Остап Шаптала. Повісті

Вербун хвилинами підводив голову й, примруживши очі, посміхався і смикав себе за борідку. Потім знову нахилявся і, як струмок, котилась думка йому по руці та шикувалася на папері.

Він сидів, зігнувшись над столом, глухий до згуків, що плинули у розчинені вікна, відчуваючи радість скупчення всієї істоти в блискучу, бринливу думку. Та думка була йому струною, яку він розбуркав, наддав життя, і ось вона заспівала. Він затаював віддих, щоб не прослухати жодного тремтіння цієї струни, що коливалась у нетрях мозку.

– А Левко вже строчить, – здивувався Галай, прокинувшись.

Обидва швидко вбрались і почали прибирати постіль.

– Огню! – гукнув Вербун, одкидаючи порожній сірничаний коробочок.

Шаптала дав йому свого сірника й надів капелюха. Коли він пішов, Галай знову ліг і поглядав на Левка: той не розгинався.

– Он як його розібрало – гадав він: – години дві буде ще карамаркати, а тоді годину спочивати. Одначе почекаю.

Вербун між тим облишив писати. Він одхилився на спинку стільця, заплющив очі й почав колошматити волосся на голові, від чого кашкет його полетів на підлогу.

– Огню, – сказав він, застромивши в зуби цигарку.

– Вибачай, – відмовив Галай: – не маю.

– Голодранець! – гукнув Вербун: – що ж ти маєш?

Він, хитаючись, підвівся і добув з шахви сірники. Потім сів, стиснув голову руками й безупинно засмикувався димом. Всі сили він перелляв на папір, і спустошений мозок його ніби зібгався в голові.

Так він просидів з пів години, припалюючи цигарку від цигарки.

Коли він врешті підвівся й став шарпати свою бороду, Галай наважився з ним розмовляти.

– Левко, – сказав він: кімната, де я живу зараз, безумовно гарна. Але вікна її упираються в цегельний мур, а відтак і мій погляд – теж. А мої очі люблять простори. Отже, я постановив перебратися жити до тебе.

Вербун уважно подивився на нього, і губи йому засмикались.

– А ти в душу мені не лізтимеш?

– Боронь боже, – відповів Галай і його гарненьке біляве обличчя набуло поважности: – я всіх пускаю до себе в душу, але ніхто не може похвалитися, що я був йому в душі.

Вербун засміявся, і сміх ніби клекотав йому в горлі.

– Люблю, – промовив він: – а то, знаєш, тільки вийдеш з кімнати, так і преться все тобі в душу… Будинки, люди, собаки, трамваї… Так і лучить посісти частину душі…

Він задоволено посміхався. Потім добув собі з шахви шматок хліба й почав його ремигати.

Шаптала вийшов на вулицю й повернув до саду над Дніпром. Там він заглибився у густі алеї, де вечорами й ночами ховались коханці, та заліг у високій траві.

Почуття самотности, як кішечка, прийшло до нього, почало ластитись та зогрівати тіло. Так вільно було розкинути руки по землі і, накривши обличчя капелюхом, дихати глибоко й повільно та зосередити всі думки на диханні, щоб нічого більше не помічати. Тоді дихання робилось шумливим, як подихи хуртовини, а потім тихшало й помалу зовсім ущухало. Почувалось лише уривкове стукотіння серця, а згодом той стукіт ставав мов далекий відгомін падання крапель і вкінець зникав. Як мертве лежало тіло і також завмерла свідомість.

Вночі Шаптала не спав; тільки ранком трохи забувся. Цілу ніч він пролежав з розплющеними очима, без сну й спокою. Він безутомно посилав до сестри зграї думок, а вони щораз напотикалися на її смерть і падали, як травинки, підтяті косою.

І врешті Олюся зробилася образом далеким і високим, до якого неможна було підвести обличчя. Вона зробилась прозорою, як гаївка, та оселилася у примарній країні тихих сутінків. І не можна було більш уявляти або мислити про неї, – лише відчувати, як мрію. Такою вона стала ціною власної смерти.

