Володимир Мономах
Наступного року Мономах переходить на княжіння до Смоленська, а через деякий час посідає князівський стіл у Володимирі на Волині. 1076 року він був відправлений київським князем Святославом Ярославичем з дипломатичним дорученням до Польщі. Допомагаючи Болеславу Сміливому в його війні з чехами, Мономах рушив у похід на місто Глогов, розташоване у «Чеському лісі». Ця воєнна кампанія тривала довгих чотири місяці.
Великим дипломатичним успіхом Всеволода Ярославича став шлюб Володимира (близько 1074/1075 р.) з дочкою англо-саксонського короля Гаральда ІІ, який загинув 1066 року, Гідою (Гітою) Гаральдівною. Про цю подію є згадки в скандинавських сагах. Данський хроніст Саксон Грамматик (помер близько 1220 р.) завважує, що цей шлюб було укладено за посередництва данського короля Свена Естриденсена (1047–1076 рр.).
Київський княжий двір підтримував тісні зв’язки з королівськими домами Скандинавії та Західної Європи. Мовних бар’єрів тоді не існувало. Всеволод Ярославич, який в 1077 році став великим київським князем, за словами Володимира Мономаха, «дома сидячи», опанував і вільно володів п’ятьма іноземними мовами. Ми не знаємо достеменно скількома мовами володів сам Мономах, але годі сумніватися в тому, що він поступався в цьому своєму батькові.
Близько 1076 року у подружжя Мономахів народився первісток – син Мстислав, якого Володимир називає «дитям новгородським», через те, що той тривалий час (у 1088–1094 рр. та 1096–1117 рр.) князював у Новгороді. Влітку 1077 року Володимир разом з батьком пішов війною на Полоцьк. Цей похід, мабуть, був невдалим, бо вже взимку наступного року, згадував Мономах, «зі Святополком Ізяславичем знову ходив я під Полоцьк, і спалили ми околиці Полоцька». Після чого Святополк рушив далі до Новгорода, а Володимир повернувся в Чернігів.
Тут, на Чернігівщині, минула його юність. Убираючись у літа князь набув політичного досвіду, став добрим господарем своєї землі. Чернігів в цей час був великим, процвітаючим містом. Його окрасою був величний Спаський собор, збудований братом Ярослава Мудрого Мстиславом Володимировичем ще в першій половині ХІ ст.
За правління Мономаха зростання міста тривало стрімкими темпами. Тут зводяться нові монументальні будівлі. На території між Спаським і Борисоглібським соборами археологи виявили залишки пишно прикрашеної світської будівлі, стіни якої були зведені з плінфи, прикрашеної фресковими розписами не тільки в інтер’єрі, але й зовні. На думку науковців, призначення цієї будівлі – княжий терем, вкритий свинцевою покрівлею[32].
Тут, у просторих князівських покоях, Володимир збирав бояр і вірних дружинників на раду та бенкетування. Проте сам він, як свідчать літописні джерела, утримувався від надмірного пияцтва. Чернігівський князь був гостинним господарем, чуйним сином. Він частенько навідувався до батька в Київ. Як згадував пізніше Мономах, «з Чернігова до Києва зо сто разів їздив я до отця, – за день переїжджав я сю путь, до вечерні».
Невідкладні державні справи потребували від Мономаха неабиякої мобільності. Восени 1078 року прийшла звістка про те, що полоцький князь Всеслав Брячиславич заворохобився знову і спалив Смоленськ. Тоді Володимир, «сівши з чернігівцями кожен на двоє коней (верхового і повідного – В. Р.), рушив на нього». Кіннота Мономаха, не заставши Всеслава у Смоленську, погналася за ним навздогін, спалюючи міста і села полоцької землі, «попустошивши її до Лукомля і Логожська та проти Друцька воюючи».
А на зиму на Чернігівщину посунули половці й попустошили Стародуб. Тоді Мономах, пішовши з чернігівцями і союзними йому загонами половецьких найманців, заскочили ворога на Десні й захопили у полон половецьких ханів Асадука і Саука, а військо їхнє перебили. Наступну перемогу над половцями Володимир Мономах здобув поблизу Новгорода-Сіверського. Його вправні вої розігнали сильне військо половецького хана Белкатгина й відібрали захоплену ним здобич.
