Джайлз узяв дружину за руку.
– Але щоб утримати тебе, мені довелося зробити все, щоб Пенґеллі і далі вірив, що я працюю на нього. На допомогу мені прийшла Синтія Форбс-Ватсон.
– Я також закохався, – видихнув Джайлз. – Але я закохався в тебе після тієї ночі, яку ми провели разом у Берліні. І не моя провина, що тобі знадобилося трохи більше часу, аби збагнути, як тобі пощастило.
Карін вибухнула сміхом й обійняла чоловіка. Коли вона його відпустила, Джайлз запропонував:
– Піду і наллю тобі горнятко чаю.
«Тільки британці на таке здатні», – подумала Карін.
2– О котрій годині нас хоче бачити Її величність? – поцікавилася Емма з посмішкою, не бажаючи зізнаватися, наскільки пишається цим запрошенням і з яким нетерпінням чекає цієї події. На відміну від засідання ради директорів, на якому вона головуватиме пізніше цього тижня і яке ніяк не могла викинути зі своїх думок.
– Десь між десятою й одинадцятою, – поінформував Гаррі, перевіряючи своє запрошення.
– Ти не забув забронювати автівку?
– Зробив це вчора пополудні. І підтвердив замовлення сьогодні вранці, – додав він, коли пролунав дзвінок у вхідні двері.
– Це, мабуть, Себ, – припустила Емма й зиркнула на годинник. – Навіть він прийшов вчасно.
– Не думаю, щоб він міг би запізнитися для такої нагоди, – зауважила Карін.
Джайлз підвівся з-за обіднього столу, коли Маркгем відчинив двері й відступив убік, аби дозволити Джессіці, Себу та вагітній Саманті зайти в дім.
– Ви вже снідали? – запитав Джайлз, цілуючи Саманту в щічку.
– Авжеж, дякуємо, – відповів Себастьян, натомість Джессіка вмостилася за столом і змастила шматочок тосту мармулядою.
– Вочевидь, не всі, – посміхнувся онучці Гаррі.
– Скільки часу ще в мене є? – поцікавилася Джессіка з набитим ротом.
– Не більше п’яти хвилин, – твердо промовила Емма. – Не хочу приїхати до палацу пізніше десятої тридцять, юна леді.
Джессіка намастила ще один тост.
– Джайлзе, – сказала Емма, звернувшись до брата, – було дуже мило, що ви влаштували нас на ніч, і мені лишень шкода, що ви не можете приєднатися до нас.
– За правилами, лише найближча сім’я, – пояснив
Джайлз, – і це цілком справедливо, інакше б їм знадобився футбольний стадіон, аби розмістити всіх охочих узяти участь у церемонії.
У вхідні двері тихо постукали.
– Це, либонь, наш водій, – припустила Емма.
Вона ще раз поправила шовкову краватку Гаррі, змахнула сиву волосинку з його костюма, перш ніж сказати:
– Йди за мною.
– Голова правління завжди такою лишається, – прошепотів Джайлз, проводжаючи свого шваґра до вхідних дверей.
Себ із Самантою подалися за ними, Джессіка ішла в кінці процесії, доїдаючи третій тост.
Коли Емма вийшла на Сміт-сквер, водій відчинив задні дверцята чорного лімузина. Вона завела свою зграю в автівку, перш ніж приєднатися до Гаррі та Джессіки на задньому сидінні. Саманта та Себ сіли на відкидних сидіннях навпроти них.
– Нервуєш, дідусю? – запитала Джессіка, коли лімузин рушив і влився в ранковий рух.
– Ні, – заперечив Гаррі. – Якщо ти не плануєш державний переворот.
– Не підкидай їй ідей, – втрутився Себастьян, коли вони проминули Палату громад і виїхали на Парламент-сквер.
Навіть Джессіка замовкла, коли автівка проїхала під Адміралтейською аркою до Букінґемського палацу. Водій їхав повільно по Пел-Мелл, об’їхав статую королеви Вікторії і зупинився біля воріт палацу. Він опустив скло й повідомив молодому гвардійському офіцеру:
– Пан Гаррі Кліфтон із родиною.
Лейтенант посміхнувся й позначив прізвище у своєму планшеті.
– Їдьте під аркою ліворуч, хтось із моїх колег покаже, де зупинитися.
Водій слідував його вказівкам і виїхав на велике подвір’я, де вже стояли ряди машин.
– Будь ласка, припаркуйтеся біля синього «форда» он там, – указав рукою інший офіцер. – А тоді можете йти до палацу.
Коли Гаррі вибрався з автівки, Емма ще раз пильно його
оглянула.
– Знаю, що ти не повіриш, – прошепотіла вона, – але в тебе ширінька не застібнута.
Гаррі страшенно зашарівся, враз застебнув блискавку, і вони пішли до сходів палацу. Двоє лакеїв у лівреях золотаво-червоного кольору королівського дому виструнчилися внизу широких сходів, вкритих червоною килимовою доріжкою. Гаррі з Еммою почали повільно підніматися, намагаючись виглядати врочисто. Коли вони дійшли до вершини, їх зустріли іще двоє джентльменів із королівського дому. Гаррі помітив, що їхній ранґ зростав щоразу, коли їх зупиняли.
– Гаррі Кліфтон, – назвався він іще до того, як його запитали.
– Доброго ранку, пане Кліфтон, – привітався старший із двох офіцерів. – Будьте ласкаві, ходімо за мною! А мій колега проведе вашу родину до Тронної зали.
– Удачі! – прошепотіла Емма, коли Гаррі ступив крок за офіцером.
Родина піднялася іншими, не такими широкими сходами, які вели у довгу галерею. Емма затамувала подих, коли входила до зали з високим склепінням та споглядала ряди тісно розвішених картин, які вона бачила лише в художніх альбомах. Тож звернулася до Саманти:
– Оскільки нас навряд чи запросять сюди вдруге, гадаю, Джессіка хотіла б дізнатися більше про королівську колекцію.
– Я також, – докинув Себастьян.
– Багато королев і королів Англії, – почала Саманта, – були поціновувачами мистецтва та колекціонерами, тож це лише крихітна добірка з королівської колекції, яка насправді належить не монарху, а нації. Можете помітити, що у центрі картинної галереї – британські художники початку дев’ятнадцятого століття. Чудовий краєвид Венеції Тернера висить навпроти вишуканого зображення Лінкольнського собору пензля його старого суперника, Констебла[3]. Але, як бачите, у галереї домінує величезний портрет Карла II на коні, написаний Ван Дейком, який на той час був придворним художником.
Джессіка була у такому захваті, що майже забула, для чого вони прийшли. Коли ж нарешті гості дісталися до Тронної зали, Емма пошкодувала, що не прибула сюди раніше, оскільки перші десять рядів крісел уже були зайняті. Вона шпарко пройшлася центральним проходом, знайшла місце в кінці першого доступного ряду і чекала, поки до неї приєднається родина. Як тільки всі вони сіли, Джессіка взялася уважно вивчати приміщення.
Трохи більше трьохсот акуратних золотих крісел утворювали шістнадцять рядів, посередині їх розділяв широкий прохід. У передній частині зали одна сходинка, вкрита червоним килимом, вела до великого порожнього трону, який чекав свого законного власника. Нервова балаканина припинилася за шість хвилин до одинадцятої, коли високий елегантний добродій у врочистому одязі зайшов до зали, зупинився біля цієї сходинки й обернувся обличчям до зібрання.
– Доброго ранку, пані та панове, – почав він, – ласкаво просимо до Букінґемського палацу. Сьогоднішня церемонія розпочнеться за кілька хвилин. Хочу нагадати вам про заборону фотографувати, і, будь ласка, не виходьте до закінчення церемонії.
Він замовк і попрошкував так само обережно, як і зайшов.
Джессіка розкрила торбинку й дістала звідти маленький альбом й олівець.
– Він нічого не казав про малювання, бабусю, – виправдовувалася вона пошепки.
Коли настала одинадцята година, Її величність королева Єлизавета II увійшла в Тронну залу, й усі гості підвелися. Монархиня зупинилася на сходинці перед престолом, але нічого не казала. Кивок церемоніймейстера, і перший почесний гість увійшов із іншого боку зали. Упродовж наступної години чоловіки та жінки з усієї Великої Британії та країн Співдружності отримували почесті від своєї королеви, яка коротко бесідувала з кожним, перш ніж церемоніймейстер ще раз кивав головою й наступний достойник займав місце попередника.
Джессіка тримала олівець напоготові, коли до зали увійшов її дідусь. Підійшовши до королеви, церемоніймейстер поставив перед Її величністю маленький ослінчик, а потім подав їй меч. Олівець Джессіки не зупинявся ні на мить, фіксуючи сцену, коли Гаррі опускається на коліно й схиляє голову. Королева легко торкнулася кінчиком меча його правого плеча, підняла його, а потім поклала на ліве плече й сказала:
– Підніміться, сер Гаррі.
* * *– То що трапилося після того, як тебе відвели до Тауера? – не вгавала Джессіка, коли вони виїхали з палацу й поверталися вниз по Пел-Мелл, аби відвезти Гаррі до його улюбленого ресторану за кілька сотень ярдів звідти на святковий обід.
– Спершу нас усіх завели у передпокій, де церемоніймейстер познайомив нас із перебігом церемонії. Він був дуже ввічливий і порадив, коли зустрінемо королеву, легко вклонитися їй, – сказав Гаррі, демонструючи цей рух, – але не в пояс, як хлопчик-паж. Він нам сказав, що треба потиснути королеві руку, звертатися до неї «Ваша величність» і чекати, поки вона сама розпочне розмову. За жодних обставин не можна ставити їй якісь запитання.
– Як нудно! – пхикнула Джессіка. – Адже є стільки запитань, які я хотіла б їй поставити.
– А коли ми відповідаємо на якесь запитання, яке вона може поставити, – правив далі Гаррі, не звертаючи уваги на свою онуку, – то маємо говорити їй «мадам», що римується з Амстердам. А коли аудієнція закінчиться, слід знову вклонитися.
– Легко! – зауважила Джессіка.
– А потім відійти убік.
– А що було б, якби ти не відійшов, – зацікавилася Джессіка, – і почав ставити їй запитання?
– Церемоніймейстер дуже ввічливо нас запевнив, що коли ми затримаємося, то нам накажуть відрубати голову.
Засміялися всі, окрім Джессіки.
– Я б відмовилася кланятися їй чи називати її величністю, – твердо промовила дівчинка.
– Її величність вельми терпляче ставиться до повстанців, – озвався Себастьян, намагаючись спрямувати бесіду в безпечніше русло, – і визнає, що тисяча сімсот сімдесят сьомого року американці позбулися контролю Корони.
– То про що вона казала? – запитала Емма.
– Вона мені сказала, що їй подобаються мої романи, і запитала, чи буде до цього Різдва іще один Вільям Ворвік. «Так, мадам, – відповів я, – але вам може не сподобатися моя наступна книга, позаяк я наміряюся вбити Вільяма».
– І що вона думає про цю ідею? – поцікавився Себастьян.
– Вона нагадала мені, що саме її прапрабабуся королева Вікторія сказала Льюїсу Керроллу після прочитання «Аліси в Дивокраї». Однак я її запевнив, що моя наступна книга не буде математичною загадкою Евкліда.
– І що вона відповіла? – наполягала Саманта.
– Вона посміхнулася, аби показати, що аудієнція закінчилася.
– Тож якщо ти закатрупиш Вільяма Ворвіка, якою буде тема твоєї наступної книги? – поцікавився Себастьян, коли автівка під’їхала до ресторану.