Тоді й сама смерть позбулася суворости й безглуздя, а зробилася бажаною й необхідною. І не холодом домовини пашіло від неї, а спокійними пахощами розквітлих степів. Олюся ніби все життя йшла до смерти з широкими обіймами, і та прийняла її, як сподівану гостю.

Тоді вгамувалися в Остаповій голові думки, і розпач облишив вовтузитись у грудях. Шаптала задрімав. Але то було лише над ранок, а ціла ніч напруження геть опустошила йому душу. Тому Шаптала спочивав на траві, і кожний нерв його спав.

Коли сонце підбилося на полудень, Шаптала почав опритомнюватись. Спершу він почув, як кров шугає по закутках тіла та кружляє в голові; потім здалеку, ніби наближуючись, задзвонило серце та враз все тіло наллялося снагою і затріпотіло.

Він сів на траві, зітхнув на повні груди і довго затримав у собі цей, мовби перший, подих. Потім він підвівся, вийшов з саду й почвалав на свою кватирю до бабусі Одарки.

Бабуся не бачила його з того часу, як він виїхав був на село, а тому зраділа невимовно.

– Соколе мій, – крикнула вона: – ти ще живий! А я вже гадала: чи, може, його бандіти підстрелили, чи може на війну забрали дорогою… Я аж плакала вечорами… Господи, думаю, Боже ти мій, скільки років прожив у мене, і ось тобі загинув без вісти… Дай же я тебе, голубе, поцілую.

Бабуся утерла набіглі сльози й нахилила до себе Шапталу, бо той був втричі вищий за неї.

– Їстоньки, га?

Бабуся подалася до кухні й загуркотіла там посудом. Шаптала скинув тужурку та надів на себе широку мережану сорочку, що склалася великими бганками на його дебелім тілі.

– Я цілий лантух харчів привіз, – сказав він бабусі.

– От і добре, от і гаразд, – гомоніла бабуся: – хіба тепер заробиш? Ой, сину, лихо прийшло, лихо… У Насті Захаркової, – знаєш у Крикунів живе, – усе забрали, усе як є дощенту. І я, сину, ховала все… та й твоє збіжжячко у чулані трісками закидала… От, думаю, наскочуть.

Бабуся Одарка почала свої довгі розповідання про реквізиції й дорожнечу, що лились з неї, як вода з жлукта. Потім вона почала висловлювати свої негативні погляди на комуністичну революцію, зміцняючи їх віщування старих людей, своїми власними спогадами та словами, які, їй здавалось, сказав колись бог. Шаптала слухав ці розміркування щодня і незабаром призвичаївся не чути їх.

Тепер хоч є з ким побалакати, – раділа бабуся: – а то ж я сама з котиком. Що ж, котик? Він не розуміє нічого, знає собі мугикати… Котику, піди поздоровкайся з дядьком Остапом.

Але рудий кіт, на ім’я Ковелько, війнув хвостом і втік під ліжко.

– Ач який, – умлівала бабуся: – лишень не заговорить.

– Спасибі, – сказав Шаптала, скінчивши страву.

Але він не встав з-за столу. Він не мислив навіть. Тепер він чекав лише звістки про Олюсіну смерть. Коли так мусіло бути, то хай це скоїться швидше. Хай швидше запанує вона в його душі, як світлий образ, що в ім’я його треба буде скермувати своє життя.

Ввечері надійшли Вербун з Галаєм.

– Ми до тебе в гості, – сказав Галай: – Левко шахувати, а я тому, що мені однаково, де бути.

Їхнє завітання подало бабусі Одарці ідею відсвяткувати приїзд Шаптали. І вона заявила, що наготує їм чаю й вечерю. Вербун спершу поставився до цього неприхильно, бо він прийшов шахувати, а не вечеряти. А в тім, махнув рукою і скинув своє сіре пальто, яке носив влітку і взимку, та потертого кашкета, що теж без зміни стирчав йому на розкуйовданому волоссі.

Він став сновигати по кімнаті, влаштовуючи в голові матеріял задля дальшої праці.