Весною 1085 року Всеволод посадовив Володимира Мономаха в Переяславі, який був для того, хто сидів у ньому своєрідним плацдармом до заманливого золотокутого київського великокнязівського престолу. Цим призначенням Всеволод Ярославич, по суті, визначив Мономаха своїм наступником.
Коли київський князь тяжко занедужав, то, передчуваючи свою скору кончину, послав гінця до Володимира. Разом із меншим братом Ростиславом той сидів коло батька, аж доки 13 квітня 1093 року він «не преставився тихо і спокійно». «Сей благовірний князь Всеволод, – свідчить прихильний до його родини літописець, – змалку любив правду, і дбав він про убогих, і воздавав честь єпископам і пресвітерам, а над усе любив чорноризців і давав їм те, чого вони потребували. І сам же він здержувався од п’янства і похоті, тому й любив його отець». Поховали Всеволода у Софійському соборі поблизу батька.
Тим часом постало питання про вакантний київський престол. Мономах не наважився його зайняти, розмірковуючи так: «Якщо я сяду на столі отця свойого, то матиму війну з Святополком, бо то стіл його отця раніше був»[33]. Ці слова Мономаха дають змогу скласти уявлення про характер політичної системи Київської Русі на зламі ХІ–ХІІ ст. Слідом за О. Є. Пресняковим вважаю, що вони промовляють не про визнання ним родового старійшинства, а лише засвідчують «конкуренцію двох отчинних прав і відбивають бажання Мономаха відновити зі Святополком двовладдя їхніх батьків з огляду на його безперервну боротьбу зі Святославичами за Чернігів»[34].
Отже, Володимиру довелося й надалі розвивати батькову політику компромісів. Він поступився Черніговом Олегу Святославичу, який підступив з половцями до города, а сам пішов князювати «на отчий стіл» до Переяслава.
Як пізніше згадував Мономах у своєму Повчанні, «Олег на мене прийшов з половецькою землею до Чернігова, і дружина моя билася з ним вісім днів через малий рів, не давши їм увійти в острог. Пожалівши християнські душі, і села, що горіли, і монастирі, я сказав: “Не хвалитися поганим!” І оддав брату отця його місце, а сам пішов на місце отця свого – до Переяслава. І вийшли ми, – продовжує свою оповідь Володимир Всеволодович, – в день святого Бориса із Чернігова, і їхали крізь полки половецькі з дружиною близько ста мужів, і з дітьми, і з жонами. І облизувалися вони на нас, як вовки, стоячи й дивлячись і од перевозу через Десну, і з Болдиних гір. Бог і святий Борис не дали їм мене в користь, без утрат дійшли ми до Переяславля»[35].
Винагородою для союзних до Олега половців стало кількаденне пустошення ними околиць Чернігова. Покладаючи провину за це на Олега Святославича, літописець скрушно зауважує: «Се уже втретє навів Олег поганих Руську землю. Його ж гріх хай би йому хоч Бог простив, тому що багато християн погублено було, а інших забрано в полон і розточено по землях».
Переяслав
Переяслав, розташований на степовому кордоні, за своїм значенням був третім після Києва і Чернігова містом Дніпровської Русі. Вперше він згадується у літописних джерелах 907 року, під яким вміщено русько-візантійську угоду Олега Віщого. Проте його будівництво літописець відносить до 992 року, під яким він помістив розлогу розповідь про печенізько-руське протистояння на Трубежі коло броду та єдиноборство молодшого сина старого Кожум’яки з печенігом, що навернуло ворога на втечу. Той парубок «удавив печеніжина в руках своїх до смерті, і вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печеніги побігли, а руси погнали вслід за ними, рубаючи їх, і прогнали їх. Володимир же, рад бувши, заклав город на броду тому і назвав його Переяславом, бо тут перейняв славу отрок той»[36].
Літописець початку ХІІ ст. не розпізнав у назві, збудованого Володимиром Великим Переяслава, його змістовне символічне наповнення. Те, що було важливим і актуальним для Володимира Святославича та його сучасників – носіїв комунікативної пам’яті того покоління, в часи укладання літопису втратило свою злободенність, поступившись місцем іншій пам’яті про минуле.