– Якось я пообіцяв твоїй бабусі, Себе, – відповів Гаррі, виходячи з автівки, – що спробую написати серйозну книжку, яка, за її словами, переживе всі моди на бестселери й витримає випробування часом. Я не молодшаю, тому, щойно закінчиться мій теперішній контракт, маю намір спробувати з’ясувати, чи здатен виправдати її очікування.
– Маєш якусь ідею, тему чи хоча б назву? – не вгавав Себ, коли вони заходили до «Ле Каприз».
– Так, так і ще раз так, – сказав Гаррі, – але це все, що готовий сказати тобі зараз.
– Але ти скажеш мені, чи не так, дідусю? – Джессіка закінчувала малювати портрет Гаррі, який стояв на коліні перед королевою, а меч торкався його правого плеча.
– Господи, допоможи! – вигукнув Гаррі, а інші члени родини засміялися й зааплодували. Він уже хотів відповісти на запитання онуки, коли з’явився метрдотель і врятував його:
– Ваш столик готовий, сер Гаррі.
3– Ніколи, ніколи, ніколи! – заявила Емма. – Чи є потреба тобі нагадувати, що сер Джошуа заснував «Судноплавну компанію Беррінґтонів» 1839-го і першого ж року отримав прибуток у сумі…
– Тридцять три фунти, чотири шилінґи і два пенси, про що ти вперше сказала, коли мені було п’ять років, – закінчив Себастьян. – Однак правда полягає в тому, що хоча Беррінґтони й отримали прийнятні дивіденди для своїх акціонерів торік, нам стає дедалі складніше продовжувати конкурувати з такими великими хлопцями, як «Кунард» чи «Пі енд О».
– Цікаво, що сказав би твій дідусь про те, щоб Беррінґтони перейшли під контроль одного з найзапекліших їхніх суперників?
– Після всього, що мені сказали або я прочитав про цього великого чоловіка, – промовив Себ, споглядаючи на портрет сера Волтера, що висів на стіні за матір’ю, – він би розглянув усі варіанти і прийняв би найкращий для своїх акціонерів.
– Не хочу втручатися у вашу сімейну сварку, – озвався адмірал Саммерс, – але необхідно обміркувати, чи пропозиція «Кунарда» варта свічок.
– Це гарна пропозиція, – визнав Себастьян, – але я певен, що зможу змусити їх підвищити свою пропозицію щонайменше на десять відсотків, а може, й на п’ятнадцять, і це, відверто кажучи, найбільше, на що ми можемо сподіватися. Отже, все, що нам слід насправді вирішити, – хочемо ми прийняти їхню пропозицію всерйоз чи відхилити її?
– Тоді, можливо, варто прислухатися до думок наших колег-директорів, – зауважила Емма, оглядаючи стіл зали засідань.
– Звісно, ми всі можемо висловити свою думку, пані голово, – промовив Філіп Вебстер, секретар компанії, – щодо безперечно найважливішого рішення в історії компанії. Однак оскільки ваша родина залишається мажоритарними акціонерами, все одно вирішувати вам.
Інші директори кивнули на знак згоди, але це не заважало їм озвучувати свої думки упродовж наступних сорока хвилин, унаслідок чого Емма виявила, що вони розділилися приблизно порівну.
– Отже так, – сказала вона після того, як один-двоє директорів почали повторюватися, – Клайву як керівнику нашого відділу зв’язків із громадськістю пропоную підготувати дві заяви для преси, які має розглянути правління. Перша буде короткою і конкретною, не залишаючи «Кунарду» сумнівів у тому, що хоча нам і лестить їхня пропозиція, «Судноплавна компанія Беррінґтонів» є родинною справою і вона не продається.
Адмірал виглядав задоволеним, тоді як Себастьян залишився незворушним.
– А друга? – запитав Клайв Бінґем, нотуючи слова голови.
– Правління відкидає пропозицію «Кунарда» як насмішку, а щодо нас – усе залишиться, як і раніше.
– Це змусить їх повірити, що тебе можна зацікавити, якщо ціна буде відповідною, – попередив Себастьян.
– І що станеться тоді? – запитав адмірал.
