Камiнна душа
– Ой не плач ти, моя нене, журов не вбивай си – лиш за штири неділеньки мене сподівай си…
…Та як минуло їх штири, п’єта си зачєла, – темної ночі дощової стукав у віконечко молоденький жовнєрочок; а стара неня виходила, дзьобенку наладовану виносила, пістолєта[20] мосєндзові, рушничку набивану. Та ішли сюда і тут, от на сім місці, де ти сидиш, прощєли си, випрощєли си, неньчини сльози з потоковими филями мішєли си.
– Ой і сину ж мій, ти житє моє, буду ті питати: звідкив му тє виглєдати та й коли видати?
– Ой, у тотій полонинці ізродили рижки, а іду я, моя нене, тепера в опришки. Ти ж набери, нене моя, біленького цвітку – щиро за мнє Бога проси на сім білім світку. А їк ме тот сухий цвіток черешні родити – та й тагди д’вам, моя нене, буду приходити.
…Тріснув барткові по камені, – он диви си, ше й досі слід видко.
– Ой га! – крикнув. – Най же тепер кємує, хто має кємувати, шо я цесу барточку в ручках тримаю!
…Та йк свиснув, шо аж лист з вільхи покотився, як шугнув д’горі – посипалося дрібне каміннячко з-під постолів, а ті камінчики неня у пазуху сховала…
…О-о-о-ой сльози, сльози, сльози нелічені, душі покалічені… Хто вас, сльози, збиратиме, хто вас, душі, зцілятиме…
…А темної ночі сталася новина – шо іскєв[21] побратим побратима. Не за воли, не за вівці, не за білі сороківці – лиш відобрав віку за пишну Маріку…
…Ішов леґіник, в сопівочку вифівкуючи, постільчика-ми камінчики потручуючи, а з-за смерічки, темної схова-ночки, звисла бартка-стальованка, та не влучила ба й головоньку, лиш правеє плече…
…Скочив леґіник усюда, от де ти сидиш, лівов ручков си відбиват, правов ніжков по мохові ховзаючи си. А воріг кєв уводно[22], геть посік-порубав – і впало тіло леґінське-молодецьке, увпоперек потоку упало, воду загатило. От тогди й на мене вода пішла, кров злизала, принесла смерековеє дзерно та й ви’тогди ся смерічка на мені ростет. Дурненька, як єст… я їй уже казав…
…Е-е-е-е-ей гади, гади, гади коло серця в’ються, шо буйнії леґіники поміж собов б’ються. Потоками й на увбочі, за ті дідчі чорні очі…
В руки коліна защемивши, тихо колишучися з хвилею разом, слухала Маруся дивних оповідань сірого каменя, бачила плями крові на м’якім мосі, крапелиночку сліз діамантову, слід ноги закоханої дівчини. І завидувала каменеві, що випив він усю поезію гір, що бачив життя і записав його на своїх незрушних скрижалях, розкриваючи лиш тому, хто вміє читати.
І стільки радості, стільки щастя приносила Маруся зі собою з тих прогулок, що наповняла веселістю весь дім. Як листочок квітяний злітала, трошки голодна, трошки притомлена, і радувала всіх. Кіточкою терлася коло старої їмості, просячи їсти, а бабця робила суворе лице й буркотіла:
– Бігає світами не знати де, не знати по що, а ми їй тут маємо семеро обідів наставляти. Он там, у печі, пригрівається, що слуги не доїли – бери собі та й їж, коли хоч, а не я ще тобі буду подавати.
Маруся накидалася на страву і, переплітаючи пізній свій обід оповіданнями про чорного метелика та про великий камінь, сміялася дзвінко, мов срібні дзвіночки на кінцькім рєді би сколихнув. А стара їмость лиш похитувала головою.
– Ох-ох-ох, біда, біда! Правду гуцули кажуть: узєв собі наш піп не жінку, а дитинку.
– Поки єнчої не маєте, бабцю, най я вам за дитину буду… добре?
– Ну, а коли ж я матиму єнчу?
– Фе, бабцю! Встидали би-сте ся таке серед білої днини говорити.