Бабуся Одарка щораз кликала до себе Шапталу й радилася з ним по господарських питаннях. Той притяг їй лантух з харчами з Борисовської вулиці, і бабуся упадала коло нього. Вона дуже клопоталася про сьогоднішній вечір, – треба ж, щоб усе було доладу. Дарма, що вона стара! Он вона встигла навіть напекти різних лекисосиків до чаю. Взагалі, бабуся чомусь надавала значіння цьому чаєві.

Кіт Ковелько теж плигав поблизу, залицяючись до бабусі.

І поки Вербун сновигав, а Галай розповідав Шапталі про свою недавню гулянку і те, що під час її звернуло на себе увагу, двері кімнати розчинились і ввійшла бабуся Одарка з приладдям до чаю. За нею слідом майнув кіт Ковелько. Бабуся прибралася в новий зелений очіпок і білу, вишивану занизуванням, сорочку. На обличчі їй написане було свято.

– А чай розливатиме Зінько – саркастично промовив Вербун: – він з нас усіх найбільш подібний до жінки.

– Про мене, – відповів той: – на жінок теж приємно дивитись.

А втім, він запропонував цю посаду бабусі, бо та справді була жінкою. О, бабуся згодилась! Вона розтурбовано казала, що рада їм догодити, та з великого чуття принесла додатковий шматок ковбаси.

Всі сіли до столу.

– Я люблю все, що підтримує мене, – сказав Галай, беручись до ковбаси: – а відтак, люблю і всесвіт, без нього мені нудно було б існувати.

Вербун палив і пив лише чай.

– Швидше їж і менше їж! – гукнув він Шапталі бачачи, як той довго й поволі копирсається в своїй тарілці: – однаково подохнеш врешті.

Бабуся Одарка зрозуміла, що їй теж належить пристати до розмови в цей мент.

– А правда, сину, – промовила вона, витираючи сльози: – скільки б не їла людина – все одно помре. Всім перед богом одвіт держать доведеться. Грішні ми… Страшно, сину, смерти…

Вербун засміявся, підійшов до неї й поклав їй руку на плеча.

– Не журіться, бабусю, – сказав він весело: – помирати не страшніш, як народжуватись. Елексір безсмертя, нам ще невідомий, я певний, надзвичайно простого складу. Це щось подібне до тих резинок, що багатьох урятовують від народження.

Бабуся не зрозуміла його мови, але вона заспокоїла її.

– Дай то, боже, щоб воно так було, як ти кажеш, синку, – зраділа вона.

– Дурна, – прошепотів Вербун і розхвилювався.

Він почав манячити по кімнаті, стискував кулаки, рухав руками і дер свою борідку. Потім він раптом спинився перед Шапталою.

– Шахи, Остапе?

– Добре, – відповів той.

Вони сіли край столу, нахилились над шахівницею й застигли над нею. Їхні чорні тіні на стіні були, як два великих заснулих птаха.

Галай розмовляв з бабусею Одаркою. Але вона була з його невдоволена: він не слухав її мови й иноді казав їй незрозуміле.

– Є квітки, бабусю, – казав він: – що мають щасливу долю – квітнути, не лишаючи насіння. Людина назвала їх пустоцвітами і в цій назві, крім зазначення факту, є дещо зневажливе. Бо людині, звичайно, вигідніше, щоб квітка лишила плід, який можна спожити. Але ті квітки – несвідомі пустоцвіти, що не здолають оцінувати своєї мудрости.

Коли він пішов геть, бабуся Одарка стерла з столу, побажала на добраніч і попленталася спати. Кіт Ковелько слідкував за нею, як щирий лицар.

На Борисовській вулиці мав Остап Шаптала другу кімнату, напівтемну й маленьку, що її вікна виходили в сад. То був його робочий кабінет, заставлений великими шахвами з книжками та різним хемичним приладдям. Він працював тут вечорами, коли служив на гамарні.

