Привиди серед нас

– З цим навіть я стикалася, хоч я найменше з вас працюю у поліції, – закивала Власта й усміхнулася. Знову сьорбнула чай, відчула, як гаряча рідина приємно стікає горлом, заспокоюючи. Ці кілька днів виявилися найгіршими в її житті.

– Сьогодні вранці я підійшов до машини й помітив, що багажник відчинений, – зізнався Войтюк.

– Щось викрали?

– Ні, Жень, нічого. Я все уважно оглянув.

– А чому ти не викликав слідчо-оперативну групу? – запитала Власта, знову сьорбнувши. Чай поволі вистигав, але задоволення від пиття не зменшувалося.

– Гм… Я так розгубився, що навіть не подумав, – закліпав очима Войтюк. – Та й нічого ж не викрали.

«Цікаво, чи спілкувався батько Єгора з Властою та Женею? Певно, ні – вони б розповіли. Винюхує все старий.»

Льоша великим ковтком допив американо і повернув горня на блюдце – у тиші кав’ярні вийшло занадто гучно.

– Усе ж варто було викликати. Хай би зняли відбитки. Це, певно, якісь наріки намагалися щось поцупити, але їх хтось злякав. Могли б запросто вирахувати, у нашій базі зберігається чимало відбитків. Справу ми б не відкрили, оскільки нічого не викрадено, та все ж могли б побалакати з ним чи з ними. Так би мовити, по-дружньому. Щоб не совалися, куди не слід.

Льоша відмахнувся.

– Пізно вже.

Войтюк на мить заплющив очі, розмірковуючи над словами Кир’яха. Відтак несподівано, вперше за весь день, розслаблено посміхнувся:

«Женя має слушність. Це все нерви. Треба ж було так себе накрутити. Войтюк, кому ти потрібен?»

Молодий оперативник розплющив очі. Знову сповнений сил і готовий працювати. Та навіть якщо хвилювання й полишило його, то совість усе одно продовжувала мордувати.

Він завинив перед Єгором. Страшенно завинив.

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 12:30

Женя Кир’ях виглядав похмурим. Якби хтось спостерігав за оперативником, то здивувався б, наскільки разюче змінився вираз його обличчя, щойно машина Войтюка зникла за поворотом. Незадовго до того вони провели Власту до її помешкання, наказавши відпочити та заспокоїтися перед нічною зміною.

– Ти мусиш розуміти, Власто, коли ти втомлена й засмучена, ти навряд здатна комусь допомогти. А робота твоя полягає саме в тому, щоб служити й захищати. Пам’ятаєш цей девіз? – наставляв він хвилин десять тому.

Пообіцявши тримати її у курсі справ, оперативники приєдналися до слідчо-оперативної групи, цікавлячись результатами, якими ті могли наразі поділитися.

– Ми знайшли відбитки, – повідомив Олександр Завара, високий русявий криміналіст, що виявився лиш на два сантиметри нижчим від довготелесого Войтюка.

Різниця між зовнішністю обох чоловіків полягала у тому, що Льоша був страшенно худим, інший – кремезний. Тож, навіть не поступаючись зростом, молодий оперативник візуально виглядав набагато меншим за криміналіста.

– Дуже схоже, що ці відбитки збігаються зі знайденими у покинутому Renault. Хоча остаточний висновок – лише після детального вивчення. Рука, підказує мені чуйка, належить тому ж тілу. Проте, знову ж таки, все – після проведення експертизи.

Нині чимала кількість поліцейських була «кинута» на вивчення прилеглої території, допит сусідів Власти та інших людей, які працюють та живуть поблизу. Кир’ях мав великі надії, що колеги щось виявлять. Щоправда, побалакавши з черговим оперативником Тарасом Нагаєм, дізнався, що пошуки невідомого не увінчані успіхом. Кир’ях скривився.