Тим часом у назві Переяслав закладений глибший, ніж це уявлялося досі[37], сакральний зміст. Вона є «мнемотопом» культурної пам’яті, чи сказати б услід за В. Я. Петрухіним, «топонімічним» спогадом про балканські походи Святослава[38]. Основний ідейний зміст Володимирової політики найменування збудованих ним міст визначала, як уявляється, пам’ять про завойовницькі походи Святослава Славного й боротьбу Русі за хозарську і болгарсько-дунайську «спадщину».
Прагнучи вигідно скористатися ослабленням Болгарського царства, що сталося внаслідок внутрішньополітичної кризи 963 року, Константинополю вдалося спокусити Святослава привабливою перспективою взяти під свою руку Балкани. Відповідно до договору, укладеного із візантійським імператором Никифором Фокою, руські війська виступили проти болгар. Вони захопили дунайське Пониззя, де їхньою військової базою став Переяславець – місто Малий Преслав[39]. Не без того, що під час цього походу Святослав поширив свою владу не тільки на землі Нижнього Дунаю, а й на захід і південь від нього, з Великим Преславом – столицею Болгарського царства, включно.
Під час своєї другої болгарської експедиції 969 року Святослав захопив Великий Преслав, полонивши при цьому царя Бориса ІІ з родиною. У Повісті временних літ під 969 роком вміщено знамениту «промову», вкладену літописцем в уста київського князя: «Не любо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, де всі добра сходяться: з Греків – паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і Угрів – се ребро й коні, і з Русі ж – хутро і віск, і мед, і челядь»[40].
Скомпонована старокиївським книжником на основі наслідування ветхозавітної традиції, зокрема, хіліастичного пророцтва Єзекиїла та біблійної книги Ездри, ця, сказати б, «промова» київського князя уподібнює його до перського царя Кіра з його жаданнями володарювати світом, «серединою», якого в давньоруській літературі домонгольського часу прийнято було означати Єрусалим.
Згідно з пророцтвом Єремії, саме язичнику Кіру належало відродити Єрусалим й храм Господень: «Так говорить Кір, цар Перський: Усі земні царства дав мені Господь, Бог Небесний, і Він наказав мені збудувати йому храма в Єрусалимі, що в Юдеї. Хто між вами з усього Його народу, – нехай буде Бог його з ним, і нехай він іде до Єрусалиму, що в Юдеї, і нехай збудує дім Господа, Бога Ізраїлевого. Це той Бог, що в Єрусалимі. А кожному позостало му по всіх тих містах, хто мешкає там, нехай допоможуть йому люди його місця сріблом, і золотом, і маєтком, і худобою, з добровільною жертвою для дому Божого, що в Єрусалимі» (Ездра. 1: 2-4).
Виписана у літописі історія Святослава закладає в язичницьке минуле Русі ідею її одвічної богообраності і претензію на спадкоємність християнських сакральних центрів правовірного світу, якими були Єрусалим, Царгород/Константинополь і столиця Симеона Болгарського – Преслав Великий, або Преславен град[41].
Ці рефлексії, очевидно, й визначили вибір назви третього за значенням після Києва і Чернігова міста «Руської землі» – Переяславля: «Столиця Болгарії Великий Преслав чи Переяславець (Малий Преслав) не стали центрами держави Святослава, але князь Володимир заснував власний Переяслав на південному кордоні хрещеної Руської землі, і цей кордон був схожим із дунайським кордоном Візантії – за ним простягалось Дике поле, кочували «погані» печеніги – «варвари» руського середньовіччя»[42].
Таке уподібнення головного прикордонного міста Русі болгарському прообразу і загальним для них прототипу Божого Граду стало закономірним наслідком характерного для давньоруської церковно-політичної еліти прагнення до імітації «ромейської» парадигми облаштування на Русі богохранимого християнського царства.
