Біль і гнів. Книга 1

Споряджав не валку – весільну перезву. В гриви коням вплітали червоні стрічки, їздових наряджали у святковий одяг, на передньому возі – прапор, а попереду всіх – Твердохліб на своїй мальованій бричці. І по Хоролівці їдуть – не одразу до заготпункту, а через усе місто – мимо райради, райкому партії та інших керівних установ. Хай дивляться, хай бачать, хто такі тарасівці і хто такий Твердохліб.

Дивилися. Бачили. Хвалили на всіх нарадах, ставили в приклад, затикали роти:

– Хліба ще не дозріли? А в Твердохліба що – інше сонце світить?..

Обирали завжди до президії: сидів Твердохліб коло секретаря, на виду, і вже дехто про себе подумував: а чи не планують оцього раннього, та вже битого у якесь районне начальство?

І в газетах не жаліли місця для першої валки: од районної аж до обласної. Раз навіть у республіканській було надруковано. Путько спеціально заїхав:

– Читав?

Твердохліб, який встиг уже вивчити оту інформашку напам’ять, прикинувся, що нічого не знає.

– Що ж ти так?.. Про нього на всю республіку дзвонять, а він нічого не чує!.. На ось, читай!

Секретар навіть дзвонив:

– Твердохліб?.. Молодець!.. Правильним курсом ідеш!

Сам знав, що правильним. Твердо тримався цього курсу з року в рік, знав: багато що можуть простити – не простять одного. Не виконаєш першої заповіді перед державою – тоді начувайся! Тож коли б уродила єдина зернина, він і ту поспішив би одвезти. Та не в кишені, в хустині загорнену – ні! – на парокінній підводі одвіз би, ще й сам їхав би попереду, у своїй мальованій бричці. То вже потім, як не вистачить зерна на посів, можна податися в район, поплакать, де треба, та позичити тихенько до нового врожаю – із тієї ж комори державної, до якої недавно й одвозив.

Після бухгалтера мали доповідати бригадири рільничних. Але Твердохліб цього разу порушив порядок:

– Комірник тут?

Комірник, який сидів на ослоні попереду, в Твердохліба під самісіньким носом, притьмом схопився на ноги:

– Осьдечки я!

Твердохліб очима недобрими комірника з ніг до голови зміряв – зім’яв.

– Ану розказуйте, – почав грізно він, і всі враз відчули, яка хмара нависла над комірником, – розказуйте при всьому народі, для чого мишву взялися розводити!.. Шкідництвом займаєтесь?

Всі так і обмерли, як про шкідництво почули: вимовить Твердохліб іще два слова – «ворог народу» – чи не вимовить? Скаже – каюк комірникові! Не врятує його вже ніщо, навіть сам Твердохліб, хоч би й захотів. І вже ті, що сиділи поруч з комірником, вгощалися щойно його ж тютюнцем, – совком, совком – та подалі од нього.

Не сказав. Аж зітхнули полегшено, аж світліше мов стало. Комірник, ледь на ногах уже тримаючись, щось белькотів, але Твердохліб його вже не слухав:

– Обмежимось цього разу попередженням… Глядіть же мені: ще раз про миші почую – сушіть сухарі!

Сів комірник. Втира рукавом мокрого лоба, а ті, що одсувалися, знову поближче присунулись. І вже потім, розходячись, гомонітимуть поміж собою:

– Ну, начувайтеся, миші! Комірник у кожну нірку полізе, за хвоста кожну мишу цупити буде. І кота не треба заводити!

– Поліз би на його місці й ти!

Після комірника пішло веселіше. Твердохліб чи то весь свій заряд на нього витратив, чи не було уже сил лаятись, тільки бригадира першої рільничої майже й не пуштрив. Наказав:

– Щоб я більше од трактористів жодної скарги не чув! Поскаржаться ще раз – перекину в другу бригаду, а ви тоді хоч пальцями оріть. – Та ще пастуха пригадав: – Івасюка – на правління. Виганятимем к бісовій матері!

