Бiй з демоном: Гельдерлiн, Кляйст, Нiцше
Stefan Zweig
Зарубiжнi авторськi зiбрання
У книжцi «Бiй з демоном: Гельдерлiн, Кляйст, Нiцше» С. Цвейг розповiдае про трьох ключових творцiв, провiсникiв XX столiття, якi, мабуть, вплинули на сучасне розумiння мистецтва, творчостi, релiгii чи не бiльше за всiх iнших.
«Цi три героiчних образи – Гельдерлiн, Кляйст i Нiцше – навiть у зовнiшнiй долi виявляють разючу подiбнiсть: так, нiби для них був складений один гороскоп. Всi трое гнанi якоюсь надпотужною… надприродною силою iз затишного «я» в згубний циклон пристрастi i передчасно закiнчують свiй шлях в жахливому потьмареннi розуму, в смертоносному сп'янiннi почуттiв – божевiллям або самогубством. Не пов'язанi зi своею епохою, не зрозумiлi своiм поколiнням, блиснувши, немов метеорит, вони мчать у нiч свого призначення… Вони самi пiд владою, вони… одержимi вищою силою, силою демонiчною…» – так автор говорить про своiх героiв.
Украiнською друкуеться вперше.
У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.
Стефан Цвейг
Бiй з демоном: Гельдерлiн, Кляйст, Нiцше
© О. В. Черевко, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
* * *
Професоровi Зигмунду Фрейду, збудливому розуму, проникливому збирачевi образiв, присвячую цей тризвук образотворчих дослiдiв
Я люблю тих, хто не вмiе жити. Вони не йдуть зi свiту, але переходять свiт.
Нiцше
Чим важчий шлях смертного до свободи,
Тим сильнiше вiн б’е по наших струнах.
Конрад Фердинанд Мейер
У цiй книзi, як i в попереднiй трилогii «Три майстри», знову об’еднанi за ознакою внутрiшньоi спiльностi портрети трьох поетiв; однак це внутрiшне об’еднання зводиться лише до порiвняння iхнiх образiв. Я не шукаю формулу духовного: я вiдтворюю форму духу. І, свiдомо поеднуючи в книзi кiлька таких образiв, дотримуюся взiрця художника, який пiдшукуе для своiх картин таке примiщення, де свiтло так поеднуе контрасти, що вирiзняе приховану аналогiю типажiв. Порiвняння завжди видаеться менi плiдним i навiть бiльше – творчим началом, i я охоче користуюся ним як методом, тому що його можна застосовувати без насильства. Воно збагачуе так само, як формула об’еднання, воно пiдносить всi цiнностi, приносить одкровення, що стають несподiваним рефлексом, i створюе глибину перспективи, наче рама навколо портрета. Цю пластичну таемницю знав уже перший портретист слова, Плутарх, i у своiх «Порiвняльних життеписах» вiн попарно зображував один грецький i один римський характер, для того щоб за особистiстю виразнiше виступив тип – його духовна тiнь. Того, що прославлений родоначальник цього мистецтва досяг в iсторико-бiографiчнiй царинi, я намагаюся досягти в близькiй iй сферi лiтуратурноi характеристики, i цi два томи повиннi бути лише першими в задуманiй мною серii, яку я хочу назвати «Будiвничi свiту. Типологiя духу». Та я далекий вiд намiру нав’язувати свiту генiя якусь застиглу систему. Пристрасний психолог, творчою волею пiдштовхнутий до творення образiв, я пiдпорядковую свое мистецтво лише вiльному потягу, а ваблять мене лише тi образи, з якими мене пов’язуе духовна спорiдненiсть. Цим внутрiшнiм спонуканням моi задуми певною мiрою обмеженi, i я анiтрохи про те не шкодую: неминуча фрагментарнiсть лякае лише того, хто у творчостi вiрить у системи i самовпевнено думае, що неосяжний свiт духу можна вимiряти циркулем; мене ж у цьому великому задумi приваблюе саме те, що вiн стикаеться з неосяжним i разом iз тим не ставить собi заздалегiдь жодних кордонiв. І ось повiльно i водночас пристрасно я споруджуватиму все ще допитливими руками випадково розпочату будiвлю, i нехай купол ii досягне небесноi митi, що невагомо нависае над нашим життям.
