Двері в день. Міс Адрієна
Тоді все мусить бути якось інакше. Мусить бути таке щось нове, від чого навіть тепер широко посміхається обличчя і з грудей видираються радісні вигуки.
– «Все йде, все минає», як висловлюються деякі пророки, коли помітять, що в їхньому гаманці не вистачає копійки, щоб купити бублика.
Коли на бублика вистачає, то все стоїть непорушно і так непорушно, що це навіть важко уявити.
З цими словами з заводського корпусу вийшов і Теодор Гай. З ним вийшло кілька робітників, і до кого з них говорив Теодор, сказати було дуже легко, бо розмова була загальна, й, значить, це призначалося для всіх.
Розмова була про те, що останнім часом дуже поширилося шпигунство, що Чека повикривала багато змов, що публіка, яка мріє про непорушність усього життя, недавно спалила ксьондза за те, що він зрікся сану, що й серед робітників є ще так звані меншовики, які цілують руку попам і жаліють нещасних Сергія Модестовича або Фелікса Едуардовича, колишніх заводчиків або головних інженерів.
Весело розмовляючи з товаришами, Гай пройшов через двір майстерень, і коли він проходив повз сторожа коло брами, той гукнув його. Теодор підійшов.
– Тобі лист, – сказав сторож, простягаючи трохи зім’ятого листа.
Гай покрутив у руці листа і, побачивши, що немає марки, запитав:
– Приніс хто, чи що?..
– Якийсь дядько, – відповів сторож.
Гай подякував і, вийшовши з брами, поволі пішов вулицею. «Хто б це міг писати», – подумав він, потім зупинився і, побачивши, що ніхто не заважає, розгорнув листа. Тільки наважився він читати, як до нього підійшла молода жінка, яка вийшла з одного з будинків, що стояли поблизу заводу, і потягнула Гая за рукав. Теодор швидко зім’яв у руці листа і подивився в бік жінки. Перед ним стояла молода жінка, дружина старого майстра заводу, в якого Теодор часто обідав.
– І доки ми чекатимемо вас? – сказала жінка. – Ще встигнете начитатися любовних цидулок! – Вона ревниво глянула на руку Теодора, що в ній білів папір.
– Люба Оксано, – сказав Теодор, – можливо, що ви дуже помиляєтесь, бо я ще сам не знаю, що це за лист, звідки він і від кого.
– Ну, від кого ж у вас може бути лист? Ви, всі молоді, ласі поглядати на голі ноги дівчат. Ну хіба ж ви не з охотою тепер дивитесь на мої ноги? Ну, ну, одверніться, безсоромнику! Побачить чоловік, шию вам скрутить, а мене вижене.
Після такого попередження Теодор Гай тепер справді дивився на її білі голі ноги в якихось грубих черевиках, що човгали по камінню вулиці. Досі, коли він дивився на ноги цієї жінки, він просто не помічав їх, ніби вона була взагалі безнога і пересувалася, припустімо, за допомогою коліщат. Але тепер він мимоволі розглядав її стрункі з гарними рожевими жилками ноги, що звужувалися коло п’яток, утворюючи на щиколотках чудові ямки, що вилискували на сонці своєю білістю. Далі їх заховував черевик, але не помилившись можна було сказати, що й там вони не менш цікаві й гарні.
– Тепер я теж переконаний, – сказав Теодор, – що в жінки з усієї краси її та розкошів найкраща принада – це її ноги. Недурно це я так часто чув од товаришів.
– Ой, не дивіться! – на цей раз скрикнула жінка, може навмисне, а може ненароком скинувши великого черевика і знову швидко одягаючи його. – Падає! – додала вона, щоб виправдати себе.
– Ви їх прибийте цвяшками до п’яток, – пожартував Теодор, – бо коли їм забажається спадати частіш, то всім чоловікам спокою не буде.
На це вона тихо засміялась, блиснувши на мент своїми великими, як шматки антрациту, очима. Сміх у неї був дивний та зворушливий, він тихо дзюрчав у неї з грудей, одразу викриваючи своїм тоном характер пристрасної людини.
