Біль і гнів. Книга 1

Прикотив, як і обіцяв, персональною машиною: райвиконкомівською чорною «емкою». Сам сидів поруч із шофером, а позаду, притримуючи мисливське начиння, трусився редактор. Як їхав селом, то ґвалт собачий за машиною так хвилею й котився, і дітлахи із дворів пшоном висипали. Бігли слідом, тільки п’яти мелькали.

До Твердохліба заїжджати не став: прямо до контори.

– Ану показуй, синашо, як господарюєш!

Вилазив із «емки», набитий, опасистий, в три обхвати хіба що й обіймеш. Зняв картуза, як і в Твердохліба, захисного кольору, пригладив геть-зовсім сиве волосся. Підстригався під бокс і од того потилиця здавалася твердою, як дубовий пеньок: не зігнеш, не зламаєш.

Та він і справді здавався багатьом незламним і вічним: п’ятнадцятий рік в одному й тому ж кріслі сидить. Скільки за цей час змінилося начальства районного: той угору пішов, той покотився униз, а того й кури серед білого дня загребли – один Путько лишався на місці. І, стрічаючи нового першого, промацував його маленькими хитренькими очима: ану, скільки ти протримаєшся? Брав тим, що протягом п’ятнадцяти років корінням вріс у район: знав про всіх усе, хто чим дише і хто що думає, і всі його побоювались. Навіть у області, посилаючи нового секретаря райкому, раїли не заїдатися з Путьком, бо тоді життя не буде: завариться таке, що поли ріж та тікай.

І що цікаво: які чвари не вибухали, які не наїжджали комісії, Путька ніколи не могли впіймати на гарячому – завжди виходив сухим із води.

Твердохліб давно уже мав нагоду переконатися, із якого тіста замішаний голова райради. Ще у тридцятому, після статті «Запаморочення од успіхів», коли він, молодий ще тоді півник, мало не обламав собі крильця. Виконував же запально наказ ізгори: «Дайош сто відсотків колективізації!» – в тім числі й самого Путька категоричний наказ, та й довиконувався, що ледь не поплативсь головою. На загальних зборах села, у сільбуді, скликаних з приводу тієї статті.

Народу набилося – стіни тріщали. Не треба було й загадувати. І коли Путько, який приїхав проводити збори і сидів за столом президії (з одного боку – блідий Володька, а з другого – зовсім уже обмерлий Нешерет)… коли Путько звівся й сказав, обома руками показуючи на Твердохліба та Нешерета:

– Ось вони сидять перед вами, злісні порушники цілком і повністю правильних наших установок про добровільну колективізацію! – вибухнуло одразу таке, що й досі страшно згадувати. Як заревіли осатаніло дядьки й тітки, як полізли на сцену: «А давай їх сюди!» – то Володька вже й не пам’ятав, як з-за столу зірвався. Махонув у вікно, виніс на плечах раму, та од сільбуду в степ. А позаду Нешерет, а ще трохи позаду розгніваний, роз’юшений натовп: «Лови!.. Держи!..» – упіймають – утопчуть у землю! Спасло тільки те, що вони кричали, а Володька й Нешерет бігли мовчки.

Два дні і дві ночі переховувалися по яругах та тернах. На лахміття подерли весь одяг, проголодалися до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисеті, і врешті не витримали: пішли не в село – у район. Явилися до Путька: робіть тепер із нами що хочете.

Путька їхня поява ні здивувала, ні вразила. Наперед наче знав, що вони таки прийдугь до нього.

– А, явились, голубчики! Оце вам наука!.. Щоб знали, як перегиби робити!

– Я туди не вернусь! – буркнув Володька, повний образи і на Путька, і на своїх односельців.

– Вернешся – де ти подінешся! Краще умийтесь та поїжте, отоді й потолкуємо…

З того часу Путько назива Твердохліба тільки «синашою». І, представляючи Твердохліба новому районовому начальствові, не забував додавати:

– Цей у нас орел! Сам воспитав!

Татусь, туди йому в печінку!