* * *
Цi три героiчних образи – Гельдерлiн, Кляйст i Нiцше – навiть у зовнiшнiй долi виявляють разючу подiбнiсть: так, нiби для них був складений один гороскоп. Всi трое гнанi якоюсь надпотужною, певною силою – надприродною силою iз затишного «я» до згубного циклону пристрастi i передчасно закiнчують свiй шлях у жахливому потьмареннi розуму, у смертоносному сп’янiннi почуттiв – божевiллям або самогубством. Не пов’язанi зi своею епохою, не зрозумiлi своiм поколiнням, блиснувши, немов метеорит, вони мчать у нiч свого призначення. Вони самi не знають про свiй шлях, про свою мiсiю, бо шлях iхнiй – iз безмежностi i в безмежнiсть; у миттевому злетi й падiннi вони ледь встигають торкнутися реального свiту. У них е щось надлюдське, якась сила понад iхньою власною силою веде iх; вони не панують над своею волею (i в жаху помiчають це у короткi миттевостi, коли прокидаеться iхне «я»). Вони самi пiд владою, вони (в двоякому сенсi цього слова) одержимi вищою силою, силою демонiчною.
Демонiчною. Це слово мандрувало крiзь безлiч значень i тлумачень, поки вiд давнього й початкового мiфiчно-релiгiйного уявлення дiйшло до наших днiв, i тому необхiдно дати йому iндивiдуальне тлумачення. Демонiчним я називаю вроджене, початково властиве людинi занепокоення, яке жене ii за межi власного «я», у безмежнiсть, у стихiю: немов природа, залишивши в кожнiй окремiй душi невiд’емну неспокiйну частку свого первiсного хаосу, напружено i пристрасно прагне назад у надлюдську i надпочуттеву стихiю. Демон вселяе в нас бродило – фермент, що набухае, напухае, напружуе, фермент, що кличе вiд спокiйного iснування до небезпеки, до безмежностi, до екстазу, до самозабуття i самознищення; у бiльшостi людей, у пересiчноi людини, ця дорогоцiнна i небезпечна частина душi швидко всмоктуеться i розчиняеться; тiльки в рiдкiснi митi – при кризах змужнiння, у мить, коли пiд впливом любовi або спраги зачаття внутрiшнiй космос охоплений хвилюванням, – це прагнення може вирватися з тiла, ця надмiрнiсть, це самозабуття проривае i наповнюе передчуттям навiть мiщанське, найбанальнiше iснування. Зазвичай урiвноваженi люди пригнiчують у собi фаустiвськi пориви, присипляють iх мораллю, притлумлюють працею, миряться з порядком: буржуа – споконвiчний ворог хаосу не тiльки у свiтi, але i в самих собi. Але в людинi вищого порядку – особливо в людинi творчiй – занепокоення продовжуе творчо панувати, втiлюючись у незадоволення буденнiстю; воно створюе в нiй «вище серце, здатне до муки» (Достоевський), допитливий розум, який, пiдносячись над самим собою, простягае космосу свою тугу. Все, що зрадницьки штовхае нас за межi нашого ества, наших особистих iнтересiв, до небезпеки, до невiдомого, до ризику, – все це виходить вiд демонiчноi частини нашого «я». Але цей демон е дружньою, доброчесною силою лише доти, поки ми ним керуемо, поки вiн служить нам стимулом напруги i сходження; але вiн стае небезпечним, коли напруга переходить вiдому грань, коли душа вiддаеться бунтiвному iнстинкту, вулканiчному початку демонiзму. Адже демон може досягти своеi вiтчизни, своеi стихii, безмежностi тiльки шляхом безжального руйнування всього граничного, земного тiла, в яке вiн вселився: вiн починае з розширення, але прагне до вибуху. Тому вiн вселяеться в людей, не здатних своечасно приборкати його, збуджуе в демонiчних натурах грiзне занепокоення, непереборною силою виривае кормило волi з iхнiх рук: безвольно поневiряються вони бурхливим морем, гнанi демоном до пiдводних скель своеi долi. Життеве занепокоення завжди е першою ознакою демонiчного занепокоення кровi, занепокоення нервiв, занепокоення розуму (тому демонiчними називають жiнок, якi сiють навколо себе неспокiй, сум’яття, фатальнi подii). Демонiчне завжди оточене грозовими хмарами, життевими небезпеками, пронизане духом трагiзму, подихом фатуму.