– Давно б пора, – притакнув бригадир, радий, що так обійшлося. – Я, Володимире Васильовичу, з ним уже замучився: не знаю вже, куди його і приткнути…

– Ладно, з цим вирішено, – припечатав долонею Твердохліб. – Тепер давайте про буряки…

Поговорили й про буряки: копати чи ще хай трохи постоять. Буряки ж цього року – ще таких мов і не було. Та й не диво: стільки гною убухали, що й камінь коріння пустив би! Та ще й од довгоносика вдалося врятувати. У сусідів всі плантації переполовинив, Твердохліб же кинув на довгоносика мало не всю Тарасівку. Обмережили поле канавами, заливали їх гасом, а учні збирали жучків у пляшки, в баночки. А тоді ще й курей пустили: колгоспних і людських. В якої баби одна несушка була – мобілізували і ту. Як рушило куряче військо поміж буряками – держись, довгоносику!

Зате ж і буряки! Твердохліб щодня навідується, милується.

– То як, Наталко?

Голос у Твердохліба аж потеплішав, коли до Наталки звернувся. Ланкової комсомольсько-молодіжної. І очі приязним поблиском узялися. Всім добре відомо, чому голова так злагіднів. Плекав Твердохліб надію виростити у своєму колгоспі ланкову-орденоноску. Першу в районі. Вже і в райцентрі кому треба про це натякнув. Не з трибуни, звичайно, а так, у приватній розмові. Порадився: як ви на це дивитесь? Там дивилися прихильно: вирощуй давай! Тільки ж гляди: якщо вже на таке замахнешся, то рачкувати буде пізно!.. Твердохліб і сам це добре розумів. Не відмовляв тому ланковій ні в чому. Так їй з самого початку і сказав:

– Не пожалієм нічого. І якщо з чим непереливки – звертайся особисто до мене.

Наталку теж вибрав не випадково: роботяща, здорова, красива. А що вже весела, що співає: як заллється, то її тільки й чутно. Орден на груди повісить – на неї тільки й дивитимуться. Вже й кореспондент один приїжджав, то мало всього заряду фотоапарата об неї не змилив. Наставляв і так, і сяк, все допитувався, де вона, така красуня, і вродилась.

– Вам артисткою треба бути… На сцені… У мене є друг, режисер – хочете, познайомлю?

Твердохліб про те як почув, кореспондента миттю спровадив з Тарасівки. Клацати – клацай, а до іншого – зась! Дівчина самим нам потрібна. А настане пора, ми їй такого режисера підшукаємо, що й про сцену забуде. Он хлопці які, як орли. Наталці тільки моргнути – будь-кого рушниками пов’яжемо!..

– То будемо копати, Наталко, чи почекаємо трохи?

Наталка звелася недбало: знала, бісова дівка, що Твердохліба боятись їй нічого! Відповіла, що можна й копати, а можна кілька днів і переждати. Буряк ще росте, як день – так і прибавка. І хоч Твердохлібові дуже кортіло першому в районі почать копати буряки, однак орден переважив.

– Вирішили: почекаємо до наступного тижня… Здається, все… Чи ще хто що має?

Ніхто нічого не мав. І тільки Твердохліб сказав:

– Тоді все, можна й розходитись, – лампочка блим-блим – і погасла. Локомобіль зіпсувався, напевно. Старенький уже, чахкав, гляди, літ з півсотні, не менше. Ще пан як привіз, як пустив у економії, то трудиться й досі. Од молотарки його одлучили – трактором веселіше, тоді Матвій Переярок придумав йому службу нову: змотався до району, дістав генератор, приладнав – і зачахкотів знову локомобіль на всю Тарасівку.

Електрики, щоправда, на все село не вистачало: повісили лампочки лише в корівнику, та в стайнях, та посеред колгоспного двору, та в конторі, та в школі, та в клубові, та ще у сільраді – оце, здається, і все. Завгосп ще хотів підкинути дві лампочки й голові, тим більше що й дроти тягнули мимо його хати, але Твердохліб не дозволив. Краще зайву лампочку у свинарник, а він почекає разом з усіма, поки прилаштують динамо-машину до греблі – вода вже хай крутить.

