Апостол черні. Книга 1
«Випроси собі щось у твого батька, Юліяне. Я бажав би тобі сьогодні щось миле вчинити».
Син станув. За його чолом щось заворушилося, а й по міміці його темних брів було видно, що він думав живо. Раз був його погляд і сестрі промайнув. Батько, замітивши се, усміхнувся: «Не можеш?»
«Противно. Я лиш хотів, щоб ви моє бажання самі вгадали».
«Пусте. Кажи! Опісля і я собі щось від тебе випрошу».
«Моя просьба до вас тату: щоби ви, як мене не стане в вашій хаті, не брали нагая в руки».
В хаті стало тихо.
Годинникар поглянув на сина. Сей стояв перед ним поважний і підняв очі. Сі очі темно отінені в сій хвилі не благали, але – рішали.
Батько притакнув мовчки головою.
Він схилився й так само без слова притиснув батькову руку до своїх уст:
«Скажіть, тату, щоб я для вас вчинив?»
«Дві річі, мій сину. Одно: в карти не грати, а друге – довги не робити».
Юліян в першій хвилі всміхнувся, але надумавшись, відповів: «На перше даю слово, але на друге можу лиш з застереженням дати. Я не певний, в які моменти мене поставить життя. Можу приректи, що не з легкодушности вчинив би їх».
«Держи слово», – і вдруге подав йому руку.
І мов переходячи по тім до денного порядку, спитав: «А тепер, який факультет? Філологія чи богослов’я?»
«Наразі нічого. Хоч я впишуся, може, на філологію».
«Може…?» – батько підсунув брови вгору й мав вже щось нове на устах, коли Юліян, вгадуючи хід думок батька, витягнув з грудної кишені білет, подав його батькові.
«Від батька Едварда Ґанґа, тату».
«Що він пише?»
«Читайте! Мені зміст білету ще з-перед матури відомий, – сказав. – Я мовчав, бо не хотів лиш одними своїми словами постановлення добродія Ґанґа випереджати».
Годинникар притакнув головою, читав: «Прохаю вас, шановний пане, о батьківський дозвіл, задержати вашого сина, Юліяна, через цілі вакації в нас; по укінченні їх згодитися на мою пропозицію, щоб ваш Юліян з моїм сином відслужив рік війська, яко однорічник у Відні. Реверс за вашого сина виставлю я. Про інше таке подібне обговорю з ним особисто. Стільки на тепер.
Освальд Ґанґе».
«Сьогодні ввечері я вже від’їду, тату, – сказав Юліян і відгорнув волосся з чола. Він висказав се, наче сповнив важний обов’язок. – І я такий гордий».
«Так? Вже? І на що?»
«Що я свобідний з власних сил».
Батько усміхнувся.
«Звичайно, почування академіка. Я розумію тебе, хоч ніколи академіком не був».
«Чи конче вже сьогодні мусиш їхати?» – обізвалася сестра і з тими словами опинилася коло брата, зазираючи йому з жалем, а все-таки і з нетаєною любов’ю в очі.
«Конче, сестро. Якби ти знала, як я нетерпеливо вижидав сеї хвилі! Не здержуйте мене. Вона мені багато коштувала».
Батько підсунув брови вгору.
«Так? Я гадав, що тобі студії не завдавали ніколи великих трудностей».
«Ви й не помиляєтеся, тату. Але не забувайте, скільки я, окрім своїх обов’язкових студій, працював і в інших керунках. Крім того… але, – додав, мов пригадавши щось, – оставимо се» – й урвав.
«Тяжіла й виховуюча рука батька над тобою, з чим треба було також числитися – не правда?»
«Так, тату. Виховуюча рука з нагаєм, з чим я совісно числився. Та не думайте, що я під тим розумію, що через те я не буду все той сам. Я себе й свою «ниву» не зраджу ніколи – яка б вона й не судилася мені. Через вакації будемо скріплятися з Едвардом, а опісля… в жовтні поїдемо».