А ввечері сідала стара їмость коло постелі і розпочинала свої допитування:
– Може, тобі квасного чого хочеться? Може, стіну лупати та й тото їсти? А може, хочеться гарно вбиратися, гуляти?
– Ой, того мені завше хочеться, бабцю!
– Ну, то одна річ, а то друга річ. Бо як хочеться строїтися та танцювати, – то певний знак, що дівчинка буде. Лиш я, доню, знаєш, не хотіла би дівчинки на перше. А втім, буду любити, буду берегти вас обох, як зіницю в оці… Буду вночі уставати, гріти тепле молочко…
На рісницях старушки тремтіли сльози. Вона замовкала і лиш жувала беззвучно старими губами. А Маруся дрімала вже, угрівшися під легеньким ліжничком, усміхаючися крізь сон. Схилялося над нею віття смерекове, поточчина журкотіла…
– Гм… Але ж то дивно, направду таки дивно. І ти так-таки нічого й не хочеш?
– Ой, хочу, бабцю.
– Чого ж, моя доню? Чого, люба?
– Спати, бабцю… – і тут же засипляла з дитячим усміхом на лиці.
Стара їмость гасила пальцями свічку і тихо, навшпиньки виходила пріч.
Наступала гірська чарівнича ніч. Таємне небо зорєшливе, вічний шум вічного Черемоша, тоска темно-зелених смерек… А потім чорна-чорна хмара наповзає з Чорногори, оплутує верхи, сон нагонить… Твердий, здоровий, як дерево полонинське.
VІI
І от раз пішла Маруся незнайомим потоком – тут іще ніколи не була.
Ішла собі та йшла, з каменя на камінь перескакувала, співаючи щось – вабили все далі й далі чарівні картини. Потік біг химерно вижолобленим коритом, раз падав зі ступеня на ступінь, раз протискався між чорними голими ребрами. От стала рівна, мов гибльована[23], стіна на дорозі, і потічок, що біг досі вузенькою гадючкою, розливається тепер в широке плесо, з небом у воді блакитним, зі спокійними площами, з дрібоцьким шутром на дні. А потік спочиває, любуючися, але на те лиш, щоб за кілька кроків знов забитися, запінитися, спішачи, перекидаючися між камінням, стискаючися між двома плитами, щезаючи під одною з них і знов винирюючи коло смерекової вивороті облизати їй обідраний бік, жовтогарячий від ударів сонця.
Любо!
Любо скакати з каменя на камінь, мити ноги в прозорій воді і темної гущавини весело боятися!
Любо звуки пити і пісні гірського потоку, безміром життя упиватися, топити око в ніжних розмріяних світлах!..
Любо жити і чути себе дочкою Великої Матері Природи, відчувати себе в гнучкім стані, в бистрім погляді очей, в волосиночці отій, що рухне нею легіт, – і залоскочеться чоло.
Любо!
Любо рівною чути! Рівною всьому: і дереву, і потокові, і небесам, і мушці над водою, і пстружкові під каменем.
Скачучи то в той бік, то в другий, чогось чекаючи на кожному завороті, поринаючи то в холод вогких тіней і мокрого звисаючого коріння, то в море зеленавих снопів сонячного світла, – Маруся опинилася нараз на якійсь високій скельці. Потік шурхнув кудись успід; над головою звисли лапаті, неповоротні віти баштанника; грубе, мов ноги слонові, коріння повилізало з усіх боків і простягало лаби, неначе величезний павук шукав здобичі.
Маруся стала і прислухалася…
Було дивно тихо. Десь унизу ворушився, мурмочучи, потік, мов виривався, а його не пускали, надавлювали. Не знати з якої причини трісла галузка на гаджучці і – тихо…
Величезний віковий ліс мовчав, як дитина у сні, і в тім мовчанню було щось священне, а разом і… страшне. Маруся нараз почула, що якийсь… холодний жах починає її проймати. Їй подумалося – щó, якби в сім лісі почали душити людину? Таже тут можна кричати стома голосами – однаково ніхто не вчує, а ворог, сміючися, все сильніше душив би за горло.