– Дайте час – заллємо світлом всю Тарасівку. А поки що потерпимо.

Тарасівці, правду казати, не дуже за тим світлом і побивалися: локомобіль старенький, спрацьований, коли розкрутиться, як молодий, а коли і задихатися починає. То й світло таке: лампочки або розгораються, або ледь жевріють, і школярі тоді, які в другу зміну навчаються, носами в книжки:

«Тетяно Олексіївно, нічого не видно!..»

Ось і зараз – погасло зовсім. Ну, це вже надовго. Щось зламалося або десь обірвалось. Добре, що хоч місяць присвічує: повис угорі повний та круглий – ну видно, як удень! Ніч іще тепла, тиха – ніде й не шелесне. І стоять садки та хати, мов зачаровані. А там, де густіші тіні, то цигарка жариною зблимне, то долине приглушений сміх: молодь тирлується. Цим і ночі мало. Чатуватимуть місяць, поки не зайде, а вранці не добудишся.

– А погляньте, Миколо, чи не ваш ото з якоюсь тин підпира?

– Якщо тин, то не мій. У мене сурйозніший: шукай одразу на сіні у клуні.

– Весь, значиться, в тата?

– А що, було колись і в нас.

– Да… Закурити з досади, чи що?

Закурюють. Ідуть, гомонять собі стиха, мов бояться наполохати тих, що пасуть свою молодість. По травиці шовковій, з золотою вуздечкою. Що ні печалі їм зараз, ні воздиханій.

– І наряди роздавати не треба: кому з якою…

Пора б і прощатися – так ніч така, що і в хату не тягне!

Врешті розходяться. То один одірветься од гурту, то другий; скажуть стиха: «На добраніч» – та й зникають у себе в дворах. Де в якому вікна ще світяться, а в якому ніч палець наслинила та вогонь і погасила.

У Твердохлібовому новому будинкові ще світилося: переїхали місяць тому, то Марія щовечора допізна товчеться. То те придума, то друге. Ось і зараз стрекоче машинкою: фіранки шиє на вікна.

Став Твердохліб посеред молоденького двору, будинком замилувався. Будинок: удень очей не одвести, а зараз мов іще красивіший. Дах високий, залізний, в червоне пофарбований, димар бляшаний, оцинкований, аж горить проти місяця. Ставні узорчасті, ґанок високий, не те що у хатах сільських. А всередині – три кімнати, і кухня окремо. Маруся просила, щоб піч, але Твердохліб на те не пристав: піч тільки ледарів плодить, як що – так і на піч. Отож печам не довго лишилося й жити: от зберемося з силами та заходимося перебудовувати села на новій, соціалістичній основі – повикидаємо їх к бісу! На смітник історії.

Замість печі поставив плиту з духовкою: вари, печи, що твоя душа забажає. Зовсім мало місця займає й – культура.

Маруся все ніяк не могла до плити звикнути: то переварить, то недоварить. А хліб заходилася у духовці пекти – вуглиною узявся.

Нічого, голубонько, звикнеш! Нове завжди спершу муляє. Поки обноситься. До колгоспу он довго звикали. А зараз скажи кому: бери землю назад – багато найдеться охочих? Та на все село один, од сили – два, три! Та й то із тих, що постарші, ще пам’ятають, як на власному полі орали. А молодші й слухати не захочуть, їм трактора, машину давай. Або до міста – на навчання. І так воювати щороку доводиться: не встигне семирічку закінчити, а вже йде до сільради за довідкою – хоче далі учитись. Ну, гаразд, підеш учитися в Хоролівку або й у Полтаву, ти підеш, другий піде, третій… а в колгоспі хто буде робити?.. Мов і не до нього говориться: очі, як у тумані. Дивиться тими очима задурманеними кудись мимо тебе, куди тобі й зором не сягнути, і знай одне:

– Учитися хочу!

А коли Твердохліб наказав не давати довідок, поки хоч рік не попрацюють у колгоспі, тоді що було! До району дійшли, а таки свого добилися. Отакі песиголовці!