Так, кожна натхненна, кожна творча людина неминуче вступае у двобiй зi своiм демоном, i завжди це двобiй героiчний, завжди двобiй любовний, найвеличнiший двобiй людства. Однi поступаються його полум’яному натиску, як жiнка чоловiковi, вiддаються насильству його непереборноi сили, вiдчувають блаженство бути захопленими i пронизаним заплiднюючою стихiею. Іншi втихомирюють його i заковують його гаряче, тремтливе тiло кайданами своеi холодноi, безстрашноi, цiлеспрямованоi чоловiчоi волi; цiле життя тривають цi обiйми полум’яноi ворожнечi i любовноi боротьби. У художника i в його творчостi ця велична боротьба стае образною: до останнього нерва трiпоче його творчiсть гарячим диханням, чуттевим тремтiнням шлюбноi ночi духу з його вiчним спокусником. Лише у художника слова демонiзм з мороку почуттiв може вирватися до слова i до свiтла, i найвиразнiше дiзнаемося ми його пристраснi риси в переможеному, приборканому демоном поетi. Представниками цього типу я вибрав образи Гельдерлiна, Кляйста i Нiцше, як найзнаменнiшi в нiмецькому свiтi. Бо там, де самовладно пануе демон, створюеться особливий полум’яно-поривчастий пiднесений тип мистецтва: сп’янiле мистецтво, екзальтоване, гарячкове, надмiрно творче, iз судомними злетами духу, спазмами й вибухами, вакханалiею i самозабуттям, «манiею» грекiв, священним, пророчим, пiфiчно[1 - Пiфiчно. Пiфiя – в Стародавнiй Грецii жриця-вiщунка в храмi Аполлона в Дельфах; пророкувала, дихаючи п’янкими парами, якi пiднiмалися з ущелини скелi (звiдси вираз «пiфiчнi пари»).] несамовитим. Надмiрнiсть завжди служить першою, незаперечною ознакою цього мистецтва, вiчне прагнення перевершити самого себе, переступити крайнi межi, досягти безмежностi, споконвiчноi прабатькiвщини всього демонiчного. Гельдерлiн, Кляйст i Нiцше належать до роду Прометидiв, який полум’яно розривае гранi життя, буремно долае будь-яку форму i знищуе себе в надлишковому екстазi: в iхнiх очах виразно мерехтить чужий, гарячковий погляд демона, i вiн говорить iхнiми вустами. Вiн продовжуе говорити з iхнiм зруйнованим тiлом i тодi, коли згасае в ньому дух, коли вже нiмi цi вуста: саме тодi, коли iхня змучена душа розриваеться, не витримавши непосильноi напруги, стае доступним погляду цей страшний гiсть iхнього ества: нiби крiзь розщелину бачиш бездонну прiрву, де звив собi гнiздо демон. Саме на заходi iхнього духу раптово, пластично розкриваеться в них глибоко прихована в кровi демонiчна сила.
Щоб цiлком усвiдомити таемничу природу переможеного демоном поета, щоб усвiдомити сутнiсть самого демонiзму, я, вiрний своему методу порiвняння, непомiтно протиставив трьом трагiчним героям iхню протилежнiсть. Але поетовi демонiчного натхнення не можна протиставляти поета, скажiмо, недемонiчного: немае великого мистецтва без демонiзму, без слова, викраденого у початковоi музики свiту. Нiхто не довiв цього переконливiше, нiж заклятий ворог усього демонiчного, який i в життi ставився до Гельдерлiна з суворим осудом, – нiж Гете, котрий одного разу сказав Екерманну: «Будь-яка творчiсть вищого порядку, всяке визначне aper?u[2 - Зауваження, огляд (фр.).] не перебувае в чиiйсь владi i пiдноситься над усiма земними силами». Немае великого мистецтва без iнспiрацii, без натхнення, а будь-яке натхнення йде з областi пiдсвiдомого, потойбiчного, дае знання поза нашою свiдомiстю. Справжнiм антагонiстом екзальтованого, своею надмiрнiстю вiдiрваного вiд самого себе, божественно-безмежного поета уявляеться менi поет, який пануе над своiм розмахом, поет, надiлений земною волею приборкувати i спрямовувати до мети вiдмiряну йому демонiчну силу. Бо демонiзм, вища могутнiсть i прабатько всякоi творчостi, водночас абсолютно позбавлений напрямку: вiн спрямований у безмежнiсть, у початковий хаос, з якого й виник. І високе, аж нiяк не менш цiнне мистецтво створюеться, коли художник пiдпорядковуе цю первiсну мiць своiй людськоi силi, знаходить iй земну мiру i направляе ii своею волею, коли вiн, у дусi Гете, «повелiвае» поезiею i «неспiвмiрне» перетворюе в творче начало. Коли вiн стае володарем демона, а не його рабом.
