Таємний агент Микола Гоголь
Подібні характеристики козацтва та Запорізької Січі зустрічаються й у «Тарасові Бульбі».
Правда, не можна сказати, що Котляревський в «Енеїді» характеризує козацтво виключно в негативному плані. Під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр. письменникові випало воювати разом з козаками проти турків, і, схоже, він дістав позитивне враження від козацьких бойових навичок. У четвертій частині «Енеїди», написаній уже після того, як Котляревський пішов у відставку, читаємо таке:
Було тут військо волонтирі,То всяка юрбиця людей,Мов запорожці чуприндирі,Що їх не втне і Асмодей.Воно так, бачиш, і негарне,Як кажуть то – не регулярне,Та до війни самий злий гад:Чи вкрасти що, «язик» достати,Кого живцем чи обідрати,Ні сто не вдержить їх гармат.Похвала нерегулярному війську в «Енеїді» йде якраз після слів, де Котляревський проспівав оду козацьким полкам Гетьманщини:
Так вічной пам’яти бувалоУ нас в Гетьманщині колись,Так просто військо шиковало,Не знавши: стій, не шевелись;Так славнії полки козацькіЛубенський, Гадяцький, ПолтавськийВ шапках, було, як мак цвітуть.Як грянуть, сотнями ударять,Перед себе списи наставлять,То мов мітлою все метуть.У заключних частинах «Енеїди» зустрічаємо поєднання комізму та героїзму в зображенні української козаччини. Приблизно таку саму амбівалентність маємо і в «Тарасі Бульбі».
Еволюція ставлення Котляревського до козаччини, що простежується в «Енеїді», є водночас відображенням еволюції малоросійського дворянства. Інтегрувавшись у державну систему Російської імперії, його представники дивилися на «нецивілізоване» козацтво зверхньо. Але минав час, ілюзії щодо переваг імперської інтеграції танули. Конкуренція за владу в імперії виявилася надто сильною. Малоросійське дворянство поступово втрачає позиції й починає замикатися в собі. У його середовищі поширюються ідеї автономізму (до речі, існує версія, що згаданий Дмитро Трощинський, покровитель родини Гоголів, був таємним автономістом). Популярним стає звернення до козацької минувшини, передусім до історії Гетьманщини, її героїзація. Згодом ця тенденція дістане свій розвиток, зазнає трансформації і стане одним із центральних моментів у генезі новочасної української національної свідомості.
Микола Гоголь, як уже зазначалося, знав «Енеїду» Котляревського – про це свідчать «диканські» повісті. А Гоголів батько писав «смішні» п’єси українською мовою, де зображувалися реалії тогочасного українського сільського життя. Одна з таких п’єс дійшла до нас. Це – «Простакъ, или хитрость женщины, перехитренная солдатомъ».
Згадана п’єса – своєрідний зразок колоніальної літератури. Подібну п’єсу маємо і в Котляревського – «Москаль-чарівник». У згаданих комедіях українці зображені в гумористичному, а то й іронічному плані. Над ними підіймається солдат («москаль»), який, фактично, представляє російську імперську цивілізацію. Це вже пізніше в Шевченка, у «Катерині», така постать стане антигероєм, і прозвучить крилата фраза: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…».
Але повернімося до «Простака…» Василя Гоголя. Від самого початку автор дає зрозуміти, що персонажі п’єси, яких він зображує гумористично й іронічно, є козаками чи нащадками козаків. Винятком є лише солдат. Ось як звучать перші слова комедії – монолог господаря дому Романа:
«Романъ, одинъ, поднимаясь со скамейки и представляя разслабленного. Врагъ ёго́ ба́тька зна́е, здае́тця, я ище́ не ду́же й стари́й, а зовсімъ охря́въ, такъ що ні нігъ, ні рукъ не чу́ю, нена́че поби́тий. (Зѣваетъ). Ка́жуть лю́де, що мене́ баглаі напа́ли… мо́же прокля́ті й баглаі; тільки жъ я уже́ ду́же да́вній – я уже́ бувъ дебе́лимъ па́рубкомъ, якъ на́ші козаки́ на Ли́нію въ похо́дъ ходи́ли. – Дай Бо́же ца́рство па́ну со́тнику; для ме́не ду́же панъ до́брий бувъ – всіхъ козаківъ у похо́дъ ви́турливъ, – а мене́ та́къ уподо́бавъ, що оста́вивъ до́ма и повелівъ сви́ні па́сти, – отоді то міні́ ро́скішъ була́! Не знавъ я нія́кого діла; а тепе́ръ и не зду́жаю, да тре́ба роби́ти, щобъ стара́ не ла́яла. (Садится). Спаси́бі Бо́гу, що зайшла́ десь, а то́ бъ уже́ давно́ до́сі скребла́ мо́ркву. (Зѣваетъ и чешетъ себѣ спину)».