Виручали дівчата. Ці якось легше осідали в колгоспі: на фермах, у ланках. Рік попрацює, другий, то вже про те, щоб кудись подаватися й не думає: підбирає судженого-вудженого. Так його, небораку, обплутає, що він уже сам на роботу до колгоспу проситься: згідно з набутою освітою. Тож поки дівчата не перевелися в Тарасівці, Твердохлібові журитися нічого. Бо дівчата тарасівські здавна красою славилися: своїх хлопців не вистачить, доберемо в сусідів…

Перед тим як на ґанок ступити, Твердохліб ще зайшов до вбиральні. Стояв той веселий будиночок трохи осторонь, в усіх на виду – теж ознака нової культури. Годі кропити кущі чи махати віхтем за клунею. Не раз дорікав Нешеретові: живемо у яку он добу, так давайте ж будемо культурні в побуті! А то натикають патиків із соняшника та й думають, що нічого не видно. Їдеш мимо двору якого – одвертатись доводиться. Так це ж нам дивитися гидко, а сторонній людині? Що про нас подумати може?..

Отак в усьому: поки сам не додивишся та не натикаєш носом, ніхто й не почухається. Мов одному йому, Твердохлібові, усе це потрібне.

Йшов до ґанку, заглянув у вікно: так і є, сидить за машинкою.

– Діти вже сплять?

– Сплять – що їм робити!

– Та я просто так…

Лишень тепер відчув, як зголоднів. І натомивсь – аж похитує. Сів важко до столу, хрипло спитав:

– Їсти даси?

– Ти хоч би руки помив. Назбирав пилюги – аж сиплеться.

І то правда. Пройшов до вмивальника, пополоскав обличчя і руки водою. Мов аж полегшало.

Їв мовчки, жадібно. А Маруся знов до машинки: хоче, певно, сьогодні й закінчити. Твердохліб же, як трохи черв’ячка заморив, поцікавився:

– Як там Кім? Не приніс поганої оцінки?

Кім – старший. Як народився, то щасливий Володька й ім’я йому підібрав: Комуністичний Інтернаціонал Молоді. Скорочено – Кім. Маруся не сперечалася, дуже ж бо на той час була в чоловіка закохана, на все його очима дивилася, зате Володьчина мати-покійниця на все село пробі кричала:

– Людоньки добрі, та мій же Володька зовсім розуму збувся: назвав свого первістка так, що й не вимовиш!

До Володьки грозилася:

– Перехрести, бо й з дому зійду!

І не подумав:

– Вам, мамо, старе доживати, а йому будувать комунізм. А туди Петрів та Йванів і на поріг не пускатимуть.

Так і лишився хлопець Кімом.

Ріс той «Інтернаціонал» лобурякою добрим: де яка шкода, там і шукайте Кіма. А до школи пішов, то Твердохлібові довелося й за пасок узятися: не хотів учитись. Твердохліб же і в думці допустити не міг, щоб його син пас задніх.

Зараз Кім учиться непогано. Чи то подіяв пасок, чи учителька підібрала ключик до дитячої душі, тільки добрав нарешті смаку в науці й з добрих оцінок не злазить. Одна біда: на стайню внадився. Як побачить коня, так його й затрусить. Твердохліб уже й Ганжу просив:

– Ви мого малого, як на конюшні побачите, женіть у потилицю.

Тільки Ганжа щось не дуже наказ той виконує. Інші діти давно уже після уроків додому повернуться, а Кіма нема та й нема.

Врешті появиться. Як зайде у хату, то наче коня завели. І питати не треба, де байдики бив.

– Знов пропадав біля коней? – мати до нього.

Мовчить, тільки шморгає носом. Омине матір, потиличника по дорозі схопивши, книжки на стілець і так, мов його і не лають:

– Мамо, що їсти?

Проголодався, сердешний! Попід кіньми лазячи.

– Ось я батькові скажу, він тобі дасть! Він тебе одучить з кіньми водитись!

Мовчить, тільки сопе.

Дочку, яка народилася через три роки після Кіма, Твердохліб хотів назвати Тракториною або Індустрією. Але цього разу вперлася Маруся.