Отаким був Путько Митрофан Онисимович, незмінний і незамінимий голова Королівського райвиконкому.

Таким і представ на очі народу: Твердохліба, заступника, бригадирів і Нешерета. Тицьнув кожному руку: важку, пухку, білу – Твердлохліб потиснув її однією, решта ж приймали в обидві та й, погойдавши поштиво, одпускали… Привітавшись отак із народом, Путько кивнув набік головою:

– А оце вам і редактор!

Віталися і з редактором районної газети – молодим іще чоловіком. Твердохліб зовсім уже по-панібратському (обидва ж члени райкому), а заступник і бригадири все так же брали в обидві, тільки не так довго гойдали.

– Зайдемо в контору?

Зайшли. Путько одразу ж у Твердохлібове крісло – аж затріщало:

– Aнy показуй, що тут у тебе!

Цікавився, скільки зорали на зяб, скільки посіяли озимини, чи виконали спущений план. Твердохліб відповідав, до блокнота навіть не заглядаючи, – знав кожну цифру напам’ять, серед ночі розбуди та запитай – скаже одразу й не зіб’ється – і Путько обертався щоразу до редактора:

– Запиши!

Не забув і про ланкову, про Наталку:

– Як там вона?

– Та нічого… Відвідує агрогурток, взяла нове зобов’язання…

– Чув?.. Запиши!.. Кохту під орден пошила?

– За кохтою діло не стане. Якби тільки орден дали.

– Дадуть! Можеш не сумніватися. – І до редактора: – Фотоапарат прихопив?

– Є, у машині.

– Треба фото зробити. Щоб як вийде указ – одразу в газету.

– Зроблю, Митрофане Онисимовичу!

– Ось тут покінчимо – заїдем до неї…

Почувши, що Путько збирається провідати Наталку, Твердохліб – морг одному з бригадирів. Той бічком-бічком та непомітно за двері.

– Та-ак… Ну, а як із фермою?.. Як надої?

– Нормально, Митрофане Онисимовичу!

– Молодця, молодця!.. Запиши!

– Ну, а колгоспники як? Задоволені? На трудодень по багато даєш?

Твердохліб відповів, що немало. По сімсот п’ятдесят грамів лише зернових. Не рахуючи додаткової оплати.

– Молодця, молодця… Запиши!

Редакторові й нагадувати не треба – записує старанно. Лише попросив, щоб назвали кількох колгоспників, які на зароблені трудодні найбільше хліба одержали.

Назвали й колгоспників. Твердохліб двох, бригадир ще одного підказав, а Нешерет, який досі стояв скромно осторонь, наважився і собі нагадати:

– А Приходько Іван, Володимире Васильовичу! В нього ж семеро душ ходять у колгосп.

Редактор за олівець: аж семеро! То скільки ж це вони виробили трудоднів?

Покликали бухгалтера. Хоч Твердохліб і не дуже хотів, щоб у газеті згадували прізвище Приходька, та коли Нешерета за язика смикнуло…

– Підрахуйте, скільки трудоднів Приходьки виробили!

Бухгалтер відомість розкрив – цоки-цок рахівницею:

– Одну тищу шістсот двадцять три.

– Закругляй на тищу сімсот, – сказав Путько редакторові.

Редактора вчити не треба – закруглив.

То скільки ж це буде, як на оті сімсот п’ятдесят грамів помножити?

– Множте на вісімсот – будете ще на грами розмінюватись!

Помножили. Отримали не багато не мало: одну тисячу

триста шістдесят кілограмів.

– Закругляй до півтори!

Розпитавши про все, що положено, Путько зводиться з крісла.

– Чорнильницю приведи у порядок! – наказує Твердохлібові. – Знайшли, де недокурки гасити!.. А то скажу от редакторові – він тебе на весь район пропечата!

«Запиши», однак, не додав, і всі зрозуміли, що Путько погрожує жартома. Твердохліб, відповівши, що і це зауваження він обов’язково врахує, запитав:

– Як, Митрофане Онисимовичу, – на ферми чи до Наталки?