Хвилину тому Войтюк, за дорученням Гусейнова, поїхав до міськвідділу. Слідчий наказав йому зайнятися справою наркоторговця, якого вони впустили у Львові. І тепер, коли Женя лишився один, він міг не приховувати власної тривоги. Оперативник намагався тримати ніс за вітром поряд із Властою та Льошею. Але ніде правди діти: він був стривожений не менше за цих двох.

Оперативник повернувся до кав’ярні, замовив нову порцію американо й заходився міркувати над розслідуванням.

Він подумав про Гусейнова. Слідчий був переконаний, що до справи може мати причетність наркоторговець. Чоловік утік, щойно на площі Ринок почалася стрілянина. Не дивно: цей тип не мав жодного бажання перебувати у місці, куди за кілька хвилин неминуче приїде чимало поліції. Войтюк поривався негайно затримати його, та колеги втримали: у них не було нічого суттєвого проти цього чоловіка. За відсутністю достатньої доказової бази його би за деякий час неодмінно відпустили (оборудка, на яку всі вони так чекали, з якихось причин не відбулася). Вчинити так, як бажав Войтюк, – означало дати зрозуміти баризі[11], що на нього полюють. Як наслідок, упіймати його стало би набагато важче. Зрештою, поліцією було прийнято рішення, як і раніше, продовжувати таємне стеження.

Женя Кир’ях не надто вірив у версію Гусейнова. Навіть якщо припустити, що барига якось дізнався про організоване у Львові стеження. Навіщо наркоторговцю вбивати поліцейського на очах у всіх та ще й у момент, коли поряд чимало інших правоохоронців? У поліції нічого конкретного проти цього чоловіка не було. Вони чудово знали, чим він займається, але не володіли жодними доказами, прийнятними для суду. Як не крутив Женя цю ідею, пазлики не складалися.

Звісно, завжди потрібно враховувати, що можуть існувати невідомі факти, проте поки Женя рішуче відкинув версію, що саме наркоторговець мав намір убити Єгора.

Кир’ях помітив, що екран його мобільного ожив – отже, за кілька секунд прийде сповіщення чи хтось зателефонує. Його старенький смартфон останнім часом дратував надзвичайною повільністю.

– Слухаю, – відповів на дзвінок із незнайомого номера.

Оперативник аж ніяк не здивувався, коли батько Єгора призначив зустріч.

«Старий підозрює усіх, – збагнув Женя. – Ну, що ж, я би теж так учинив.»

Під час поминок Кир’ях намагався второпати, чи цей суворий старий, укритий зморшками та старечими плямами на обличчі, бодай трохи любить сина. Судячи з того, що він знав, Єгор робив усе можливе, аби скоротити до мінімуму спілкування з цією людиною. Спроби Скляра-старшого знайти вбивцю сина – це поклик серця люблячого батька чи банальне бажання відстояти свою власність? Кир’ях знав, що, хоч офіційно над слідством головує Гусейнов, саме Адріян Скляр – безпосередній керівник.

Урешті Женя відмахнувся від того, що вважав не своєю справою, і знову зосередився на розслідуванні.

Найперше спробував довідатися, чи отримував Єгор погрози останнім часом. Особисто йому чи будь-кому іншому Скляр про це не розповідав. Однак це зовсім нічого не означало. Єгор не з тих, хто схильний скаржитися на проблеми.

Женя зателефонував Тані, висловив співчуття та запитав, чи не чула вона бодай щось про погрози. Дівчина Скляра запевнила, що їй нічого не відомо.

– Але я таки маю дещо розповісти. Вчора до мене приходив батько Єгора й навів на певні роздуми. Не знаю, чи може це якось стосуватися справи…

Женя завмер, відчувши в її голосі збентеження.

– Словом… Женю, ти ж в курсі, що Єгор завжди мріяв про те, щоб піти зі служби й стати приватним детективом?

– І? – ще більше нашорошився оперативник.

– Близько двох тижнів тому до нього звернувся такий собі Владислав Новацький з проханням розслідувати для нього одну справу.