Вічна тінь панувала в кімнаті, бо дерева заступили їй вікно від сонця; вона здавалася таємничою, завдяки тиші й мовчазним шахвам вздовж стін. Немов дух який оселився в ній та задував світло своїм захолоділим тілом.

Купами лежали на столі товсті зшитки, довгі пляни, розрахунки й кошториси, – колись такі близькі й необхідні, а тепер занедбані й запорошені. На підвіконниках розставлено було пляшки, реторти з барвистими плинами загусклими й попсованими часом. Поміж шахвами заснувалося павутиння, серед якого сиділи череваті павуки, що иноді споживали одного з своєї громади, за недохватом здобичі.

Шаптала прийшов і розчинив вікно. Молода галузь розквітлої бузини завітала в кімнату і розлила там свої пахощі.

Він сів коло столу й почав розглядати свої папери. На їх бачив він довгі рядки, винизані його рукою, охайні стовбці цифр та тонко вирисувані химерні форми шкляних посудів. Він гортав зшитки, де записані були його спостереження, та товсті доклади по різних питаннях практичного досліду металів. Все це було далеко, ніби не ним зроблене, непотрібне і зайве.

Тепер, коли душа його була захоплена одним рухом, коли він всі думки свої уперто, мимоволі, відносив до одного осередку, а той поширювався на всесвіт – ці папери були порошинками чужої землі, що поналипали були до ніг і яких потрібно струснути на порозі. Шаптала дивився на недокінчені проекти, складні кошториси і всіх їх складав у велику, незграбну купу.

Потім він поклав ту купу в куток між шахвами і пішов до гамарні, що розкинулась містом разом з великим робітничим виселком.

Шаптала зайшов у хатину до сторожа, Мусія Вибрика. Той здивовано привітався з інженером та запропонував сідати.

– Ключа дайте від брами, – попрохав Шаптала.

– Ключа? – неймовірно перепитав Вибрик: – а навіщо? Все ж спинилось. Нікого немає.

Проте він добув ключа, і вони разом пішли вузенькими вуличками робітничого виселку.

Тут теж мало хто лишився, – казав Вибрик, показуючи на зачинені вікна будинків: – кудись розтеклися, як вода з битого глечика… А куди? Скрізь. Хто на села пішов і землю копирсає, хто спекулянчити, хто воює, хто промови каже… Спинилась гамарня, спинилась…

Вони дісталися брами, одімкнули її та зайшли у середину заводу.

А пам’ятаєте, скільки народу тут вешталось? – запитав Вибрик, віддаючись радісним спогадам.

– Пам’ятаю, – відповів Шаптала.

– Смерть прийшла, – зітхнув Вибрик, – що робити з малими дітьми? Революція… Спинилась гамарня…

Вони посунулись між купами руди та чавуновими скибами просто до машинового відділу. Сторож одімкнув дверину павільйону і спинився на порозі.

– Дивіться – все завмерло, з тугою сказав він Шапталі: – а пам’ятаєте, як кипіло?

Шаптала зайшов у середину. Там у холодку дрімали машини, як притомлені дивовиди. Нерухомо повитягались стальові швенделі і спочивали великі маховики. Парові казани немов скупчились та схилились один до одного у спокійному сні.

Шаптала ходив між блискучими велетнями й торкався їх рукою. Вони були холодні: не сон, а смерть спинила їх. То смерть прийшла серед стогону й зітхань напружених рухів, серед метушливого дзичання колес і пазів. Тоді білою парою вийшов дух з метальового тіла, з сичанням заклякли швенделі в останнім пручанні та помалу захолонули казани.

Він піднявся драбинкою на примосток і зверху дивився на залізний цвинтар. Щось привабливе таїлося в смерти колес та в звислих ланцюгах горішніх кранів. Насолода вічного спочинку вилискувала на вигибах криці й мерехтіла на мідяних частинах держальн та гаків. Всевладно панувала тиша над потужними працівниками, що в зойках і шаленстві тіпались були своїми тілами, бездоганно віддаючи свою силу і рух.