Путько відповів, що до Наталки. Подивився хитренько на Твердохліба, запитав:

– Сват уже ж, мабуть, давно в неї сидить?

Помітив-таки, як Твердохліб моргнув бригадирові!

В машину, окрім Путька та редактора, втиснулися й Твердохліб з Нешеретом. Заступник і бригадир лишилися у конторі. Твердохліб наказав нікуди ні кроку: може, знадобляться.

Наталка недалеко од колгоспного двору й жила – бригадир давно уже добіг. Ще недавно тут було поле, а тепер у два рівні шнурочки стали хати. Зселяли минулого року із хуторів – майже кожного хазяїна облогою брали. І вмовляли, й погрожували, що трактори пустять та все к бісу розвалять, якщо по добрій волі не схочуть.

Та воно і не диво: тут же і садок, і колодязь, і хлівець, і сарай… То кидати оце все і їхати на голу толоку? Там же і дерево не ростиме, і вода гірка, як полин!

– Та чи ви її куштували? Ви спершу колодязь викопайте, а тоді уже й говоріть!

– Нащо мені пробувать, як я знаю й без цього!

Отакий у нас народ! Спробуй із ним поговорити по-людському!

Найдовше воювали з Протасієм. Цей як уперся – тиждень морочились. Аж поки Нешерет придумав: послали Протасія з підводою на шлях, і за два дні, поки його не було, розібрали та й перевезли до села хату і все, що було при хаті збудоване. Садок же вирубали і двір переорали. Повернувся Протасій, а його хата вже на новому місці: цілою бригадою ставили!

– А Кононенки як – не опиралися? – цікавиться Путько.

– Старі трохи покомизилися, але Наталка нам помогла.

– Чув? – до редактора. – Запиши!

Наталка стрічала гостей у воротях. І бригадир виглядав з-за клуні: стерігся, щоб не помітив Путько. Твердохліб йому махнув досадливо: виходь уже, зна все одно!

Наталка у хустці барвистій, у платті новому, у туфлях чорних, модельних: одягнула що мала найкращого. Бригадир же попередив: «Для газети зніматимуть!» Руки-ноги засмаглі, а обличчя біле: все літо од сонця берегла, хусткою по самісінькі очі обв’язувалась. Стоїть, бісова дівка, як намальована, – очей не одведеш! Вибрав Твердохліб під орден ланкову – не промахнувся.

– Ну, дочко, приймай сватів, – вилазив із машини Путько. – Чи, може, уже засватана?

– Як для кого! – сміється Наталка. Розбитна, у матусю вдалася! Батько, той би давно од машини за хату сховався. Наталка ж із Путьком уже добре знайома: була в районі на зльоті, і він кілька разів прямо у поле до неї навідувався. Незвичайна ж ланкова: взяла найвище на весь район зобов’язання. Вже не раз красувалася на шпальтах районної газети: коли сама, а коли і з своїми дівчатами; а тепер треба заготовити парадний портрет.

Редактор мостив Наталку і так, і сяк – ганяв по всій хаті. Хотілося ж, щоб кожному, хто на майбутнє фото дивитиметься, було добре видно не тільки ланкову-орденоноску, а й те, як вона живе, які її духовні попити.

– Патефона ні в кого немає?

– Та один є… У директора школи.

Погнали машину по патефон. Колядко сам на колінах і привіз: що була нагода з начальством привітатися, а що й боявся – зіпсують.

Поставили Наталку біля патефона: пластинка крутиться, музика грає, редактор цілився, цілився, – ні, не виходить! От якби іще показати, що Наталка не просто відпочиває, а й тримає виробничий зв’язок… Ну хоча б і з правлінням колгоспу… По телефону дзвонить, чи що…

По телефону? Так це в один мент!

Цього разу машина погнала до контори: Твердохліб наказав бригадирові «віялку» зняти і дроти обрізати. Потім почепимо. І вже навздогін:

– Сталіна прихопи!

– Якого: того, що у вас, чи того, що в сільраді?

– Того, що у мене!