– Що то за справа?

Таня завагалася, а відтак відповіла, ніби вибачаючись:

– Я не знаю, Женю. Ти ж знаєш Єгора, він ніколи нічого не розповідав про роботу. Та можу сказати із певністю, що останніми днями він почав приділяти цій справі чимало часу.

– Можеш дати мені контакти цього Новацького?

– Нічогісінько не знаю про цю людину, окрім імені та прізвища. Я й прізвище запам’ятала випадково. Таке саме мав мій перший роботодавець у дешевенькому кафе, коли я працювала там, ще студенткою.

– Ну, гаразд, я спробую щось довідатися, – замислився оперативник. – Щось ще маєш додати?

– Маю.

Нова мовчанка й очевидне хвилювання з боку Тані знову привернули увагу оперативника.

– Я питала у Єгора, звідки він знає його. Єгор сказав, що цей чоловік свого часу відсидів за вбивство. І до в’язниці його відправили саме завдяки старанням Єгора.

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 13:30

Адріян Скляр ненадовго відволікся, дослухаючись до мирного дихання дружини. Вночі їй так і не вдалося стулити очі й лише вранці жінка нарешті заснула, скориставшись порадою чоловіка: прийняла снодійне. Він вдоволено похитав головою. Нині йому потрібен спокій.

Батько Єгора Скляра поправив окуляри й укотре перечитав список. Його чоло давно вкрилося численними зморшками, шкіра на обличчі виглядала тьмяною і зіжмаканою. У молодості цього чоловіка називали красенем, проте всі погоджувалися з тим, що його краса аж ніяк не звичайна. Вона завжди була холодною, немов усередині цієї людини жив не поліцейський, який покликаний захищати добро та справедливість, а кат, що прагне помсти.

Своє ім’я він отримав од матері. Ревна віруюча (хоча старанно приховувала це від радянської влади), вона назвала його на честь ранньохристиянського мученика Святого Адріяна Нікомедійського. Можна сказати, ім’я – єдине, що у нього лишилося на пам’ять від цієї жінки.

У дитинстві Адріян Скляр рано залишився сиротою: батько загинув унаслідок нещасного випадку на будівництві, а мати не пережила злиднів повоєнних років – здоров’я її було добряче підірване. Опікою хлопчика зайнявся двоюрідний дядько – людина, яку він уперше в житті побачив на похороні матері. Той був військовим ще замолоду й увесь час тинявся Союзом. Адріян Скляр був змушений приєднатися до цього практично незнайомого йому чоловіка, й відтепер так само змінював проживання кожні два-три роки, а інколи й щороку. Теплих почуттів між цими двома так ніколи й не виникло.

Адріян Скляр був кволим, хворобливим хлопчиком, неймовірно замкнутим у собі. За все дитинство він так і не здобув справжніх друзів, а за доросле життя і поготів. Чимало людей здивувалися, дізнавшись, що цей мовчазний і похмурий чоловік одружився. І не на абикому, а на жінці із шанованої родини. Ба більше, Марія Скляр (у дівоцтві – Цісар) виявилася неймовірною красунею. З роками її врода нікуди не зникла, навпаки – розквітла. З принцеси вона перетворилася на королеву.

Ще підлітком Адріян Скляр закінчив військове училище, а відтак подався у військові. Через п’ятнадцять років він став правоохоронцем, а ще через кілька – відомим слідчим. Не дивно: у своєму житті він не знав нічого окрім важкої праці над собою та дисципліни. Просування кар’єрними сходами відбулося блискавично.

Усе життя він займався спортом, тож і досі перебував у хорошій формі. Цю людину поважали, але разом з тим серед його оточення не було жодного, хто би ставився до нього бодай з симпатією. Він завжди казав усе, що думає, ніколи нічого й нікого не боявся. Його вважали різким і часто несправедливим. Усіх навколо цей чоловік зневажав. Суворий, завжди підозріливий погляд з-під лоба міг змусити відвести очі кого завгодно. А ще ніхто ніколи не бачив, як Адріян Скляр усміхається.