Микола Гоголь продовжив батькову тенденцію: у його ранніх творах, які ввійшли до «Вечорів на хуторі біля Диканьки», теж часто зустрічаємо гумористичне й іронічне зображення козаків. Але на цьому ми детальніше зупинимося далі, коли розглядатимемо творчість письменника в контексті російського імперського дискурсу.
Багато ж малоросійських дворян пройшли еволюцію від зачарування імперією до своєрідного автономізму, який виявляв себе зокрема у зверненні до «козацької слави», в пропагуванні її. Одним із яскравих культурних явищ цієї еволюції стала «Історія русів».
Перша згадка про неї припадає на 1828 рік: саме тоді рукопис цього твору був знайдений у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. «Історія…» поширювалася в рукописних копіях; Гоголь, працюючи над «Тарасом Бульбою», використовував одну з таких копій. 1846 року «Історію русів» опублікував у Москві Осип Бодянський – в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруку був зазначений автор твору – вже натоді покійний єпископ Георгій Кониський. Правда, дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.
Донині питання авторства твору не є розв’язаним. Називалися різні імена ймовірних творців «Історії…»: Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь і Григорій Полетики, Микола Рєпнін, Василь і Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андріан Чепа, Михайло Маклашевський та інші. На підставі аналізу твору можемо констатувати хіба що таке: його автор жив у другій половині XVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював із турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині. У книзі багато говориться про події на Стародубщині – північній частині Чернігівської губернії.
Автор зазначеного твору намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Наприклад, в «Історії русів» використовується традиційна легенда, нібито слов’яни походять від «племені Афета» й лише потім вони розділилися на різні народи. Серед цих народів були так звані козари. Мовляв, називали «Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов’янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами». Отже, «Історія русів» використовує поширену в козацькому літописанні хозарську теорію. Було намагання представити козаків, точніше козарів, войовничим людом. Вони розглядаються як соціальний стан, що виділився серед слов’ян, вправляючись у воєнному ремеслі. Виходило, що козари – це люди рицарі, які обороняли вітчизну.
Автор твору подає свою версію виникнення назви «козаки» – він вважає, що відбулося перейменування козарів у козаків:
«Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Костянтином Мономахом з Козарів на Козаків, – і така назва назавжди вже у них залишилась».
Тобто козаки є нащадками козарів, войовничим людом, що виокремився серед слов’янського населення. Дещо подібне трактування козацтва зустрічаємо і в «Тарасові Бульбі»: тут козаки подаються як такі собі лицарі, що вийшли із слов’янського середовища.
Відповідно до історіософської концепції автора «Історії русів», Давньоруська держава – це держава русів українців, Русь є їхньою питомою етнічною назвою. Автор «Тараса Бульби» теж широко використовує термін Русь, руська земля («русская земля»). Але якщо виходити з трактування «Історії русів», під впливом якої перебував Гоголь, то йдеться не про Росію (Великоросію), а передусім про Україну.
Русь (Україна), вважає автор «Історії русів», утратила свою самостійність через внутрішні чвари й татарські напади; думка загалом не нова для української ранньомодерної історіософії. Далі в «Історії…» говориться, що в результаті втрати самостійності Русь змушена була об’єднатися з Литвою та Польщею у федеративній державі заради оборони своїх земель від татарських ординців. Однак Польща почала порушувати вільності русинів-українців. Тому на оборону цих вільностей стало козацтво. Подальша ж історія Русі-України подається як історія козацтва. Саме цій історії приділено найбільше уваги. Відповідно, те, що було до неї, маргіналізу-валося.
Автор навмисне акцентує: очільниками козаків, мовляв, були не простолюдини, а люди шляхетського стану; це – знову ж таки – думка, яка постійно фігурувала в козацьких творах ранньомодерного періоду. Окремо згадується князь Михайло (не Дмитро!) Вишневецький, який вважається першим чи одним із перших козацьких гетьманів. Підкреслюється: «Козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників різних ступенів, як от: старшин генеральних, полкових і сотенних і земських урядників. І з якої б то речі або що то за правило, мимо такого числа чиновників обирати простих козаків? А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх на виборах Гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та міжусобиці приносить». Нескладно за такою аргументацією завважити боротьбу малоросійського дворянства за «достойне місце» в Російській імперії. Для цього дворянства важливо було довести своє аристократичне походження. Щоправда, в «Тарасі Бульбі» на «аристократизмі» козацтва автор не наголошує, проте читач розуміє, що козацькі очільники є людьми заможними, а в козацькому війську наявні відповідні чини. Сам же Тарас Бульба іменується полковником.