Перші роки перебування Володимира Мономаха і його воєнної дружини на Переяславщині були сутужними: «багато ми біди зазнали, – згадував пізніше князь, – од раті і од голоду». Голодно було по всій країні. 1094 року, засвідчує літописець, «прийшла сарана на Руську землю, місяця серпня в шістнадцятий день, і поїла всяку траву і багато хліба. І не було сього чувано у дні давні, що ото побачили очі наші за гріхи наші». До того ж потерпали від розбійницьких половецьких нападів довколишні села, де зберігалися певні запаси збіжжя та фуражу.
В період Мономахового правління у Переяславі, це місто вже не було ординарною гарнізонною фортецею, що зіп’ялася на краю Половецького степу. Завдяки старанням переяславського митрополита Єфрема в середмісті при впадінні річечки Альти в повноводий Трубіж в 1089–1093 рр. було зведено п’ятинавний собор архангела Михаїла.
Митрополит колись був євнухом у київського князя Ізяслава, а в 1060 чи 1061 році постригся в ченці, що викликало гнів його покровителя. Тож Єфрем подався до Константинополя, де став ченцем славнозвісного Студійського монастиря. Там, на прохання ігумена Києво-Печерського монастиря Феодосія, він переклав з грецької Студійський типікон, що став зразковим чернецьким статутом для печерян. Після десятирічного перебування у Візантії він повертається на Русь, де між 1073 і 1077 роками був висвячений митрополитом Переяслава.
У 70–90 рр. ХІ ст., за свідченням літопису, «сей Єфрем багато звів споруд: докінчивши церкву святого Михайла, він заклав також церкву святого Феодора Стратілата на Єпископських воротах города, і святого Андрія Первозваного коло церкви святого Михайла біля воріт, і кам’яні стіни города і кам’яну споруду бані, сього ж не було в Русі, – і прикрасив город Переяславський спорудами церковними та іншими будовами»[43]. Згадана тут кам’яна банна споруда була, очевидно, монастирською мовницею, збудованою за зразком якоїсь візантійської бані. Вона ідентифікується із дослідженими археологами рештками кам’яної споруди громадського призначення, що розміщувалася в якихось 50 метрах північно-західніше Михайлівського собору.
На княжому дворі у Переяславі Володимир Мономах спорудив Богородичну церкву, залишки якої були віднайдені у 1888 році при будівництві Успенського храму. Наприкінці ХІ ст. в околиці Остра ним було збудовано вишукану церкву архангела Михаїла – так звану Старогородську божницю. Таку ж божницю Мономах збудував на березі Альти, на тому місці, де здогадно був підступно убитий один із наймолодших синів Володимира Великого – Борис. На мальовничому місці, де відкривався степовий коридор, він заснував місто Бориспіль. В околицях Переяслава за сприяння Володимира було засновано монастирські обителі: св. Іоанна, св. Сави та Пресвятої Богородиці.
Церковне будівництво Мономах розгорнув і у своїх північно-східних волостях – у Заліссі. Разом із Єфремом на початку 90-х років ХІ ст. він збудував у Суздалі Успенський храм і єпископський двір[44]. Не забув і про Смоленськ, до якого часто навідувався і боронив від Давида Святославича, який ласився на нього.
Це місто було миле серцю Мономаха. 1101 року він розпочав тут будівництво Успенського собору. Тут померла його перша дружина Гіта Гаральдівна. Саме Мономаху та його синам і онукам північно-східна Русь зобов’язана своїм процвітанням. Цей суворий Заліський край, колонізований вихідцями із Придніпров’я вони не без успіху намагалися перетворити на дзеркальний відбиток Русі Київської.
В топоніміці Владимиро-Суздальщини й досі збереглися київські й переяславські назви річок, такі як: Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж. На тамтешніх берегах постали двійники Переяслава Руського – Переяславль Заліський та Переяславль Рязанський[45]. Прикметно, що і стольний град Залісся, сиріч Трансільванії, був збудований Мономахом й названий на його честь Володимиром (нині Владімір).
Проте правляча еліта Київської Русі не здогадувалася про згубні для долі київського центру далекосяжні наслідки такої топонімічної, сказати б, політики. В європейській історії було чимало випадків коли колонії вивищувалися над метрополією. Наприклад, Сицилія і Південна Італія, за спостереженням Нормана Дейвіса, розвинули такі самі взаємини з грецьким материком, які потім Америка розвинула з Європою. Так само як Сиракузи були для Афін тим, чим Нью-Йорк став згодом для Лондона[46]. Колоніальна Московія – далека околиця Київської держава, прибравши згодом до своїх загребущих рук землі північно-східної Русі поступово стала вивищуватися над київською метрополією.