Жартуючи з молодою жінкою, Гай ішов разом з нею до будинку, що з нього вона допіру вийшла. Будинок був ще новий, двоповерховий. В ньому мешкали переважно робітники. Вони мали невеличкі кімнати, завжди переповнені жінками та дітьми. Тут часто можна було чути галас та плач дітей, крики та сварки жінок і стук дверей. Коли Теодор з жінкою зайшли до коритару будинку, він одразу відчув мирний обідній настрій мешканців. Навіть крізь двері було чути стукання ложок та тарілок і тиху розмову. Теодор підійнявся дерев’яними сходами на другий поверх і ввесь час у сутінках коритару відчував, що жінка хитрувала, силкуючись, ніби ненароком, притулитись до нього.
Двері їм одчинив старий майстер заводу Микола Совз, хоробливо гладка та лиса людина. Совз мовчки пропустив їх до кімнати, де на столі парувала вже їжа.
За столом сиділо двоє хлоп’ят, виполосканих, чистеньких та зачісаних. Можливо, що вони допіру, коли вийшов батько, трохи побилися або шпигнули виделками один одного, але тепер вони сиділи тихо й дуже пристойно, тільки їхні рожеві щічки свідчили, що не все було вже так гаразд, як здавалося з першого погляду.
– Де ж Оленка? – запитав Совз, поглядаючи на Оксану.
– Дідько її знає! Я її гукала, аж у вухах лящало, а вона наче зникла! – відповіла жінка.
– Біда мені з цією Оленкою, – говорив далі Совз, важко сідаючи до столу. – От, шибеник у спідниці! Гірше хлопців!..
Микола Совз був удівець. Маючи від першої дружини трійку дітей, він, не довго міркувавши, одружився вдруге, бо при його комплекції йому важко було вправлятися з трьома громадянами новішого покоління та й діти вимагали догляду. Тепер же він був задоволений, хоча про його нову дружину Оксану й були якісь таємні чутки, але чого не наговорять люди, а головне, що вона була хазяйновита та й діти були завше виполоскані й доглянуті.
Оксана, впоравшись коло тарілок та іншого посуду, нарешті сіла на стілець проти Теодора, але віддаля столу.
Деяких жінок можна схарактеризувати, тільки починаючи з ніг. І це можна пристосувати й до Оксани. Чомусь у першу чергу впадало в очі не обличчя її, а постать. Вона дивно сиділа завше на стільці чи на ліжку, виставивши голі ноги. Спідниця її відсмикувалась угору вище колін, і Оксана ніколи не помічала цього. Вона ніби виставляла їх навмисне і коли помічала, що хтось з чоловіків дивиться на неї, її очі ширшали, ставали нерухомими, зупинялись на одній точці. Було якось страшно й млосно дивитись на неї. Пристрасть затуманювала їй обличчя, і воно трохи розпливалось, відкриваючи маленький червоний, як стяг повстанців, рот. Коли ж не помічати цих подробиць, то Оксана була огрядною молодою жінкою з пухким гарненьким обличчям, з чорнявим, трохи розкуйовдженим на скронях, волоссям.
В компанії вона завше була трохи мовчазною, ніби боялася ненароком розповісти щось зі свого минулого, ніби в неї була якась тайна. Це можна було часто помітити й з того, що вона іноді чогось здригалась, ніби за нею хтось непомітно стежить, ніби чогось боялася несподіваного, але неминучого. Теодорові було відомо, що в неї був колись чоловік, який чи кинув її чи вмер, що були якісь знайомі, а може родичі, бо вона іноді, але зрідка десь зникала, – нічого ж більше певного він не знав, хоча трохи й цікавився її тайною. Про себе вона говорити не любила ніколи. Починали її розпитувати, вона вперто мовчала й ставала дуже лякливою. Це звичайно відбивало охоту розпитувати її, і вона ніколи не викривала навіть крайчика своєї тайни. Взагалі це був тип «жінки з таємницею».