Після довгих суперечок назвали Кларою. В честь Клари Цеткін.

Дочка – татова мазаниця, так до нього й липне. Як заїде обідати – кида мерщій свої ляльки і – до тата. І коли тато приласкає, од надмірної втіхи, од повноти почуттів починає говорити баском.

Спить і Клара – поруч із Кімом. І Твердохліб, осоловівши од їжі, теж куня за столом. Отак за столом і заснув би – нема сили й звестися.

– Лягай уже спати. Завтра ж знову удосвіта зірвешся.

Не заперечував, звівся. Минув уже той час, коли без Марусі заснути не міг. Лишень, як мимо проходив, провів долонею по налитій спині дружини, похвалив:

– Та й пишна ж ти стала!.. Головиха!..

Маруся лише плечима здвигнула: йди вже, йди!

Занаряджені ще звечора підводи вирушали удосвіта. Дорога ж неблизька, а наказано бути в Хоролівці о восьмій ранку.

П’ять підвід – п’ять їздових. Твердохліб довго думав та гадав, кого послати: роботящих жалко, ледарів же не дуже й зручно. Дуже молодих теж не виходило: ще щось накоять, а тоді з голови спитають.

Врешті вирішили послати постарших. Не інвалідів, а таких, що і в колгоспі од них уже толку не дуже багато: Приходька Івана, Протасія Непідкованого, Мефодія Курочку і на підпряжку зовсім уже молодого парубка Павла Заволоку. Щоб не сказали, що колгосп «Червоний хлібороб» самих тільки дідів і прислав. Хлопцеві немає сімнадцяти, а на вид можна дати всі двадцять. Вимахав з добрячу верству, а ноги, як під ведмедем: досі ще жодної пари чобіт не зносив. Бо в крамниці які не приміряє – малі, а шити – й вола не вистачить. Купували Павлові калоші: людям на валянки, йому – на босу ногу.

Чотирьох їздових набрали, стали голови сушити, кого п’ятого. Щоб за старшого був і, головне, коней доглянув.

Тут Ганжа й напросився:

– Я поїду.

Він на першій підводі і їде. Як сів на передок, як ворухнув віжками, так одразу й задрімав, бо цілісіньку ніч очей не зімкнув, з хворим лошам провозився. Від’їжджав – помічникові наказував ока не спускати з нього. То Йван Приходько, який їхав слідом, уже Ганжу й не чіпав. Обернувся, гукнув до Курочки:

– Як коні, йдуть?

– Ідуть! – весело Курочка.

– То й нехай собі йдуть, а ти паняй до мене! Удвох веселіше.

Курочка з радістю. На дорогу зіскочив, коней до воза Приходькового прив’язав та й підсів до господаря. А згодом те саме зробив і Протасій. Цей уже появився незваний: Заволока з воза власного вижив. Підсів до Протасія та й ну з нудьги нишком бавитись. Звісив босу ногу із воза і притиска підошвою колесо. Як натисне – коні й стають. Протасій уже і свистів, і матюкався, а коні стають та й стають. Мов наврочені. Врешті не витримав: прив’язав чортів до Куроччиної вже підводи та підсів до гурту.

– Угостіть тютюном.

– А в тебе що: не вродило?

– Вродило, та, бач, забув.

– Щось ти, Протасію, дуже забудькуватий став. На нового бичка гроші збираєш?

Протасій одразу ж надувся. Бо Йван спитав, як у око вліпив. Не забув, бач, і досі, як Протасій бичка на вила підняв. А хто б не підняв на місці Протасія? Якби отак узявся чистити гній, упарився та й скинув куфайку. Оглянувся, а бичок гроші дожовує. Цілісіньку пачку висмикнула із кишені вража тварина! Податок збирався до сільради однести, та нечистий напоумив гній спершу почистити. От і почистив: ні бичка, ані грошей!..

– На вже, та не сердься… Ото люди – і слова сказати не можна!

І поки Протасій мостить цигарку, Іван дума, про що б його почати розмову. Таку, щоб якраз до Хоролівки вистачило.

