Галицька сага. Невиправдані надії
Дмитро Панас незчувся, як до нього підсіли Михайло Ратушний і Василь Бандера.
– Бачив, як хазяйнують? – кивнув на комуністів Бандера. – Відчули свою силу!
– Та най чекають свою Червону армію! – махнув рукою Дмитро. – Нам що до того? Нам в другу сторону!
– Треба вже йти! – мовив Ратушний.
– А чого спішити?
– Почув я, що комуністи хочуть всіх загнати назад в блоки.
– Навіщо? – не зрозумів Дмитро.
– Щоб дочекатися своїх червоних і передати їм усіх, – сказав Бандера. – А мені треба додому!
– Мені також! – відказав Панас. – То що будемо робити?
– Зберемось всі разом і підемо звідси. Не думаю, що у комуністів так багато броні, щоб стріляти в нас.
Дмитро відзначив слушність Василевих слів. Напевне, ті три чи навіть чотири пістолети, котрі він бачив у комуністів, це все, що їм вдалося роздобути в будинку адміністрації табору.
– А куди підемо?
– Я пропоную йти до Берестя, – сказав Бандера. – То навіть недалеко звідси.
– А що там? То ж навіть не по дорозі додому?
– Там останні місяці сидить мій брат Степан. Якщо і там така сама ситуація, як тут, то він не нині-завтра також вийде на волю…
Тут усі почули якийсь гул. Він долинав десь із заходу. Вже колишні в’язні, як за командою, повернули голови у напрямку, звідки долинав звук. Спочатку не було нічого видно, але невдовзі на чистому небі з’явилися маленькі темні точки, які поступово перетворилися на десяток літаків. Побачивши своїх, полонені німці радісно замахали руками. Навряд чи помітили зверху це привітання, а можливо, перед ланкою винищувачів стояла якась конкретна задача, у якій не було місця невеличкому містечку Береза-Картузька.
Вони не знали, що у Берестейській тюрмі, куратором котрої був сам полковник Вацлав Костек-Бернацький – непримиренний противник всього українського, відомий також тим, що проводив політику полонізації поліщуків, Степана Бандери вже не було.
Те, що почалася війна, особливий в’язень дізнався чи не у перший день, коли на місто Берестя над Бугом впали перші бомби. Згідно з розпорядженням начальника тюрми «Бригідки» Влоджімєжа Душєвіча, Степана Бандеру як небезпечного в’язня тримали окремо, в суворій ізоляції, і до нього навіть не підселяли одвічних політичних ворогів – польських ендеків. Подібне практикувалося в усіх польських тюрмах, де сиділи політичні. Українці та поляки настільки захопилися спільною ворожнечею, що зовсім забували, через що вони тут сидять. З Бандерою, справедливо міркував Влоджімєж Душєвіч, такий трюк не пройде, а якщо і пройде, то ще не відомо, хто кого переконає у своїх поглядах. Тому Степана Бандеру і помістили в одиночну камеру. В’язні Берестейської тюрми, звичайно, знали, що разом з ними перебуває людина, для багатьох легендарна, але ніхто не бачив Провідника, хоч вже і колишнього. А сам Бандера навіть вбачав певний символізм у тому, що перша тюрма у Львові й теперішня у Бересті називаються однаково.
Майже два тижні Степан Бандера перебував у невіданні того, що відбувається за стінами його камери. Кожного дня йому приносили їжу, причому раціон навіть покращився у порівнянні з попередніми днями, але жодної звістки про те, що відбувається на волі, і навіть те, з ким Польща воює, Бандері дізнатися не вдалося. Звичайно, він знав, що війною на ненависну йому Польщу можуть піти двоє – Гітлер і Сталін. Чесно кажучи, ні від кого він нічого доброго не чекав. Бандера навіть схилявся до думки, що це все ж Радянський Союз нарешті зважився розпочати з Варшавою війну, пам’ятаючи свою ганьбу двадцятого року, адже від Німеччини до Буга досить велика відстань. Так він промучився майже два тижні, коли якось вранці почув, як хтось гамселить у двері його камери.