Була в неї одна, всім відома, риса. Їй втлумачили в голову, що повз неї не може пройти ні один чоловік, не закохавшись, що вона може звабити навіть і Нарциза або Йосифа Прекрасного. На цьому її знайомі часто будували свої жарти, доводячи Оксану трохи не до сліз. Починалося з того, що сусіда або сусідка заявляли, що такий-то, вперше побачивши її, одразу закохався в неї. Переказувалося це пошепки і тут же давали зфалшовану цидулку, в якій писалося, що красуня Оксана, коли не вийде ось у таке призначене місце на побачення, то автор помре, вражений її красою, його серце розіб’ється, і винна в цьому буде вона. Легковірна Оксана одразу захоплювалась цим, безоглядно вірила і йшла на побачення. Звичайно вона дуже довго простоювала в призначеному місці, чекаючи автора цидулки, але він ніколи не з’являвся, тільки чомусь в такий час вона зустрічала дуже багато сусідів із свого ж будинку, які ніби випадково підходили до неї.
Штукарі сусіди з великою охотою ходили перевіряти, чи чекає вона когось на розі вулички або в садку, щоб потім дома можна було посміятись та пожартувати. Бідна ж Оксана завжди піддавалася на такі жарти, і її можна було обдурювати тисячі разів з однаковим успіхом. Навіть теперішній її чоловік Микола Совз одного разу призначив їй побачення таким чином. Вона довго потім мовчала й сердилась на нього.
Такі жарти сусідів, розмови про те, що вона приваблює всіх чоловіків, і призвичаїли її до того, що вона тулилася до кожного чоловіка і її захоплювали кожні штани.
Обід потроху кінчався. Теодор їв мовчки, слухаючи, як Совз часто докоряв непосідливих хлопців, і думаючи про Оксану, її дивне походження та характер. Лист, що його він одержав, лежав у нього в кишені, але прочитати при Оксані не було ніякої можливости.
Оксана якось дивно ставилася до Теодора. Він іноді відчував себе за її брата, іноді просто за доброго приятеля, а іноді… Вона сама починала робити досить непристойні зауваження або обережно тулиться до нього. Останнього Теодор не помічав. Він був ніби сонний і думав про інше, розв’язуючи якісь соціяльні та політичні проблеми, захоплюючись всім, що могло змінити, або хоч трохи зміняло, робітничий побут.
– Чому не прийшов батько? – запитав Совз у Теодора між докорами хлопцям.
– Він у комосередку! – відповів Теодор, – у нього там сьогодні якісь справи.
– Твій батько завжди зайнятий, не має часу навіть пообідати. А ще й мене тягнули до осередку! Куди ж мені, хіба я зміг би встигнути скрізь?.. Оксано, треба було б лишити трохи їжі й Андрієві, він мабуть буде голодний, – звернувся Совз до дружини.
– Про це вже ти не турбуйся! – відповіла вона, посміхнувшись до Теодора, і раптом зробила необережний рух, який ще більше відкрив її голі коліна. – Батько Теодора з голоду не пропаде! – додала вона, ніби зовсім не помічаючи, як вона сидить.
Гай тепер мимоволі дивився на неї й здивовано помічав, що й він тепер спостерігає в ній те, чого він чомусь раніше ніколи не помічав і що раніше ніколи не зворушувало його. Вона ж під його поглядом трохи зщулилась, ніби їй стало холодно, хоча в кімнаті було парно і лисина її чоловіка давно вкрилася рясним потом.
– В містечку сьогодні щось неспокійно! – говорив далі Совз, відкушуючи шматок просяного хліба. Місцевий ксьонз говорив контрреволюційну промову, а на базарі не хотять приймати радянські знаки, Скажи мені, Тоде, невже знову буде яка-небудь навала? Так вже набридли всякі хвилювання. Пам’ятаю, раніше можна було погуляти в компанії, випити трошки, поїхати кудись у ліс, або за річку… Ех, і були ж часи! Що з того, що ти мені багато обіцяєш, але ж поки воно буде, то й охота від нього відпаде…
– Ти краще їж, Миколо, – перетяла його Оксана, – швидко гудок, а ти як заведеш катеринку, що було гарно й весело, так і пообідати не вспієш. Мені не було весело! – стиха додала вона.
