити, як це вільно мужчинам. Ми мусимо більше підчинятися якимось законам традиційних форм.

Він дивився просто в її обличчя.

Вона спустила очі, обнявши руками коліна, мовчала хвилину і говорила далі:

– Скажіть мені одверто, якої ви думки про емансипацію жінок, а радше про рівноправність. Мені йде про вшанування жінки, коли вона переступить межі дотеперішнього виховання і поступає свобідно, рішаючи, наприклад, про своє особисте щастя.

– Моя одверта думка про «рівноправність»? Мужчина – мужчиною, а жінка – жінкою. Коли хто свобідний внішно і зовнішно, тоді поступає відповідно до свого «я».

– Ви берете, як бачу, це питання з гумористичного боку, – сказала Ева.

– Борони, Боже! Лише я цього питання ненавиджу. Воно може лише внести розладдя в суспільстві, довести до крайности. Нехай жінки студіюють, нехай працюють, лиш так зв. «домове огнище» нехай не нищать, не замінюють його на ресторани та місця розваги.

– Отже, ви за домашнім огнищем?

– Так. Гадаєте, панно Ево, що коли мужчина напрацюється, нашарпає собі нерви для кусника хліба, то йому не треба супочинку для душі і тіла між своїми чотирма стінами?

Ева усміхнулася силувано.

– Але проти рівноправности не маєте нічого? – спитала Ева.

– Нічого, як хочете. Я маю надію в Бозі, що вона мені особисто в дорозі до моїх простих цілей не стане.

Ева глянула на нього збоку і не обзивалася більше, а Юліян, сперши голову в руки, дивився вперед себе.

Ще панували півсутінки, хоч зорі чимраз то густіше виступали на небосхил. Вода наново вспокоїлася, легкий вітрець приляг, дерева стояли нерухомо, а недалеко від лавки лежала стара жінка з заложеними на грудях руками.

«Бабуня», – подумав Юліян, пригадавши оповідання о. Захарія, та її вплив на молоду дівчину.

– Тут так тихо, пане Юліян, – обізвалася нараз Ева зниженим, ніжним голосом, – можна добре говорити.

Він схилився до неї. Що вона мала йому сказати? Щось важне і вагається? Нехай лише говорить.

– Зараз, зараз, – почув притишений голос. – Я питала про рівноправність жінки, бо тут іде про поважання жінки, яка…

Він звернувся повним поглядом до неї. Їх погляди стрінулися: чудні, переполохані погляди. Вона відвернула очі.

– Гм, панно Ево, не можете сказати?

Він схилився ще нижче над нею і солодкий дивний острах опанував його. Відійшла охота? Не мала довір’я? Сховалася, як мишка?

Він вийняв годинник і поглянув. Сьома година.

– Час вертатись додому, там жде батько, – і, сказавши це, зітхнув.

Довга, непевна мовчанка. Нарешті чути стримуваний насилу шепіт:

– Я люблю… – і, сказавши це, ніби віддала ввесь скарб, всю покору своєї дівочої непорочної душі і встала, щоб відійти. Він зупинив її.

– Любите мене? Мене, Ево? І кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.

Він обняв її і притиснув сильно до себе, не даючи їй кроку поступити, ні слова промовити.

– Ево, – кликнув щасливий, – чи ти не жартуєш? Повтори ще раз.

– Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю ні вдень ні вночі супокою. А я не зношу щось затаєного у своїй душі. Цю мою сповідь ти мені утруднював, бував недоступний, амбітний і виминав мене, мучив.

– Я суворий по вдачі, Ево, – відповів, – не винен тому, але в мене є серце, що товклося тайком вже раніше, не менше твого. На чужині, серед праці, по університетах чи при війську – всюди виринали перед моєю уявою, дивилися з-під білого чола і чорних брів темні очі, питали щось, заповідали і знов відбігали, глузували, а все вертались твої очі, дівчино.

Він говорив поривчасто. Раз розколиханий із свого спокою, тепер якби не міг опанувати себе.

– С-с-т… – упімнула дівчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. – Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довідалася, що між нами зайшло.

Ці слова вона більше видихнула, ніж вимовила.

– Тобі бабуні страшно, справді? – і він насупив брови. – Коли в тебе було досить відваги, щоб виявити мужчині свою любов, то чого лякатися її або взагалі чого-небудь? Може, ти глузуєш собі?

З тими словами він заглянув їй на мить допитливо в очі.

Вона відчула вразу в його голосі.

– Та куди там…? – заспокоювала, завваживши, як йому груди піднялися від зворушення. – Я лише хочу, щоб це поки що було нашою тайною. Воно так любо. Але ходім звідси далі між дерева, – додала і поступила кілька кроків вперед, між перші дуби.