Однак ця людина під час своєї служби розкрила більше справ, ніж будь-хто інший. Він завжди вирізнявся рішучістю, твердістю характеру та вмінням швидко діяти. Навіть зараз, перебуваючи на пенсії, він частенько консультував уже колишніх колег, за що отримував непогані гроші.

На цупкому папері свого робочого щоденника акуратним почерком Адріян Скляр записав кілька прізвищ:

Таня Криштальська

Олексій Войтюк

Євгеній Кир’ях

Власта Коваль

Антон Гусейнов

Максим Гочмановський

Тарас Нагай

Поміркувавши, він доповнив список:

Професійна діяльність Єгора. Помста невідомого кримінальника з Луцька

Професійна діяльність Єгора. Помста невідомого кримінальника з Рівного

Наркоторговець (Львів)

Адріян Скляр замислився: людина, яка заявляє, що їй відомо ім’я вбивці Єгора, каже правду? Якщо так, то звідки воно їй відоме?

«Навіщо цей цирк із небіжчиком? Чиє тіло він приніс, і хто вбив того нещасного?»

Скляр зняв окуляри, повільно протер скельця і одягнув. Знову дослухався до спокійного дихання дружини. Під час сну її обличчя нарешті розслабилося і здавалося умиротвореним. Він стиха підійшов і підтягнув ковдру їй на плечі.

У коридорі почулися голоси, відтак хтось пройшов повз їхній номер, очевидно, до ліфта. Марія Скляр спала міцно, готельний шум їй не заважав. Попри те, що обране місце для проживання йому подобалося, Адріян Скляр доручив дружині знайти квартиру. Найперше для того, щоб вона хоч трохи відволіклася. Та й залишатися у цьому місті вони мали намір аж до тих пір, поки не знайдуть вбивцю сина – ідея винайняти помешкання видавалася більш раціональною.

Скляр повернувся до письмового столу і вкотре перечитав нотатки. Відчував, як пашить його обличчя, і, хоч головний біль не турбував, одразу збагнув: підвищується тиск.

«Якщо він справді знає, хто вбив Єгора, чому би не сказати прямо, хто це зробив? Що він замислив? На чиєму він боці: правосуддя чи вбивці? Або ж він сам божевільний вбивця, який власноруч убив Єгора, ще когось, а тепер вирішив познущатися. А можливо, він – найманець? Людина, яку найняли виконувати брудну роботу? І замовник хтось із цих людей зі списку?

А що, як він усе ж на боці правосуддя і його намір розкрити нам ім’я вбивці справжній?.. Адріяне, ти при тямі? Він зберігає частини людського тіла! Носиться з ними містом! Яка нормальна людина чинитиме так?!»

Колишній слідчий міцно стиснув кулаки зі злості та безпорадності: «Хто, в біса, цей тип?»

«Хтось, хто все життя до цього часу провів непомітно, – відповів внутрішній голос. – Люди із такою зовнішністю, – він пригадав його хворобливо-бліде обличчя, надмірну худорлявість і відсутність волосся, вій та брів, – як правило, ховаються від суспільства, мають максимум двох-трьох знайомих і працюють там, де зустрінуть мінімум людей. Вони здаються непомітними – бо справді непомітні. Вони – привиди серед нас. Ними ніхто не цікавиться або ж намагається на них не звертати уваги. Тихоні, від яких нічого лихого ніколи не почуєш. Тільки ніхто не знає, що коїться у їхніх головах.»

Скляр розстібнув верхній ґудзик сорочки та сьорбнув води: запив таблетку від тиску. Якийсь час сидів похмурий і нерухомий, думки у голові плуталися. Його уявлення про те, хто міг бажати смерті синові, наразі видавалися надто туманними. Найголовнішими версіями він уважав помсту з боку заздрісних колег (син ніколи не вмів тримати людей у лабетах) або ж з боку того, кого Єгор колись відправив на нари. Зо два роки тому Єгора заледве не позбавив життя один такий тип. На самого ж Адріяна Скляра за всю його службу скоювали замах не менш як шість разів.