Теодор здивовано глянув на неї, але вона знову завмерла. В цей час в сінях стукнули двері, залопотіли босі ноги, і на порозі кімнати з’явилося мале, розпатлане дівча, все замурзане й заляпане грязюкою. Дівча весело поглянуло на всіх, чмихнувши носом і жахаючись іти далі.
– Де ти була, Оленко? – сплеснула руками здивована Оксана, підвівшись зі стільця. – Де це ти так задріпалась?..
– Ану, йди но сюди! – заговорив Совз.
Оленка подивилась на батька і наготовилась тікати назад, але її вчасно піймала за спідничку Оксана.
– Ну, йди, не бійся, дурненька! Батько не зачепить! Тільки ж скажи, де це ти гуляла?
Дівчинка побачила на обличчі Оксани веселу посмішку, стала сміливішою і відповіла тоненьким голоском, все ще з небезпекою поглядаючи на батька:
– Я з Івасем пасла у ковбані качок! Зі мною прийшов дядя, він питав тебе, мамо Оксано!..
– Де він? – якось рвучко запитала жінка.
– Він чекає на вулиці!.. Але ти не йди, – заверещала дівчинка, побачивши, що Оксана зробила рух до дверей, – батько битиме… Не йди!..
Але Оксана, залишивши дівчинку, швидко вийшла з кімнати. Теодор подивився їй услід, трохи здивований її занепокоєнням.
– Так ти по ковбанях таляпаєшся? – говорив Совз Оленці, – та ще й хлопців принаджуєш… Дядю, кажеш, привела? Рано починаєш!.. Ех ти ж, шибенику вихрястий!.. Їди помий руки та обличчя і сідай обідати…
Обід скінчено. Теодор, слухаючи нові жартливі докори Совза, пройшовся по кімнаті. Він хотів скористуватися з моменту, щоб прочитати листа, але, випадково глянувши у вікно, що виходило на вуличку, здивовано зупинився.
Спиною до нього стояла висока постать якогось, ніби знайомого Теодорові, чоловіка. Коло нього стояла схвильована Оксана, якою він її ще ніколи не бачив. Вона силкувалася прогнати чоловіка, іноді роблячи рух рукою, ніби відштовхуючи його. Вона дуже зблідла й часто оглядалася по сторонах, чи не бачить її хто. Нарешті, вона одвернулась од чоловіка і швидко побігла назад до будинку.
Незнайомець, не повертаючись, зробив рух рукою, наче протирав ліве око, і потім швидко пішов геть.
«Де я Його бачив?» подумав Теодор, силкуючись щось згадати.
VIII
На вантажному потязі
Багнеться бути,Кондуктором на вантажному потязі,В похмуру ніч,Темку ніч,Осінню, дощову,Сидіти на тормозі,У кожусі,Зігнувшись, скупчившись.Дивитись у прірву рухливу,Про дні, що минули,Що в серці зосталися,Ясними плямами,Про образи згадані,Заснулі у грудях навіки,Навіки,Мріять,Мріять,Вдивляючись в сутінь.Михайль Семенко.Перед тим, як з’ясувати дивне поводження Оксани Совз, а також інші моменти, що були зв’язані з листом, якого одержав Теодор, ми мусимо забігти трохи назад, щоб з високостів попередніх пригод та подій можна було широко розглянути обрії цієї історії.
Багато романтичних людей дуже жалкують, що всі таємниці викриваються та пояснюються досить просто, що немає в наш вік загадкових історій, що їх так часто можна прочитати в книжках романістів. Що ж поробиш! Звичайно, щоб задовольнити аматорів таємничих історій, можна таку історію винайти, але при денному світлі всі таємниці стають реальними.