Привезли й телефон. Приладнали на живу нитку до стіни, а Сталіна трохи вище повісили, щоб якраз над головою. Стала Наталка біля телефону, трубку до вуха піднесла: слухала щойно патефон, а це якась думка важлива ускочила до голови, от вона й дзвонить в контору, – так, мов і так… І Сталін над нею – це Твердохліб здорово придумав, нічого не скажеш!

Поклацав редактор фотоапаратом, скільки треба було, – стали прощатись з Наталкою.

– Готуйся в Москву. До Калініна в гості…

Буде-таки орденок! Митрофан Онисимович слів на вітер не кидає!

Зняли телефон, портрет, патефон назад оддали та й поїхали: Путько ще хотів побувати на фермах. Бригадир же, що прибігав до Наталки, майнув навпростець до Твердохлібової хати: попередити, що гості скоро будуть.

А там кипить, а там шкварчить: і смажене, й варене. Маруся другий день од плити не одходить. Чоловік же разів десять нагадував: приїде не хто-небудь – сам товариш Путько! То щоб не довелося червоніти.

Вчора сама весь день прокрутилася, сьогодні комірник свою жінку на підмогу прислав. Маруся червона, сердита (підгоріли пиріжки в духовці), лаяла і свого чоловіка, і всіх на світі гостей. Що їй уже давно в печінках. Хто не приїде, хто не заявиться, обов’язково до голови лізе обідати. «Марусю, вгощай!» Дихати вже Марусі не хочеться!

– А так, а так, – підігрівала, як у сопілочку, комірничиха. – Ми вже давно із своїм толкуємо: де воно совість у тих людей? Думають, що як голова, то у нього й бочка бездонна.

Не встигли й упоратись – бригадир на поріг:

– Володимир Васильович передавали, що скоро вже будуть!

– А ваш Володимир Васильович не передавав, хто нам дров нарубає! – Маруся сердито. – Сам побіг ще удосвіта, а ти, жінко, хоч розірвися!

– Дров немає?.. Так чого ж ви не сказали? Я миттю.

– Дякую, вже сама нарубала.

– Чого там, – втрутилася комірничиха, – хоче помогти чоловік, хай і поможе. Ідіть, ідіть, Остапе, врубайте хоч трохи…

– Біля сараю сокира! – услід вже Маруся.

Бригадир зацюкав згодом за вікном, наче дятел.

– Отак і мій, – скаржилася тим часом комірничиха. – Устане, посніда та й повіється до свого колгоспу. А вдома хоч земля не роди… А то наведе гостей повну хату – хоч сама на сковороду сідай! Добре, що сало та яйця не переводяться – утовчеш кілька десятків та й їжте, хоч подавіться…

Упоравшись біля плити, стали готувати па стіл. Маруся скатертину дістала крамничну, новісіньку («Заллють же, загадять, що й не доперетесь!» – бідкалась комірничиха), тарілки розставляла і біля кожної – по виделці: точнісінько так, як бачила колись у гостях в Хоролівці, ще й чарки на ніжках високих, що їх чоловік нещодавно привіз. Чарки мов скляні, а торкнеш – малиновим дзвоном оддзвонюють. Комірничиха тільки прицмокувала. Буде ж завтра дзвонити по селу, які чарки виставля головиха на стіл. Та хай собі дзвонить, Маруся того не боїться: куплене чесно, не крадене. Ніхто ще не посмів на її чоловіка сказати, що десь щось незаконно узяв.

Тільки зібрали на стіл – новий посланець. Тепер уже комірник.

– Драстуйте в хату!.. Так що зараз і будуть… Оце ось куди?

Дістає сулію – під полою приволік. Та ще й городами: менше бачитимуть – менше й гріха.

– Господи, я ж іще і не вдіта! – забідкалась Маруся.

– Та йдіть перевдягайтеся – я вже сама впораюсь, – сказала їй комірничиха. І до чоловіка: – Став-но сюди!

– Градусів на сімдесят буде! – не втерпів – похвалився комірник. – Без сірника загоряється.