У Переяславі з найбільшою повнотою розкрилися організаторські та воєнні здібності героя нашої розповіді. Зичливі до дому Мономахів літописці змальовують яскраву постать полководця, який завдав рішучих ударів половецьким ордам, що тоді непокоїли Київську Русь частими розбійницькими нападами на її землі. Особливо успішними були його походи вглиб Половецького поля в 1103-му, 1109–1111 роках.
Описи цих походів у літописних джерелах сповнені подзвіну воїнської слави Мономаха, його справжніх чи мнимих переживань за долю рідної землі. Наприклад, під 1103 роком міститься така, сповнена щирої симпатії до Мономаха розповідь: «Вложив Бог у серце руським князям, Святополку і Володимиру, добрий намір, і зібралися вони радитись на озері Долобську. І сів Святополк зі своєю дружиною, а Володимир зі своєю дружиною та водному шатрі, і стали радитися. І почала говорити дружина Святополкова: «Не час навесні воювати. Погубимо ми смердів і ріллю їх». І сказав Володимир: «Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглядаєте, що стан смерд орати, а половчин, приїхавши ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?» І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова, і сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже». І встав Святополк, і сказав йому Володимир: «То ти, брате, велике добро робиш Руській землі»[47].
Об’єднані загони руських князів рушили на конях і човнах і прибули у безмежні Половецькі степи, що простяглися нижче Дніпровських порогів. Половці згуртувалися у великі полки, яких й не окинути було оком. Та руси не злякалися й стали супроти них до бою: «і великий Бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них». Битва закінчилася повною поразкою половців. У тому бою було вбито двадцять половецьких ханів, здобуто чимало трофеїв. Військо повернулося до рідних домівок «із полоном великим, і зі славою, і з пор бідою великою».
Ця війна не була поодиноким епізодом боротьби із степовиками в історії Київської Русі, душею якої був Володимир Мономах. «Ся то боротьба з половцями, – завважував свого часу Михайло Грушевський, – дала Мономаху славу доброго страждальця за Руськую землю, ту незвичайну популярність, що кілька років по тих походах здобула йому київський стіл і ту виключну авреолю, котрою оповита його фігура в старім письменстві і котра задержалася на сім вирахуванім політику і зручнім ковалю своєї фортуни до наших часів. Вона, ся боротьба дала йому й першу ролю в політиці ще перед смертю Святополка… перед сею половецькою політикою Мономах займав другорядне становище, ізольований попри союзі Святополка з Святославичами. Тепер, взявши боротьбу з половцями в свої руки, він як головний репрезентант дуже популярний і в тодішніх обставинах жизненної справи, як талановитий вождь і знавець половецьких відносин, заняв ролю провідника, ментора інших князів. Хоч у літописних оповіданнях перше місце дається Святополку, як київському князю, але здійснена вождем, героєм, душею всіх тих походів виступає Мономах»[48].
Однак, слід зазначити, що взаємини Русі з половцями були наповнені не тільки жорстокими війнами. Мономах докладав зусиль, аби розв’язувати ті чи ті конфлікти зі степовиками мирним шляхом. Либонь, з цією метою 1107 року Володимир одружив свого сина Юрія з дочкою половецького хана Аєпи. Другому сину – Андрію пізніше він висватав онучку впливового половецького хана Тугоркана. За тривалого перебування Мономаха на переяславському столі зажив князь авторитет розважливого і твердого державця, справедливого володаря-миротворця.
Християнська доброчесність князів не в останню чергу вимірювалася їхнім дотриманням непорушності угод, скріплених хрестоцілуванням. Про моральну відповідальність за дотримання взятих на себе зобов’язань йдеться також і в Повчанні Володимира Мономаха дітям: «А якщо ви будете хреста цілувати братам чи іншому кому, то робіть се, лише вивіривши серце своє, що на нім [цілуванні], ви можете устояти, – тоді цілуйте. А уцілувавши, додержуйтесь клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї»[49].