Може хто-небудь любить читати про таємні звуки церковних дзвонів, про мерців, що встають з домовин, про привидів, що блукають кладовищами або ярами, де на горбку стоїть хрест або криниця. Але не раджу захоплюватись такими речами, бо навіть маленький піонер доведе вам, що у дзвони дзвонять попи, а на кладовищі, коли ненароком спіткаєш яку-небудь мару, то така мара часто обертається в коняку, що чухає гриву об трухлявий хрест. Запевняю, що багато цікавих пригод може скоїтись і без коняки.
Зверніть увагу. Блискучими рейками на українській землі крізь ніч котиться вантажний потяг, але його навантажено людьми, що сами за себе думають і почувають. Люди у вагонах, люди на буферах і люди на покрівлях вагонів. Ні іскрам з димаря паровозу, ні зоряним жаринам нічного неба не збаламутити їхнього бажання їхати. Вони їдуть по хліб і мріють, як мріяли їх прадіди-чумаки, що їздили на мажах, дивлячись у небо на Чумацьку Дорогу, далеко до моря по сіль.
На покрівлі одного з вагонів на простелених мішках лежить кілька постатів чоловіків. Троє з них розмовляють, а четвертий лежить горілиць і, слухаючи клекоту коліс, дивиться в небо, де на обрії висить червоний, великий, мов мідяний рондель, місяць. Коли троє перших змовкли, заговорив четвертий, – він говорив тихо й ніби трохи здивовано.
– Інженери думають замість них, шофери кохають їхніх жінок, солдати розстрілюють чорних тубільців та б’ються один з одним замість них, моряки ведуть замість них з Сан-Франсіско до Монтевідео і до Майлборну й далі важкі кораблі, збиваючи море в піну, шахтарі риють землю, добуваючи скарби, – все це робиться за них і все інше робиться замість них, бо вони господарі!..
Ми ж господарі лише свого мозку та серця і все робимо сами. І навіть, коли немає роботи, і на руках мозолі стають м’якими, стираються, і руки стають важкі, наче налляті водою, або коли гуркотить революція, або немає хліба, ми все одно думаємо сами й сами почуваємо, бо ми господарі свого мозку та серця.
– Це тобі приснилося, Тоде, чи ти серйозно? – запитав один з подорожніх, підвівши голову на лікоть і уважно подивившись на товариша.
– Ні, це я серйозно!
– Відки ж ти знаєш і хіба ти був там?
– Я прочитав недавно одну книжку. І хіба треба бути там, щоб знати про це? Досить прочитати їхніх книжок або подивитися на їхні картини в кіно, і тоді все стане ясним.
Після цього всі четверо змовкли, кожний з них щось думав про себе: всі четверо подорожніх були робітники механічних майстерень «Червона Зоря».
Ці майстерні розташовано в невеликому містечку, що знаходилось в прикордонній смузі України біля Польщі. Час був неспокійний, бо щодня можна було чекати нападу поляків, які хотіли поширити своє панування аж до Києва, а коли б змога, то й на всю Україну. Крім того, селяни, маючи в своїх скринях та коморах безліч міського добра, не продавали хліба і не відвозили до міста. Робітники голодували, і доводилось витрачати багато зусиль, щоб годувати великі сім’ї, працювати на заводі і брати участь у громадських організаціях. За гроші на селі нічого не можна було дістати, і замість купівлі-продажу було запроваджено обмін фабрикатами та продуктами. З усіх робітничих районів країни везли робітники в хліборобські райони різні фабрикати та крам, щоб виміняти на хліб. Голодний Донбас вантажив сіллю цілі потяги, і робітничі організації проводжали їх, сподіваючись, що додому повернуться вони вже з хлібом, картоплею та олією.
Поміж вибухами громадянської війни та війни з білими робітникам доводилось воювати з голодом та із зруйнованим господарством.