– І скажіть на милість, – починає він здалеку, ще як слід і не знаючи, що говоритиме далі, – чого воно так: одним людям везе, а другим не везе?

– Це в чому? – цікавиться Курочка. – У чому тобі не везе?

– А хоча б і з жінками. Парубком був – не знав, що таке дівку до тину притиснути, а женився, то й поготів…

– На вулицю батьки не пускали, чи що?

– Та де не пускали! В шияку замало не гнали… І парубок же із мене був мов не порчений, і дівчата заглядалися, а от не везло, хоч убий… Мокрину пам’ятаєте?

– Це ту, що минулого року втопилася?

– Та вона ж… Дівка була, як вогонь. Як гляне, то тебе то в жар кине, то в холод… Ну, підсів я якось до неї на колоді. Обіймаю – мовчить. Тулюся – знову ж мовчить. Я й осмілів. «Мокрино, – питаю, – що ти сю ніч, приміром, робити збираєшся?» – «Приміром, спатиму в клуні». В мене на серці й музики заграли. «А собаку у вас на ніч одв’язують?» – «Одв’язують, та не кожної ночі. Сю ніч буде прив’язана» – «То я до тебе, Мокрино, прийду». – «Приходь, як утрапиш…» Після розмови такої я додому півнем летів. Зайшов до хати, а тато й питають: «Що це нашого Івана сьогодні мов хтось медом помазав?» «Медом, – думаю, – не медом, а сьогодні буду в Мокрини. Ось ви лишень посніть…»

Полягали, поснули. Я тихенько одіж на себе, чоботи в зуби та й у двері. Скрадаюсь попідтинню, в руках чоботи несу. І нащо я ті чоботи взяв – спитайте!.. Добіг до Мокрини, присів, через тин у двір заглядаю. А воно якраз хмари місяць закрили – хоч у око стрель. Стирчав я ото під тином, стирчав, а тоді й подумав: «А проберусь краще до клуні. Поки Мокрина прийде, я й кубельце зів’ю…» Переліз через тин, півдвору прокрався, а далі й зась: од вікна світла доріжка якраз посередині перегородила весь двір. Ану ж, хто гляне у вікно та побачить! Терся, м’явся, та й вирішив оту доріжку проскочити…

– Ну, а далі? – нетерпляче Курочка. Він аж рота роззявив, заглядаючи в обличчя Іванове. – Проскочив?

– Зажди, дай по порядку… Метнувся я ото головою вперед, а по той бік, якраз навпроти, стовпець дубовий стояв. Батько Мокрини, щоб йому й руки покорчило, для чогось того стовпа укопав: не інакше – на мою погибіль. Як утесався ж я у той стовп головою – земля захиталася! Чорти з очей пливли, скільки хотіли. Ліг і ратиці набік одкинув… Поніс потім моргулю на голові, як добру балабуху…

Батько Мокрини другого дня як вийшов, як глянув на стовп – давай дочку лаяти. Що, додому вернувшись, ворота за собою не зачинила. «Не інакше, бугай колгоспний погостював – стовп геть набік звернув…»

– Ну, а Мокрина? – допитується Курочка: він аж захлинається сміхом.

– Та й Мокрина туди ж: вийшов через тиждень на вулицю в мій бік і не гляне.

Курочка знову зайшовся. А Протасій мов і не слухав. Сидить з непорушним, аж сонним обличчям, і на чавунній його головешці воронячим гніздом стирчить ота шапка, що він її приніс ще з імперіалістичної. Де тільки вона не бувала, якими вітрами її не шарпало, якими дощами не прало – уже й на шапку не схожа, а от не скида чоловік! І шинелька на ньому та ж сама, тільки тепер уже й на шинелю не схожа – скоріше піджак: підрізав її Протасій аж двічі, викидаючи обтріпані поли, – теж завжди надіває в дорогу.

Сидить Протасій, байдужий, а Курочка, вибулькотавшись сміхом, знов пристає до Івана:

– То після Мокрини ти більше й залицятись ні до кого не пробував? – і маленькі, кругленькі очиці його готові щомиті пирснути сміхом.