Він скривився, пригадуючи діалог з дівчиною сина. Адріян Скляр не сумнівався, що ця жінка не все йому розповіла. Якби допит проводився як годиться, він би розмовляв з нею зовсім по-іншому.

«Хтозна, можливо, ще доведеться.»

Йому пригадалося, яким щастям світився Єгор, коли тільки почав зустрічатися з Танею. З точкою зору сина батько так і не погодився. Він так і не повірив у щирість почуттів дівчини, що замолоду мала проблеми з наркотиками. Зрештою, жінкою вона була гарною – залицяльників їй ніколи не бракувало. Чимало з них були заможними і набагато успішнішими, ніж Єгор. Адріян Скляр зовсім не здивувався, коли Таня покинула його сина.

Так само не сподобалися йому Єгорові приятелі зі служби.

Із шести замахів на Адріяна два було здійснено на замовлення колег. Його прикрий життєвий досвід змушував придивлятися до кожного, хто поряд.

Особливо до друзів.

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 14:30

– Швидко ж ви працюєте, – Владислав Новацький неквапливо сьорбнув чаю. Його уважні запалі очі ретельно вивчали оперативника, не приховуючи цікавості. – Кава тут смачна, – кивнув на горня, яке поставила перед Кир’яхом молоденька офіціантка. Для Жені то була третя за пів дня. – Колись я багато її пив. А зараз не дозволяє здоров’я, – перевів погляд на дівчинку в чорній уніформі закладу й підбадьорливо їй усміхнувся. – Тільки от обслуговування зіпсувалося. Беруть усіх підряд, – поділився, коли низенька працівниця відійшла до іншого столика.

На вигляд Новацькому було за п’ятдесят, хоч насправді лише сорок чотири. На скронях волосся посивіло, проте загалом виглядало досить міцним і на диво густим. На кістлявому безіменному пальці лівиці оперативник помітив золотий перстень із печаткою та написом, який Женя не спромігся прочитати зі свого місця. Їхню розмову вже кілька разів уривав мобільний Новацького. Чоловік говорив голосно, його відповіді під час телефонних розмов звучали впевнено і діловито. Кир’ях уже знав, що той працює керівником будівельної фірми.

«Потрібно буде поцікавитися про нього у Властиного бойфренда», – оперативник пригадав, що той теж має фірму такого самого спрямування.

Багато часу Кир’яху не знадобилося, щоб перевірити список дзвінків Єгора і знайти номер телефону невідомого, який, за словами Тані, з’явився нізвідки й запропонував Єгорові чималеньку суму за розслідування однієї давньої справи. На щастя, чоловік погодився на зустріч одразу. Така готовність співпрацювати сподобалася досвідченому оперативнику, проте аж ніяк не применшувала підозр, що крутилися у його голові.

– Я навіть не сумнівався, що рано чи пізно ви до мене прийдете, – спокійно повідомив Новацький, коли Кир’ях сьорбнув гарячого ароматного напою.

Новацький щойно завершив ще одну телефонну розмову й під’єднав мобільний до павербанку. Офіціантка поставила перед ним тарілку з запашним бургером та картоплею фрі. Кир’ях устигнув підглянути у меню ціну – сто сімдесят п’ять гривень. Женя ковтнув слину і сьорбнув своє еспресо, що виявилося чи не найдешевшою позицією у цьому закладі.

– Що ви доручили розслідувати Єгору Скляру?

– Ого. Так одразу переходите до справи. Думав, хоч трохи побалакаємо про се, про те, – Новацький іронічно посміхнувся, відставив чорний чай убік.