Вони заробили собі тишу і спокій в перелогах під важкими ярмами ремінних пазів, у громі бійки заліза об крицю. Тепер вони спочивали, і радість нерухомости відчував кожний гвинтик цього знеможеного тіла.

Смерть, така бажана, прийшла сюди, приголубила чужих всім рабів і в захваті раювання вони заснули навіки. А купа мовчазного металю була смерти пам’ятником і хвалою.

Остап Шаптала сидів у фотелі в темному кутку кімнати, підперши голову долонею. Він розстібнув комір своєї широкої сорочки і той звисав, відриваючи його міцну, м’язливу шию.

У відчинене вікно доносились з вулиці то кроки людей, то гуркотіння повозки. То, зненацька, все стихало, немов смерть пройшла поблизу й приспала місто.

Коло світла примостилася бабуся Одарка, а їй на колінах безтурботно спав кіт Ковелько. Бабуся в’язала панчохи й без упину розповідала про жахні речі. Та мова її була позбавлена захвату і точилась, як безбарвний солоний струмок, з якого не можна вгамувати спрагу. Голос її не підносився й не стихав і, коли бабуся починала розповідати, кіт Ковелько облишав свої іграшки й спокійно засипав.

А бабуся гомоніла, нанизуючи нитку на нитку, і все, що коїлось на базарі, де вона продавала ковбаси, в кого був трус, де занялося повстання проти влади, скількох людей розстріляно з наказу Надзвичайної Комисії, – про все те можна було дізнатися від неї.

Вона иноді починала пророкувати, заглядала своїми старечими очима в майбутнє, але сповіщала про це також спокійно, як і про ціни на хліб. Навіть плакала вона спокійно.

Шаптала не слухав її. Тепер він лише чекав і до того часу, поки прийде сподівана звістка, він завмер. Він почув, що має знову родитися. Все існування його до того часу, коли смерть сестри зробилась такою необхідною, – інженерування, пляні, мрії, – все це було купою сірого пороху, що розвіялася одразу. Шаптала почував, що не має минулого, що ось лише має почати життя й жадав цього початку. Він був тепер тінню, яку смерть Олюсі мала викликати на простори й убрати тілом; він був тепер пусткою, яку мала заповнити смерть сестри.

– І чого б я ходила? – провадила бабуся: – сидів би дома – був би живий… Ні, поліз революцію робити… Розстріляли… Мати шукає… Де, питає він, єдиний? А не знайде, ні ні…

Шаптала раптом підвівся з фотелю. Наближались кроки, нервові й хапливі. Ці кроки можливо…

Дверина розчинилась, і в кімнату шургнув Левко Вербун з цигаркою в зубах. Не привітаючись і не здіймаючи ані кашкета, ані сірого пальта, він почав бігати між стінками.

Кіт Ковелько прокинувся від гуркоту його ходи та став зацікавлено стежити, як довга й незграбна постать манячила по кімнаті.

Вербун помітив, що кіт дивиться на нього.

– Ти чого баньки вирячив? – гукнув він і, перше ніж кіт оговкався, стусонув його кулаком.

Бабуся злякано подалася з кімнати, несучи зневаженого кота.

Вербун кинув на ліжко пальто й кашкета та зморщив своє обличчя. Пенсне йому перекосилось і стало сторч носу.

– Ну, – захрипів він: – вона дограється! Я візьму її отако… та й нівичитиму, нівичитиму…

Він стиснув кулаки і ворушив ними в повітрі, мов викручуючи мокру ганчірку.

– Наталка дитини від мене хоче! Дивись, оце батько!

Він витягнувся перед Остапом на весь зріст, худий та розкуйовданий, і вказував на себе пальцем.

– Бачиш батька? – придушено зареготав він: – яке безглуздя! Та я візьму її за горлянку – отаково – та й стискуватиму потихеньку… Нехай дохне.

Потім він різко махнув рукою.

– Вчора захистив дисертацію – приват доцент. А мені що? Більше грошей, значить, спокійніше.

Він заворушив руками волосся.

– Шахи. Остапе?

– Добре, – відповів той.