– Ви вже скоро й самі згорите! Не треба й підпалювати!

– Чув? – поскаржився комірник бригадирові, який саме дрова до хати вніс. – Робимо, робимо, та ще й випити нам не дають.

– Вам не даси!.. Як неділя, так і борода у горілці!.. Аж капотить.

Трохи згодом прийшли і заступник та другий бригадир:

– Не приїхали?

– Та зараз будуть.

З хати уже й не виходили: до столу запрошені. Посідали на лавку, у вікно поглядають, щоб не взівати.

Підкотили у сутінках: заїжджали іще до ставу. На ферму як зайшли, Твердохліб навмисне Путька поперед себе пустив. Там, посеред проходу, поріжок. Наче і невисокий поріжок, а доярка яка як забуде, обов’язково перечепиться. Воно хоч і електрика, та лампочок обмаль: так, аби дійки намацати.

І Путько й шкопиртнувся:

– Тобі що, лампочку зайву важко вкрутити? – сердито до Твердохліба. – Так я привезу особисто.

– Лампочки не жаль, давно б уже навішали скільки треба…

– Так чого ж ви?..

– Генератор не тягне, Митрофане Онисимовичу! Генератор у нас заслабкий…

– Зайшов би до мене – щось та придумали б. А то – генератор!

Дякує Твердохліб і не нагадує, що якось уже був у Путька. Та лише заїкнувся про генератор, той на нього мокрим рядном:

«В тебе що: інших ділов зараз немає? Тут ось хлібоздача горить, область дихати не дає, а йому – генератор!..»

Під гарячу руку, видно, підліз. Митрофан Онисимович такий: добрий, добрий, а розгнівається, то й не підступайся до нього!

– За язика вас треба тягнути! – бурчав тим часом ГІутько. – Де ставити збираєтесь?

– Та на греблі ж!

– Ану, поїдем подивимось. Може, там так намостили, що й генератор не варт виділяти!

І виходили по греблі, Путько навіть пальцями воду пробував: скупатися б, якби оце літо було! Забув уже, коли і в річку заходив. Міг би в неділю, у вихідний, але де? Не буде ж голова райвику разом із іншими («З протчими», – як сказав Митрофан Онисимович) лізти у воду! Авторитет свій підмочувати!..

– Так тому й бути – присилай по генератор! Умовили.

Сідали в машину зовсім уже веселі. Нешерет навіть дозволив собі помріяти вголос:

– Та ми, натурально, усе село заллємо електрикою. Якби ще стовпів де дістати…

– Дам і стовпів, – розщедрився зовсім ГІутько. – Тільки глядіть мені, щоб до Нового року і засвітили!

– Засвітимо! – Твердохліб упевнено. – Так засвітимо, що вся буржуазія посліпне!

– Чув? – Путько до редактора. – Запиши!

Редактор чирк-чирк у блокноті: «електрика», «риси нового». Потім уже розгорне на цілу колонку, а це, щоб не забути…

Заїхали прямо у двір. Твердохліб, пропускаючи наперед Путька, гукнув до дружини:

– Марусю, приймай гостя дорогого!

Маруся, в світлій батистовій блузці, у вузькій синій спідниці, в черевиках з блискучими пряжками, ще й на закаблуках високих («і ми вміємо одягатися не гірше ваших, міських!»)… Маруся, з косою чорною, з бровами лискучими, з обличчям круглим та рум’яним… Маруся, помолоділа й погарніла, аж Твердохліб задивився на неї, усміхнулася приязно до Путька:

– А ми гостям завжди раді!

Путько ущипнув злегка Марусю за щоку, поблажливо запитав:

– Ну, як, дочко, живеш?.. Не скучала за татом? – тобто за ним, за Путьком. І дітьми поцікавився, Кімом та Кларою. Це ж скільки в голів колгоспів дітей – усіх пам’ятав! Пам’ять Бог дав чоловікові – хоч одразу в наркоми!