І чим довше стояла непорушно, тим страшніше ставало, тим частіше билося серце. Треба було чути щось. Хоч щось, хоч шум потоку бодай, хоч гомін хвилі живої. І, не роздумуючи довго, скочила вниз з високої скельки.
Скочила – і закам’яніла…
Прямо проти неї, в двох кроках, хоч і на другім боці потоку, стояв леґінь. Стояв в хижій позі, очі блискали неспокійно, рука схопилася за пістоль.
Але се тяглося лиш одну хвильку. Побачивши перед собою жінку, леґінь заспокоївся і навіть набрав молодечої постави – от як завше леґінь перед дівков.
Маруся не так скоро вийшла зі свого оторопіння й переляку і довший час не могла вимовити ні слова. Мовчав і леґінь, усміхаючися.
Першим рухом Марусі, коли вона прийшла до себе, було – тікати.
Але куди?
Глянула в один бік, в другий – виходу не було. Стрімко стояло голе каміння, потік розлився широко, одна лиш була дорога – власне, попри того леґіня.
І, мабуть, ця безпомічність надто вже яскраво відбилася на лиці Марусі, бо леґінь, все так само не рухаючися з місця, усміхаючися, сказав:
– Не бій си, молодичко, не бій си – нічо ті си не стане.
Голос був приємний, ласкавий, його звуки заспокоювали. Аби сказати щось, Маруся спитала:
– А відки ти знаєш, що я молодиця?
– Та вже так… – відповів леґінь і розсміявся. Сміх був густий, горловий, і в нім чулися заразливі нотки.
Страх Марусі поволі минав, і вона з цікавістю почала приглядатися молодцеві.
Та й справді це був молодець! Рослий, стрункий, кріпкий і на руку, і на ногу. Викохався в цім цілющім гірськім повітрю, в дорогих пахучих травах мати купала. Легко і свобідно стояв на камені, мов урісши в нього червоними своїми постолами.
Уберя на нім була незвичайно багата – такої Маруся не бачила і в найдужчих ґаздів. Киптар вишиваний шовками, саф’яном, з якимись камінчиками по ньому, з позлітками; широкий у півстану ремінь, весь орнаментований, бляхою мосяжною ціткованою побитий, прикрасився зверху ретезьком, зчепленим напереді незвичайно красною турецької роботи чепрагою, емальованою і, здається, ще й з дорогими камінчиками. За ременем стирчала пара пістолів, а з-за плечей визирав кріс.
Обвита тонкою жированою бляхою крисаня була зачічена готурами й павичами, дармовиси й китиці бовталися по боках. Через плече висіла красна тобівка, вибивана мосяжними бовтицями та бобриками; навхрест мудро рехтовані різьблені порошниці. На друге плече накинутий був червоний гаптований сардак, в руках сяйливий, дорого битий топірчик, котрим леґінь грався, поблискуючи на сонці, – це було щось дійсно надзвичайно красне в цих відлюдних дебрях і пущах.
Мимоволі задивилася Маруся. Не був це лицар, що приходив у неясних мріях місячної ночі, але щось подібне.
Задивилася Маруся – і усміхнулася. А леґінь помітив цей усміх жіночий, однаковий в усіх станах і класах, помітив і знав уже, як поводитися.
– Хто ти такий, леґіню? – питала Маруся.
– Я? Ґаздівський син.
– А що ж ти тут робиш?
– Деревини на хату шукаю. Маю хату будувати, а сим потоком, дєдя казали, добра деревина на хати.
– Ну що ж – знайшов?
– Не знайшов-сми смереки, лиш одну ґаджучку молоденьку, – і леґінь розсміявся. – Та шош не знаю – ци ї[24] рубати, ци так узєти.
Маруся не зрозуміла.
– Як прийшов по дерево, то рубай.
– Ой, шкода би була… А ти звідкив, молодичко файна?
– А ти мене хіба не знаєш?
– Ні, не знаю.
– Я ж попадя ваша, їмость.
– А-а!.. Я не знаю, бо я з єнчої парафії.
Розмова урвалася на хвильку. Маруся вже зовсім перестала боятися, навпаки – їй приємно було стояти та розмовляти з цим незнайомим красним леґінем. Бо леґінь таки й направду був дуже красний: суті рум’янці грали на здорових, темного кольору лицях, поблискували рівні зуби з-під вуса; набік кинена крисанічка відрізувала косу тінь на одній стороні обличчя, тоді як друга була розбарвлена сонцем. Очі грали і солодко щулилися.
Чомусь зітхнула Маруся і сказала, що хоче йти додому. Леґінь питався, чому так борзо. Відповіла – так.
– Ну то давай руку, молодичко, я ті поможу. Бо то й карк ту поломити мож у такім шпиткім.
– Не треба, я сама. Ти лиш покажи, де йти.
– Усюда, – і показував стежечку коло себе.
Маруся скочила, але не цілком зручно. Дужою рукою підхопив її леґінь.
– А видиш? Так мож упасти.
Взяв за руку та вже й не випускав. А Маруся не висмикувала. Так легко ще ніколи не скакала з каменя на камінь.
Вийшли на якусь полянку. Крізь смеріччя показав леґінь Марусі церковну баню. Жаль було розставатися.
– А зведи мене вже й на царинку.
– Ой, не можу! Бо дєдя ме сварити, шо сми не врубав нічо.
– Щось не виглядаєш ти так убраний, як до роботи. Борше як на весілля налагодився.
– То про всєчіну. Гадаю – може, дівку йку файну зустрічу, а ци молодицю, – і леґінь сміявся, блискаючи зубами.
– То ти так любиш дівки та молодиці?
– Не лиш я їх, а й вони мене.
– А яких ти більше любиш – чорнявих чи білявих?
– Таких, єк ти.
Маруся розреготалася і грозила пальчиком.
– О! Таких, як я, не вільно любити, бо за таких піп у церкві виклинає.
– Та най собі виклинає, мені шо до того? Єк тот повідат: «Вже набив си він мене шо набив, та вже ж і я го си набештав». – «А він чув?» – «Та де!..» – Отак і мені з того уклєтя. Най собі він свою роботу має, а я свою.
– Як я бачу, ти дуже ласий до жінок, – задумчиво сказала Маруся.
Леґінь нічого не відповів. Підкидав топірчик високо вверх і ловив. Дармовиси теліпалися, скрипів ремінь.
– Прощай… – тихо сказала Маруся. На неї найшла хвилька перелетної якоїсь безпричинної задуми.
– Майте си гаразд.
Маруся ступила крок і зупинилася. Хотілося іще що-небудь сказати леґіневі.
– Видиш, ми скільки проговорили…
– Та дай, Боже, наперед бирше.
– Наперед? Не знаю… Не знаю, чи побачимося ми ще…
– Та й чому би ні?
– Не знаю… А ти би хтів?
В цю хвилю сталося щось несподіване.
Леґінь зігнувся, витягнув вперед шию, очі напружилися. Хвилю стояв він такий нагонений, мов туго натягнений лук; відтак рвонув крисаню кріпко на голову, шепотом швидко щось проговорив до Марусі і в два скоки щез між смереками.
Все те сталося так блискавично, що Маруся не встигла отямитися і стояла без руху.
Але доокола було так тихо, так ясно, світло, так дружелюбно мовчав ліс, так привітно поблискувала бляха на церковнім куполі, що не могло бути місця страхові, і Маруся, вже лиш дивуючися, почала поволі зіходити стежечкою вниз.
Доріжка, як звичайно з гори, не йшла безпереривною лентою, а була витоптана слідами: сотні ніг ступали в одно місце, і там вибивався великий слід. Але ті сліди були раховані на замашистий гуцульський крок, і Марусі незручно було попадати своїми маленькими ніжками в ті ями.
Йшла й дивилася на церковку, щулячися від сонця. На півдорозі зустрівся їй пушкар з Жєбйого – Гордіюк. Пишно вбраний, в крисані з високим наголовником, обвитим кованою бляхою, він ішов, як цар, гордо несучи голову.
Побачивши їмость, він навіть не вступився дуже з дороги, лиш підняв трохи крисаню і уклонився злегка. Маруся теж не з надзвичайною ввічливістю відповіла на уклін, – не любила цього пушкаря.
Взагалі, здається, мало хто його любив. Повідали, що був в опришках колись, але, піймавшися, обіцяв за ласку свободи перейти на службу поліційну і виловити всіх своїх бувших товаришів. Суд прийняв ту оферту, і от таким чином Гордіюк став отаманом пушкарів, а разом із тим і царем своєї околиці.
Направду: часи були неспокійні, опришківство росло й ширилося. Ніхто не міг поручитися, що, лігши спати порєнним[25] ґаздов, не встане опришком; ніхто не міг поручитися, що завтра або й сьогодні уночі не прийдуть до тебе пушкарі, не скажуть, що ти опришок, не зв’яжуть, не кинуть у катуш. Поки збереться суд, поки розглянуть справу. А розглядаючи, можуть присудити на муки «для прискореня справи» або засадити в темну яму «для виліченя від упертості». І щастя твоє, коли ти, хоч і з ущербком для здоров’я, а вирвешся з пут: то був ще ліпший кінець; в іншім разі можеш і повиснути, ніхто тобі того не візьме за зле.
Не дивно, що таке владичество над душами людей робило пушкарів самодержавними деспотами гір. Гинули, правда, часом від якихось таємних куль, що не знати звідки вилітали нараз з-за смерек, але все ж при певного рода обережності можна було проносити своє пушкарське достоїнство таки досить довгий час.
От таким пушкарем був і Гордіюк. Коли до тих усіх прерогатив первобутної власті додати ще брутальність необмеженої можливості задоволити кожне своє бажання, упоєння тою своєю високістю і могутністю, свідоме відчування своєї богорівності, недотичності, – ми будемо мати Гордіюка.
З ним ніхто не відважувався говорити, бо ніколи не можна було бути певним, що під кінець розмови не вийде якого непорозуміння. Щодо гуцулів, то Гордіюк розумів лиш одну форму відносин: низький уклін, підлесливу ухмілку і виконання всіх, найдурніших навіть, велінь. Все, що виходило за ті межі, найменший опір приводив його до шалу, очі наливалися кров’ю, і тоді він був страшний.
Маруся прийшла додому задумчива й мовчазна. З’їла щось там трошки без охоти, а потім вийшла на ґанок і довго сиділа сама. Слухала, як завмирає життя на селі.
Сонце вже впало за гори. М’яке, всюди рівне, без початку і кінця світло благосно постелилося на всім, не положивши тіней. Он молодиця на Черемоші допирає білизну, часто й сильно б’є праником, а з-під нього розлітаються бризки, мов дощ дорогоцінного каміння. Дві дівчини сперлися на заворітницю, шепочуться, а потім враз дзвінко, розкотисто регочуть, відкидаючися тулубами. Чиїсь коні перебрідають на той бік ріки, а маленький хлопчик хоче їх завернути, та приступити боїться: узяв прут, вимахує ним, а коні йдуть, попустивши голови, і не звертають уваги. Далеко, на Бережниці, торкотить млин, і в тиші передвечірній широко розноситься його ритмічне тарарахкання.
Тихо-тихо, нечутними кроками наближається вечір. Товар’є заруло десь далеко на дорозі, уїдають котюги. Повагом, в царственній величі підіймається місяць з-за Синиць, і невідомо звідки ледве-ледве доноситься трембітання… Високо-високо підіймається вільним польотом рідна гірська мелодія, переплететься з зітханнями сонних уже вершин і, відбившися від далеких, ледве позначених контурами хребтів, вернеться назад, блакитна, прозрочиста, вся пронизана тими високими променями, що біжать іще десь там, в недоступній вишині, і освітлюють, мабуть, дашок на найвищій стаї в Чорногорі… І жура якась ущемить серце кожного, хто чує ці невидимі звуки. Стане, тихо зітхне…
– Умер хтось… – тихо сказала бабця. Вона давно вже стоїть тут тихесенько.
Маруся не обернулася. Не хотілося нищити очаровання. Синіли недавно ще золоті верхи, місяць підіймався, і глибшими ставали долини, наповняючися синюватими туманами.
– Йдім вечеряти, голубко…
Зітхнувши, встала Маруся. Ще б сиділа, ще б любувалася, ще б пісню вечора слухала – але що ж… не вільно: чоловік буде сердитися. Він любить, щоб усе було в порядку.
І цього вечора не слухала вже Маруся ні розпитувань бабці, ні Гафійчиних оповідань та пісень. Сказала, що хоче спати, і рано лягла. Але не спала. Неясні мислі, неясні бажання, мов ембріони будучих істот, ворушилися в грудях, серце билося тоскливо, і хотілося чомусь плакати.
VIII
З того дня щось змінилося в життю Марусі.
Насамперед нарешті вона могла сказати бабці, що ніби… ніби чує щось під серцем. Радості бабці не можна словами сказати. І без того вона ходила за Марусею, як за дитинкою маленькою, а тепер і поготів: з очей вичитувала кожне бажання, берегла від найменшого роздратовання, від найменших турбот. А з сином мала довшу конференцію, звертаючи його увагу на скомплікованість теперішніх його супружних обов’язків, на потребу подвійної обережності і так далі. О. Василь червонівся, блимав очима від ніяковості і згоджувався на все.
А другим фактором, що вніс нове щось в життя Марусі, були згадки про красного леґіня… А так, так!.. Стояв він невідступно в уяві і манив. Іноді до того, що заволодівав усіма помислами, кличучи, обіцяючи незвідану ласку, непережиті солодкі муки – і як земля, довго палена жорстоким сонцем, жадібно чекає на краплю дощу, так ждала Маруся і думала… несвідомо думала про дощ поцілуїв і шептаних слів, про болючо солодкі обійми.
Мріяла…
Він здавався їй півбогом таємним, рожденним морем одразу в усім блиску і сяйві. Під звуки його чарівного рога танцюють гори й ліси; його кінь золотогривий літає понад хмарами, пашить вогнем із ніздрів, побрязкуючи срібними підківками; його зброя валить тисячі ворогів, гонить в пустині, а він сам, прекрасний, могутній, царствує десь за високими горами, за глибокими синіми морями. І прилетить він на своїм бистрокрилім коні, схопить, понесе понад борами непроглядними, ріками зміїстими на коврі-самольоті, примчить до палацу прозрочисто-мармурового і скаже: «Ти тут королевою!..»
Радісно усміхаючися, в дорогоціннім уборі, відбившися усією постаттю в сотнях дзеркал, піде вона оглядати своє царство. Над басейнами нахилиться, заглядаючи в сріблясту глибінь, послухає дзвонення незчислимих водограїв, запашних цвітників потопче радісний килим, приголубить ласкавих звірят заморських приручених і засне потім, солодко втомлена, на пишнім, усіянім цвітами ложі…
І настануть потім дні солодкого щастя, полетять, помчаться безпереривним дзвенячим ланцюгом. Рано буде прокидатися під звуки невидимих флейт, лебедів білих буде годувати на блакитнім озері, а увечері – буде бал!..
Пишно, сліпучо освітяться золоті палати, сотні розкішно вбраних вельмож, галантних кавалерів, красивих дам будуть плестися в граціозні, гармонійні вінки менуета під ніжні звуки невидимих оркестрів. А під час прогулок освітленими алеями молоді красавці будуть шепотіти своїм дамам любовні фантазії, поезії, мадригали…
А серед всіх тих сяйливих, блискучих товп – вона, цариця балу, йти буде зі своїм лицарем, зі своїм владикою. В сукні, зітканій з повітря й сонячних променів, із жемчуговою діадемою в волоссю царственно буде шествувати серед загального поклонення і, ласкаво відклонюючися, сіяти білі рожі доокола. А з кутка, з-за густого лісу пахучих пальм ревниво будуть стежити за кожним її рухом гарячі закохані очі молодого юнака: він ще в сьогоднішню ніч закінчить свої рахунки з життям через нещасне кохання…
Марусю тягло до потоку.