Однією з центральних фігур «Історії…» є Богдан Хмельницький, якого автор вважає досконалим політиком. В уста Хмельницького вкладаються вигадані патріотичні промови. Щось подібне зустрічаємо і в козацьких літописців – Григорія Граб’янки та Самійла Величка, з творами яких Гоголь міг ознайомитись. Ось як Хмельницький звертається до козаків-реєстровців, щоб вони перейшли на його бік: «Ми підняли зброю не заради користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх». Тобто автор вважає, що кожен народ наділений від Бога землею, власністю. І ці блага він має право боронити. Як і боронити свободу. Якщо виходити з контексту, то остання розуміється як право вільно розпоряджатися власністю.
Далі говориться, що руси-українці втратили свободу, опинилися в рабстві на своїй же землі. І сталося це з вини поляків, які є «непримиренними ворогами» русів.
«Пощо ж нам, браття, – читаємо в «Історії…», – бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні і непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами і повсякчасним відчаєм?»
Загалом для цього твору, як і для інших козацьких літописів, характерною є відверта полонофобія. Наприклад, в іншому місці автор зневажливо говорить: «Про Поляків же і казати нічого: увесь світ знає, що у них скільки Панів, скільки і Королів, а кожному з них догодити і саме пекло не потрапить».
Хмельницький в «Історії…», звертаючись до реєстрових козаків, говорить про славних предків русів. Вважає, що вони не були завойовані, а вільно об’єдналися з поляками й литовцями, надавши їм чималі послуги:
«Предки наші, відомі всьому світові Слов’яни, Сармати і Руси, об’єднавшись з Литовцями і Поляками по добрій волі і заради обопільної оборони від чужоплемінних, прийшли до них з власною своєю природною землею, зі своїми містами і селами і своїми навіть законами і з усім для життя потрібним. Поляки нічого їм і нам не давали ні на жоден пенязь, а заслуги наші і предків наших, сподіяні Полякам в обороні і поширенні Королівства їхнього, відомі суть цілій Європі та Азії; та й самі Поляки хроніками очевидно теє доводять».
У творі спеціально акцентується увага на невдячності поляків. Вони не лише не оцінили заслуг козаків, але й почали їх гнобити. В «Історії…» читаємо: «…пролита за них (тобто за поляків. – П. К.) кров наша і винищені на ратних полях тисячі і тьма воїнів наших нагороджуються од Поляків самим презирством, ґвалтуванням і всіх родів тиранствами. І коли ви, о брати наші і друзі, коли не бачите приниження свого від Поляків і не чуєте ганебних титулів, наданих вам од них, себто титулів хлопа і Схизматика, то згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих Поляками найнечуванішим варварством».
Далі маємо «міфологію страждань», розповіді про те, як козаки-українці страждали від рук поляків: «Згадайте, кажу, спалених живцем в мідному бикові Гетьмана Наливайка, Полковника Лободу та інших; згадайте обдерті і відтяті голови Гетьмана Павлюги, Обозного Гремича та інших; згадайте, нарешті, Гетьмана Остряницю, Обозного Сурмила, Полковників Недригайла, Боюна і Риндича, котрих колесували і живим жили витягали, а премногих з ними старшин ваших живих же на палі наткнули та іншими найлютішими муками життя позбавили. Не забувайте, братіє, і тих безневинних немовлят ваших, яких Поляки на ґратах смажили та в казанах варили. Всі тії страстотерпці замучені за вітчизну свою, за свободу і віру батьків своїх, зневаженую і оплюгавлену Поляками в очах ваших. І тії мученики, що безневинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї».
Певно, не треба пояснювати, що чимало вищенаведених «фактів», наприклад, страта Наливайка в мідному бику, інші жорстокі страти козацьких ватажків, є не що інше, як благочестиві вимисли, розраховані на емоційне сприйняття. Не оминув автор «Історії…» й оповідь про знущання поляків над малолітніми дітьми, яку свого часу поширив Граб’янка.
Вигадана промова Хмельницького перед реєстровцями стала сприйматися як своєрідна «ідеологія Хмельниччини». У ній обґрунтовувалася законність повстання, було вказано (хай і дуже загально) на його мету. Цікаво, що ця промова в «Історії русів» є співзвучною не лише з відповідними промовами у козацьких літописах. Подібні речі зустрічаємо і в «Тарасові Бульбі». Є тут і патріотичні промови Бульби до козаків, і звинувачення поляків у тих кривдах, які вони чинили козацтву. Зокрема звучать звинувачення у звірячих стратах українських гетьманів. Деякі з цих звинувачень у повісті є ніби повтором фрагментів «Історії русів».
