Миколка i Василько прошмигнули на господарчий двiр i роззирнулися. Тут стояли розкиданi залiзнi лiжка, старi тумбочки й дерев’янi вiшаки для пальт. Злiва пiд парканом лежали зламанi лави i поруч одна полагоджена. Двiрник дядя Семен у вiльний час приходив сюди i щось лагодив. «Речi повиннi жити довше, нiж люди!» – приказував вiн, коли хтось знаходив його пiд час роботи над черговою тумбочкою або лавою.
Василько, почувши цi слова вiд дядька Семена вперше, дуже здивувався.
«Неправильно це, – подумав вiн. – Люди повиннi жити довше, нiж речi».
– Дивися! – Миколка схопив Василька за руку.
Василько озирнувся i побачив знайомий полотняний мiшок, приставлений до стiни цегляного будинку для смiття.
Обидва пiдiйшли швидким кроком. Розв’язали в чотири руки шнурок, яким був зав’язаний мiшок, i запустили в нього руки.
На обличчi Василька з’явилася усмiшка, коли його пальцi намацали i пiзнали ту саму дерев’яну вантажiвочку.
Миколка задумливо захитав головою. Подивився на друга.
– Давай зараз його переховаемо, а ввечерi, коли людей буде менше, вiднесемо до мене додому!
– Давай! – погодився Василько.
Вони винесли мiшок iз господарського двору i сховали у кущах, мiж лiкарняним дерев’яним парканом i старою, давно не фарбованою альтанкою.
– Я тобi у вiконце камiнець кину! – пообiцяв Миколка. – Коли стемнiе!
Василько кивнув. Настрiй у нього був гарний.
– Васько! Де ж ти ходиш! – донiсся до нього з порога лiкарнi дзвiнкий голос медсестри Тамари.
Вона махнула йому правою рукою, а лiвою показувала якiсь вiтамiни.
Василько попрощався з другом i побiг до лiкарняного порога.
* * *
За вiконцем стемнiло. Василько лежав у лiжку i читав книжку про Гаррi Поттера. Коли маленький камiнчик дзвiнко вдарив у шибку, хлопчик здригнувся. Але переляк минув зразу ж. Вiн згадав про свою домовленiсть iз Миколкою. Швидко пiднявся, одягнувся i вiдчинив вiкно.
– Давай! – почув вiн iз темряви голос друга.
Василько зiстрибнув униз на м’яку, вкриту травою землю. Нiхто не почув, як вiн стрибнув i приземлився. Вони з Миколкою поспiшили до кущiв мiж дерев’яним лiкарняним парканом i старою альтанкою. Пiдняли мiшок i, обережно притримуючи, щоб не впав, спустили його на iнший бiк паркану. Потiм перелiзли самi.
– Куди його тепер? – запитав пошепки Василько.
– Несiмо до мене! Тут поруч, двi трамвайнi зупинки.
– А батьки? – засумнiвався Василько.
– Вони на заробiтках, за кордоном. Я у бабусi живу. Вона вже спить.
За двадцять хвилин, втомленi i спiтнiлi вiд нелегкоi своеi ношi, вони зупинилися перед хвiрткою, за якою спав, загасивши всi своi вiкна, присадкуватий одноповерховий будиночок.
– А ключ у тебе е? – запитав свого друга Василько.
– А ми не зачиняемося, – прошепотiв Миколка. – Пiднiмай i ходiмо!
Коли вхiднi дверi зачинилися за ними, вони немов самi в темному мiшку опинилися.
– А куди далi? – пошепки запитав Василько, з останнiх сил пiдтримуючи обома руками мiшок знизу.
Миколка потяг за собою далi в темряву i мiшок, i Василька, який його пiдтримував. Рипнули дверi, i вони опинилися в кiмнатi, де хоч i не було свiтла, але з вiкна падали вiдблиски вуличних лiхтарiв.
Опустили мiшок, i поки Василько стомлено позiхав, Миколка ввiмкнув настiльну лампу iз зеленим абажуром. Їi свiтло нiжно осяяло обох хлопчикiв i сiрий полотняний мiшок, поставлений прямо посеред кiмнати на пофарбованiй коричневою фарбою дощатiй пiдлозi.
– А бабуся не прокинеться? – злякано запитав Василько, озираючись на дверi в коридор. Дверi були суцiльнi, без скла.
– У бабусi будильник на третю годину ночi поставлено, – спокiйно вiдповiв Миколка.
– Вона так рано встае?
– Нi, iй о третiй годинi ночi треба таблетки випити, а потiм знову о сьомiй ранку. Вони iй жити допомагають.
– Таблетки? – здивувався Василько.
Миколка ствердно кивнув. Потiм опустив погляд на мiшок i махнув рукою.
– Давай, – сказав. – Треба подивитися, що там!
Вони акуратно витягли з мiшка одну за одною всi iграшки. І ляльки, i лiтаки, i машини, i навiть вiдерце для пiсочницi з вiдiрваною ручкою.
– І вони хотiли все це викинути! – похитав головою Миколка. – Давай, як дядько Семен, все лагодитимемо, а потiм назад вiднесемо!
Василько задумався. І уявив собi цiлу палату вилiкуваних, тобто полагоджених iграшок. І уявив себе iх лiкарем.
– Почнiмо iз вантажiвки! – рiшуче сказав Миколка i, вийшовши на хвилину в темний коридор, повернувся зi скринькою iнструментiв.
– Стукатимемо – твою бабусю розбудимо! – промовив Василько.
– Так, ти маеш рацiю, – погодився Миколка. – Тодi давай поки знiмемо з ляльок одяг i виперемо. У бабусi спецiальна каструля е з палицею i пральний порошок. На кухнi.
Василько погодився, i, знявши з лялькових хлопчикiв i дiвчаток одяг, який не прався багато рокiв, вони пiшли на кухню. Пiшли, навiть не вимкнувши нiжне зелене свiтло настiльноi лампи. Або ж не хотiли, щоб iграшки знову боялися темряви. Адже в темному мiшку iм напевно було страшно.
Вранцi бабуся довго не могла зрозумiти, що це за такi маленькi сукнi та штанцi сушаться на бiлизняний мотузцi над палаючою газовою плитою. Потiм, зайшовши в кiмнату i спiткнувшись об полагоджену дерев’яну вантажiвку, вона скрикнула. І розбудила хлопчикiв, якi задрiмали пiд ранок на старому шкiряному диванi.
– Господи! – сплеснула вона руками, впiзнавши Василька. – Тебе ж шукатимуть! Мiлiцiю покличуть! Нумо швидко збирайся назад!
– Я з ним, – сказав, протираючи соннi очi, Миколка. – Ми лiкарнянi iграшки полагодили. Зараз назад вiдвеземо.
– Ось воно що! – знову вголос здивувалася бабуся, опустивши погляд на голих ляльок, що сидiли пiд стiною. – Але ж перед тим, як на вулицю виходити, треба вдягнутися теплiше.
А за вiкном свiтило ранкове сонце, i його нiжнi, вже теплi променi бiгали по бабусиних щоках, по руках, носах i навiть очах Миколки i Василька. Вони мружилися, нахиляли голови ближче до ляльок, поки вдягали iх у все чисте.