Мимоволі Женя скривився: він ненавидів запах бергамоту. Ненадовго його увагу відволік офіціант, який саме цієї миті приніс за сусідній столик борщ з пампушками. Оперативник ковтнув слинку: це була його улюблена страва. А те, що останній раз він їв о другій ночі, загострювало бажання. Кир’ях притлумив у собі поривання скуштувати бодай чогось. Від кави його вже нудило, а шлунок немилосердно нагадував про себе, проте оперативник стійко тримався. Новацький тим часом накинувся на бургер, одним махом відкусивши чималий шмат. Їв він енергійно і з апетитом.

– Думаю, ви знаєте, що я відсидів сім років за вбивство коханця власної дружини.

Новацький засовався на стільці, вмощуючись зручніше. Чоловік відклав убік ціпок, на який мусив спиратися при ходьбі: його права нога від народження була коротша за ліву. Згадка про минулі події без сумнівів змусила його нервувати. Женя кивнув, і чоловік продовжив.

– Вам також має бути відомо, що розслідуванням тоді займався Єгор Скляр. Саме він і відправив мене на нари. Шкода хлопця, толковий був.

Новацький кахикнув, а Женя тим часом звів здивований погляд на свого першого підозрюваного.

– Так, – перервався Новацький на черговий дзвінок. Після короткої паузи, впродовж якої він слухав додзвонювача, Новацький відповів: – Добре, але мусимо дочекатися мого адвоката з відрядження. Бачиш-но, у мене «пунктик»: я обслуговуюся лише в одного адвоката й одного нотаріуса. Мав якось необережність звернутися до іншого… Гаразд, чекатиму.

Новацький завершив виклик, неквапливо прочитав повідомлення, що надійшло на вайбер, і, лишившись вдоволеним після отриманої інформації, звів погляд на оперативника: – Ви дивуєтеся, що я так відгукуюся про нього? – Новацький хитро посміхнувся, відкладаючи мобільний убік. Його хвилювання минуло так само швидко й несподівано, як і з’явилося. – І я навіть не сумніваюся, що ви мене підозрюєте.

– Не збагну, – зізнався Женя, – чому раптом вам знадобилося шукати Єгора, щойно ви вийшли з тюрми. Крім того, ви доручили людині, яка свого часу домоглася, щоб вас позбавили волі, вести якесь розслідування.

– Зверніть увагу, Єгор погодився. Думаєте, він не зрозумів би, що я проти нього щось замислив?

– Слухаю, – розмова знову перервалася. – Гроші будуть завтра. Я тебе наберу, коли вони будуть у мене на руках… У нас зараз два об’єкти: Сарни та Рокитне… Так… Добре, бувай.

– Думаю, багато років тому Єгор не помилився щодо того, хто позбавив життя коханця вашої дружини, – мовив Кир’ях, цього разу не чекаючи, поки його співрозмовник перечитає чергове повідомлення, тепер уже з месенджера. – Він був не з тих, хто в такому помиляється. Крім того, він би нізащо у світі не взявся проводити розслідування для колишнього вбивці.

Новацький не зронив жодного слова, лише спокійно роздивлявся оперативника.

– Хто керував вашою фірмою, поки ви сиділи у в’язниці?

– Мій молодший брат і… я, – його суворе худе обличчя розтягнулося у посмішці, на щоках з’явилися зморшки. – Думаєте, із в’язниці я не міг приймати рішення й давати розпорядження? Я вам більше скажу: бізнес у мене не один. І в тюрмі я цілком справлявся майже зі всіма своїми обов’язками.

– Чому ви проживаєте у Рівному? Бізнес же ваш у Луцьку.

– Гм… А отут ви погано попрацювали, – посміхнувся Новацький, чим неабияк подратував Кир’яха. – Ви б мали знати, що ми вже давно ведемо справи не лише в Луцьку, але й у Рівному та Тернополі. У Луцьку в нас усе давно налагоджено. Тому мій брат живе і працює у Тернополі (ми відкрили там філіал лише минулого року). Ну, а я тут, – розвів руками.