Гете: вимовивши його iм’я, ми вже назвали полярно протилежний тип, незрима, але потужна присутнiсть якого вiдчуваеться в цiй книзi. Гете не тiльки як дослiдник природи, як геолог був «противником всього вулканiчного», – i в мистецтвi вiн ставив еволюцiйний шлях вище вибухiв натхнення i з не притаманною йому i майже озлобленою рiшучiстю боровся зi всяким насильством, з судомою, з усiм вулканiчним, коротко кажучи – з демонiзмом. І саме ця його озлоблена вiдсiч найпереконливiше доводить, що i для його творчостi боротьба з демоном була питанням iснування. Бо тiльки той, хто зустрiвся в життi з демоном, той, хто, здригаючись, заглянув йому в очi, хто випробував цi тортури, лише той може вiдчувати в ньому такого небезпечного ворога. Мабуть, у затiнках своеi юностi Гете довелося, вирiшуючи питання життя i смертi, зiткнутися з цiею небезпекою, – про це свiдчать пророчi образи Вертера-Кляйста i Тассо-Гельдерлiна i Нiцше – образи, створенням яких вiн вiдвернув вiд себе iхню долю. І вiд цiеi жахливоi зустрiчi у Гете на все життя залишилося озлоблене благоговiння i неприхований страх перед смертельною силою великого супротивника. Магiчним поглядом вiн пiзнае кровного ворога в усякому образi i втiленнi: у музицi Бетховена, у «Пентесiлеi» Кляйста, у трагедiях Шекспiра (якi вiн, зрештою, не в змозi був розкривати: «це б мене вбило»), i чим дiяльнiше вiн прагне до творення i самозбереження, тим дбайливiше, тим боязкiше вiн його уникае. Вiн знае, до чого призводить влада демона над людиною, тому вiн захищаеться сам i марно застерiгае iнших: Гете витрачае стiльки ж героiчних сил на самозбереження, скiльки поети, одержимi демоном, на самознищення. І в цьому поединку вiн бореться за найвищу свободу: вiн захищае свою мiру вiд безмiрного, вiн прагне досягти межi, а вони – лише безмежностi.
Саме в цьому сенсi, але аж нiяк не в сенсi суперництва (в життi воно iснувало), я протиставив образ Гете цим трьом поетам i служителям демона: я вiдчував потребу пiдняти сильний «голос проти», аби екзальтована, титанiчна творчiсть, перед якою я схиляюсь, вiдтворюючи образи Кляйста, Гельдерлiна i Нiцше, не здавалася единим або найпiднесенiшим, у сенсi порiвняльноi оцiнки, мистецтвом. Саме зiставлення його з протилежним типом творчостi розкривае проблему духовноi полярностi в найбiльш яскравiй формi. Тому, мабуть, не зайвим буде наочно уявити цю iманентну антитезу в деяких ii вiдносинах. Майже з математичною точнiстю розгортаеться цей контраст iз загальноi формули аж до найдрiбнiших подiй iнього чуттевого життя: тiльки порiвняння Гете з його демонiчними антагонiстами, порiвняння двох вищих форм духовних цiнностей, проливае свiтло на суть проблеми.
Вiдiрванiсть вiд свiту – ось що перш за все звертае нашу увагу в образах Гельдерлiна, Кляйста i Нiцше. Кого демон тримае в руках, того вiн вiдривае вiд дiйсностi. Нiхто з них не мае нi дружини i дiтей (так само, як iхнi брати по кровi Бетховен i Мiкеланджело), нi майна i даху над головою, нi постiйноi професii, нi забезпеченого становища. Вони – мандрiвнi натури, мандрiвники свiту, стороннi люди, знедоленi, диваки, i вони ведуть абсолютно анонiмне iснування. У них немае нiчого свого на землi: нi Кляйст, нi Гельдерлiн, нi Нiцше не мають власного лiжка, нiщо iм не належить: вони сидять на чужому стiльцi i пишуть за чужим письмовим столом, кочують з однiеi чужоi кiмнати в iншу. Нiде вони не пускають корiння, i навiть Ерос не пов’язуе на тривалий час тих, хто заручився з ревнивим демоном. Їх дружнi зв’язки розпадаються, iх суспiльне становище руйнуеться, iхнi твори не приносять iм прибутку: вони завжди стоять перед порожнечею, працюють задарма. Їхньому iснуванню властиве щось хаотичне, щось вiд неспокiйних метань, падаючих зiрок, тодi як життя Гете рухаеться по правильнiй, замкнутiй орбiтi. Гете пускае мiцне корiння, i воно розгалужуеться все глибше, все ширше. У нього е дружина i син, онуки, жiнки прикрашають його життя, вiн мае невелике, але достатне число друзiв, котрi оточують його кожноi митi. Вiн живе в повному достатку, у просторому будинку, який вiн наповнюе колекцiями, вiн живе в теплiй, затишнiй славi, що понад пiвстолiття окутуе його iм’я. У нього е посада i високе звання, вiн таемний радник i Exzellenz[3 - Почесний титул, який нiмецька влада надавала сановникам. (Прим. перекл.).], всi ордени земноi кулi виблискують на його широких грудях. У ньому зростае земна сила тяжiння так само, як у них сила духовного польоту, вiн стае все бiльш осiлим i з роками все бiльш постiйним (тодi як у тих розвиваеться пристрасть до мандрiвок, i вони нишпорять по землi, як зацькованi звiрi). Там, де вiн стоiть, – центр його «я» i водночас духовний центр народу; володiючи твердою точкою опори, спочиваючи в дiяльностi, вiн охоплюе всесвiт; його зв’язки поширюються далеко за межi людського свiту: вiн доходить до рослин, тварин i камiння й творчо поеднуеться зi стихiею.