«До В.?» – сказав годинникар і зморщив якось турботно чоло.
«Так».
«Ти, здається, дуже скоро справився з собою».
«Нема часу. Я одинак. У вас три доньки – а щонайважніше, я вже знаю, що хочу. Донедавна не був того певний, а тепер вже знаю».
«Я не знаю, що ти вже знаєш, але я кажу тобі лиш те, що доля чоловіка є та, що він має свою пайку в віковічнім тягарі праці. Не забудь заскоро й за свій народ. Не забудь і за богослов’я. Ти вбогий хлопець і твоя область буде сам чистий народ».
«Народ, народ, батьку. Іменно, народ, – відповів син квапно. – Але заким до нього може й справді діб’юся – піду в світ. Військо, дисципліна – інший світ… далі подорожування і… але про те все ще не час говорити». І з тим вийшов з хати.
Батько підпер голову в руки й сидів довший час мовчки. Відтак, протерши чоло й очі, неначе відсунув тим рухом якусь заслону з-перед очей, сказав вголос: «Чи я мав сина?» Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядів іноді й брат, опісля підвелася нечутно з свого місця й приступила до нього. Без слова взяла його руку й зложила на ній поцілунок. «І сина маєте, й доньок маєте, тату», – сказала.
«Дякую тобі, моя дитино», – відповів.
По часі мовчання сказав: «Який він тепер є, я знаю, який ще може стати, ніхто не знає. Поїде в велике місто, в море людей і я побоюся, що воно приправить його там не на дріжджі для свого народу, свого хатнього окруження, а на кар’єровича, матеріаліста, безідейника, кав’ярняника, фігуру, яких є велика часть з наших синів за границею, а се… я б волів не дожити».
«Ви бачите примари, тату», – відповіла Зоня.
«Може. Бо я б хотів іншого сина оставити по собі нашому суспільству».
Вона не обзивалася більше, лиш зайнялася дальше перерваною працею, а батько сидів ще довго над своїми годинниками, але чи працював, вона не знала.
В кімнату неначе щось вступило. Важке, чуже, й умістилося вигідно коло старого майстра. Годинники, здавалося, протестували проти того. Всі загомоніли враз. А один, найбільший з них, вдарив якусь годину. Рівно, поважно, сумно.
Зоня підняла голову й поглянула на нього, а від нього на батька.
Він був такий чудний сьогодні.
* * *Се діялося перед полуднем.
По обіді був в кімнаті, де пересиджував і студіював по більшій части молодий Юліян, рух.
Два саквояжі стояли відчинені й він, сестра, а тут і там мати укладали в них, що потрібне на довгу відсутність. Убрання, білля, книжки й т. п.
Того всього не було багато, але помимо того пакування йшло якось розсіяно й пиняво. Сестри і мати були зворушені несподівано скорим від’їздом любимця й, хоча одна перед другою затаювали свій жаль, вони й без сліз плакали.
«Не думала я, синку, що ти виробиш мені такий жаль і покинеш нас так скоро по матурі. Гадала виїдеш трохи кудись в гори й вернеш назад, а тут приїхав чужий добродій і на цілі вакації забирає тебе. Опісля пожере тебе військо – та се хоч мусить бути.»
«Що ж, мамо, так склалося», – відповів Юліян, вспокоюючи.
Він не сподівався, що його від’їзд викличе таке зворушення в хаті. Особливо, що матір відчуває се так сильно – а її шанував і любив він понад усе.
Коли його батько іноді ранив словом, що був би з жалю й урази одіж на грудях розривав – мати була тією, що усмиряла амбітного молодця й піддержувала послух і теплі почування до батька дальше. Тут робила вона се шляхотним словом, там вказівкою на його інші цінні властивості й все добротою, все доти, доки він не успокоювався й не признавав їй рацію.
«Але чи ти мусиш відразу на цілі вакації їхати?» – обізвалася Оксана, притягнувши якийсь підніжок близько брата, що був схилений при вкладанні річей в куферок, і усіла коло нього.
«Вже порішено».
«Отже, до панства Ґанґів. І до Покутівки чи до другого їх села».
«Здається, вперед до Покутівки. Та, може, відвідаю вас колись. Не сумуйте. Час скоро минає. Вакації минуть як ніщо вже довше, коли буду при війську. А знов по тім, – додав, – як мені виявив Едвард, подамося в подорож також на рік, за границю. Се посліднє з перервами побуту в деяких містах (особливо в Швейцарії, в Цюріху), де б мали слухати відчити славних професорів про соціологію й економію. Ще й у Німеччині; опісля звиділи б Скандинавію, Лондон, Оксфорд, Етон… ох, що я сьогодні ще можу знати й казати, як те, що чув побіжно від нього!»– Він мав почуття, що мусить здержати віддих з радости, з самої лиш перспективи на все те величаве й нове, що побачить і почує. – «І аж відтак поворот до вас – з поширеним горизонтом, з набутими досвідами, пізнанням світа й людей – до поважних студій з певною ціллю».
«Стій сину – ти убогий з дому, – вмішався батько, що появився на хвилину, переходячи кімнату з карафкою в руках, щоб набрати собі свіжої води самому, як любив се не раз робити. – Чиїм коштом?»
«Едвардового батька». І тут пояснив Юліян, що сей постановив нагородити сина подорожжю за границю, коли сей скінчить середню школу з гарним успіхом – по перебутій військовій службі. Один молодий технік в його родині з Мюнхена вибирається до Англії на довший побут і Едвард мав би з ним їхати. Та, щоб він, крім Англії, пізнав і інші міста й країни, гідні звиджування, а не їздив сам, він рішив дати йому за секретаря його (Юліяна), що мав би йому не лиш секретарювати, але й про його фізичний стан дбати і його батькові зі всього якнайдокладніше звіт здавати. Сей чин сповняв би він за гонораром, а кошти за подорож для його особи не вчислялися б.
«І я собі чесно на оцю, так сказати б, нагороду за свою працю від долі заслужив. Будьте спокійні, тату, я не з тих, що нагороди даром приймають. (Ви й ніхто в нас не учив нас того); а добродій Ґанґе числиться як що своєму синові дає, а не то, як з чужими має до діла».
«Так майся на бачности. Панська ласка до порога, каже народна приказка. В подорожі чоловік багато скористує й се може буде найкращий здобуток твоєї молодости. Але… час минає, ти хватай за тим, коли воно справді так мало б бути, й застановляйся. Едвард не потребує з кожним роком числитися, як ти. Він син заможних родичів – ти одначе…» – й тут урвав. По хвилі додав, що на його місці зрікся б сього, забравсь до свіжих фахових студій і гонив до пристані.
«Без віддиху, тату?» – спитав син з нетаєним докором в голосі.
Що там таке «віддих». Поїхав би на кілька неділь знову в гори й скріпився б. Чи один так поступав! А й за одиноких свояків, яких вони там мають, не треба забувати. Самі вони знають, як щиро вони до них відносяться. Правда, чужина, подорожі збагачують духа. Але з другої сторони, треба пам’ятати, що люде є роджені в зависимости й через одну струну сполучені з тим, що має нам поживу давати.
Юліян слухав батька, а коли сей скінчив, він відповів, що чує, що «подорожування» не відбере йому те, що дасть йому колись поживу. Противно. Воно може його умислово вище поставити. До тітки Софії в гори нехай сього року котра з сестер їде, він не може.
Сестри майже в один голос запротестували, зачувши Юліянову пропозицію. Як же се так! Марія набрала свіжого матеріалу до гаптування; їй треба грошей «на ріжні свої видатки…» Зоня не могла батька, обтяженого працею, самого оставляти, він не такий сильний, якого з себе вдає. Оксана знову здвигала раменами, вимовляючись, що «дякує Богові», що дістала поправку (й не втратила рік), через те мусить тут з одною товаришкою до цього приготовлятися. «Числить», каже, «числить» дні, коли стане вчителькою, а з тим самостійною. Отже, кому відвідувати свояків? Вона оглянулася за батьком, але його вже не було. Він віддалився з кімнати спокійно і безголосно, як прийшов; і через час запанувала тишина.