Обидва схилились над дошкою й безшумно посували фігури.

– Мат! – гукнув врешті Вербун.

Він ще кільки хвилин сидів нахилившись над дошкою та смакував потихеньку свій вус. Потім він запалив, натяг пальто й кашкета та вийшов, не прощаючись.

Коли за Вербуном зачинилися двері, в кімнату зайшла бабуся Одарка та знову розташувалась коло світла з своїм в’язанням.

– І що воно за людина, – казала бабуся про Вербуна: – біжить, кричить, лютує… А що йому треба, – він і сам доладу, мабуть, не тямить. Котика он побив… Хіба це добре?

Вона нахилилася до кота, що вже спав у неї на колінах. Переконавшись, що він живий, вона знову почала низати разом з петельками свої оповідання, тихі й одноманітні, як стугоніння далекої машини. Вітрець давно уже завмер над містом і не залітав у вікно, розсипаючи по підлозі дзвінкі шуми весняної ночі. Кімната здавалася зовсім порожньою, і бабусіна мова була дзюрчанням часу над пустелею.

Знову підвівся Шаптала з фотелю, рвонувся до дверей і спинився, весь у чеканні. Кроки все виразніше бриніли і наближались до дверей. Лише вони відчинилися, Шаптала кинувся до батька й схопив його руку.

– Вже? – запитав він.

– Здоров був, Остапе, – в’яло промовив батько і сів на ліжко.

Шаптала став одягати свою шкіряну тужурку. Батько промимрив щось нечутно, а далі почав терти пальцем чоло.

– Куди ти? – спитав він, бачачи, що син надів капелюха.

– Їхати… до вас, – відповів той.

Знівечена посмішка скривила батькові губи.

– Я спочину, Остапе, – сказав він прохливо, – посидьмо тут, Остапе, тут гарно. А там свічада простирадлами запнуті, – додав він з раптовим жахом.

Бабуся Одарка здивовано дивилась на них, спантеличена їхньою мовою.

Приїхавши Шаптала на село, зранку пішов у поле, виплів там гірлянду з диких квіток і нею оповив сестрине тіло.

Олюся лежала у білому вбранні на столі, і дві свічки танули їй у головах.

Шаптала поставив стільця біля тіла, сів, та, поклавши руки на стіл, дивився на обличчя Олюсі. Воно лежало перед ним наче вирізьблене з блідого дерева, наче складене з мозаїки рукою талановитого майстра.

Потім він переводив очі на схрещені руки, оглядав грезетові черевички, що висувались з-під довгого вбрання, окидав зором усе схудле тіло сестри. Ніколи не підіймуться вії, де сховалися очі, не ворухнуться руки, не бризкне слово. Смерть.

Шаптала споглядав смерть. Ось вона залила собою це тіло, оповила його, дихала навкруги, і подихи її були тихі, як бриніння далекої пісні. Жодної таємниці не заховувала в собі смерть, жодної злоби не кидала в душу, і тонкі пахощі, солодкі, як зів’ялі квітки, розливала вона навкруг себе.

Смерть була розсипана по кімнаті, як порошинки в соняшному промінню. Смерть була ласкавим струмком, що лине між скелями, несучи з собою притомлене листя.

Шаптала насолоджувався близькою присутністю смерти. Він вітав її, але не словом, або думкою, а просто віддавався їй увесь і, заплющивши очі, почував, як вона пестить йому тіло. А потім знову дивився на мертву сестру і думку за думкою клав коло неї поруч з квітками.

День гаснув, і поволі яснішало світло двох свічок, запалених у головах Олюсі.

Морок повставав з підлоги й завішував вікна. Свічки миготіли, розкидаючи плями, й ворушили їх на обличчі померлої; то иноді заспокоювались вогники і здавалося, що світиться само обличчя та бережно сипле світло навкруги.

Шаптала запалив ще свічку й почав читати псалтиря. Так прохала його мати. Читав він тихо, мов розмовляючи до себе, і його шепотіння сипалось по кімнаті, як пушливий сніг. Воно пливло над мерцем і тануло по темних кутках.