Так на схилi свого життя твердо стоiть у буттi могутнiй володар демона (тодi як iншi шматують себе на частини, подiбно Дiонiсу). Життя Гете – стратегiчно обдумане завоювання свiту, тодi як вони героiчно вступають у необдуманi сутички i, вiдтиснутi iз землi, бiжать у безмежнiсть. Їм треба вiдiрватися вiд земного, щоб стати причетними до вiчного – Гете ж нi на крок не ступае iз землi, щоб досягти безмежностi: повiльно, терпляче вiн притягуе ii до себе. Вiн чинить як розважливий капiталiст: щорiчно вiдкладае солiдну суму досвiду як духовний прибуток i, як турботливий купець, акуратно розносить його по поличках у своiх «Щоденниках» i «Анналах». Його життя приносить дохiд, як поле урожай. Вони ж дiють як гравцi: з пишнiстю байдужостi до свiту вони ставлять на карту все свое буття, все iснування, виграючи нескiнченнiсть i нескiнченнiсть програючи, – повiльне накопичення доходу, збирання прибутку в скарбничку демона iм ненависне.
Життевий досвiд, у якому для Гете втiлюеться сутнiсть iснування, в iхнiх очах не мае жодноi цiни: страждання не вчить iх нiчому, окрiм загострення почуттiв, i вони проходять свiй шлях мрiйниками, якi втратили самих себе, святими диваками. Навпаки, Гете невпинно вчиться, книга життя для нього – завжди розкритий пiдручник, що вимагае терплячого, сумлiнного засвоення, рядок за рядком; вiн завжди вiдчувае себе учнем, i тiльки на схилi рокiв вiн наважуеться вимовити знаменнi слова: «Життя я вивчив. Боги, продовжiть менi строк».
Вони ж переконанi, що життя недоступне вивченню, та й не варте того вивчення: властиве iм передчуття вищого буття для них важливiше, нiж будь-яке сприйняття i чуттевий досвiд. Що не звучить вiд iхнього генiя, того для них не iснуе. Лише вiд його сяючоi повноти беруть вони свою частку, тiльки зсередини, тiльки з розпаленого почуття черпають вони напругу i пiдйом. Вогонь стае iхньою стихiею, полум’я – iхньою дiяльнiстю, i ця полум’янiсть пожирае iхне життя без останку. Кляйст, Гельдерлiн, Нiцше самотнiшi, бiльше чужi землi, бiльше покинутi наприкiнцi, нiж на зорi свого життя, тодi як у Гете щогодинна остання мить – найконцентрованiша. Лише демон у них мiцнiе, лише безмежнiсть пронизуе iх все глибше i глибше: е злиднi життя в iхнiй красi i краса в злиднях щастя.