Четверо робітників, що їхали на покрівлі вагона, теж були відряджені своїм заводом на село по хліб. У вагоні вони везли сіль, серпи, коси, кухлі й інші фабрикати, і через те, що в вагоні було незручно й задушно, вони примостилися на покрівлі, щоб можна було подихати свіжим повітрям і ввесь час бути обізнаними в справах.
Їхати було недалеко – до першої станції, але це забирало майже цілу ніч, бо потяг їхав повагом через те, що колія була попсована, та й вагони і паровоз були не в ліпшому стані.
Після деякої мовчанки знову заговорив один з робітників:
– Я думаю, чи вдасться нам наміняти хоч трохи хліба, бо я їздив кілька разів, і це дуже важко. Спекулянти понавозили на села безліч всякого добра, і селяни вередують.
– От Теодор не турбується, – сказав другий робітник. – Він знає, що він гарний та молодий, присватається до якої-небудь молодиці, от і наміняє.
– Які там молодиці, – сказав Теодор, – я живу сам з батьком, обидва працюємо, більше нікого в нас нема, годувати крім себе нікого. Якого ж біса я скавчатиму та нарікатиму! З голоду все одно не здохну.
Він підвівся й сів. Місяць потроху заходив за обрій, і з протилежного боку присмерки розривалися світлою денною смугою. Подував свіжій вітер, і Теодор силкувався, якомога більше, вдихнути його в свої легені. В якомусь з вагонів співали пісень, і вони чудернацько рвалися клекотом коліс, то знову лунали, ніби над самим вухом.
– У кого з вас, хлопці, є на селі знайомі? – запитав Теодор.
Відповіді не було. Очевидно їхали навмання, без усяких перспектив.
– Цікаво мені, – продовжував Теодор, – от коли б такого короля, що має трести й копальні, посадити на покрівлю вагона і примусити їхати по хліб, цікаво, чи поїхав би він чи ні?
На це знову ніхто не відповів, очевидно, потомлені, вони позасинали, і тепер кожному снився свій сон, але й у кожному сні, мабуть, було дуже багато загального, як було багато загального й у зовнішньому вигляді цих чотирьох робітників.
Тільки Теодор знову хотів прилягти, як почув, що потяг спиняється. Тормози зашкребли об колеса, вагон сильно хитнуло, і нарешті потяг став. Люди позіскакували з вагонів, і вночі серед полів чувся сильний галас, ніби то зупинилася табором дика орда татар або киргизів. Хтось вистрелив кілька разів у повітря, може, для того, щоб налякати невідомого ворога, а може просто зі сну. Постріли на мент заглушили галас, але потім він став ще дужчий.
Теодор теж зліз із покрівлі вагону на колію, щоб довідатись, в чому справа. Виявилося, що на паровозі помітили якийсь вогник на колії, але тепер нікого й нічого не могли розшукати.
Це була звичайна історія, і люди, як потурбовані мурашки, знову полізли на свої місця. Гай тим часом відкрив двері вагона, щоб перевірити, чи не заліз хто, чого доброго, та чи не повикидав дорогих речей.
Коли Теодор Гай вліз у вагон і запалив сірника, потяг так само несподівано рушив, як і перед тим зупинився. В цей же час до Теодора у вагон вскочила якась людина. Поки він роздивився, що це чужий, потяг уже йшов досить швидко. Щоб розглянути краще, хто це такий, Гай знову запалив сірника, але на цей раз діставши перед тим цигарку.
У мигтінні маленького вогника Теодор побачив перед собою рослу високу людину з довгим хижим обличчям, у селянському одягу. На перший погляд можна було сказати, що це сільський парубок, але, придивившись краще, можна було переконатися, що ця людина тільки удає себе за таку. Влізши до вагона, цей тип почував себе, як вдома, і не звертав на Теодора ніякої уваги. З ним не було ніяких речей, крім здоровенного ціпка, але з певністю можна було сказати, що в нього була й інша, серйозніша зброя.
Він трохи постояв, а потім сів на якийсь клунок. Побачивши, що Гай курить, він теж скрутив цигарку і попрохав вогню.