– Нагодувала та й побігли гуляти… Та сідайте до столу! Ви ж, певно, голодні…

Що голодні, це точно. Та ще й стіл: чого тільки на ньому немає! І риба, заливна та варена, і курчата в мисці глибокій, і окремо м’ясо з картоплею, і сало в дві долоні завтовшки, і холодець, і пиріжки з начинками всілякими, – з капустою свіжою й жареною, з квасолею й маком, і сметана, і масло, а захоче хто розбити крашанку, он і крашанки – ціла гора – пташиного молока, здається, тільки й немає. А посередині столу пляшки із наливками різними. Маруся сама й готувала. І сулія, як дзвіниця. Путько на все те добро як глянув, то й руки потер.

– Бачив, як у нас люди живуть? – обернувся до редактора. – Запиши!

Редактор притьмом до блокнота: «заможне колгоспне життя».

Посідали до столу. Путько – в центрі (де сів, там і центр, центр обов’язково починався од нього), по праву руку – Твердохліб, по ліву – редактор, а далі вже решта. Чоловіки: Нешерет, заступник, комірник та бригадири – всі, як один, долонями чуби пригладили, а картузи та кашкети поклали собі на коліна. Єдині дві жінки – Маруся й комірничиха – примостилися скраю: їм подавать та приймать, то нікого щоб не тривожити. Комірникова, так та й зовсім не хотіла сідати до столу, аж поки Твердохліб не сказав: «Та сідайте, чого ви!» Тоді лише сіла комірничиха: краєчком хустки губи витерла – запишалася.

«Та кому ти, луб’я старе, потрібне! – поглядав на неї комірник. – І вона з своїми козами на торг!..»

– То що ж, наллємо по першій? – звівся господар. – Як, Митрофане Онисимовичу?

Митрофан Онисимович був не проти. Коли з розумом та в міру, то чому б і не випити.

– Як ти дивишся на це, редакторе?

Редактор дивився позитивно.

Налили чоловікам, наповнили чарки й жінкам.

– Тост давайте!.. Тост!..

Твердохліб, раз уже звівся, то йому й починати.

– Пропоную всім устати й випити за товариша Сталіна! – і аж очі зволожились.

«Похвально, похвально», – закивав до Твердохліба Митрофан Онисимович. Важко звівся, вгору чарку підніс:

– За нашого дорогого вождя і навчителя!

– Хай йому, натурально, тищу років живеться!

– Чув?.. Запиши!..

Випили стоячи та одразу й сіли: дух забило. Мовчки ухопили до рота, що хто побачив, а тоді вже й почалася розмова.

– «Короткий курс» усі ізучаєте? – піддіваючи виделкою сало, поцікавився Путько.

– Ізучаєм, аякже!

– Через четверту главу перевалили? – бо сам на четвертій навіки застряв. Спіткнувся на діалектиці («діалектрика» – вимовляв Путько) і ні вперед, ні назад! Другий рік до особистого плану записує: «Ізучити четверту главу». А як її в біса «ізучиш», коли мовби й слова усі зрозумілі, а почнеш складати докупи – туман!

– Та ще ні… Саме дійшли…

– Ну як дійшли, то попотопчетесь! «Діалектрика» – це вам не ціпом махати!..

Випили й за «діалектрику». За четверту главу, щоб подолати. А потім уже простіші тости пішли: за Митрофана Онисимовича, його дорогоцінне здоров’я, за господаря і господиню, за процвітання колгоспу і вдале полювання на зайців.

Зашуміло, завертілося в головах – розв’язало усім язики. То сиділи мовчки, прислухаючись, що скаже Путько, тихцем заїдали, що стояло поближче, а це загомоніли, перебиваючи один одного.

– Я от що кажу: треба сіять люпин…

– Мені, натурально, до школи ходити не треба… Про дітей мусимо думати!..

– Та чого ж ви пиріжків не куштуєте?.. Беріть он той, що на вас дивиться…

– Люпин, кажу, сіяти!..

– Усі тільки й бачать: комірник, комірник… А комірник що: у Бога теля з’їв?..

– Та вам жити ще мона. Бригадирського хліба скуштуйте!