– Завіса підніметься, і почнеться пантоміма, – пояснив Себ, – адже голова компанії «Кунард» буде добре знати, що леді впускає свою хустинку на підлогу в очікуванні, що залицяльник підійме її та розпочне давню процедуру упадання, яка може закінчитися пропозицією, від якої вона не зможе відмовитися.
– Скільки ж у нас є часу? – вигукнула Емма.
– У Сіті знатимуть, що ми проводимо засідання ради, щоб обговорити заявку на поглинання, й очікуватимуть відповіді на пропозицію «Кунарда» до кінця сьогоднішнього робочого дня. Ринок може впоратися майже з будь-чим – посухою, голодом, несподіваним результатом виборів, навіть переворотом, – але не з нерішучістю.
Емма відкрила торбинку, витягла звідти хустинку й впустила її на підлогу.
* * *– Що ти думаєш про проповідь? – поцікавився Гаррі.
– Дуже цікава, – відгукнулася Емма. – Але превелебний Додсвелл завжди виголошує гарні проповіді, – додала вона, коли подружжя покинуло подвір’я церкви й повернулося назад до Садиби.
– Я б обговорив його погляди щодо невірного Томи, якби думав, що ти почула хоч одне слово.
– Вважаю, що його підхід захоплює, – запротестувала Емма.
– Ні, ти цього не знаєш. Адже він жодного разу не згадав про Тому-невірного, і я не продовжуватиму тебе бентежити, питаючи, що ж він насправді проповідував. Лише сподіваюся, що наш Господь зрозуміє твою стурбованість можливим захопленням твого підприємства.
Вони пройшли іще кілька ярдів мовчки, перш ніж Емма озвалася:
– Мене гризе не поглинання.
– А що? – здивувався Гаррі.
Емма взяла чоловіка під руку.
– Усе так погано? – стурбувався він.
– «Кленовий листок» повернувся до Бристоля й пришвартувався біля берега, – вона зробила паузу. – Його розпочнуть розбирати у вівторок.
Вони продовжували крокувати ще якийсь час, перш ніж Гаррі запитав:
– Що ти хочеш із цим зробити?
– Не думаю, що є з чого вибирати, якщо не збираємося провести решту свого життя у здогадах…
– І це може нарешті дати відповідь на запитання, яке докучало нам усе життя. Чому б не спробувати якомога обережніше з’ясувати, чи є щось у подвійному дні корабля.
– Роботи могли б розпочатися негайно, – зізналася Емма. – Але я не хотіла давати остаточного дозволу, поки не отримаю твого благословення.
* * *Клайв Бінґем аж руки потирав, коли Емма попросила його приєднатися до ради директорів «Судноплавної компанії Беррінґтонів», і хоча зайняти місце свого батька було нелегко, він відчув, що компанія скористалася його досвідом у сфері зв’язків із громадськістю, чого йому, на жаль, раніше так не вистачало. Навіть незважаючи на це, він не сумнівався, що подумав би сер Волтер Беррінґтон про піарщика, який приєднався до правління: вважав би його гендлярем, запрошеним на обід.
Клайв очолив власну рекламну компанію в Сіті з одинадцятьма співробітниками, які пережили кілька битв, пов’язаних із поглинанням у минулому. Але він зізнався Себові, що через це втратив сон.
– Чому? У поглинанні сімейної компанії немає нічого особливо незвичного. Останнім часом таке стається дуже часто.
– Згоден, – сказав Клайв, – але цього разу це особисте. Твоя мати не сумнівалася, коли запросила мене приєднатися до ради директорів після того, як мій батько подав у відставку, і, чесно кажучи, це не те саме, що розповідати діловій пресі про новий маршрут на Багами, чи про останню програму лояльності, або й навіть про будівництво третього лайнера. Якщо я помиляюся…
– Наразі твої брифінги були просто ідеальними й досконалими, – похвалив Себастьян, – й остання заявка «Кунарда» майже залагоджена. Ми це знаємо, і вони це знають, тож ти не міг би виконати роботу іще професійніше.