Коли ти сидиш в одиночній камері більш аніж пів року, то будь-який незрозумілий звук ззовні сприймаєш насторожено, а тим більше такий. Бандера став біля заґратованого вікна і тривожно дивився на міцні металеві двері, котрі, ти не менше, все ж піддавалися настирним ударам невідомих. Ось почувся сильний удар, двері неприємно заскреготіли і відчинилися. Бандера побачив групу таких же, як і він, арештантів.
– Він живий! – голосно промовив один з визволителів і привітався: – Здрастуйте, друже Степане!
– Ви мене знаєте? – здивувався Бандера.
– Про те, що разом з нами сидить сам Степан Бандера, ми знали вже давно, от тільки поляки не показували нам.
– А тепер що?
– Так війна ж! Німці б’ють поляків у хвіст і гриву! Душєвіч втік, бо до міста підступили німецькі війська.
– Хто ви? – запитав Степан Бандера.
До нього лише тепер прийшло усвідомлення, що така далека ще вчора подія – звільнення з тюрми – таки відбулася. А поки що незнайомий визволитель говорив:
– Друже Степане, нам треба йти. Наші люди повідомили, що до Берестя підходить німецька армія. Вам треба перевдягнутися!
Степан Бандера у супроводі колишніх в’язнів членів ОУН покинули Берестя саме у той момент, коли місто потрапило під авіаудар німецької люфтваффе, а на протилежному березі Західного Бугу, якраз навпроти Тереспільських воріт Берестейської фортеці, розгорталась батарея протифортечних гармат.
3
Капітан Леопольд Грот уважно роздивлявся у бінокль місцевість перед собою. До рятівного ліска було не менше трьох кілометрів майже голої сіножаті. Капітан досвідченим поглядом оцінив обстановку. Місцевість була відкрита, як на долоні, уся прострілювалася, порізана двома потічками, невеликими, але достатніми для того, щоб затримати рух кавалерії. Десь приблизно на половині шляху, який доведеться подолати залишкам ескадрону, Грот запримітив повернуті у їхню сторону три гармати.
– Армата, пане капітане! – почув він справа голос поручника Томашевського.
Він і підпоручник Грабовський – це все, що залишилося від офіцерів ескадрону уланів після вранішнього бою. Вони – і неповна сотня уланів.
– Бачу! – відказав капітан Грот.
Він завжди заздрив зірким очам поручника, якому для огляду місцевості не потрібен бінокль.
– Обідають! – заздрісно констатував Томашевський.
– У німців порядок: війна війною, а обід за розпорядком! – озвався підпоручник Грабовський.
Капітан подивився на годинник. Дванадцять хвилин на другу. Справді обід! А чи не скористатися цим і несподівано вдарити?
– Якраз час атакувати! – сказав, неначе підслухавши його думки, поручник Томашевський. – Усе ж той ліс – не наш гайок!
Леопольд Грот не спішив з рішенням. Він трохи підняв бінокль і подивився на ліс, що темнів вдалині. Далеко, але іншого виходу немає. І головне, ніде не видно танків, що так дошкуляли їм усі ці дні. Навряд чи снаряди артилеристи залишили у люфах гармат. Їх ще треба зарядити, а потім навести на ціль. А перед тим опам’ятатися від шоку.
Капітан Леопольд Грот сподівався, що так і буде. Він опустив бінокль.
– Атакуємо! – вирішив він. – Рухаємось галопом!
Улан Марко Валько цієї розмови не чув. Він сидів на своєму коні десь посередині того, що іще зранку було боєздатним бойовим ескадроном, але після першого ж бою з німецькими танками перетворилося на перелякане збіговисько уланів і коней, причому переляканими були однаково і люди, і тварини.