* * *«Отже, кажи, Юліяне, – перебила перша Оксана мовчанку й сіпнула брата за блюзу. – Чи Покутівка те село, з котрого отець Захарій?»
«Так, Оксано. Або що? – спитав. – Батько Едварда є властителем двох сіл. Сього літа, як казав мені, будуть вони перебувати почасти в Покутівці, почасти у другім».
«То ти будеш якийсь час і в отця Захарія гостювати. Ти ним найперше запрошений. Пригадуєш?»
Оксана говорила з натиском.
«Він мені вже кілька разів і через Едварда пригадував і поновно запрошував. Але що я не до нього, а до Ґанґів хочу, то й не споминав о тім. Пощо про зайве говорити».
«То не будеш в нього?» – спитала сестра Марія.
Брат здвигнув нетерпеливо плечима.
«Може, й зайду колись до них. Або я знаю?»
«Він тебе дійсно щиро запрошував, Юліяне, – докинула Зоня. – Не забудь се, такий добрий і чесний священик, і як тато слушно каже: «наш чоловік»».
«В тім-то й річ, що наш; що маєш його зараз на плечах, – відповів Юліян роздражнено. – Я сповнив йому, мимоходом сказавши – як сказав вже раз, фірманську послугу, й за те маю бути комусь тягарем під назвою – «гостя». Мене не тягне туди, коли вже конче хочеш знати. У Ґанґів я з Едвардом мов з братом годимося. Будем разом в чужих мовах вправлятися… в їзді й т. п., а тут…»
«А тут – хто тут такий, хто б не годився з тобою?» – вмішалася знов Оксана.
Юліян зморщив брови й дивився через хвилину вигрібущо на сестру, а відтак, мов опам’ятавшись з чогось, спитав: «Пощо ви мені отсю торішну глупість пригадуєте?»
«Глупість, Юлій?» – повторила Оксана уражено.
«Глупість, Оксано, марнота, а коли хочеш, то чистий припадок, що кождому мужикові може в дорозі трапитися».
«Звичайно, ти любиш додержувати свої обіцянки, брате, а тут…»
«І буду се надальше робити. Розходиться лише о те, що обіцянка побути в них тяжить в моїй душі якоюсь чорною точкою. Я чую навіть тепер, в тій хвилі, що доки з тією обіцянкою не впораюся, вона буде в моїй душі виростати, доки мене не угне, а я не виношу, як щось намагається брати наді мною верх».
«То упорайся з нею», – промовила рішучо сестра Марія.
«І то все, неначе мені навмисне улаштовано», – відповів брат нетерпеливо.
«Ти надто з книжками зжився, Юліяне, і все, що не стоїть з наукою, або взагалі з духовістю в пов’язі, видається тобі немиле або злишнє. Я тебе добре знаю. Не робись вже тепер диваком – і не сторонись від людей. Не думай, що Едвард Ґанґе становить увесь світ. Пожди!»
«Може, й так. Може, я дивак. Але такий я є. Понурий, строгий, як батько. В нього вдався».
«З чутливим, замкненим серцем нашої матінки, – докінчила любим усміхом сестра. – Ах, як дуже буде тебе колись любити та, що ти її вибереш серцем».
«Дякую. Як буду попом на фамілійне бажання?» – спитав він, обійшовши її слова і усміхнувся свавільно, що незвичайно окрасило його молодечі правильні риси.
«Нехай би й попом…»
«Попом, а може, й філологом, – поправила авторитетно наймолодша сестра. – І се так можливо. Не правда?»
«Правда. Може, й так, а може, й цілком інак».
«Тобі б уже час і залюбитися, брате».
«Ще чого б не стало. Доста мені вас всіх у серцю, а не то ще когось там, – відповів, – не годен буду понести стільки добра».
«Тоді стрясеш нас, як горішки з гіллячок, і останеться лиш вона одна в тебе. Уявляю собі, що се буде якесь чудо природи», – докінчила Марія.
«Ні, радше якась Антігона, що нас всіх своїм античним розумом і героїзмом поб’є, – пояснила Оксана. – Юліян любить все, що класичне, укінчене, то, може, йому припаде таке, що лише з лірою буде ходити й до великих діл покликати».
«Не чіпайте Антігону, бо се була гарна й славна постать грекині-патріотки. Та не пророкуйте, бо…» – і брат усміхнувся, погрозивши пальцем.
«А як справдиться… Гм?»
«Гм? та й буде гм…»
Батько й матір увійшли в хату. Над’їхала карета молодого дідича й треба було закінчити пакування.
Вмить все споважніло. Син був готовий до від’їзду; закинув пальто наопашки, й приступив до батька. Прощався.
«Не запрацьовуйтеся, тату, й до побачення. Розуміється само собою, що я перед від’їздом до війська буду вперед ще у вас».
«Будь, сину. Ми старі», – відповів сей коротко.
Мати німо притиснула сина до грудей.
«Не спаношися, дитинко», – прошептала, бо голосного голосу десь забракло.
«Ех, мамо…» – вирвалося йому з уст і він схилився аж надто низько, щоб поцілувати матір в руку.
Відтак звернувся до сестер. Вони стояли поблідлі, німі й лиш мовчки подали собі з братом руки. В присутности батька, звикли не оказувати сильніші почування. «Чого?» – був би спитав.
Годинникар випроводив сина аж до хвіртки, за ним мати, а сестри повибігали в сад… там ніхто їх не бачив…
* * *«Він перший раз виїхав надовго з хати», – обізвалася мати, вертаючи в порожні кімнати, здавленим голосом.
«Треба привикати до його відсутности. Се тепер починається», – відповів годинникар коротко й, не звертаючи до неї обличчя, зайшов хутко до своєї працьовні.
* * *Ввечері вийшла мати з одною донькою в справунках шитва й гаптування, котрими постійно займалися й заробляли, а молодші Марія й Оксана остали вдома. Тишина панувала округ їх чистенької хати і в вечірнім легкім сумерку здавалася вона ще білішою. По від’їзді брата забракло сестрам теми до розмови. Ходили, снувалися, ніби дошукувалися чогось-то, і все наново вертали до нього, а остаточно – вмовкли. По часі вийшли обі з кімнати. Надворі стояв погідний вечір. Спокійний з роями зірок на небі, без найменшого подуву вітру, а здалека доносився до їх слуху клекіт жаб і пригадував село.
«Тепер було б гарно проживати на селі», – обізвалася старша.
«Ні, в горах», – додала учениця.
«Ні, на долах. І вертати отак самому, – або з ким-небудь удвійці, мовчки по вузькій стежці крізь високе збіжжя, що повинно би бути трохи зрошене вечірньою росою, по пояс сягало й пестило стан».
«Ні, в горах, Маріє. Десь сходити з залісненої гори, чути в долині шум гірської ріки і – в товаристві – що вертало би мовчки або співало півголосом тужливу якусь пісню… або щоб десь-не-десь хтось сказав гарне слово… щось поважне і – як Юліян каже… приманчиве. Над головою глибоке небо, місяць повний розжарений, а ми – йдемо, йдемо трохи притомлені й… розходимося…»
«Ти поетка, Оксано. Що з того вийде?»
«Нічого. Я чую, що ніколи не буду така щаслива, як другі. Туга, що мою душу вічно наповнює, ніколи її не покине».
«Відки ти се взяла?»
«Сама з себе. Чому я чуюсь все самітна? Або знов вистарчаю собі все і всюди? Хоч би й як весело, хоч би й як, Марійко, а мене внутрішня самота переслідує, а часом навіть посеред гамірного гурту до себе манить. Мені лиш от з тим там добре».
І указала мовчки на небеса.
«Не знати, чи Юлик буде вже на місці», – сказала якось розсіяно Марія.
«Ні, мабуть, аж пізно ніччю; вони ж колією поїхали».
* * *Коли мати вернула, упоравшись зі справунками, додому, і всі дівчата зібралися на чистім подідо супочинку (літом вони все там ночували, щоб удержати чистіше кімнати вдолині), виглядали, мов гурт ангелів, що зібрався на варту. Тут і там клякала котрась до молитви й помолилась непорочними устами; а відтак, обтулюючись своїм довгим, розплетеним волоссям, мов крилами, ховались під білі покривала і вмовкали.
«Може, й Юлик вже на місці й згадує нас?» – пішло шепотом з уст наймолодшої.
«Може…»
«Я завтра о п’ятій встану, щоб цвіти й ярину пілляти та хоч годину-дві в саді попрацювати. Може, й біла гвоздика розцвітеться, що я дістала», – сказала півголосом Марія до старшої сестри.
«Що за гвоздику ти дістала?» – пішло ледве чутно з уст наймолодшої, що вже засипляла. Але Марія, мабуть, не дочула. Перед її дівочою душею виринула Покутівка й там панський сад. Між його деревами, кущами, а знов і клумбами з цвітами ріжнородного сорту й пори року, струнка постать молодого огородника, який працював невпинно з непокритою головою коло всього, що вимагало його руки.
* * *Юліян вже посередині першого місяця вакацій як гостем в селі Ґанґів, а до парохії ще не навідувався. Вона лежала годину ходу від двору, а він не міг якось туди вибратися. Правда, великий став, до котрого їздили купатися з дідичівським сином, притикав своєю трощею майже до саду парохії – був, одначе, сам такий розширний, що треба було довшого ходу, щоб дійти аж до саду, через що Юліян і не споминав своєму товаришеві, що мав намір туди зайти.
Аж настав і на те час.
«Ти куди?» – спитав одного пополудня Едвард, що лежав на софі й курив, Юліяна, коли сей взяв ціпок в руки, кивнув, прощаючись, до нього головою й звернувся до дверей.
«На парохію», – відповів Юліян.
«Чого тобі там?»
«Запросили свого часу… ще від афери… і я обіцяв зайти до них, треба ж вив’язатися зобітниці».
«А-га..! Тодішня історія, де ти відограв ролю ангела-спасителя», – відповів молодий німчик і усміхнувся. – «Йди, йди, – сказав. – Впрочім, се порядні люди. Панна не дуже гарна, але, кажуть, мудренька, і як на попівну добра партія, бо заразом і многонадійна спадкоємиця…»
«Мене се що обходить?» – відповів понуро Юліян.
«Ну, ти вже не буркочи зараз. Я тим ще нічого не сказав, так лиш собі замітив. Мені збудилося тепер се в пам’яти, що так мені раз економ з якоїсь нагоди говорив. Мене се ще менше обходить. Як тебе схотять там, як се в панів буває, в себе довше задержати (бо всі вони, старої Орлихи не виключивши, дуже гостинні) – ти не приймайся того. Час від часу показатися в них – не кажу… але не в’яжися нічим. Попівські доми на селі голодні на інтелігенцію, а й вони, Захарії, не будуть ліпші. Ти ж знаєш наші шпорти, конверзацію в англійськім в гувернантки моїх сестер, що в противнім разі прямує впрост до батька на Rapport – і скандал..! Я її не терплю».
«Не бійся! Я числюся з часом. І чого б мені там на довге? Занудився б». І з тим пішов.
На парохії Юліян зустрінувся на ґанку, з котрого був перелаз на подвір’я з обійстям, з отцем Захарієм, що саме відправив якогось чоловіка за орудками в сусіднє містечко й на пошту.
«До пані Орелецької не поступайте. Нехай хоч з тиждень буде в хаті спокій», – донеслися його слова ще до Юліяна. Чоловік вклонився й пішов, а о. Захарій звернувся до гостя.
Побачивши його, він зрадів. Він вже чув про його побут в дідича. Гадав, що він, може, і взагалі не загляне до них. Третій тиждень вже кінчається, а його не видно ні в церкві, ні тут. Чому так резервово. Погордив справді попівським запрошенням? – При тих словах щиро дивився юнакові в очі.
Юліян зміняв барву.
«Ні. Щодо того, то ні, – відповів. – Але так тяжко вирватися з двора. Заєдно там займають; а до того він і там студіює». – Він не докінчив.
«Студіює? Так?»
Вправляються вдвох з Едвардом в англійській, французькій і російській мові, їздять часто, щоб се вміти вже перед вступом до війська. До того все якесь товариство, то знов веслують. Виїжджають також на друге село на контролю, й так час збігав.
Говорячи, увійшли в простору, гарну кімнату, в котрій були штори до половини спущені, бо надворі стояла липнева спека.
О. Захарій показав папіросницю, але Юліян подякував. Мав свою.
«Ви куріть, бо я лиш десь-колись се чиню. Мені воно шкодить».
Бесіда пішла про дальші студії Юліяна, про політику, якою Юліян мало займався й більше слухав, як говорив, про вступ до військової служби, а далі змінилася тема. В хату увійшла їмость. Жінка гарна, лагідних рис лиця, блондинка, потрохи подібна до мужа. За недовгу хвилину двері за спиною Юліяна злегка рипнули й він озирнувся. В тій хвилі поновно піднявся з свого місця.
Увійшла молода дівчина, середнього росту з лицем смаглявим і задержалася недалеко зібраних.
«Ви її знаєте вже, наша донька Ева», – сказала рекомендуючи їмость.
Ева, бо се вона була, дивилася на батька очима з повними зачудовання, неначе питала: «Ви говорите з ним, що недавно відчували до нього вразу, за ігнорування ваших запросин?» Але не сказала нічого.
Ні. Ева рішучо не була гарна. Едвард говорив правду. Але як він се сказав, то хіба не бачив її гарне, мов з мармуру виточене, чоло з темними рівними бровами над такими ж очима. Уста, правда, були ніби грубшим пензлем мальовані – але хто б на се звертав увагу, хто глядів у її очі, мудрі й допитливі.
Батько, побачивши доньку, яка мов нерішимо станула, усміхнувся й спитав: «Пізнаєш сього пана?»
«Так. Се ж він», – відповіла. А опісля, приступивши близько стола, коло котрого стояв тепер гість і сиділи родичі, дивилася через хвилину на нього, не промовляючи ні слова. Стрінувшись з його очима, її очі втекли з його обличчя й спинилися на його руках, наче шукали на них якихось слідів. Але не найшли нічого.
Юліян сів назад на своє місце, попроханий до того матір’ю і, зсунувши попіл з своєї папіроски, продовжував розпочату бесіду з о. Захарієм про новий спорт.
Так. Евині очі не найшли нічого на руках гостя. Вони були в нього гарні, сильні, як бувають у всіх добрих гімнастів і спортсменів, а при тім плекані й гнучкі. «А такі були тогди закривавлені», – думала й дивилася дальше на них, які з білих манжет то більше, то менше визирали й рухалися.
Вона заховувалася мовчки й прислухувалася розмові. Юліян говорив спокійно, виразно і його слова наче висковзувалися з його уст. Ева заслухалася в його голос, як заслухаються любителі музики в звуки інструмента, подаючися або ухиляючись від його музики.
Чи він вже знає всю тутейшу околицю, спитала їмость?
Майже. В перших кількох днях ознайомлювано його з нею.
Був, певно, й над ставом і купався?
О, так. Над ставом. Якраз не через купання, він не є любителем спокійної води, але були з Едвардом. Їздили в ліс, а там вже не могли не бачити ставу. Опісля й купався в нім. Він великий. Дійсно, ліс і став – се найкращі точки в Покутівці, які пізнав дотепер.