Його голос був глухий і одривчастий, як гавкання собаки, або навіть якого-небудь дикого звіра з тієї ж породи.
Хоча Гай чув перед тим, що у нього в кишені стукали сірники, але в проханні незнайомої людини не було нічого дивного. Можливо, що він хотів прикурити від Теодорової цигарки, щоб цим зберегти свого зайвого сірника, але Теодор замість цигарки простягнув йому свої сірники, удаючи, що цигарка погасла.
Незнайомець запалив сірника і почав прикурювати. Помітивши, що Теодор дивиться на нього, він швидко повернувсь спиною і загасив огонь, але й кількох секунд було досить Гаєві, щоб розглянути його обличчя.
Очі незнайомця блищали, як гострі скалки, і були розміщені дуже близько одно від одного. Обличчя було довге й коряве, ніби його хтось поколупав чимсь тупим або попік раз коло разу. Ніс був довгий і трохи звернутий набік, через ліву брову йшов рубець, і брова складалася ніби з двох половинок. Він чомусь часто потирав ліве око, хоча воно в нього було цілком здорове. Це була проста звичка, характерна для нього. Увесь вигляд його був вигляд дужої і самовпевненої людини, для якої не існувало ніяких сумлінь або вагань.
Поки Гай міркував над тим, до якої кляси суспільства можна було б залучити подібну постать, потяг ішов далі, на обрії вже розвиднювалось, і сірі присмерки починали пролазити в темний вагон. Товариші його спали над головою на покрівлі, а Гай сидів і дивився на чорний силюєт свого несподіваного гостя. Нарешті гість заговорив знову, майже прогавкав:
– Вибачте, що вдерся! Місця на двох вистачить. Втомився йти. Вчасно вскочив. Добрр…
Далі Гай не дочув, бо все кінчилося якимсь ричанням і вигуком. Чоловік замовк, ніби він сказав велику промову і тепер його ніщо не може примусити продовжувати. Але Гай, здивований його заявою, не зважаючи на те, що той мовчав і, очевидно, не мав наміру розмовляти, все ж таки запитав:
– Хіба ви йшли пішки?
– Ет, чррт, – видерлося якесь прокляття з рота його сусіди. – Їхав! Їхав у потязі в вагоні… Чрррт…
І чоловік потер лівою рукою ліве око, ніби вся лють ї вся причина його незадоволення сиділа йому в оці.
Очевидно, він чогось не договорював і не хотів про це говорити. Гай більше й не силкувався його розпитувати. На це й не вистачало часу, бо потяг уже підходив до станції, про що сповістив гудок паровозу. Коли потяг зменшив швидкість близько станції, таємничий гість Теодора, не промовивши ні слова, несподівано зіскочив з вагона на колію і зник.
Теодора Гая трошки здивував такий звичай виходити з потягу та дякувати за проїзд. Він швидко підійшов до дверей вагона і, виглянувши, побачив, як чорна постать незнайомця спустилася з насипу і нарешті стала маленькою чорною крапкою в далині.
Гай все ще замислено дивився в ранковий присмерк, міркуючи над тим, хто був його гість і які наміри ховає він під машкарою свого подзьобаного обличчя. Сільським парубком він не міг бути, це одразу можна було відчути, побачивши його руки та безцеремонне поводження. Бандит? Контрреволюціонер? Якого ж біса він роз’їжджає сам з ціпком, бандити ж бо тепер купи держаться. Просто міщанин, переодягнений в сільський одяг? Не добереш. Коли б Гай мав змогу, він напевне непомітно пройшов би за цією людиною, простежив би, що вона робить, довідався б, про що думає.
Скільки є на світі людей, і кожний з них заховує свої почуття, свої таємниці. Може, він убивця або злодій, і ми так само поставимося до нього, як і до чесної людини. Можемо пройти повз нього, попросити вибачення, ввічливо посміхнутися або навіть стиснути руку, як найкращому приятелеві.