Ця полярна протилежнiсть життевоi установки при глибокiй внутрiшнiй спорiдненостi генiiв породжуе рiзну оцiнку дiйсностi. Демонiчна натура зневажае реальнiсть як неповноцiнну; всi вони – Гельдерлiн, Кляйст, Нiцше – кожен на свiй лад – е бунтiвниками, бунтiвниками проти iснуючого порядку. Вони краще зламаються, але не зiгнуться; до останнього смертельного удару вони залишаються непохитно непримиренними. Тому вони е (чудовими!) трагiчними характерами, iхне життя – трагедiею. Навпаки, Гете – такий зрозумiлий самому собi! – зiзнаеться Цельтеру[4 - Цельтер Карл Фрiдрiх (1758—1832) – нiмецький музикант, педагог, композитор. Поклав на музику багато вiршiв Гете.], що вiн не створений бути трагiком, «бо його натура здатна миритися». Вiн не прагне, як вони, до вiчноi вiйни: сам «охоронна i миролюбна сила», вiн хоче примирення i гармонii. Вiн пiдкоряеться життю – з почуттям, яке не можна назвати iнакше, як релiгiйним, – пiдпорядковуеться йому як вищiй силi, перед якою вiн схиляеться у всiх ii формах i фазах. «Що б не було, життя все ж гарне». А iм, замученим, зацькованим, гнаним демоном по всьому свiту, – найменше iм властиво надавати дiйсностi таку високу цiну або взагалi будь-яку цiну: вони визнають тiльки безмежнiсть i единий шлях до неi – мистецтво. Тому мистецтво вони ставлять вище за життя, поезiю вище дiйсностi. Подiбно до Мiкеланджело, невтомно, запекло, палаючи похмурим полум’ям фанатичноi пристрастi, крiзь тисячi кам’яних брил пробивають вони темну шахту свого буття в пошуках дорогоцiнноi руди, що виблискуе в безоднi iхнiх мрiй, – а Гете (як Леонардо) вiдчувае мистецтво лише як частку, як одну з тисячi прекрасних форм життя, не менш цiнну, нiж наука, нiж фiлософiя, але все ж тiльки частку, одну з активних частинок свого життя. Тому у демонiчних поетiв форми стають все iнтенсивнiшими, у Гете – бiльш екстенсивними. Вони розвивають у своему ествi велич однобiчностi, абсолютноi безумовностi, тодi як Гете – всеосяжну унiверсальнiсть.
Ця любов до буття спрямовуе всi зусилля антидемонiчноi натури Гете до досягнення стiйкостi, до мудрого самозбереження. Це презирство до реального буття у демонiчних натур навертае всi помисли до гри, до небезпеки, до насильницького саморозширення – i призводить до самознищення. У Гете всi сили доцентровi, спрямованi вiд периферii до центру, у них чиясь сильна воля створюе вiдцентровий рух, що виходить з внутрiшнього кола життя i невблаганно його розривае. І це прагнення вилитися i перелитися в безформнiсть, у свiтовий простiр виражаеться найбiльш наочно в iхнiй схильностi до музики. Там вони можуть цiлком безформно, цiлком безмежно струмувати у своiй стихii: якраз наприкiнцi Гельдерлiн i Нiцше i навiть суворий Кляйст пiдпадають пiд ii чари. Розум остаточно розчиняеться в екстазi, мова – у ритмi: зазвичай (так було i у Ленау[5 - Ленау Нiколаус (справжне iм’я Франц Нiмбш фон Штреленау) (1802—1850) – австрiйський поет. Романтична лiрика, поеми «Савонарола», «Ян Жижка», «Альбiгойцi» i iн.]) музика оточуе полум’ям падiння демонiчного духа. Гете, навпаки, до музики «ставиться недовiрливо»: вiн боiться ii привабливоi сили, що вiдволiкае волю вiд дiйсностi, i в години бадьоростi протиставляе iй (навiть музицi Бетховена) рiшучу вiдсiч; вiн вiддаеться iй лише в години слабкостi, хвороби, любовi. Його справжня стихiя – це малюнок, пластика, все, що пропонуе певнi форми, ставить перепони розпливчастостi, безформностi, все, що стримуе розчинення, розкладання, випаровування матерii. Якщо вони люблять все розкуте, те, що веде до свободи, повертае до хаосу почуттiв, то його мудрий iнстинкт самозбереження тягнеться до всього, що сприяе стiйкостi iндивiда, закономiрностi, нормi, формi та порядку.
Ще сотнею порiвнянь можна було б пояснити цей творчий контраст мiж господарем i рабами демона: я наведу ще лише геометричне, як найяскравiше. Життеву формулу Гете визначае коло: замкнута крива, повна заокругленiсть, повне охоплення буття, постiйне повернення до себе, завжди однакова вiдстань вiд стiйкого центру до нескiнченностi, всебiчний розвиток зсередини. Тому в його життi немае кульмiнацiйноi точки, немае вершини творчостi – завжди i скрiзь рiвномiрно в часi i в просторi зростае його дух, наближаючись до нескiнченностi. Формулу демонiзму виражае не коло, а парабола; швидкий, поривчастий злiт у височiнь, у нескiнченнiсть, крутий пiдйом i рiзкий спуск. Їхня найвища точка (в поезii i в життi) передуе неминучому падiнню: понад те – вона нiби таемниче зливаеться з ним. Тому загибель демонiчних натур, загибель Гельдерлiна, Кляйста, Нiцше е iнтегральною частиною iхньоi долi. Лише вона завершуе iхнiй душевний портрет як падiння параболи геометричну фiгуру. Смерть Гете, навпаки, тiльки непомiтна частинка в закiнченому колi, вона не додае до його життя нiчого iстотного. Справдi, вiн вмирае не iхньою мiстичною, героiчно-легендарною смертю, а звичайною смертю патрiарха (якiй легенда марно намагаеться надати щось пророче, символiчне одкровення «Бiльше свiтла!»). Таке життя мае один певний кiнець: воно завершене в собi; життя ж демонiчних поетiв завершуеться загибеллю: у них палаюча доля. Смерть винагороджуе iх за злиднi життя i передае мiстичну силу: хто проживае життя як трагедiю, той вмирае смертю героя.