Згодом Шаптала облишив читати, загасив свічку і пильно дивився на обличчя Олюсі.

– Сестро, – думав він: – ти зараз полинеш відціль… А з тобою зникне запашність смерти, і лишиться в кімнаті порожнеча та темрява. Досі ти була ще тут – я бачив скрізь твої очі, тиха посмішка твоя бриніла в повітрі. Я розмовляв з тобою й ти відповідала. А зараз ти йдеш… Треба прощатись нам, сестро.

Він знав, що востаннє говорить з Олюсею і тремтіння почало хвілювати йому тіло. Він зітхнув і схилив очі.

– Спи, сестро. Засни в тьмяних присмерках, де тиша застелилась, як мла. Там спокій обійме тебе та пригорне до своїх великих грудей. Там згуки ущухли і рухи завмерли в далечіні…

Несподівано бризкнули йому з очей сльози; вони лилися без ридань і лоскотали щоки. Він підніс руку до очей, а потім задумливо роздивлявся її, змокрілу. Коли сльози спинились, він ще нижче похилив голову

– Іди ж, сестро. Хай думки мої застелять твій шлях, а мрії проводять до країни сутінків. Тоді я витчу з спогадів образ твій та поставлю його непорушно в своїй душі. Вічну свічку подяки я запалю перед ним і все, що ти дала була мені, всі пестощі й покору, – я віддам… Я шукатиму й найду когось невідомого ще, кому віддам життя, кому скориться моя сила та розум во ім’я твоє…

Коли він підвів очі, в кімнаті було порожньо і так тихо, що кожний рух його голосним дзвоном лящав у голові.

На столі лежало чуже тіло і дві свічки освітлювали засохле обличчя.

Олюсю вже було поховано на сільському кладовищі. Невеличкий залізний хрест був поставлений над її домовиною.

А в хаті Шапталів ще жило таємне передчуття чуда. Батько й мати у глибинах своїх душ чекали, що відчиняться зненацька двері і Олюся завітає в кімнату, свіжа й весела, ніби повернувшись з далекої гулянки. Ніхто не здивувався б її приходу. Вона засміялася, сіла б разом обідати, та все було б так просто і гарно.

Напружено жили батьки останніми днями. Батько, йдучи до молочарні, несвідомо сподівався зустрінути дорогою дочку, а мати, пораючись по господарству, зненацька облишала все та радісно повертала голову – їй здалося, що Олюся пройшла коло неї.

Мовчки підводилась родина ранком, мовчки снідала й розходилась. Розмовляти про щось, крім смерти Олюсі, не можна було, бо то була б люта зрада її пам’яти, а кожний жахався одверто вимовити слово «смерть», коли це ще не було певним, коли Олюся могла несподівано повернутись.

А Остап не гадав більше про сестрину смерть. Ще тоді, коли всі підходили востаннє цілувати небіжку, він нахилився над тілом, що лежало, але не поцілував. Спокійний він слідував за труною на кладовище, мов ховав кого маловідомого й нецікавого.

Бо дедалі, то певнішим здавалось Шапталі, що Олюся ніколи не помирала, бо ніколи й не жила. Він не міг пригадати живої Олюсі, своєї сестри.

Тоді він зрозумів, що в дійсности Олюсі не існувало. То була мрія, що прилинула й захопила йому всю душу, затьмаривши й затерши раніші думки й почуття. Душа його робилась незайманою, як пелюстки щойно розквітлої лілеї, а мрія про сестру, що ніби то віддала йому своє життя, була тлом, на якому мали заслатися прийдешні пригоди.

Поволі відбувалось народження нової душі Шаптали.

Він ходив у сад, що розлігся поблизу їхньої хати, старовинний сад, загусклий і занехаяний. Ще за часів кріпацтва було його насаджено і він перетворився у ліс, переплутаний розмаїтим гіллям. У гущавині його з’явився ставок, порослий високим очеретом, і вода в ньому заховалася під густою ковдрою зеленої ряски.