«І чому ж саме ти тут, а не твій брат?»

– Що за справу ви доручили розслідувати моєму колезі? – Кир’ях звузив очі, скануючи поглядом Новацького. Цей тип йому геть не подобався.

Обличчя Новацького знову розтягнулося у посмішці – значно ширшій за попередню. Його жовті зуби свідчили про надмірну любов до цигарок. Шкідлива звичка, яку мав і Кир’ях.

– Розслідувати справу, за яку Єгор Скляр запроторив мене за ґрати багато років тому, – спокійно пояснив Новацький.

Чоловік розслаблено сидів на стільці, не приховуючи насолоди, з якою спостерігав за реакцією Кир’яха. Чай його поволі вистигав, так само як і кава поліцейського. Обидва чоловіки про них давно забули.

– Тоді, – почав Новацький, – Єгор зробив величезну помилку. Він вирішив, що то я вбив такого собі Вадима Краса. Єгор Скляр зробив усе, щоб посадити мене за вбивство, якого я не скоював. Перебуваючи у в’язниці, я поставив собі за мету, – чоловік витримав багатозначну паузу, посмішка зникла з його обличчя, а погляд став твердим і безкомпромісним, – змусити його виправити цю помилку.

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 14:45

Адріян Скляр уважно вивчив деталі справи й урешті переконався, що ні Власта Коваль, ні Кир’ях чи Войтюк не мали змоги застрелити його сина, зважаючи на їхні позиції у момент пострілу.

«Тільки це аж ніяк не означає, що вони не можуть бути причетними.»

Щойно приїхавши до міста, Скляр-старший навідався до Антона Гусейнова. Літній чоловік з відразою згадував свою першу зустріч із людиною, яку призначили головним слідчим у справі. З підозрілою готовністю той висловив співчуття й пообіцяв, що зробить усе можливе, аби вбивцю Єгора якнайшвидше покарали.

– Сумніваюся, що ви здатні бодай поганенького наркомана впіймати, хіба би вам його привели й представили, – похмуро відповів Адріян Скляр. На сорочці Гусейнова він помітив кілька дрібних плям від жирного обіду й подумки скривився.

Антон Гусейнов урвався на півслові. Він чимало разів чув про нестерпний характер батька Єгора, та аж ніяк не чекав, що ось так одразу заслужить від нього зневагу.

«Яблуко від яблуньки недалеко впало», – переконався Гусейнов.

– Мені потрібна вся інформація по справі.

– Взагалі-то ми не маємо права надавати жодної інформації про розслідування, проте, – запнувся Гусейнов, коли Адріян Скляр кинув на нього різкий погляд, – для вас, звісно, зробимо виняток. Ви, певно, знаєте, що саме я головую над справою, – з погордою випнув свого величного живота Гусейнов. Він досі не міг натішитися, що таке резонансне розслідування дісталося саме йому.

Перш ніж відповісти, Адріян Скляр критично роздивився неохайного слідчого зі скуйовдженим жирним волоссям. Від скрупульозного погляду Гусейнов раптом відчув себе незатишно.

– У цій справі головую я, шановний, – сухо поставив до відома Адріян Скляр. – Будь-які новини, навіть, на ваш погляд, цілковито незначущі, повинні надаватися мені без зволікання. Вам зрозуміло?

За пів години Скляр-старший мав усю необхідну інформацію, зобов’язавши Гусейнова звітувати йому за будь-яких обставин. Так завершилася перша зустріч цих двох чоловіків.

– Де ви були, коли стріляли у мого сина? – поцікавився Адріян Скляр,

– Що? – вкляк Гусейнов.

Це була друга його зустріч із колишнім слідчим (не враховуючи кількох телефонних розмов), і Гусейнов уже не мав певності, що радіє нагоді розслідувати саме цю резонансну справу – попри те, що доклав для цього чималих зусиль.