Щоправда, у своїй, далеко не зразковій політичній практиці, Володимир не завжди міг встояти перед спокусою поламати клятву. У лютому 1095 року, будучи переяславським князем, він уклав мир з половецькими ханами Ітларем та Китаном. Останній став табором «межи двома валами з воями» поблизу Переяслава, а Ітлар з невеличким загоном увійшов до міста. Щоб бути спокійним за життя хана, половці забрали сина Володимира Мономаха – Святослава до стану Китана.
В тім то часі, сповіщає літописець, «прибув боярин Слав’ята з Києва од Святослава до Володимира за якимось ділом. І стала радитися дружина Ратиборова, його люди, з князем Володимиром, щоб погубити Ітларевих людей». Виправдовуючи ці гріховні помисли Мономаха, давньоруський книжник стверджує, що Володимир противився цим намірам: «Володимир не хотів цього вчинити, він говорив: «Як можу я се вчинити, давши їм клятву?» Дружина ж, від повідавши, сказала Володимирові: «Княже! Нема тобі в тім гріха. Привів тобі їх Бог у руки твої. Чому вони, тобі завше клянучись, гублять землю Руськую і кров християнську проливати безперестану. І послухав їх Володимир. У ту ніч послав Володимир Славяту з декількома людьми дружини і торками (кочовиками, що були на службі у князя – (В. Р.) межи оба вали. Викравши спершу Святослава, вони потім убили Кітана і дружину його всю перебили»[50].
Наступного ранку, в неділю, «приготував Ратибор отроки при оружжі і повелів їм хату затопити. І прислав Володимир отрока свого Байдюка по Ітларевих людей, і сказав Байдюк Ітлареві: «Зове вас князь Володимир, сказавши так: «Обувшись у теплій хаті і поснідавши у Ратибора, прийдіть же до мене». І сказав Ітлар: «Нехай буде так». І коли увійшли вони в хату, прокопали хату, верх її, і тоді Ольбег Ратиборич, узявши лук свій, і наклавши стрілу, ударив Ітларя під серце. І дружину його всю постріляли»[51].
На виправдання Мономаха слід сказати, що тут він порушив угоду не скріплену хрестоцілуванням. У зовнішньополітичній сфері ця процедура практикувалась виключно між одновірними правителями. Скріплення угоди давньоруських князів з половецькими ханами в літописних текстах незмінно передається словосполученням – «водити ротѣ».
Усобиці 70–90 рр. ХІ ст. й безперервні війни з половцями диктували потребу покласти край політичній нестабільності в Київській Русі. Причиною напруження в міжкнязівських відносинах був зарозумілий Олег Святославич. Він ухилявся від участі у походах на половців, а в 1096 році відкинув пропозицію Святополка і Володимира Мономаха, які запрошували його на зустріч, кажучи так: «Піди до Києва. Хай урядимось ми про землю Руську перед єпископами, ігуменами, і перед мужами отців наших, і перед городянами, щоб оборонили ми землю Руськую од поганих». Чернігівський князь, сповнившись зухвалого помислу з погордою їм відповів: «Не гоже мене судити єпископам і ченцям або смердам». І не захотів прибути на зустріч із братами.
Після чого останні рушили на Олега до Чернігова, а потім й до Стародуба, за мурами якого сподівався укритися Олег. Після тридцятитрьохденної облоги міста, Олег запросив миру, який йому і було даровано. При цьому чернігівський князь пообіцяв прибути на раду князів до Києва. Але недотримав слова, а рушив оружним походом на Смоленськ із якого перед тим Святополк і Володимир вивели Давида Святославича, посадовивши у ньому Мономахового сина Ізяслава. Смоленська він не здобув, але захопив Муром, у битві поблизу якого Ізяслав Мономахович наклав головою.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Костомаров Н. И. Князь Владимир Мономах // Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Кн. 1. Вып. 1, 2, 3, – М., 1990. – С.70.
2
Грушевський М. С. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. – К., 1992 (Пам’ятки історичної думки України). Т. 2. – С. 120.
3
Ширше див.: Ищенко А. С. Владимир Мономах в русском общественно-историческом сознании: мифологический образ и историческая реальность. – Ростов-на-Дону, 2014.