– Оце у самісіньку точку: хто бригадиром не був, той і горя не знав.

– То ви, звиняйте, й самі оті фотографії печатати будете?

– Сіять люпин!..

Торкнулися й міжнародних подій:

– Німець – людина серйозна… Я ще коли в плєну був, то вже як скаже, то скаже…

– А англичанин що – так собі?.. Янгличанина теж голими руками не візьмеш!..

– Натурально!

– А я кажу – німець!.. Од кого люпин? Од німця!.. Сперечалися, сперечалися, звернулися до Путька: розсудіть. Путько пив не менше, ніж інші, заїдав теж добряче: Твердохліб ледь встигав на тарілку йому підкладати. Почервонів, упрів, комірець білої сорочки горло здушив, однак чорної краватки не зняв: заїдала культура. Коли до нього звернулися, він не відповів одразу. Дожував пиріжок, запив узваром, витер рушнником губи.

– Питання треба правильно ставити, – мовив повчально. – Що значить: німець, англієць?.. В корінь учіться дивитись: трудящий народ у цій війні переможе чи світовий капітал… Є авторитетна думка, що переможе трудящий народ…

– А я що казав – німець! – зрадів прихильник люпину. Жінки в суперечки не встрявали. Маруся більше моталася, подаючи та приймаючи, комірничиха ж, після чарки-другої посміливішавши, пересідала, пересідала, та й сама незчулася, як опинилася біля Путька.

– Та ви ж нічого й не їсте!.. Оце горенько: мо’, не смачне?

Випила до товариша голови району чарку вже білої – розвезло зовсім.

– Оце б же я й заспівала! – і, не чекаючи, поки її попросять, підперла долонею щоку, завела:

                            Гой, не шуми, лу-уже-е, Зелений ба-айраче-е…

Співали до півночі. І Путько навіть співав, і редактор. Редактор, щоправда, не в ті ворота тягнув: назюзюкався так, що й очі запухли, але в загальному ревищі не дуже й чутно було, як він фальшивить.

Насиділися, наспівалися – стали розходитись. Пора ж і честь знати: скоро на полювання, треба поспати хоч трохи. Щоб рушниці в руках не стрибали.

Путькові послали на ліжкові, але Митрофан Онисимович лягати в хаті не захотів: душно.

– Стелися надворі!

Як не вмовляли – надворі, й квит!

Нічого не лишилося робити Твердохлібові: наказав Марусі тягнути рядна-подушки із хати.

Послали під ґанком. Намостили сіна з добру копицю, заслали, а поверх подушок – рядна й кожухи. Ночі ж холодні, то щоб не застудити.

Путька поклали посередині, а по боках лягли Твердохліб і заступник: про те, щоб лишити голову спати самого, й мови буть не могло! Хоч із класовим ворогом мов би й покінчено, та хто дасть гарантію, що його недобитки десь не причаїлися, на дорогоцінне життя голови райвику ножа не гострять?

То ж Твердохліб іще й пістолет під подушку. Наказав одному з бригадирів, щоб змотався за Павлом Заволокою. Хай прийде, постереже машину. Та й ломаку поважчу щоб не забув прихопити.

Поснули одразу. А за годину Твердохліба мов підкинуло: хтось стоїть! Вихопив пістолет з-під подушки, розплющив очі: стоїть!

Чорний, великий, з ломакою!

– Хто?!

– Та це я.

Заволока! Твердохліб аж спітнів: мало не вистрелив!

– Чого приперся? – зашипів до парубка.

– Дивився, чи спите.

Що дурневі скажеш?

– Іди до машини! Щоб там і стояв… Чуєш?

– Та чую.

Почалапав.

Ліг Твердохліб, пістолет знову під подушку засунув. А заснути не може: заворушилася підозра. Чого б отому Заволоці до них підходити? «Подивитись, чи сплять»… А може, інший намір був у голові?..

Так уже й не заснув. Лізли думки різні в голову – ні кінця їм, ні впину. Та й скоро вставати: звикнув давно підхоплюватися раніш од усіх.