– Приємно, що ти так кажеш, Себе, але я почуваюся, як бігун на фінішній прямій. Бачу стрічку, але є ще одна перешкода.
– І ти її здолаєш майстерно.
Клайв якийсь час вагався, перш ніж озватися знову:
– Не впевнений, що твоя мати справді хоче цього поглинання.
– Ти цілком можеш мати рацію, – визнав Себастьян. – Однак для неї є компенсація, яку ти, можливо, не врахував.
– Що саме?
– Її все більше й більше поглинає робота в лікарні, а там, не забувай, працює значно більше людей і заклад має більший бюджет, ніж компанія Беррінґтонів. І що іще важливіше, ніхто не може взяти на себе ці обов’язки.
– Але як почуваються Джайлз і Ґрейс? Зрештою, вони ж мажоритарні акціонери.
– Вони віддали їй право остаточного рішення, мабуть, саме тому вона мене питала, що я думаю з цього приводу. А я не залишив їй жодних сумнівів у тому, що за своєю природою я банкір, а не логіст і радше став би головою «Фартинґс-Кауфман», ніж компанії Беррінґтонів. Їй було нелегко, але вона врешті визнала, що я не зможу робити і те, й те. Якби у мене був молодший брат…
– Або сестра, – додав Клайв.
– Цить… інакше Джессіка може отримати нові ідеї.
– Їй же лише тринадцять.
– Не думаю, що це її турбує.
– Як їй ведеться у новій школі?
– Її вчителька з образотворчого мистецтва зізналася, що небагато часу мине, поки усім стане надто очевидно, що у третьому класі школи є художниця, набагато вправніша за неї.
* * *Коли пізно ввечері у понеділок Емма повернулася з утилізації судна, вона вже знала, що має сказати Гаррі про те, що саме знайшов Френк Ґібсон і його команда, коли розрізали подвійне дно «Кленового листка».
– Вийшло на яв те, чого ми завжди боялися, – сказала вона, сідаючи навпроти Гаррі. – І навіть гірше.
– Гірше? – повторив Гаррі.
Вона схилила голову:
– Артур видряпав повідомлення всередині подвійного дна.
Вона зробила паузу, бо не могла більше нічого вимовити.
– Не треба мені казати, – Гаррі узяв дружину за руку.
– Я мушу. Інакше доведеться продовжувати жити брехнею решту життя.
Минув ще якийсь час, поки вона зібралася з силами:
– Він написав: «Стен мав рацію. Сер Г’юґо знав, що я потрапив тут у пастку». Отже, мій батько вбив твого, – сказала вона і заридала.
Минув якийсь час, перш ніж Гаррі озвався:
– Цього ми ніколи не будемо певні, й, можливо, моя кохана, краще, щоб і не були…
– Я більше не хочу знати. Але бідолаха заслуговує принаймні християнського похорону. Твоя мати не очікувала б меншого.
– Я перебалакаю тихцем із вікарієм.
– Хто іще має бути присутнім?
– Лише ми двоє, – без вагань сказав Гаррі. – Не буде жодної користі, якщо змусимо пережити Себа та Джессі біль, від якого нам довелося страждати стільки років. І треба молитися, щоб ця справа закінчилася якнайшвидше.
Емма поглянула на чоловіка:
– Ти явно не чув про кембриджських учених, котрі працюють над чимось таким, що називається ДНК.
* * *«Ми майже прийняли рішення», – заявив речник «Судноплавної компанії Беррінґтонів».
– От халепа, – видихнув Клайв, прочитавши заголовок «Файненшел таймс». – Як я міг бути таким дурним?
– Припини себе картати, – сказав Себ. – Правда в тому, що ми вже майже готові.
– Ми обоє це знаємо, – визнав Клайв. – Але для цього не потрібен «Кунард», щоб про це дізналися інші.