– Ходім, куди ти хочеш, Ево, – підняв руку, щоб її обвести поза плечі, та вона скрикнула, відскакуючи вбік.

– Гадюка! Юліяне! – кликнула, – он до води повзе, від бабуні. Ох! я її вже зранку бачила, яка гидота! Юліяне, це недобрий знак. Це омен.

Він замість відповіли притиснув її до своїх грудей.

– Омен, кажеш? Дивись, надворі парно, природа, спрагнена, жде прохолоди, гадюка пішла, куди їй треба.

Так стояли вони ще хвилинку, мов вижидали чого.

– Хто тут, Ево? Ти тут? – почули вони нараз хриплий голос бабуні.

– Я, бабуню, хочете вже вставати?

– Ні. Ще трошки, донцю… ще трошки стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене, чи наступив на лице босою ногою, як ледом? Чи ти кликала? Я нічого не тямлю. Подай мені ручку, нехай обернуся…

І з тими словами бабуся обернулася, відсуваючись від води, і за кілька хвилин захропіла наново.

* * *

Отінений лісною зеленню і вечірніми сутінками, стояв Юліян оподалік і ждав.

Ева в ясній довгій сукні з м’якої матерії підійшла до нього.

– Ходім, дорогий, – промовила пошепки, – ти сьогодні робиш на мене таке вражіння, як тоді, коли я тебе бачила офіцером. Такий рівний.

– Чи я не завсіди такий? – спитав усміхаючись Юліян.

Вона покивала головкою і ніжно поцілувала його.

Його обличчя споважніло.

– Нащо ти мене оп’янюєш, Ево?

– Мовчи, – усміхнулася. – Чи я до тебе прийшла, чи ти до мене?

– Як? – спитав він, схиляючись над нею, що тулилася шовком до нього. – Дома батько жде, Ево…

– Батько? Може би, ми хоч кілька хвилин були без батька і були самі собою, кілька хвилин, мій дорогий, бо самий скажи: чи довго будемо так? Ми ж любимось, Юліяне, – сказала голосом безжурної молодости. Розкрила обійми, обняла його, прилягла до його грудей, не рухаючись, ніби переливала свою душу в його груди. Здавалося, що з ними замовкли дерева, листя, травичка, нічні пташки.

– Щоб ти лиш цю хвилину ніколи не забула. Ти наділила мене найкращим багатством твоєї істоти, дала божественність своєї душі!

– Слава Богу, що й ти щасливий, – шепнула йому в ухо.

– Ево!

– Ходім далі, голубе. Я знаю недалеко звідси одно місце між дубами, де в ясні місячні ночі творяться чудеса. Там виблискує з землі джерельце, звідки опівночі п’ють русалки воду, куди заходять серни, а весною, як все п’яніє від її чару, соловейки тьохкають на ввесь ліс.

Він не відповів, тільки притиснув мовчки її руку до уст.

– Туди ми підемо, – шептала, – ненадовго Юліяне, бо, кажуть, щастя перебуває коло людей лише хвилинами, як рідкий гість. Там, Юліяне, підождемо місяця, як вийде на небо, і поговоримо про нашу будучність.

– І ти зложиш мені там присягу вірности, як в давніх легендах, Ево, як у казці…

– У казці, де до якогось часу все спить і опісля одна хвилина будить все. Раз у житті нехай і нам буде, як у казці, Юліяне, бо тепер уже нема казок, кажуть, що їх покасувала наука… Будемо самі собою. Ні для кого, лише для себе.

Він німо притакнув головою.

* * *

Почали йти. З лівої і правої сторони дуби. Між ними недалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юліян.

– Станьмо, Ево, – попросив. – Тут справді, як у казці. Я тебе поколишу легонько, заспіваю впівголос, щоб бабуню не збудити і щоб лише ти одна чула.

Вона похитала збиточно головою.

– Не хочеш?

– Ні, бабуня почує.

– Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це відчуваю, цю ніч без сну проведу, не ляжу. Сядь, а побачиш, як легонько поколишу. Ще й приспіваю. Я вас заворожу, а відтак вернемось усі.

– Боюся тут бабуні.

– Боїшся втратити її ласку? – дразнив Юліян, схиляючись до неї, і обняв її ніжно правою рукою за плечі. – Не бійся. Тої ласки ти не втратиш. Вона лише тебе одну любить, і я попрохаю вибачення в неї. А гойданка, бач, яка приманчива.

Вона відступила нараз від нього, сіла на гойданку і, вхопившися руками шнурів по обох боках, сказала усміхаючись:

– А тепер пісню, Юліяне…

Були звернені обличчям до глибини лісу. Він сам відповів:

– «Вільшаний цар», Ево.

– О, так, Юліяне, я його так дуже люблю, і слова, і музику Шуберта.

Сказавши це, почала сама півголосом співати.