Помітні в «Історії русів» також антитатарські й антитурецькі мотиви. Автор зі співчуттям говорить про морські походи козаків на турків. Певна увага приділена таким походам й у «Тарасові Бульбі».
В «Історії русів» прочитується намагання представити козаків як таких собі гуманістів, котрі нікому зла не чинили. Мовляв, шляхтичам, які мали маєтності на українських землях, «жодної кривди не вчинено, а лише за привласнення неправильним чином Малоросійських маєтків стягнена з них контрибуція грішми, кіньми, військовим спорядженням та хлібом, і все то вжито на військо. Також і Жидове, визнані народом у доброму поводжені і не вредними, а корисними у співжиттю, викупились ціною срібла та речами, для війська потрібними, і відпущені за границю без озлоблення». Такі твердження, м’яко кажучи, мало відповідають дійсності. Навіть козацькі літописці не дозволяли собі таких ідилічних інтерпретацій. Але авторові йшлося не стільки про змалювання відносно об’єктивної картини, скільки про творення потрібного міфу. Що ж до «Тараса Бульби», то тут такої ідилії немає. Гоголь радше готовий зображувати козаків як дітей жорстокого віку, які, відповідно, не особливо церемоняться зі своїми ворогами, особливо поляками й євреями. Та все ж у «Тарасі Бульбі» маємо певне толерантне ставлення до єврейства. Це бачимо в історії своєрідної дружби між Тарасом Бульбою та євреєм Янкелем, яка, правда, ґрунтується на суто діловій основі. Не беремося однозначно стверджувати, що легенду про цю «дружбу» Гоголь створив саме під впливом «Історії русів», де йдеться про «гуманізм» козаків. Але… й таке може бути.
Загалом «Історія русів» має русофільський характер. Як, здавалося б, і «Тарас Бульба». Проте не все так однозначно. Автор «Історії русів», описуючи Переяславську Раду, з одного боку дає їй позитивну оцінку і трактує як акт визволення з польської неволі. Особливо його тішить те, що чини малоросійські були зрівняні із чинами московськими:
«І цар… виявив при тому відверту вдячність свою до Малоросійських чинів і народу, зрівнявши їх особистими привілеями з боярами, дворянами і всіма ступенями Московськими, або Великоросійськими, чого в договорах не було пояснено, а вміщалось теє в пактах з Польщею і в привілеях Королівських, статтями затверджених, де кілька разів узаконено і потверджено, що поєднуємося, яко рівний з рівним і вільний з вільним».
Тут маємо якраз спробу видати бажане за дійсне. Авторові «Історії…» – як малоросійському дворянину – йшлося про те, аби представити акт приєднання України до Московії як акт «возз’єднання» «рівного з рівним» і, виходячи з цього, зрівняти малоросійське дворянство з дворянством великоросійським.
Але, з одного боку, Переяславську угоду автор «Історії…» сприймає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, оскільки від цього серйозно зміцніла Московія, перетворившись на могутню мілітарну силу. З цього приводу він пише таке:
«Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло майже всі двори Європейські. Система про рівновагу Держав почала вже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване і понижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість поєднуваної з ним Малоросії та її велелюдствоз таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишилась без своїх дій».
Тут теж маємо деяке перебільшення, спробу «набити ціну» Україні. Але можна погодитися, що Хмельниччина, Переяславська угода й подальші події суттєво вплинули на співвідношення геополітичних сил на Сході Європи.
Цікавим є ставлення автора «Історії русів» до Івана Мазепи. Він спеціально підкреслює таке: «Гетьман Мазепа був Поляком з фамілій Литовських». Ураховуючи антипольський характер твору, де поляки постають у негативному світлі – як затяті вороги українців, – така характеристика є негативною. З іншого боку, автор «Історії…» говорить, що Мазепа відзначався хоробрістю, заповзятістю й військовою вмілістю.
Автор, перебуваючи на позиціях лояльності до російської влади, не прагнув перетворити Мазепу на героя. Та, попри це, все ж відчувається певна симпатія до цього персонажа.
Гоголь, звісно, не зачіпав мазепинської теми. Для нього як для малоросіянина це було небезпечно. Тут можна було чекати звинувачень у сепаратизмі. Крім того, ця тема була вже достатньо обіграна в літературі. Щоправда, виникає питання: а чи не спробував Гоголь обіграти її в прихованій формі? Думаю, письменник, який цікавився українською старовиною, зокрема й особою Мазепи (свідченням цього є хоча б його незакінчена стаття «Роздуми Мазепи»), мав би знати про роман гетьмана й польської аристократки Анни Дольської, який став поштовхом для «зради» й переходу козацького очільника на бік шведів та поляків. До речі, роман Мазепи з Дольською розпочався якраз тоді, коли гетьман зі своїм військом перебував у Дубні. Чи не тому Дубно, а не якесь інше місто (вибір у Гоголя був широкий!) стає головним місцем дії в «Тарасові Бульбі»? І, зрештою, чи не є історія кохання й «зради» Андрія модифікованою історією Мазепи?
В «Історії русів» зумисне робиться акцент на звірствах росіян під час взяття гетьманської столиці Батурина. Автор емоційно малює сцени плюндрування міста. Ось як це виглядає в тексті: «…Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах мазепиних участі не брали, вибивав усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після цього пішло грабування міста військовими, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали». Трагедія батуринська завершилась «огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом “і не бі погребаяй їх!”». Не виключено, маємо гіперболізацію страждань батуринців: адже автор «Історії…» не був свідком цих подій. Але такий емоційний опис руйнування Батурина свідчить про те, що автор негативно ставився до московитів.
Є в цьому творі й інші антиросійські акценти. Зокрема зустрічаємо їх у вигаданій промові гетьмана Павла Полуботка, який звертається до царя Петра І з таким запитанням:
«Звідки ж походить, що Ти, о Государю, ставлячи себе понад законом, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше?».
При цьому Полуботок (і, очевидно, цю позицію поділяє сам автор) наголошує, говорячи з Петром І, що завдяки українцям (русам) відбулося становлення Росії:
«Народ наш, будучи одноплемінним і одновірним твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізерії». За це русам українцям московити відплатили важким гнітом: «…стягнули на себе саму зневагу та лютість і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноювати все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату… Урядники Московські, що панують над нами і не знають прав та звичаїв наших і майже неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити усе, не займаючи лише душі наші».
Відтак, автор «Історії…», попри свою малоросійську лояльність, оцінює Московію негативно. Він дає тонку характеристику менталітету московської правлячої еліти. Вказує на її владолюбство та пиху. Говорить також про непостійне правління царське і знищення самих царів. Ця непостійність, на думку автора, зумовлюється відсутністю сталої релігії та добрих звичаїв. Усе це врешті-решт призводить до того, що війни з Московією є неминучими й нескінченними для всіх народів. І хай про ці речі не говориться прямо, але деякі фрагменти «Історії…» наштовхують саме на такі думки. Свідомо робив це автор чи підсвідомо – інше питання; але «Історію…» загалом можливо було трактувати в такому антиросійському дусі, що й робили деякі інтерпретатори. Цим згаданий твір відрізнявся від попередніх козацьких літописів, які в цілому стояли на проросійських позиціях, дозволяючи собі хіба що епізодичну критику московитів.
У «Тарасові Бульбі» Гоголь не дозволяв собі якихось антиросійських речей – адже твір мав пройти цензуру. Зрештою, не треба скидати з рахунку й самоцензуру письменника. Проте Гоголь вмів майстерно створювати відповідні контексти. У «Тарасові Бульбі» росіян взагалі не існує. А «росіянами» («русскими») є українські козаки. Це ніби узгоджується з концепцією «Історії русів», що справжніми русами (руськими) є українці.
Щодо критичності до росіян (великоросів, московитів), то вона простежується в інших творах Гоголя: петербурзьких повістях, «Ревізорі» й «Мертвих душах».
Загалом «Історія русів» була одним із важливих джерел «Тараса Бульби». Однак не можна вважати, що повість стала художньо-літературним переспівом цього нібито історичного твору. Гоголь використав лише деякі фрагменти та концептуальні моменти «Історії…». Користувався він й іншими джерелами. Могли серед них бути різноманітні історичні твори компілятивного характеру, як, наприклад, «Історія про козаків запорозьких…» Семена Мишецького, з якою Гоголь міг ознайомитися за рукописним списком. Звідси він міг узяти відомості про людей різних народностей і станів, які приходили на Запорізьку Січ, про майстрів, які там перебували, про безперервну веселість та пияцтво на Січі, про покарання козаків у цій «республіці». Можливо, з цього твору взято й назви куренів: Дядьківський, Незамайлевський, Татаровський, Переяславський, Тимошівський.