– Вони все знали, – заявив Себастьян, – задовго до того, як побачили цей заголовок. Чесно кажучи, нам би пощастило видоїти більше, ніж іще один відсоток від цієї угоди. Підозрюю, що вони вже досягли своєї стелі.
– Тим не менш, – пручався Клайв, – твоя мати напевно не буде задоволена, і хто зможе її звинуватити?
– Вона припустить, що все це частина фінальної гри, і я не буду тим, хто її дезінформує.
– Дякую за підтримку, Себе. Я це ціную.
– Це не більше, ніж ти дав мені, коли Слоун призначив себе головою «Фартинґса», а потім звільнив мене наступного ж дня. Ти забув, що «Кауфман» був єдиним банком, який запропонував мені роботу? І в будь-якому разі моя мати могла б навіть бути задоволена цим заголовком.
– Що ти маєш на увазі?
– Я досі не впевнений, що вона хоче, аби це поглинання виявилося успішним.
* * *– Це зашкодить поглинанню? – запитала Емма після того, як прочитала статтю.
– Схоже, нам доведеться пожертвувати одним пунктом, а може, й двома, – визнав Себ. – Але не забувай мудрі слова Седрика Гардкасла щодо поглинань. Якщо ви отримали більше, ніж очікували, а інша сторона вважає, що домоглася переваг в угоді, всі залишають стіл перемовин щасливими.
– Як гадаєш, як відреагують Джайлз і Ґрейс?
– Дядько Джайлз більшу частину свого вільного часу проводить, блукаючи країною, відвідуючи незначні місця, сподіваючись отримати іще трохи більше голосів. Адже лейбористи все ще мають шанс перемогти на наступних виборах. Бо якщо Марґарет Тетчер стане нашим наступним прем’єр-міністром, він може більше ніколи не отримати жаданої посади.
– А Ґрейс?
– Не думаю, що вона коли-небудь читала «Файненшел таймс», і вона, певна річ, не знатиме, що їй робити, якщо отримає чек на двадцять мільйонів фунтів стерлінґів, пам’ятаючи, що її теперішня зарплата становить близько двадцяти тисяч на рік.
– Їй знадобиться твоя допомога та порада, Себе.
– Будь певна, мамо, «Фартинґс-Кауфман» вкладе капітал докторки Беррінґтон якнайкраще, добре знаючи, що за кілька років вона вийде на пенсію й сподіватиметься на сталий дохід, аби десь спокійно жити.
– Вона може переїхати й жити з нами у Сомерсеті, – запропонувала Ема. – Старий котедж Мейзі їй цілком пасуватиме.
– Вона занадто горда, – зітхнув Себ, – і ти це знаєш, мамо. Насправді вона вже сказала мені, що шукає щось у Кембриджі, аби бути поруч зі своїми друзями.
– Але як тільки відбудеться поглинання, їй вистачить грошей, аби купити собі замок.
– Можу закластися, – зауважив Себастьян, – що вона все одно опиниться у невеликому будиночку з терасою неподалік від свого старого коледжу.
– Ти наближаєшся до небезпечного віку, коли стають мудрим, – сказала Емма й замислилася, чи не варто їй поділитися з сином своєю останньою проблемою.
4– Шість місяців! – лютував Гаррі. – Цього клятого чоловіка треба було повісити й розірвати кіньми.
– Про що це ти? – запитала Емма спокійно, наливаючи собі друге горнятко чаю.
– Про бурмила, який ударив медсестру в приймальному покої, а потім напав на лікаря. Його засудили лише до шести
місяців.
– Доктора Гендса, – сказала Емма. – Хоча я і погоджуюся з тобою, однак існували пом’якшувальні обставини.
– Які ще обставини? – не зрозумів Гаррі.
– Медсестра не забажала свідчити, коли справа дійшла до суду.
– І чого б це? – здивувався Гаррі, відкладаючи газету.
– Кілька моїх найкращих медсестер приїхали з інших країн і не хочуть з’являтися на лаві для свідків, побоюючись, що влада може дізнатися, що їхні імміґраційні документи, скажімо так, не в надто ідеальному стані.