Він почав її звільна колихати, долучуючи свій гарний баритон стиха до її голосу…

Співали, переспівуючи кілька разів останні строфи, забувши на якийсь час про все довкола.

Коли скінчили, дівчина нараз, мов птах, несподівано злетіла з гойданки і, розсміявшись збиточно, пурхнула углиб лісу, залишаючи здивованого Юліяна.

* * *

Коли вертались, ступали по землі, де постелилося місячне сяйво.

– Я твоя рабиня, Юліяне.

– Я не хочу рабині. Я не люблю рабства.

– То якою хочеш мене мати?

– Освіченою жінкою, українкою. Я не султан.

– А чи я не українка? Батько та мама – українці, а якби й не була нею, то для твоєї любови стала б нею. А «рабині» з серцем щирої любови ти не хочеш?

– Не хочу. Досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими.

– А ось в якого строгого нараз перекинувся! Ще недавно нічого подібного не говорив, – кликнула, притискаючи його руку до себе. – Юліяне, ти любиш мене?

– Не віриш?

– Я жартую, мій дорогий. Чого так споважнів раптом?

– Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали, як ти кажеш, «самими собою», ми щасливі, але, Ево…

– Але що, голубе? Ми ж не скажемо нікому про нашу любов, наші заручини, правда? – притулилася до нього, як кітка.

Він не відповів.

– Юліяне? – і заглянула йому в очі.

– Ти не сказала би нічого?

– Я – ні. А ти?

– Я – мужчина. Я відповідаю за свої вчинки.

Вона помовчала хвилинку і додала тихше:

– Мій батько не вибачить мені.

– Саме батько… саме він.

– Ево!.. – почули нараз близько неї захриплий голос бабуні.

– Бабуню!

Широка, мов надуте вітрило, з розпростертими з-під шовкової мантилі обіймами, наступала бабуня Орелецька просто на них.

– Змилуйся, Ево, як можна мене так залишати! Я спала без надзору коло води і мало-мало не скотилася в глибінь, а ти пішла з паничем на прохід? Не подумала ти ані на хвилину, що мене могла і смерть коло води… Гніваюся, Ево…

Бабуня сильно засопіла.

– Не на прохід ходила я, бабуню, а в ліс, просто в «казку», і вертаємось звідтіля, як бачите. Успокійтесь, бабусенько, – успокоювала живо підхлібним голосом Ева. Юліян стояв мовчки.

– Слава Богу, що вам нічого не сталося. Чи не чули ви, як ми співали? Півголосом, стуленими устами… Пан Юліян Цезаревич прийшов мене відшукати у «посольстві» від о. добродія…

– І тепер прошу пань, – вмішався тут Юліян, – вертатись до хати. А що ми добродійку бабуню залишили на часок без огляду – це тільки моя вина.

– Не беріть на себе вини, пане Юліяне, я, може, ще більше винна, ви хотіли вертатись, а я… – докінчила молода дівчина.

Бабуня завернула припухлі від сну очі на молодця і всміхнулася ласкаво.

– Ева – пустунка, хто її не знає! А ви, як поважний мужчина, не зчудуєтеся, що стара бабуня аж сюди зайшла, щоб у холоднім затишку під лісом передріматися. Такі більші прийняття парохіян вимагають багато труду, надзору, то й мене утома з ніг звалила, то мушу конче лягти, щоб себе сном скріпити.

* * *

В хаті йшла забава між молоддю свобідно. Грали у «фанти» і напереміну танцювали. Коли бабуня й Ева з’явилися між гістьми, добрий настрій ще піднявся. О. Захарій повеселішав, бабуня Орелецька поплила у своїй фалдистій сукні між старші пані, якби щойно з другої кімнати вийшла, Юліян зайшов між чоловіче товариство. Він стежив очима за о. Захарієм, був блідий і поважний. Хотів з душпастирем на самоті поговорити кілька слів, але спочатку не було нагоди. Коли о. Захарій залишився на хвилину сам, він приступив до нього і заявив, що, коли буде можливо, він просив би висповідати його.

О. Захарій подався, майже заляканий, крок назад.

– Коли? – спитав.

– Хоч би і нині, отче.

– Тоді… – о. Захарій, приглянувшись молодцеві ліпше, спитав:

– Що з вами, Юліяне…? Ви бліді чи хорі, чи, може, маєте з ким поєдинок?

– Ні, нічого, я хочу свій останній тягар з душі зсунути.

– А, так? – відповів душпастир вже спокійніше. – Ви сьогодні не мали свого звичайного настрою. Хто тут винен?

Молодий чоловік здвигнув плечима.

– То зайдіть завтра зранку в шостій до церкви, бо я завтра й так декого сповідаю. Добре так?

Юліян збентежився.

– Я волів би вже нині, коли це було б можливо.

– Нині?

– Так. У вашій працівні. Вона для мене так, як церква… ще заки я додому вернусь.

– Коли ж ви їдете?

– Побачу. Маю ще деякі справи з Зарком полагодити. Я залишив хорого батька. Аж тепер прошибла мені думка, що він, може, числить години мого повороту, хоч і бажав собі, щоб я у сестри побував вісім день. Але він тяжко хорий. Тому, отче… – і не докінчив.

– Коли так, то як лише буде це можливо, сповню ваше бажання. Нехай трохи успокоїться молодь, старші відійдуть на супочинок, тоді побачимо.

* * *

Ніхто з гостей, ані домашніх, крім слуг надворі, не помітив, як несподівано знявся легкий вітер і враз з ним напливли з залісся чорні хмари. Заповідалась буря.

Їмості попрощалися і пішли із господинею дому на супочинок, а молоді панночки метушилися за Евою, помагали їй і службі зносити постіль на нічліг. Ева, попрощавшись наборзі з Юліяном та іншими гістьми, подалась з бабунею до спальні.

Юліян закинув поспішно пальто наопашки, приступив до о. Захарія попрощатися. Саме в тій хвилині прорізала сильна блискавиця темряву надворі, і вслід за тим ударив грім з таким лоскотом, що потряс цілим домом.

О. Захарій перехрестився.

– Ви куди, Цезаревичу?

– Додому, отче.

– Та що вам Господь дав, де я вас проти тучі пущу? До Зарків більше як година ходу. Переночуйте в нас, а раненько поговоримо, про що забажаєте.

Юліян хотів ще щось сказати, доказати, що такі ночі йому не першина, що при війську траплялося і гірше, але замовк. Шум вітру, що, мов борвій, сотнями крил розшалівся, втискався в найменшу щілину і дзвонив вікнами.

Оба мужчини лишилися в їдальні. Кожний з них стояв мовчки при вікні і дивився в темну ніч, переданий своїм думкам.

– Слава Богу, що люди мають хліб звезений, не замочить туча, – сказав о. Захарій півголосом до себе і склав побожно руки, мов до молитви.

– Ніхто не був би цього цієї ночі сподівався, – відповів Юліян, не зміняючи своєї пози при вікні.

– Температура цілої днини була душлива, парна, якесь напруження відчувалося, якби перед розривом невидних оков… – говорив далі о. Захарїй. – Щось і в природі добивається іноді до визволення. Я, наприклад, почувався сьогодні нездоровий на душі і тілі, щось мені розсаджувало груди.

Опісля приступив о. Захарій до свого любимця, заглянув йому в лице і сказав:

– Ходім до моєї робітні. Обіч неї я маю ще одну невелику кімнатку і там я вас поміщу на ніч. Але, – вдарив себе нараз в чоло, – ви, як зрозумів я вас, маєте щось на серцю і це треба скинути. Ходімо до робітні…

Оглядаючись за Юліяном, спитав якби мимоходом:

– Чи завдала вам Ева багато труду, коли ви шукали за нею? Заховалася далеко?

Юліян відповів коротко, що ні, пояснивши, що була над ставом, де сторожила над бабунею.

Оба пішли до знаної вже Юліянові робітні-святині, що знаходилася при кінці коридора, де свого часу відбувся договір щодо грошової позички на виїзд для його хорого батька.

О. Захарій, відчинивши двері до неї, підніс світло догори і попросив Юліяна ввійти в кімнату.

– Я лише візьму з шафи мій єпитрахиль і зараз прийду до вас.

В малій, мало освітленій кімнаті (одною невеличкою свічечкою, що догоряла) видніли по стінах півтемні обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста Спаса, ікона пресвятої Богородиці, кілька інших піввитертих картин святих, картина з хустиною св. Вероніки і старі богослужебні книги.

– Сідай або клякни, – обізвався поважно душпастир і перехрестився.

Юліян не сів, а зсунувся безшелесно до ніг душпастиря, заховав обличчя в єпитрахиль і клячав непорушно. Догоряло з легоньким тріскотом світло і в однім куті блимала дрібною цяточкою ледве помітна невгасна лампадка перед статуєю св. Анни.

Душпастир ждав мовчки. По якімось часі, мабуть, внутрішньої боротьби, Юліян підняв голову і сказав півголосом:

– Не так особі душпастиря складаю я свою сповідь, а більше батькові доньки його Еви… о. Захарію відкриваю я свою душу!

– Говори, сину.

Сповідь почалась та ставала щораз рівніша. Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу надворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар грому, що струсонув землею і покотився дальше, заглушив на мить довкола.

Коли сповідь скінчилася, з нею ніби враз затих і вітер. Душпастир заявив:

– Тобі прощається, сину. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину. Все решта залиши мені.