Приходила, сідала на тім самім місці, де була з леґінем, і шукала очима сліду. Он тут він сидів, от придавлена травичка, листочок, що лежав на крисані, а потім упав на камінь від молодечого повороту голови.
І перебирала в гадках усе, що тут говорилося, усміхалася, пригадуючи собі оригінальний який-небудь гуцульський вираз, і вдивлялася в зелену темноглибінь лісу – чи не роздвинеться завіса, чи не з’явиться леґінь, ще стрункіший, ще кращий, ніж перший раз.
І не було їй страшно, і соромно не було. Кого ж би мала соромитися? Ніхто не чує дівочих дум, ніхто не знає мрій дівочих.
Але його не було.
Хоч би знати, як він називається. Забула спитати. Вже зуміла би якось так хитромудро допитатися хоч би, скажім, у баби Гафійки. Почала б здалека. Наприклад, спитала би: а чиї то взагалі потоки? Хто їм ґазда? Властиво, чиє то дерево, що росте поточчинами? А цей потік до кого належить? Властиво, я хотіла сказати, до якої громади? Ну, і так далі. Вже би вона потрафила. А тепер…
От уже третій раз приходить сюди, на камінь, а леґіня немає. І втома якась душевна нападає на Марусю. Вертає до хати – все обридло, все таке нудне, скучне – очі би не дивилися.
В такі хвилі не знала, куди себе дівати. Ішла на церковну царинку, під свою улюблену вербу – там не було спокою: дві баби, стоячи кожна на своїм подвір’ю, лаялися скільки було духу, і далеко розносилися їх міцні, на простори раховані голоси.
– А бодай би ті так легко на свікі жити! Суко! Бодай би ті викришило до дитини, до пня й до сухого листу!
– Пес би ригав на твої слова, гадино ти з-під їлового коріня. А зійди лиш суда – я ті висмикаю тоті косиці кошєчі, шо леґіні по коршмах недовисмикали!
Марусі ставало нудно. Нудно від сеї милої розривки гуцулок, нудно від тихого, недвижного повітря. І навіть гори, теплими синіми хвилями купані, обридали, уїдався шум Черемоша в уха, – і Маруся йшла до плебанії.
А тут іще гірше. Все таке одноманітне, все таке відоме-перевідоме. От крісла місцевої продукції. Солідність роботи їх, без сумніву, була понад всяку конкуренцію: вже висиділо на них п’ять поколінь і ще п’ятнадцять висидить. Але беручи з поглядів естетичних, їх іще в третім поколінню треба було порубати на дрова.
От гуцульський таріль різьблений, з писанками гуцульськими на нім; таріль красний, правда, і писанки ладні, але бачити сей таріль рано й вечір, день в день, день в день – ставало невиносимим.
Он якась плутанина зі смерекових гілочок, ніби рамця які, чи що, але в тих рамцях немає нічого, порожню стіну видко. От консолик із векелеї, а на нім фігурка Божої Матері в яскраво-синіх шатах із традиційно-скорботним виразом обличчя. Ой, як же то все наобридло, яке ж то все нудне, остогидне, настобісіле!
– Скучно мені, бабцю!.. Скучно мені, – скаржилася свекрусі, єдиній людині, з котрою можна було поговорити.
Але бабця не розуміла. То старалася потішити вже справді, як дитину, солоденькою булочкою, сушеною грушкою, то вигадувала неіснуючу хворобу і заливала липовим цвітом на ніч.
– Це все від вагітності у тебе, це все від того… Ти не бійся, ти нічого не бійся – все йде дуже добре.
Рано, ще Маруся була в ліжку, прибігла Оришка. Упала на коліна, зарила лице в ковдру коло ніг Марусиних і, нічого не говорячи, почала плакати.
– Що з тобою? Чого плачеш? Розбила що-небудь?
Оришка не відповідала і ще гірше заходилася плачем.