– Улани! – голосно звернувся до своїх підлеглих капітан Грот. – За цим полем ліс, у якому наш порятунок. Там ми можемо відпочити і вже звідтам продовжити наш шлях до Варшави. Але маємо добратися до того лісу!
Він вийняв з піхов шаблю.
– Шаблі в длонь![8]
І, вдаривши свого коня в боки, першим поскакав полем. За ним рушив весь ескадрон.
Марко скакав у загальній гущі, виставивши перед собою шаблю, і думав лише одне: тільки б не впасти з коня. Його кобила була досить норовливою і хоч піддавалася тренуванню, але для цього треба було більше часу. Раптовий напад німців на Польщу такого часу не залишив.
Десь попереду майже посередині поля припинили обідати артилеристи, захоплені зненацька раптовою атакою польської кінноти. Видно, попередні зустрічі з такою екзотичною для німецького вермахту кавалерією не могли не відобразитися на їхньому ставленні до цих відчайдухів, бо навіть Марко помітив, що надто вже спокійно німці заряджають свої гармати і надто ретельно наводять на ціль.
Майже одночасно пролунало три постріли, і серед гущі уланів вгору піднялися фонтани землі. Смерть знайшла свої перші жертви. Валько відчув, як попереду щось просвистіло. Чи це була чиясь куля, чи мимо пролетів, не зустрівши жертви, осколок, юнак не розібрав, як і не було часу розбиратися. Він не озирався, щоб побачити, кого вбило. Ніхто не зупинявся, намагаючись якнайшвидше добратися до рятівного лісу.
Але спершу треба було знищити батарею.
Поле, котрим наступали улани, виявилося не таким вже й рівним, як здавалося спершу. Тут були і невеличкі ярки, і навіть хтось поставив невисоку загородь – декілька стовпців з довгими жердинами. Але такі перешкоди не затримали вершників. Коні легко перестрибували і ярки, і пліт, наближаючись до небезпечної батареї. Зрештою, артилерія не була страшна уланам. Надто швидко вони переміщалися полем, щоб перетворитися на ідеальну мішень для їхніх гармат. На щастя уланів капітана Грота, піхоти, котра прикривала б канонірів, не було.
Німці лише тепер зрозуміли свою помилку. Навчені попереднім досвідом, що після перших вибухів серед поляків почнеться паніка і вони розвернуть своїх коней назад, артилеристи не врахували того факту, що кіннота перед ними вже брала участь у боях, хоч і не переможних, але все ж отримала певний досвід.
Гармати встигли дати ще по одному залпу, причому жоден снаряд відчутної шкоди нападаючим не приніс, бо вибухнув уже позаду, як авангард уланів порівнявся з батареєю. Капітан Грот вирвався уперед і першим опустив шаблю на ошелешених німців. Його дії повторили ті, чиї коні скакали за командиром, і коли з батареєю порівнявся Марко Валько, роботи йому вже не лишилось: порубані артилеристи вже нікому не були небезпечні. Його погляд ковзнув по розпростертому на землі тілу якогось офіцера. Те, що це офіцер, а не просто звичайний солдат, Марко зрозумів, помітивши біля нього ясно не солдатський кашкет і дещо багатші, аніж в інших, погони.
Не затримуючись, ескадрон поскакав далі. Ось до лісу лишилося подолати менше кілометра, як звідтам почувся якийсь гуркіт. Не зупиняючись, капітан Грот прислухався уважніше. Він одразу зрозумів, що саме видає такий звук, але до останнього сподівався на удачу.
Але її не було. Ламаючи дерева, на околицю лісу повільно виповзали німецькі танки. Їх було з пів дюжини. Від несподіванки перші ряди уланів зупинилися. Леопольд Грот з досади закусив губу. Все сталося зовсім не так, як він сподівався. Напевне, на щось подібне німці чекали, тож і влаштували тут засаду. Але вони не врахували ту обставину, що уланам відступати просто нікуди.
Танки зупинилися і почали стріляти. На відміну від поверженої вже батареї, танковий обстріл був прицільний і майже безперервний. Снаряди вибухали то тут то там, щоразу знаходячи свої жертви. Атака кавалерії захлинулася. Капітан Грот озирнувся. Іншого виходу, як наступати, не було. Вони просто не добіжать назад до гаю, який недавно покинули. Леопольд Грот піднявся на стременах і вигукнув, намагаючись перекричати вибухи:
– Улани, вперед! В бій не вступати! За мною!
І знову першим ринувся на танки. Часу на роздуми, правильна ця команда чи ні, або просто злякатися, не було, тому всі уцілілі улани поскакали вперед. Марко Валько гарячково підганяв свого коня, щоб якнайшвидше залишити це поле масакри, але щоб це сталося, треба було наступати туди, звідки летіла смерть. Він вже не зважав на вибухи, що лунали то справа, то зліва, не бачив, як уражені осколками, падають на землю коні, давлячи під собою вершників. Він навіть забув, що тримає в руці шаблю.
Марко бачив, що капітан Грот вже порівнявся з танками, котрі перестали стріляти снарядами, зате рясно поливали вогнем з кулеметів. Від цього смертей було навіть більше, аніж після снарядів.
Валько зауважив, що у проміжок між двома танками його кінь заскочив перший і… один. Ті улани, з котрими він почав атаку, залишилися на цьому полі. Пощастило небагатьом. Марко пригнувся до шиї коня, щоб швидше проскочити між залізними машинами, до того ж одна з них стала розвертатись, не перестаючи стріляти. Ще трохи часу – і він не врятується, але кінь швидко промчав повз танки і встиг сховатися у лісі, перш ніж йому услід засвистіли кулі.
Ліс, у якому врятувалися залишки уланського ескадрону, справді мав чималеньку площу, і капітан Грот не переживав, що за ними хтось пустить погоню. Тим не менш командир довгий час не зупинявся, намагаючись від’їхати чимдалі від поля бою. Коли ж, за підрахунками Грота, їм ніщо не загрожувало, прозвучала команда зупинитися і спішитись.
Насамперед капітан вирішив дізнатися, які втрати поніс його ескадрон. З’ясувалося, що смертельні перегони вдалося подолати лише третині тих, хто зовсім недавно помчав в атаку. Таким чином під командуванням капітана Леопольда Грота залишилося тридцять три улани. Не пощастило поручнику Томашевському. Хтось бачив, як зовсім поруч з ним вибухнув снаряд. Що сталося потім, розповідач вже не бачив, але всі розуміли, що нічого доброго. Капітан Грот закликав до себе підпоручника Грабовського – єдиного офіцера, який залишився живий, – і, присівши на якесь повалене дерево, вони схилилися над розгорнутою мапою.
Про що говорили і що вирішували командири, улан Валько не знав. І що найдивніше, це його навіть не цікавило. Зараз він хотів лише одного: сісти на землю і просто відпочити. Надто вже важким видався сьогоднішній день, до кінця якого ще може статися будь-що.
Марко досі не міг змиритися з думкою, що почалася війна і він сам на війні. Спокійне перебування на околицях Познані завершилося вранці першого вересня, коли з Варшави прийшло повідомлення про напад Німеччини на Польщу. Спочатку цьому ніхто з нижчих чинів уланського полку не повірив, бо перед ними… було тихо. Мало того, за даними розвідки, на тому березі Одри взагалі не було частин вермахту. (Марко Валько напевне здивувався б, коли б дізнався, що до таких даних долучився його колишній односелець Михайло Смоляр.) Командир армійської групи «Познань» генерал-майор Тадеуш Кутшеба увесь перший день війни телефонував до Варшави Головнокомандувачу Війська Польського маршалу Едварду Ридз-Сміглому з настирливим проханням задіяти свої війська для допомоги сусідам, на котрих прийшовся головний удар вермахту, – арміям «Лодзь» і «Помор’я», але щоразу отримував наказ залишатися на місці.
Найважче довелося пережити армії «Помор’я». Перед генералом Бортновським була поставлена конкретна задача: не пропустити німецькі війська до Данцига, таким чином утримати «польський коридор». Найімовірнішим місцем удару у Варшаві вважали північний напрям, тому там поляки і сконцентрували основні сили. Коли ж генералові Бортновському повідомили, що німці вдарили на півдні, де оборона була не така сильна, він одразу перекинув на небезпечну ділянку підкріплення. На біду командуючого армією «Помор’я», німці не дали йому це зробити, і поки польські війська були ще в дорозі, вермахт вже розколов неприятеля надвоє. У польських військах панувала плутанина, причому північне угруповання опинилося в оточенні і припинило опір вже п’ятого вересня. Командування польською армією разом з малочисельним південним угрупованням отримали наказ відступати до Варшави.
Лише на дев’ятий день війни полк, у якому служив улан Валько, підняли за тривогою і прискореним темпом перекинули на південний схід. Звичайно, Марко не знав, що генерал Кутшеба нарешті отримав від Головнокомандувача довгождану радіограму лише з однією фразою – «Сонце сходить». Це був наказ рухатись більшості уланів до відомого лише командирам місця невідомої річки Бзури.
Генерал-майор Тадеуш Кутшеба спішив. Він почувався винним перед своїми бойовими товаришами по зброї – командувачами армій «Помор’я» та «Лодзь» бригадним генералам Владиславу Бортновському і Юліушу Руммелю. Вони першими прийняли на себе удар німецьких військ, у той час, як «Познань» чекала наказу. Але на війні накази не обговорюються.
Того ж дня армії під командуванням Кутшеби завдали несподіваного удару німецьким військам, котрі ні про що подібне й не підозрювали. Німецький генерал Йоханнес Бласковіц настільки був упевнений у тому, що на всьому проміжку, що віддаляв його Восьму армію від Варшави, немає жодного озброєного поляка, що від несподіваного удару польської кінноти змушений був залишити тільки вчора захоплені міста Лечице та Пятек. Втративши півтори тисячі солдатів, німецькі генерали перейшли до оборони. Зрештою, на цьому успіх польських армій і закінчився. Зрозумівши, що непотрібна для німців затримка біля забутого потічка, який поляки чомусь гордо називають річкою, віддалить завершення самої війни, на допомогу своїм частинам німецьке командування перекинуло підкріплення і… майже всю авіацію.
Марко Валько, напевне, ніколи не забуде той момент, коли вперше побачив, як німецькі літаки безперешкодно розстрілювали польську кінноту. Це сталося серед чистого поля, де не могла сховатися навіть піхота, не кажучи вже про вершників. Хаос панував не лише на землі, але й на небі, коли, здавалося, літаки ось-ось зіткнуться, але в останній момент вони встигали відвернутися, залишаючи на землі убитих – й уланів, і коней. Серед того божевілля бігали перелякані коні, вже без вершників, але й вони потрапляли під численні траси куль, що рясно лилися з неба.
У тому бою загинув і Мечислав Янішевський, єдиний поляк, з котрим Марко потоваришував. Мечислав ніколи не дорікав Вальку за його непольське походження, завжди готовий був допомогти, навіть обіцяв, що у найближчу відпустку вони поїдуть до його батьків до Хелма.
Марко бачив, як до того місця, де гарцював на своєму коні Мечислав Янішевський, швидко наближаються фонтанчики землі, що утворилися від німецької кулеметної черги. Марко не встиг крикнути Мечиславу, щоб той від’їхав убік, як кулі прошили його друга і коня. Обоє звалилися на землю. Незважаючи на те, що його також могли вбити, Марко під’їхав ближче, але допомога Мечиславу вже була не потрібна. Він дивився незмигними очима в небо, звідки стріляла смерть, але нічого не бачив.
Залишивши друга на цьому полі смерті, а з ним і майже половину інших, Марко Валько відступив із залишками полку на північ.
Потім були ще бої, але ніде більше генералу Кутшебі не вдалося повторити успіх першого дня, а через тиждень з’ясувалося, що група армій «Познань» і «Лодзь» опинилася в оточенні. Тоді ж і вирішено було пробиватися до Варшави, де вже (про це стало відомо з радіо) йшли бої. Навіть такий маневр виконати виявилося майже неможливо. Котлом всюди нишпорили німецькі танки, котрих наводили на ціль літаки – розвідники. Зовсім скоро від двох польських армій лишилися поодинокі озброєні загони, котрі тим не менше намагалися прорватися до столиці.
Ескадрон, котрим командував капітан Грон, був одним із таких загонів.
Лише тепер Марко зрозумів, що улан Василькевич, котрого українець не терпів, а той, відповідно, його, вже давно про щось бурмотить.
– А що нам казали? Німці на нас не нападуть, вони бояться французів, бо ті сильні. І що, побоялися? Де тепер ми? Ховаємось у своєму лісі! – говорив він про себе, зовсім не переживаючи, що його хтось слухає.
Або не слухає.
– Мовчи, Томаше, без тебе противно! – озвалися збоку.
– Чого тобі противно? А то, що нас, як сліпих кошенят, переб’ють, то тобі не противно?
– Потоплять! – озвався Марко.
– Що? – не зрозумів Василькевич.
Іншим разом він обурився б цій наглості, з котрою русин посмів устряти в розмову поляків, але останні події зрівняли всіх у правах – і гинули, і рятувалися поляки з українцями однаково.
– Кошенят топлять, – пояснив Марко.
– Ну, не знаю, тобі видніше! – все ж не попустив можливість кольнути Томаш.
– Одне добре! – озвався хтось.
– Ти ще тут щось доброго бачиш? – здивувався Василькевич.
– Не потонемо. Річка мілка.
– Доберемось до Вісли, я тобі то нагадаю!
Але до Вісли ще треба було добратися. Капітан Грот і підпоручник Грабовський, видно, дійшли спільної думки, бо тут же прозвучала команда сідати на коней.
Капітан почекав, коли улани під’їдуть ближче, окинув усіх важким сумним поглядом.
– За цим лісом мають бути наші війська, – неголосно сказав він. – Разом ми рушимо на північ, до Варшави, де вирішується доля Польщі. Навіть, якщо ми не зустрінемо своїх, однаково треба рухатись до столиці. Наказую у бої не вступати, берегти сили і набої на потім. За мною!
Густим лісом швидко не поїдеш, тому минуло добрих пів години, поки залишки ескадрону добралися до узлісся. Від побаченого перехватило подих.
Там, де, за переконаннями капітана Грота, ескадрон мав зустріти свої війська, вони побачили націлені на них люфи танків, що стояли упереміжку з мотоциклами. Кулемет кожного мотоцикла також дивився у їхній бік.
Це відбулося настільки несподівано, що улани навіть не встигли зупинити своїх коней і виїхали на рівне місце. Й одразу зрозуміли, що вони перетворилися на мішень.
У цей момент, коли, здавалося, зупинився сам час, спереду хтось заговорив ламаною польською мовою.
– Польські солдати! Ви хоробро билися, але німецьку армію вам не перемогти! Ми пропонуємо вам скласти зброю! Німецьке командування обіцяє, що до вас будуть ставитися згідно з Женевською конвенцією щодо військовополонених, – голос, підсилений мегафоном, боляче різав вухо.
– На роздуми даємо одну хвилину. Після цього стріляємо! – закінчив власник голосу.
Мегафон виключили – і настала моторошна тиша.
– Пане капітане, що будемо робити? – стривожено запитав підпоручник Грабовський.
Леопольд Грот безпорадно подивився на німців, потім перевів погляд на уланів. І ті, й ті чекали на його рішення.
– Здаємося! – сказав капітан і першим зліз з коня.
За ним те саме зробили улани.
– Пане підпоручнику, ви йдіть перші! – наказав Грот.
– А ви? – запитав Грабовський.
– Я піду останнім!
Підпоручник востаннє подивився на капітана й обережно, щоб не дай Боже не спровокувати німців, рушив уперед. Марко Валько разом з іншими уланами крокував за підпоручником до групи німецьких офіцерів, котрі спокійно спостерігали за всіма діями поляків.
Враз позаду почувся постріл. Всі, як за командою, повернули голови. Капітан Грот лежав на землі, одна рука стискала пістолет, а у другій була шабля. На правій скроні червоніла рана.
Ніхто не сказав ні слова на такий вчинок командира. Настрій уланів зовсім підупав, і вони, відчуваючи себе винними перед своїм командиром, поскидали на загальну купу шаблі та гвинтівки. Їх відвели убік і приставили для охорони двох солдатів з гвинтівками.
До зваленої у купу зброї підійшли офіцери і з цікавістю розглядали трофеї. Видно, їм найбільше сподобались уланські шаблі, бо саме цю зброю вони вибрали з-поміж іншої. Видно, ця вже екзотична для них зброя піднесла їхній настрій, бо офіцери, побачивши, як незграбно вимахує шаблею їхній товариш, не змогли втриматися від голосного сміху.
А Маркові Вальку, а з ним і трьом десяткам його товаришів по службі, було не до сміху. Він враз зрозумів, що його життя вкотре зробило крутий кульбіт, і йому доведеться пізнати те, що свого часу випало батькові Андрію, коли той після боїв біля Стрия потрапив до російського полону. Тоді стрільцю Андрієві Вальку пощастило вижити і через рік повернутися додому. Тепер така доля випала його синові.
От тільки чи пощастить Маркові так, як пощастило його батькові?
Так замість Варшави залишки групи армій «Познань» потрапили у табір для військовополонених. За дивним збігом, тимчасовий табір розмістився між містами Стшалково та Слупце, де свого часу перебував вояк Західноукраїнської Народної Республіки Михайло Смоляр. Про нього Марко Валько згадав тоді, коли нарешті зрозумів, куди саме потрапив. Про те, що старший син гайового Якова Смоляра живе у Слупце, Марко, звичайно, знав – у селі ніколи не було таємницею, де перебувають його вихідці. От тільки на відміну від молодшого Смоляра, якому дозволялося виходити з табору, заходити до Слупца, де він, зрештою, і залишився, теперішні військовополонені такої можливості не мали. Мало того, ніхто тут постійний табір будувати не збирався, тому вже п’ятого жовтня, у той самий день, коли після чотириденних боїв в районі міста Коцька під Любліном, вистрілявши всі набої, здалися частинам вермахту останні частини оперативної групи «Полісся», всіх полонених, зокрема й колишнього улана Марка Валька, повантажили на вагони і повезли кудись на південь.
А зовсім недалеко від того місця, де перебував Марко, в будинку з антикварною крамницею, не знаходили собі місця Михайло та Кася Смолярі. Звістка про війну Михайла заскочила у потягу, котрим він їхав додому після невдалих відвідин батьків. Михайло Смоляр саме розмірковував, що саме він має говорити людям із «Двуйки», аби якось згладити відмову брата Костя співпрацювати на польську розвідку, як на станції у Ярославлі пасажири дізналися, що почалася війна. Враз усі попередні тривоги відійшли убік, і залишилася єдина думка: швидше доїхати додому. Дивно, але думка про сина Тадеуша виникла лише раз, але Михайло не став за нього непокоїтись: син був у Варшаві, далеко від фронту, до того ж йому лише п’ятнадцять. Більше переживав Михайло за дружину і дочку, адже від Слупце, де вони жили, до німецького кордону не так уже й далеко.