Палка самопожертва аж до розчинення в стихii, жагуче самозбереження в iм’я самотворення – обидвi форми боротьби з демоном вимагають героiчного серця, обидвi обiцяють великi перемоги. Життева повнота Гете i творча загибель демонiчних поетiв – i те й iнше – вирiшуе, хоча i в рiзних образах, одну i ту ж задачу, едине завдання особистостi: ставити невимiрнi вимоги буттю. Якщо я протиставив тут цi два типи, то лише для того, щоб символiчно змалювати двоякий вигляд духовноi краси, – аж нiяк не для того, щоб пiдказувати порiвняльну оцiнку, i найменше для того, щоб пiдтримувати похiдне – i до того ж найбiльш банальне – клiнiчне пояснення: Гете втiлюе здоров’я, а вони – хворобу, Гете – норма, а вони – патологiя.
Слово «патологiчний» мае сенс лише поза межами творчостi, у нижчому свiтi, бо хвороба, що створюе безсмертне, вже не хвороба, а вища форма здоров’я. І якщо демонiзм стоiть на рубежi життя i навiть схиляеться в бiк недосяжного i недосягнутого, вiн все ж залишаеться iманентним субстратом людського i не виходить за межi природного. Бо i сама природа, тисячолiттями незмiнно видiляе насiнню певний час для визрiвання, i плоду в утробi матерi вiдмiряе точний строк, – вона, прообраз всiх законiв, знае такi демонiчнi митi, i вона знае виверження i вибухи: у грозах, у циклонах, у катаклiзмах – вона дае свободу руйнiвним силам, що тягнуть ii до самознищення. І вона ж переривае – щоправда, нечасто, так само нечасто, як з’являються в середовищi людства демонiчнi люди! – свою розмiрену ходу, – але тiльки в цi митi ii надмiрностi ми пiзнаемо повноту ii мiри. Лише те, що у виняткових випадках розширюе наш кругозiр, лише в жаху перед новою силою зростають нашi почуття. Тому виняткове служить мiрилом усього великого. І завжди – навiть в найбiльш грiзних, найнебезпечнiших видах – творче начало залишаеться цiннiстю вищою вiд всiх iнших цiнностей, сенсом вищим всiх помислiв.
Зальцбург, 1925
Гельдерлiн
Важко смертному пiзнати блаженних.
«Смерть Емпедокла»[6 - Емпедокл (V ст. до н. е) – грецький фiлософ (жив у Сицилii), автор фiлософськоi поеми «Про природу». За легендою, видавав себе за чудотворця i кинувся у кратер Етни, щоб довести свою божественнiсть. «Смерть Емпедокла» – назва трагедii Гельдерлiна.]
Священний сонм
…земля у темрявi i холодi
бачили б ви, вигризли б душу бiди,
якби не посилали боги iнколи
юнакiв таких благих,
якi вiдновлюють життеву свiжiть.
«Смерть Емпедокла»
Нове дев’ятнадцяте столiття не любить свою ранню юнiсть. Народилось вогняне поколiння: полум’яно i смiливо пiднiмаеться воно з розпушеного грунту Європи, одночасно з рiзних сторiн, назустрiч зорi новоi свободи. Фанфари революцii пробудили цих юнакiв, блаженна весна духу, нова вiра полум’янить iхнi душi. Неможливе раптом стало близьким, вся мiць i пишнiсть свiту стали здобиччю кожного смiливця, вiдтодi як двадцатитрирiчний Камiль Демулен[7 - Демулен Камiль (1760—1794) – французький журналiст i полiтичний дiяч. Активно боровся за повалення королiвськоi влади. Однодумець Ж. Дантона, разом iз яким намагався перешкодити поглибленню революцii. Страчений за вироком революцiйного трибуналу.] одним вiдважним жестом зруйнував Бастилiю, вiдтодi як по-юнацьки стрункий адвокат з Арраса – Робесп’ер[8 - Робесп’ер Максимiлiан (1758—1794) – дiяч Великоi французькоi революцii, один iз керiвникiв якобiнцiв. В 1793 р. фактично очолив революцiйний уряд, зiграв величезну роль у розгромi внутрiшньоi i зовнiшньоi контрреволюцii. У той же час наносив удари i по лiвим громадським силам. Страчений термiдорiанцями.] – ураганом декретiв змусив тремтiти iмператорiв i королiв, вiдтодi як скромний корсиканський капiтан – Бонапарт – мечем розмежував Європу на власний розсуд i руками авантюриста захопив найкоштовнiшу корону свiту. Їхнiй час настав, час юних: подiбний першiй нiжнiй муравi пiсля першого весняного дощу, раптово сходить цей героiчний посiв свiтлого, натхненного юнацтва.
Одночасно у всiх краiнах пiднiмаеться вiн iз поглядом, зверненим до зiрок, i прямуе через порiг нового столiття немов у власне царство. Вiсiмнадцяте сторiччя, здавалося iм, належало мудрецям i старцям, Вольтеру i Руссо, Лейбнiцу[9 - Лейбнiц Готфрiд Вiльгельм (1646—1716) – нiмецький фiлософ-iдеалiст, математик, фiзик, мовознавець. Засновник i президент (з 1700) Берлiнського наукового товариства. У дусi рацiоналiзму розвинув вчення про природженi здатностi розуму до пiзнання вищих категорiй буття i загальних i необхiдних iстин логiки i математики. Один з творцiв диференцiйного обчислення.] i Канту, Гайдну i Вiланду[10 - Вiланд Крiстофер-Мартiн (1733—1813) – нiмецький письменник, автор романтичного епосу «Оберон», виховного роману «Агатон».], повiльним i терплячим, великим i вченим: тепер черга за юнiстю i смiливiстю, нетерпiнням i пристрастю. Потужно здiймаеться бурхлива хвиля: з часiв Ренесансу Європа не бачила чистiшого духовного пiдйому, прекраснiшого поколiння.
Нове столiття не любить свою смiливу молодiсть, воно боiться ii повноти, сповненоi недовiрливого трепету перед екстатичною силою ii надлишку. І залiзною косою воно немилосердно косить свiй весняний посiв. Сотнi тисяч смiливцiв забирають наполеонiвськi вiйни, аж п’ятнадцять рокiв смертоносний млин перемелюе найблагороднiших, найсмiливiших, найбiльш життерадiсних представникiв усiх народiв, i земля Францii, Нiмеччини, Італii, аж до снiгових полiв Росii i пустель Єгипту, скроплена i напоена iхньою трепетною кров’ю. І наче не тiльки це юнацтво, цей цвiт найактивнiшого населення воно б хотiло вбити, але i сам дух юностi: самовбивча лють накривае не лише солдатiв, учасникiв вiйни, – а й мрiйникiв i спiвакiв, якi юними переступили порiг столiття, ефебiв духу[11 - Ефеби – в Стародавнiх Афiнах юнаки вiд 18 до 20 рокiв, якi проходили обов’язкове вiйськове навчання i отримували загальну освiту пiд керiвництвом спецiально видiлених державою наставникiв.], блаженних спiвцiв; на найсвiтлiших представникiв юного поколiння пiднiмае воно нищiвний меч. Нiколи за такий короткий час не приносилася в жертву настiльки велична гекатомба поетiв i художникiв, як на зорi нового столiття, яке Шиллер, ще не передчуваючи близькостi своеi фатальноi години, вiтав гучним гiмном. Нiколи не знiмала доля бiльш суворих жнив чистих i рано вiдкритих образiв. Нiколи вiвтар богiв не був такий рясно зрошений божественною кров’ю.
Рiзноманiтна iхня смерть, але для всiх передчасна, всiм судилася в час найвищого внутрiшнього пiднесення. Перший, Андре Шенье[12 - Шенье Андре Марi (1762—1794) – французький поет i публiцист. В елегiях вiдтворив свiтлий свiт Еллади.], юний Аполлон, в якому для Францii воскрес еллiнiзм, в останнiй каретi терору здiйснив свiй останнiй шлях: ще один день, один-единий день, нiч з восьмого на дев’яте термiдора[13 - Термiдор —11-й мiсяць (19/20 липня – 17/18 серпня) французького республiканського календаря (1793—1805). В iсторичнiй науцi – термiн, що позначае контрреволюцiйний переворот 27—28 липня (9 термiдора) 1794 р., який скинув якобiнську диктатуру i поклав початок контрреволюцiйному терору.], – i вiн був би врятований вiд кривавоi плахи i повернутий своiм антично чистим звукам. Але фатум його не пощадив, i його, i iнших: жорстокою волею, як Гiдра, вiн знищив цiле поколiння.