– Чого ж, залицявся, – відповідає охоче Іван, – тільки з того знову ж нічого не вийшло. Одного разу собацюра ледь ноги не одгриз, а другого – гусак защипав мало не до смерті…

– Гусак?

– Та гусак, яка ж іще личина! Думаєш, як птиця, то й щипатися не вміє? Хвата, як обценьками!..

І знову заливається Курочка.

– А з Федорою ж як? – допитується весело.

– З Федорою вже добрі люди звели. А то отак і помер би старим парубком. Та й то: чи таке то уже щастя? Живеш собі паном, горя не знаєш, так ні ж – шукаєш на шию хомут! А як хто над тобою ізмилується та хомут отой перехопить, так ти замість того, щоб танцювати, мерщій у петлю… Або за ножаку – та й різатись…

– А так, а так, – притакував Курочка. – Оце ти в самісіньку точку попав.

– В точку не в точку, а так воно і є… От у мене, для прикладу… Федора – людина мов як людина, й по хазяйству, і коло дітей. Поки якась віжка під хвіст не підладиться. А тоді пиши вже пропало. Як що надумається, то хоч ти її переріж – по-своєму зробить!

– А так, а так… Точнісінько така і моя.

– Що твоя! З твоєю ще можна жити та Богові дякувати. А от з моєю тигрою спробуй окріп щодня сьорбати. Пробі кричатимеш, поки й охрипнеш…

Отак слово по слову, та й незчулися, як укотили в Хоролівку. Розбрелись по підводах, і – но! – аж до центру.

А там, на площі центральній, що перед самим райвиконкомом, підвод не менше двохсот. А то, може, й більше. Коні іржуть, люди перегукуються – шум, гам, як на ярмаркові. І щойно тарасівці знайшли собі місце, щойно Ганжа пішов заявитися, як з-поза возів до них прискочив райвиківський півник. Молоде, а вже у начальниках: таке важне, що ну! Та заклопотане, заклопотане. В одній руці – блокнот, у другій – олівець.

– Якого колгоспу?

– «Червоний хлібороб», – охоче Іван: завжди перший до розмови устряне.

– Чого так пізно?.. Хто старший?

– Старший зараз прийде. Тіки ви його не дуже чіпайте.

– А що він за цяця така?

– Він у нас припадочний. Ще й довідку таку має: як кого покалічить, то щоб не судили. В цьому році вже трьом нашим в’язи звернув…

Півник те як почув – одразу злиняв. Бічком-бічком та до інших підвід.

– Передайте, щоб нікуди не розходились! – гукнув лише на прощання.

– Передамо, аякже! – Іван йому весело.

Аж ось і Ганжа:

– Скоро будемо рушати.

– Не казали – куди?

– Не казали. Сказали тільки, що скоро.

Оте «скоро» тривало аж до обіду. Іван нудьгував-нудьгував та й одпросився в Ганжі до магазину.

– Ідіть, тільки не надовго.

– Та я – одна нога тут, а друга там!

За Йваном ув’язався і Курочка. Павло теж був поліз: «І я, дядьку, з вами», та Йван не схотів його брати: ще, дурне, десь загубиться. Протасій же навіть не поворухнувся: шапку на очі, шинельку на вуха – спить, як зарізаний.

Вибрали магазин щонайбільший. А там прилавків, а там крамарів – і не порахувати! Те продають, те приймають, до того всміхаються, а од кого й огризаються. А як же, на те і торгівля. А народу, народу! Приходько із Курочкою спершу збоку дивилися, за чим люди душаться, а потім не витримали: попхалися й собі. Іван од прилавка крайнього як почав – усі обійшов. Цікаво все ж таки подивитися, що люди купують. Спершу так приглядався, а потім став і собі прицінюватись.

– А подайте он те… А дістаньте оте… – І вже на містечкову жіноту, що тисла з усіх боків, щораз сміливіше погукував: – Дамочки, пустіть-но мене! Я командировочний!

Візьме, подивиться, понюхає навіть і, назад повертаючи, обов’язково поцікавиться: