Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654
Ю. В. Сорока
Знаменитi подii iсторii Украiни
Походи 1648 р. Богдана Хмельницького, та особливо його перемоги пiд Жовтими водами та Корсунем, створили умови для формування самостiйноi Украiнськоi держави – Гетьманщини. Перемога пiд Зборовом примусила полякiв пiдтвердити старовиннi права украiнського козацтва i таким чином заклала пiдвалини украiнськоi державностi. Однак поразка пiд Берестечком i наступнi тяжкi битви з польським коронним вiйськом довели неможливiсть збереження Украiнськоi держави тiльки силами украiнцiв, що й призвело до рiшення, яке було прийняте 8 сiчня 1654 року на Переяславськiй Радi, про пiдписання договору мiж Украiною та Росiею.
Ю. Сорока
Походи Богдана Хмельницького
Передне слово
«Застогнала земля пiд копитами тисяч коней. Здригнулася пiд колесами сотень важких возiв, пiд ногами десяткiв тисяч бiйцiв. А хмара куряви ще за кiлька верст попередила перехожих i переiжджих на шляху, що назустрiч iм йде велика сила. І ось нарештi авангард козацького вiйська з'явився перед захопленими очима тих самих перехожих у всiй своiй красi й могутностi, займаючи своiми пiдроздiлами увесь видимий простiр випаленого спекотним сонцем степу. Попереду, на гарячих конях, виiздила верхiвка вiйська – сам гетьман i генеральна старшина: пiд хоругвами, бунчуками, значками й штандартами, пiд спiв сопiлок i бандур, що долiтав вiд загону музик, надаючи руху гетьманського уряду урочистостi, у супроводi одягнених у яскравi шати й блискучi обладунки гетьманських гвардiйцiв. Десь там, серед пишноi кавалькади козацькоi старшини, iхав верхи на арабських кровей конi той, хто усього рiк тому змушений був покинути все нажите майно i утiкати з Украiни на Запорiжжя, рятуючи власне життя. Тепер вiн не почувався вигнанцем. Тепер вiн став для своiх ворогiв справжнiм страхiттям, невмолимою караючою рукою, котра рано чи пiзно впаде на голови усiх, хто посмiв зневажати расу воiнiв, що споконвiку боронили схiднi креси християнськоi Європи вiд навали мусульманського сходу й кочового пiвдня. По землi приниженоi польською шляхтою Украiни вiв свое вiйсько гетьман Богдан Зиновiй Хмельницький.
За гетьманським почетом потяглися нескiнченним потоком козаки. Пiшими або комонними йшли вони, подiленi на полки, сотнi й куренi. Утримували рiвняння, доводячи, що е справжньою вiйськовою силою, а не «натовпом гультяйства», як iх намагалися представити деякi з недалекоглядних полiтикiв у польськiй столицi. Чiтко виконували команди своеi старшини, дивилися на зустрiчний люд весело, по-молодецьки. Палало лiто 1649 року.
Тепер це вже були не тi кiлька тисяч обiрваних i озброених абияк лугарiв, степовикiв i гайдамак, що прибiгали пiвтора роки тому до Хмельницького з лiсiв та ущелин на берегах Днiпра, Бугу, Самарi та Конки. Роками жили тi люди в землянках, одягнутi в звiрячi шкiри, вдовольняючись скудною iжею, але вiльнi мов вiтер, згiдно словам iх пiсень, як писав про них Костомаров. Але зараз, одягнувшись в червону китайку й блакитне сукно та озброiвшись сталевими обладунками й вогнепальною зброею, вони немов переродилися. Позаду були перемоги пiд Жовтими Водами, Корсунем i Пилявцями. Позаду залишилася зима 1648/1649 року, яку гетьман використав на впорядкування тисяч людей, котрi звiдусiль бiгли до нього, на те щоб озброiти iх, вивчити i перетворити на вiйськову силу, пiд ударами якоi захитаеться скоро сам устрiй Речi Посполитоi, чи не найвпливовiшого гравця на европейському театрi початку XVII сторiччя.
Зараз маршем на захiд крокували полки, котрi нiчим не поступалися армiям малих i великих европейських володарiв, а може й переважували декотрi з них у озброеннi, вiйськовому досвiдi й стiйкостi перед лицем ворога. Лiс увiнчаних рiзнобарвними прапорцями списiв здiймала над собою кiннота. І хоча це була не пресловута важка гусарiя, що нею так бундючилася Рiч Посполита, кожен козак мав доброго бойового коня, залiзнi обладунки, був озброений, окрiм списа, гострою шаблею, кiлькома пiстолетами i рушницею, поеднуючи гарне озброення з можливiстю швидко маневрувати у бою, чим завжди вирiзнялася козацька кiннота. Не вiдставала вiд комонних пiдроздiлiв й пiхота – краса i гордiсть козацького вiйська. Гордо виступали мушкетери, одягненi в червонi каптани й червоноверхi козацькi шапки, поклавши на плече натертi до блиску мушкети й аркебузи. Весело поглядали з-пiд довгих чубiв закутi в залiзо кiрас, шоломiв та наплiчникiв пiкiнери з довгими ратищами пiк у руках. У багатьох армiях епохи пiзнього Ренесансу за традицiею, що пiшла вiд часiв панування лицарськоi кiнноти середньовiччя, пiхотi не надавалося великого значення. Не так велося у козацькому вiйську. Тут пiхотинцi не раз доводили помилковiсть упередженого до себе ставлення. Смерчем мушкетного вогню з-поза виставлених у вагенбург[1 - Вагенбург – нiмецька назва рухомого табору з возiв, яким, згiдно з середньовiчною тактикою бою, iнодi оточували загони бiйцiв.] возiв, або лiсом пiк зупиняли вони й змушували вiдступати найкращi пiдроздiли ворожого вiйська, щоб незабаром дати змогу власнiй кiннотi кинутися у швидку контратаку, довершуючи цiлковитий розгром ворога. Особливою гордiстю Богдана була козацька армата,[2 - Армата (застар.) – артилерiя.] що йшла в ар'ергардi вiйська. Власне, артилерiя у козацькому вiйську, як i у всiх армiях того перiоду, вiдiгравала чи не найвизначнiшу роль i ранiше, але саме Хмельницький першим серед козацьких вождiв реорганiзував ii i змусив працювати з найбiльшою ефективнiстю, на яку його порiвняно дрiбнокалiберна артилерiя була спроможна. Як же це вдалося гетьману? До генiальностi просто – вiн вiдокремив армату вiд решти вiйська, перетворивши ii на окремий пiдроздiл. Що давав такий крок? Найперше, це можливiсть командувати усiею артилерiею вiйська централiзовано, чого не можливо було здiйснити у випадку, коли гармати було нерiвномiрно подiлено помiж гармашами рiзних полкiв. Крiм того, гармати, що споконвiку перевозилися у козацькому вiйську на возах або важких кантарах (в залежностi вiд iхнiх розмiрiв), були значно модернiзованi: вони отримали лафети й колеса, за допомогою яких подвоiли, а то й потроiли свою маневренiсть у порiвняннi з тим, коли запорiзькi гармашi повиннi були встановлювати незграбнi лафети з мiцних дубових дошок на заздалегiдь приготованих майданчиках i напружувати м'язи, розташовуючи на них своiх «мiдних панянок», котрi часто-густо важили десятки пудiв. Натомiсть тепер за одним лише помахом гетьманськоi булави виносили швидкi конi козацьку артилерiю у тi мiсця бойовища, де вона була найбiльш потрiбною, а гармашi, викотивши гармати на позицii, за лiченi хвилини могли зробити залп, змiтаючи лавиною картечi настирливих ландскнехтiв або засiваючи градом ядер i розривних бомб поле, по якому мчала атакуюча ворожа кiннота.
За арматою, розтягнувшись на довгi версти, сунули вози вiйськових обозiв, забезпечуючи козацьке вiйсько усiм необхiдним у походi. Везли хлiб та iншi припаси для харчування козакiв, фураж для коней, порох, селiтру й свинець для вiйськових нужд, а також тисячi iнших необхiдних в походi речей. Переможна армiя Украiни, повсталоi проти панування Речi Посполитоi, прямувала на захiд, щоб примусити заговорити про себе у королiвських палацах Європи, ханських палатах у Бахчисараi й серед розкошi покоiв Високоi Порти у Стамбулi. З чого ж усе починалося? Як зародилося у колисцi козацтва Запорiжжi, а пiзнiше виплеснулося на простори Украiни хвилею народного гнiву те, що перекроiло мапи багатьох держав? Те, що змусило свiт заговорити про козацький народ, котрий не схотiв бiльше терпiти гноблення на рiднiй землi, а голосно заявив про своi права на Украiну. Як починалося те, що пiзнiше отримало назву Хмельниччина? Що ж власне вiдбувалося в Украiнi з весни 1648-го по 1657 рiк, рiк, коли великого гетьмана не стало? Давайте спробуемо у деталях роздивитися тi подii, встановити напрямки руху козакiв, мiсця iхнiх перемог i поразок, довгi шляхи Нацiонально-визвольноi вiйни украiнського народу пiд проводом гетьмана Богдана Зиновiя Хмельницького, украiнського шляхтича гербу «Абданк».
Дещо про вiйськову тактику епохи пороху
Але перед тим як ми перейдемо до опису битв i походiв, котрi випали на долю Богдана Хмельницького, хотiлося б зробити спробу бiльш детально пояснити читачевi, як воювали у тi часи, яке озброення застосовували, яку тактику.
Чомусь в образотворчому мистецтвi та у лiтературi склався стереотип козака-воiна, котрий, на мою думку, дещо вiдрiзняеться вiд реальностi. Я маю на увазi зовнiшнiй вигляд козака. Чи пам'ятае читач тi картини бойовищ, де зображуються битви козацького вiйська з поляками? Так, не буду сперечатися, зображення козака з молодецьки заломленою на потилицю червоноверхою баранячою шапкою, одягненого в оксамитовий каптан з вiдкинутими назад рукавами, що в'ються у скаженому чвалi, немов крила казкового птаха, виглядае романтично. Не менш романтично виглядае й вишивана сорочка на козаковi, котрий заносить блискавку своеi шаблi над головою закованого в залiзо польського жовнiра. Скорiше за все, так i виглядали славетнi запорожцi – тiльки не на полi бою! Якщо мислити логiчно, чи мiг незахищений обладунками вояк протистояти захищеному, отримуючи одну за одною перемоги? Звичайно нi. Чи могли полки козацтва перемагати важко озброену кавалерiю Речi Посполитоi, кидаючи назустрiч гусарським списам воякiв, чиi груди були прикритi сукном та оксамитом, а голови лише хутром? Теж нi. Адже органiзацiя гусарських хоругов Речi Посполитоi i iхне озброення мало змiнилися вiд часiв XIII–XIV сторiч, тобто вiд часiв домiнування на полi бою закутоi у залiзо з нiг до голови лицарськоi кiнноти. До чого я веду? До того, щоб читач, уявляючи козацькi шеренги, вишикуванi на полi бою перед лицем коронного вiйська, бачив перед очима не тих одягнених у свитини й вишиванi сорочки чубатих парубкiв, яких з дитинства бачив на картинах, а воякiв, озброених згiдно вимог свого часу: у металевих шоломах та мiсюрках, в кiрасах або кольчугах, з залiзними наплiчниками i наруччями. Інакше бути не могло – напевне усi пам'ятають, чим закiнчився досвiд кавалерiйських атак червоноi армii на гiтлерiвськi танки. Якщо провести паралель, такий приклад буде найбiльш доречним. На полi бою, де вирiшуються долi володарiв i держав, повинен царювати паритет у озброеннi, iнакше кiнець битви буде передбачений.
Що ж являли собою вiйськовi сили середини XVII столiття, коли на арену европейськоi полiтики вийшов Богдан Хмельницький? На той час Рiч Посполита, котра майже не зазнала збиткiв пiд час Тридцятирiчноi вiйни, була надзвичайно сильною у вiйськовому вiдношеннi державою. Традицiйно, ще вiд часiв раннього середньовiччя, основну вiйськову силу Речi Посполитоi складала кiннота, залишаючи пiхотi на полi бою роль допомiжноi сили. Красою i гордiстю польськоi кiнноти були «крилатi» гусари. На вiдмiну вiд решти европейських краiн, в Польщi гусари не були легкою кiннотою. Навпаки, це була важко озброена кавалерiя, такий собi прообраз сучасного танкового корпусу. Кожний гусар мав на собi важку кiрасу прикрашену залiзними крилами, котрi здiймалися над головою вояка, закритий шолом, був озброений пiкою, мечем, шаблею або палашем та вогнепальною зброею. Комплектувалася гусарська хоругва на зразок бiльш раннiх пiдроздiлiв лицарськоi кiнноти – кожен гусарський «товариш» приводив з собою до вiйська вiд двох до десяти «пахолкiв», тобто людей, що служили особисто йому. Товаришi, котрi були виключно шляхтичами, утворювали першу шеренгу наступаючих порядкiв гусарськоi хоругви, за ними шикувалися пахолки. Головною тактикою бою гусарськоi хоругви був удар пiками на великiй швидкостi. За допомогою такого нехитрого, але напрочуд дiевого способу гусарськi пiдроздiли, як свiдчать сучасники, проходили крiзь ворожi шикування «як нiж крiзь масло». Необхiдно зауважити, що таку тактику польськi гусари перейняли вiд европейськоi лицарськоi кiнноти середньовiччя. Як вiдомо, удар тiеi кiнноти стримати було майже неможливо. Закутi у броню, верхи на велетенських конях породи дiстрiе, лицарi протягом сотень рокiв домiнували на полях битв.
Іншим рiзновидом важкоi кiнноти у Речi Посполитiй були рейтари. Назву свою цi вояки отримали вiд нiмецького слова «рейтер», тобто вершник. Тактика бою рейтарських рот дещо вiдрiзнялася вiд тактики гусарii. Рейтари дiяли переважно вогнепальною зброею. Озброенi значною кiлькiстю великих пiстолетiв, або бандолетiв, як iх тодi називали, рейтари дiяли ними пiд час бойового контакту з ворогом не менш ефективно, анiж гусари своiми пиками. Також на озброеннi рейтари мали рiзноманiтну холодну зброю. Спочатку рейтарськi роти на службi польськоi корони складалися виключно з нiмецьких найманцiв, але з часом у них почали служити й поляки. За традицiйний чорний колiр обладункiв, а також за жорстокiсть на полi бою рейтари отримали назву «чорнi дияволи», пiдтверджуючи ii безлiч разiв горами ворожих трупiв за собою.
Третiм рiзновидом польськоi кiнноти були драгуни. На вiдмiну вiд попереднiх двох, це була легкоозброена кiннота. І хоча жупани й кiльчастi панцирi драгун виглядали далеко не так пишно, як червоне сукно й срiбло кiрас на гусарах або лакована чорна броня рейтар, не варто недооцiнювати ролi драгун як виду збройних сил Речi Посполитоi. Перелiк задач пiд час бою, що iх вирiшували драгунськi пiдроздiли, був досить численним. Цi вояки, а iх значною мiрою комплектували саме з козацьких верств населення Украiни, були досить унiверсальною вiйськовою силою, спроможною протистояти важкiй кавалерii або ворожiй пiхотi, здатною також на швидкi розвiдки в глибокому тилу ворога, несподiванi удари з тилу або флангiв ворожого вiйська. Крiм кавалерiйських атак драгуни могли, спiшившись, дiяти i як пiхотнi пiдроздiли (наприклад, обороняючи табiр). Це теж вагомо збiльшувало iх цiннiсть на полi бою.
Пiхота, як вже було зазначено вище, була у вiйську Речi Посполитоi другорядною силою. Така традицiя встановилася вiд часiв раннього середньовiччя. В бiльшостi европейських армiй давно переглянули таке вiдношення до пiхотних полкiв, але Рiч Посполита, вiдрiзняючись консервативнiстю, не поспiшала реформувати своi збройнi сили. Як правило, пiхотнi полки складалися з так званоi обозноi челядi, тобто хлопiв, приведених до вiйська своiми панами, що несли службу в кавалерiйських хоругвах i ротах. Звичайно, цi люди не могли похвалитися великим вiйськовим вмiнням або мiцним бойовим духом на полi бою. Проте така пiхота, завдячуючи своiй кiлькостi, що часто-густо перевищувала чисельнiсть решти вiйська, могла все ж виконувати певнi задачi й домагатися перемог. Потрiбно сказати, гонорова шляхта нiколи не вважала обозну челядь здатною на протистояння з ворогом i навiть не прилiчувала десятки тисяч пiхотинцiв до кiлькостi свого вiйська. Завдяки саме такiй манерi вести лiтопис вiйн i битв Речi Посполитоi, маемо iнодi цiкавi свiдчення перемог польськоi зброi, коли, згiдно з записiв польських мемуаристiв, коронне вiйсько кiлькiстю в 5–7 тисяч бiйцiв отримувало перемоги над противником, котрий мав 20–30 тисяч вiйська лише тому, що нiхто не рахував десятки тисяч обозноi челядi, яка приймала на себе ворожi атаки поряд зi своiми панами, б'ючись нехай не з великим героiзмом, але з завзятiстю змушених захищати власнi життя людей. Окрiм обозноi челядi у складi коронного вiйська були й бiльш професiйнi пiхотнi пiдроздiли, що складалися основним чином з нiмецьких i угорських найманцiв. Ландскнехти, як називали таких найманцiв, були бiльш вагомою силою, анiж обозна челядь. Багато разiв вони ставали у пригодi коронному вiйську не менше, анiж кiннота, обороняючи польовий табiр або фортецю, зупиняючи ворожу кiнноту на полi бою або переслiдуючи розбитого ворога. Ландскнехти подiлялись на озброених вогнепальною зброею мушкетерiв i пiкiнерiв, озброених довгими пiками. Як першi, так i другi були дуже ефективними пiд час вiдбиття ворожих атак: пiкiнери для протистояння атакам ворожоi кавалерii, мушкетери… ну, здаеться, немае сенсу пояснювати, для чого потрiбними були злагодженi залпи сотень мушкетiв в обличчя атакуючому ворогу. Дуже ефективним був прийом караколювання, що його застосовували мушкетери для того, щоб компенсувати низьку швидкострiльнiсть вогнепальноi зброi XVI–XVII сторiч. Полягав вiн у тому, що перша шеренга вишикуваних у каре мушкетерiв, здiйснивши залп, швидко караколювала, тобто вiдступала, крiзь промiжки строю i шикувалася позаду останньоi шеренги, заряджаючи зброю. Залп робила друга шеренга, пiсля чого караколювала й вона – i так далi. Завдяки такiй тактицi потужнiсть вогню мушкетiв, що потребували для заряджання близько хвилини (це у руках вправного стрiльця!) i не вiдрiзнялися здатнiстю поцiлити на вiдстанi ста крокiв у щось менше за батальйон солдат, ставала досить пристойною.
Тепер перейдемо до iншого роду вiйськ, який у серединi XVII сторiччя, стрiмко модернiзуючись i набираючи ваги, голосно заявляв про себе, як про найголовнiшу силу на полi бою, за що згодом був прозваний нi багато, нi мало, а богом вiйни. Так, мова йтиме про артилерiю. З'явившись ще кiлька столiть тому, вона на той час значною мiрою позбавилась тих вад, що мала ранiше – ненадiйностi, низькоi здатностi до транспортування, величезноi вартостi й малоi потужностi. До кiнця епохи Ренесансу артилерiя набула такого рiвня, що у коренi змiнила фортифiкацiйну науку й тактику бою. В польському вiйську бiльша частина пушкарiв були найманцями з Європи. Вони вважалися окремою кастою у вiйську i оберiгали секрети артилерiйськоi справи вiд непосвячених. Гармати мали рiзнi калiбри, в середньому вiд 3–5 (фалькони та фальконети) до 20–25 сантиметрiв (важкi осаднi гармати та пищалi). Були також мортири, прообрази сучасних мiнометiв, iнколи досить серйозних калiбрiв – 30–40 сантиметрiв.
Кiлькiсть гармат у польському вiйську в рiзнi часи була неоднаковою. В середньому це було 20–30 гармат, iнодi, коли пiд знаменами коронних гетьманiв збиралися великi регiменти[3 - Регiмент – частина вiйська, його вiддiлок.](кiлькiстю в 50–70 тисяч жовнiрiв), число гармат у вiйську могло доходити до сотнi, а то й бiльше. Не дивно, що така потужна армата, вибухнувши залпом гарячоi картечi, могла зупинити назавжди сотнi й сотнi комонникiв, котрi летiли на польськi укрiплення.
Що стосуеться органiзацii коронного вiйська Речi Посполитоi, то вона була такою: на чолi його стояли призначенi сеймом гетьмани – великий коронний, тобто головнокомандувач усiма вiйськовими силами держави, i його заступник – коронний польний гетьман, котрий здiйснював командування вiйськом безпосередньо на полi бою. Гетьманам пiдпорядковувалось наймане вiйсько кiлькiстю близько 10–12 тисяч жовнiрiв. Вiйсько це, згiдно закону, утримувалося за рахунок королiвських маеткiв, використовуючи чверть (лат. кварту) цих доходiв, тому носило назву кварцяного вiйська. Окрiм кварцяного вiйська гетьманам пiдпорядковувалось украiнське реестрове козацтво. З точки зору роду вiйськ, реестровикiв можна було вiднести до легкоi кавалерii, щось на кшталт драгун, з тiею лише рiзницею, що козаки були природженими вояками, жили вiйною i вiдточували свою вiйськову майстернiсть як у боях за iнтереси корони, так i у походах на Крим i за Чорне море задля захоплення здобичi й визволення з бусурманського полону християнських бранцiв. Кiлькiсть реестрових у рiзнi перiоди змiнювалася i налiчувала вiд трьох до десяти тисяч козакiв. Вiдношення польських магнатiв до реестровикiв було дивним, принаймнi з огляду на ту користь, яку вiд нього мала корона в десятках битв проти зовнiшнiх ворогiв, таких як Османська iмперiя, Кримське ханство й Московське царство. Реестровi полки намагалися зменшити за будь-якоi нагоди, а при можливостi й взагалi розформувати. Зрештою таке вiдношення призвело до того, що на заклик Богдана Хмельницького реестрове козацьке вiйсько вiдгукнулося досить жваво, полишивши польських рейментарiв i майже у повному складi перейшовши на бiк бунтiвного гетьмана.
Та все ж основною силою у вiйську Речi Посполитоi було «шляхетне посполите рушення», тобто шляхта королiвства i вiйська феодалiв, котрi прибували пiд знамена короля, якщо очiкувалась по-справжньому велика битва або державi загрожувала небезпека. Кiлькiсть посполитого рушення зазвичай значно перевищувала кiлькiсть кварцяного вiйська, адже деякi магнати мали пiд своею орудою справжнi армii. Так, наприклад, воевода руський князь Іеремiя Корибут-Вишневецький мав у 1648 роцi 4 тисячi власного вiйська. Не набагато вiдставали вiд нього такi феодали, як Мартин Калиновський, Микола Потоцький, Стефан Чернецький, князi Острозькi, Заславськi, Корецькi та багато iнших. І хоча шляхта посполитого рушення часто-густо не визнавала над собою влади й важко пiддавалась керiвництву, вона була вагомою силою, з якою неможливо було не рахуватися.
Саме з таким вiйськом, котре не знало поразок протягом багатьох рокiв, мав битися Богдан Хмельницький, згуртовуючи навколо себе невдоволених владою козакiв та селянство. Кого ж змiг зiбрати гетьман пiд своiм бунчуком i як зумiв пройти на чолi своiх полкiв переможним маршем вiд Жовтих Вод до Львова, завдаючи поразки за поразкою полякам?
Як можемо здогадатися, Хмельницькому, котрий вигнанцем прибув на Сiч i отримав гетьманську булаву вiд запорiзького товариства, не довелося винаходити велосипед. Козацьке вiйсько, що з славою й трiумфами протистояло навалi чвертьмiльйонноi армii турецького султана Османа II ще пiд проводом Петра Сагайдачного, а потiм неодноразово воювало як на сушi, так i на морi з ворогами православноi вiри й украiнськоi нацii, мало чiтку органiзацiю й уявлення про тактику й стратегiю ведення вiйни. На чолi вiйська, яке територiально було подiлене на полки та сотнi, стояв вибраний козацькою радою гетьман. Йому пiдпорядковувалась генеральна старшина: генеральнi осавул, хорунжий, бунчужний, обозний, суддя, писар, пушкар i кантаржей. Приклад гетьманськоi канцелярii, що займалася командуванням вiйська в цiлому, наслiдувала полкова старшина. Полковнику пiдпорядковувались полковi осавул, хорунжий, бунчужний i так далi. В свою чергу кожен полк дiлився на сотнi кiлькiстю по 200–600 козакiв, старшина котрих мала таку саму структуру, як старшина генеральна й полкова.
Так само, як i у польському вiйську, козацькi пiдроздiли було подiлено на кавалерiю, пiхоту i артилерiю, з тiею лише вiдмiннiстю, що козацька кiннота не мала у своему складi важко озброених хоругов. Натомiсть козацьких комонникiв можна було порiвняти з польськими драгунами. Ще однiею iстотною вiдмiннiстю Вiйська Запорiзького вiд польськоi армii можна вважати питому вагу пiхоти i вiдношення до ii ролi у вiйнi. Існуе багато свiдчень сучасникiв козаччини про те, що козацька пiхота була однiею з найсильнiших у Європi. Козаки, озброенi вогнепальною зброею, знаходячись пiд прикриттям укрiплень, що iх швидко будували у разi необхiдностi з возiв обозу, могли успiшно протистояти десятикратно переважаючому iх ворогу. Запорожцi, поеднуючи вiдчайдушну смiливiсть i презирство до смертi з вiйськовою дисциплiною та вмiнням битися в складi полку або сотнi, не раз доводили, що пiхота е важливою складовою сучасноi вiйни. Бундючне польське панство неодноразово платило рiками кровi за таку науку. Немов штормова хвиля об скелi, розбивалися iнодi атаки гусар та рейтар об вишикуваних у фалангу козацьких пiкiнерiв. Не програвала полякам в прицiльностi й козацька армата. Хоча, справедливостi заради, потрiбно сказати, що в чисельностi артилерii козаки майже завжди поступалися полякам, iнодi компенсуючи вiдставання за рахунок захоплених у них же гармат.
В озброеннi й екiпiруваннi, як говорилося вище, армiя Богдана Хмельницького була подiбною до армii Речi Посполитоi. Не схожою, як показав перебiг вiйни, козацька армiя виявилася в iншому: в здатностi йти до перемоги попри бiль поразок, в рiвнi бойового духу й спроможностi самопожертви задля звiльнення Украiни вiд колонiзаторiв.
На службi польських королiв i европейських володарiв
Того, хто хоч трохи цiкавився iсторiею козаччини, напевне, завжди дивував брак iнформацii про ii героiв. Надзвичайно мало дiйшло до нас вiдомостей про людей, котрi творили iсторiю Украiни на зламi XVI–XVII сторiч. Про деяких з них маемо уривчастi данi, про iнших записи хоч i збереглися, але несуть у собi масу протирiч. А стосовно деяких козацьких звитяжцiв, можна сказати, що пам'ять про них донiс лише народний фольклор. Не уник такоi долi й гетьман Хмельницький. Хоча, задля справедливостi, ми повиннi погодитись з тим, що з-понад решти людей, котрi у тi часи воювали за волю Украiни, тримали у руках полковницькi, отаманськi перначi й гетьманськi булави, образ Богдана Хмельницького, безумовно, найяскравiше висвiтлений у працях сучасникiв i дослiдникiв iсторичних подiй бiльш пiзнiх епох. Його боротьбi присвячено велику кiлькiсть наукових робiт, трактатiв, художнiх творiв i лiричноi поезii. Але навiть пiсля стiлькох дослiджень i описiв перiод у життi гетьмана до 1648 року залишае надзвичайно багато недомовок, протирiч i бiлих плям. Досi науковцi сперечаються навiть про дату народження майбутнього гетьмана, про його походження, походження його батькiв. Однак залишимо такi суперечки, адже нас насамперед цiкавлять бойовi походи Богдана Хмельницького.
Найвiрогiднiше, i у цьому погоджуються майже всi iсторiографи гетьмана, його бойове життя почалося у 1615–1620 роках. Принаймнi перша з вiдомих згадок про участь Богдана Хмельницького у битвах пов'язана з датою 17 (у декотрих джерелах 20) вересня 1620 року. Саме тодi розпочалася трагiчна для Речi Посполитоi Цецорська битва. Вона вiдбулася, як можна зрозумiти з назви, поблизу невеличкого селища Цецора, розташованого бiля мiста Ясси, тодiшньоi столицi господарiв Молдови. Польське вiйсько, в складi якого знаходився i невеликий регiмент козацького реестрового воiнства, вирушило на допомогу молдавському господарю Гаспару Грацiанi у вiйнi проти туркiв. Молдова, котра перебувала пiд протекцiею Високоi Порти, боролася зi своiм турецьким сюзереном й покладалася у цiй боротьбi на Рiч Посполиту. На початку вересня великий коронний гетьман Станiслав Жолкевський на чолi кварцяного вiйська i шляхетного посполитого рушення вирушив до Молдови, переправився через Днiстер i в районi мiста Ясси з'еднався з Грацiанi, полк якого налiчував досить незначну силу – близько 600 гвардiйцiв. У складi ж свого вiйська Станiслав Жолкевський мав близько 10 тисяч жовнiрiв, 7 тисяч з яких складали кавалерiйськi хоругви. Скоро до Цецори прибув i командувач турецького вiйська – Іскандер-паша, разом з ним йшла татарська орда пiд орудою мурзи Кантемира.
Вiд самого початку все складалося не на користь полякiв, адже кiлькiсть турецько-татарського вiйська вiдчутно перевищувала сили Жолкевського. Також вiдiграла свою роль i поспiшнiсть спорядження армii та недалекогляднiсть польського командування, котре аж нiяк не розраховувало на незрозумiлу поведiнку Грацiанi, полк якого скорiше можна було вважати його досить багатолюдним почтом, анiж вiдчутною допомогою у майбутнiй битвi. Не перестали невдачi переслiдувати Жолкевського й пiсля початку битви. Яничари пашi Іскандера виявилися досить вправними вояками, а Грацiанi взагалi зрадив i утiк зi своiми гвардiйцями з поля бою, залишаючи полякiв i реестрове козацтво наодинцi з переважаючим ворогом. Тож не дивно, що перший бiй закiнчився для Станiслава Жолкевського поразкою i його вiйсько попало в оточення. Це був, так би мовити, початок кiнця. Далi поляки i козаки завдяки безмiрнiй мужностi й самопожертвi зробили спробу вирватися з оточення. Бiльше тижня продовжувався похiд польського вiйська до Днiстра, метою якого для Станiслава Жолкевського було збереження хоча б залишкiв шляхетного гонору й власного життя, якщо не слави непереможеного воiна й талановитого полководця. Польськi хоругви й реестровi козацькi полки просувалися з боями, втрачаючи у сутичках з ворогом все бiльше бiйцiв. Але зберегти вiйсько Жолкевському не вдалося. 7 жовтня 1620 року на Подiллi (в районi мiста Могильова) польське вiйсько перестало iснувати. Об'еднаними ударами турецьких бюлюкiв i татарських орд периметр табору Станiслава Жолкевського було прорвано, i всерединi польського обозу почалася рiзанина. Самому великому коронному гетьману за наказом пашi Іскандера яничари вiдтяли голову. Загинула майже вся верхiвка польсько-козацького вiйська. Так, наприклад, пiд час переправи через Прут потонув найвпливовiший землевласник схiдного Подiлля, староста вiнницький i брацлавський Валентiй-Олександр Калиновський, а Станiслав Конецпольський, староста барський i майбутнiй коронний гетьман Речi Посполитоi, був захоплений у турецький полон i три роки був змушений дивитися на свiт крiзь грати Босфорськоi тюрми у Стамбулi.
Серед сотень бранцiв, на котрих перетворилися жовнiри його величностi, був ще один полоненик, можливо, на той час не такий прославлений i титулований як пан Станiслав Конецпольський, але здатний привернути нашу увагу – козак реестрового козацького вiйська Богдан Зиновiй Хмельницький. Згiдно скупим i неперевiреним вiдомостям, що дiйшли до нас крiзь столiття, молодий Богдан, стримуючи турецькi атаки плiч-о-плiч з рештою козакiв i своiм батьком Михайлом Хмельницьким, мимоволi став свiдком смертi батька пiд час рiзанини, вчиненоi турками на шляху вiдступу польськоi армii. Ця подiя так вплинула на свiдомiсть Богдана, що вiн, не в змозi стримати себе вiд лютi й душевного хвилювання, кинувся у саму гущу ворогiв, на вiрну смерть вiд ворожих списiв та ятаганiв. Слiд сказати, що такi випадки iнодi траплялися пiд час бою. Захопленi азартом або втративши здатнiсть тверезо мислити вiд болю чи хвилювання, бiйцi покидали своi шеренги, де iх прикривала не лише власна зброя, а й зброя товаришiв по фаланзi, i кидалися на ворога поодинцi. Майже завжди такi дii закiнчувалися смертю вiдчайдухiв. Але доля помилувала Богдана Хмельницького. Вiн залишився жити, хоча на два довгих роки попав у турецький полон. Так закiнчився перший з вiдомих походiв, що у них брав участь Богдан Зиновiй Хмельницький.
Про час, проведений Богданом Хмельницьким в полонi у туркiв, теж не маемо пiдтверджених на академiчному рiвнi вiдомостей. Натомiсть тi крихти iнформацii, що збереглися, повiдомляють, що майбутнiй козацький гетьман потрапив у якостi невiльника-перекладача на службу до командуючого турецьким флотом, капудан-пашi. Живучи в Стамбулi, в районi Касим-Паша, Хмельницький добре опанував турецьку мову, познайомився з органiзацiею турецьких збройних сил, а також завiв деякi особистi знайомства, якi пiзнiше дуже стали йому в нагодi, коли Богдан вже як гетьман самостiйноi козацькоi держави вiв перемовини з Османською iмперiею. Одним з таких турецьких високопосадовцiв, що з ними Богдан Хмельницький пiзнiше пiдтримував близькi стосунки, був командир яничарського корпусу Бектеш-ага.
За два роки з полону Хмельницького викупили (за однiею версiею козаки, за iншою – його мати Агафiя). З цього можемо зробити наступний висновок: Богдан Хмельницький навiть у молодi роки не був пересiчною людиною. Адже далеко не кожному полоненику з тисяч i тисяч, що iх завозили турецькi й татарськi вiйська з Європи, випадала висока честь бути перекладачем при особi такого значного урядовця, як головнокомандувач флоту Оттоманськоi Порти. Натомiсть iх чекала важка праця на галерах або смерть. Отже розумовi здiбностi, якi врештi-решт привели Хмельницького до вищоi посади у козацькому вiйську, були помiтними ще в роки його молодостi, а умiння обернути найнесприятливiшi обставини на власну користь призвели до того, що бусурманський полон, який багато хто з сучасникiв Хмельницького прирiвнював до лютоi смертi, був для молодого Богдана гарною життевою школою й став в нагодi в майбутньому.
Пiсля турецького полону дiяльнiсть Богдана Хмельницького на досить великий промiжок часу випала з поля зору iсторикiв. Судячи з усього, Хмельницький продовжив службу в Чигиринському полку реестрового вiйська, замiнивши на посту сотника свого батька, що загинув пiд Цецорою. (Про цей перiод життя Богдана не збереглося певних вiдомостей.) З'являеться майбутнiй гетьман на iсторичнiй аренi уже напередоднi хвилi козацько-селянських повстань, що накрила Украiну в 1635–1638 роках. Тепер Богдан Хмельницький займае у реестровому козацькому вiйську уряд генерального писаря, посаду на свiй час досить впливову, щось на зразок начальника штабу сучасноi армii. Проте повстання Павлюка, Скидана, Гунi та Остряницi вкрай негативно вплинули як на долю украiнського козацтва, так i на кар'еру самого Богдана Хмельницького. Надто потужною силою на той час було вiйсько польське, надто роздрiбненими козаки. Украiну було залито рiками кровi, а квiт ii козацтва знищено на полях битв або на плахах польськоi столицi. І хоч Богдан Хмельницький особисто, скорiш за все, не приймав участi у заворушеннях, на його кар'ерi теж позначилися каральнi санкцii, що iх застосувала польська корона до непокiрних козакiв: уряд генерального писаря було скасовано разом iз скасуванням посади гетьмана й козацького самоврядування у вiйську. Мiсце на чолi реестрових полкiв зайняв призначений сеймом командуючий, а Богдан Хмельницький з генерального писаря був понижений до сотника у Чигиринському полку.
Наступного разу iм'я Хмельницького з'являеться перед нами уже зовсiм в iншому свiтлi, а саме – в якостi одного з командирiв козацького корпусу, що у 1646 роцi прийняв участь в Тридцятирiчнiй вiйнi пiд приводом видатного французького полководця принца Конде й допомiг останньому домогтися однiеi з славетних перемог – захопити Дюнкерк, потужну фортецю неподалiк вiд Па-де-Кале.
У 1646 роцi виснажлива й кровопролитна Тридцятирiчна вiйна католицькоi династii Габсбургiв i протестантських князiвств Священноi Римськоi iмперii, Швецii, Данii i Францii добiгала свого кiнця. Почавшись ще у далекому 1618 роцi, вона стала найкривавiшим вiйськовим конфлiктом у Європi того часу i за своiм трагiзмом, згiдно з оцiнкою деяких дослiдникiв, може бути поставлена в один ряд iз страшними свiтовими вiйнами XX столiття. З мапи Європи зникали цiлi держави, винищувалося населення великих мiст i малих селищ, люди гинули десятками тисяч вiд зброi, голоду i хвороб. Лише втрати серед мирного населення Нiмеччини у той час оцiнюються у 6 млн людей, втрати ж таких краiн, як Францiя i Чехiя – у один i два мiльйони людей вiдповiдно. Колосальна цифра, якщо взяти до уваги те, що у XVII столiттi населення Європи було у десять з лишком разiв меншим за ту чисельнiсть, яку маемо сьогоднi.
До 1646 року Габсбурги вже майже втратили надiю на перемогу, значно ослабла й Іспанiя. Проте здаватися вони не збиралися. Одним з наймiцнiших форпостiв католицького угруповання на голландському побережжi Пiвнiчного моря залишався Дюнкерк. Тут i розгорнулися подii, наслiдком яких стало залучення на службу до принца Конде двотисячного козацького корпусу на чолi з Богданом Хмельницьким.
Роком ранiше герцог Орлеанський, пiд чиiм проводом змушений був воювати генiй вiйськового мистецтва того часу Людовiк II де Бурбон-Конде принц де Конде, вiдомий нам пiд iм'ям Великого Конде, пiсля кровопролитноi й дорогоi кампанii змiг взяти за допомогою осади фортецю Мардiк, що знаходилася неподалiк вiд Дюнкерка i являла собою стратегiчний ключ до оволодiння ним. На цьому герцог i зупинився, вважаючи за доцiльне вдовольнитися скромними лаврами й швидше повернутися до Парижа, залишаючи командування знесиленою i стiкаючою кров'ю десятитисячною армiею принцу Конде. Вiд'iзд принца Орлеанського, як i його лаври переможця, не скасував навiть той факт, що за кiлька днiв пiсля захоплення фортецi iспанцi, старанно контратакуючи, повернули собi Мардiк. Принц Конде залишився сам на сам з сильним супротивником. Тут i настав час згадати минулорiчнi переговори у Фонтенбло пiд Парижем, де Конде дiйшов згоди з козацькою старшиною Речi Посполитоi у питаннях найму на службу кiлькох тисяч козакiв, воякiв вiдомих своею майстернiстю й невибагливiстю пiд час багатьох минулих кампанiй на европейському театрi. Полетiли листи у Чигирин, i скоро двi тисячi реестровикiв, з тих що залишилися у козацькому вiйську пiсля чисток, учинених польською владою, завантажилися у Гданську на кораблi, щоб взяти курс на Па-де-Кале i далi у табiр принца Конде. На чолi корпусу були Богдан Хмельницький, а також полковники Сiрко i Солтенко. Спочатку козакiв було розташовано в Кале, з таким розрахунком, щоб вони могли приеднатися до основних сил принца протягом двадцяти чотирьох годин. Проте за кiлька днiв почалася осада Дюнкерка, i Богдан Хмельницький повiв своiх людей у дюни й болотистi низини, якi, власне, i були околицями Дюнкерка. Пiсля кiлькох днiв напружених боiв, що iх козаки вели на рiвнi з кращою гвардiею принца Конде, Дюнкерк капiтулював. Хмельницький показав себе пiд час осади як здiбний полководець. Його iм'я стало вiдомим i авторитетним серед запорiзькоi сiроми, як людини, котроi не оминае вiйськове щастя, що, безумовно, прислужилося майбутньому гетьману, коли на початку визвольноi вiйни вiн був змушеним звернутися до запорожцiв за допомогою. Так завершився другий з вiдомих походiв Богдана Хмельницького. Тридцятирiчна вiйна догорала у Європi останнiми вогнищами пожеж, добiгала свого кiнця й польська «золота доба». Украiна й Польща, такi близькi й одночасно далекi в своему нерозумiннi одна одноi, застигли на порозi подiй, пiсля яких вони вже нiколи не будуть такими, як ранiше. А на початку тих знакових для нас подiй стояв саме вiн, чигиринський сотник Богдан Зиновiй Хмельницький.
Напередоднi пожежi
Велика кiлькiсть науковцiв вивчали мотиви, що призвели до вiйни, розпочатоi Богданом Хмельницьким у 1648 роцi проти польськоi корони. З прискiпливiстю вишукували вони документи тiеi епохи, свiдчення сучасникiв, соратникiв i ворогiв великого гетьмана. Кропiтка праця iсторикiв, що ще бiльш ускладнилася вiд того, що повинна була проводитись на територii i з дозволу урядiв багатьох краiн (Польщi, Швецii, Росii, Туреччини та багато iнших), врештi дала своi результати. Завдяки цьому ми знаемо про той перiод в життi самого Хмельницького i украiнського народу значно бiльше, анiж про роки до Нацiонально-визвольноi вiйни. Тож спробуемо проаналiзувати, як так сталося, що помiркований представник реестрового козацтва, шляхтич за походженням, котрий користувався особистою прихильнiстю короля Владислава IV, став чи не найлютiшим ворогом Речi Посполитоi i вождем, на якого очiкувала Украiна вiд часiв Брестськоi унii 1596 року й повстання Северина Наливайка.
Власне, те що вiн не е ворогом короля, Богдан Хмельницький стверджував не лише до того, як утiк на Низ i почав збирати вiйськову силу для походу на Рiч Посполиту. Навiть пiсля того як поiхав до Криму i заручився пiдтримкою кримського хана Іслам-Герая у боротьбi проти полякiв, Хмельницький пiдкреслював: лише на згубу особистим ворогам, не королю, накопичуе вiн сили. Те, що вiн е слугою його королiвськоi величностi, Хмельницький стверджував навiть пiсля битв при Жовтих Водах i Корсунi, внаслiдок яких вiйсько коронного гетьмана Речi Посполитоi перестало iснувати, а сам Микола Потоцький змушений був поiхати до Криму у якостi ясиру. Чому ж наприкiнцi 1647 року Хмельницький був визнаний злочинцем i пiд страхом смертноi кари змушений був утiкати пiд захист сiчового братства? Рiк 1647 видався для Хмельницького нещасливим. Спочатку протистояння з молодим Олександром Конецпольським з приводу грунтiв, якi були маетнiстю Хмельницького, переросло у вiдкриту вiйну, що ii староста вiв руками свого васала, пiдстарости Чаплинського. Та вiйна обернулася зовсiм не на користь Хмельницькому – надто впливовi люди протистояли йому. Хоча батько Олександра, великий гетьман Станiслав Конецпольський помер ще минулого року, молодий гетьманич показав, що мае хватку не гiршу, анiж у покiйного родителя. Шляхом пiдкупу й обману вiн заволодiв королiвським унiверсалом на право володiння феодом пiд назвою Млiiвський ключ. До Млiiвського ключа належав i Суботiв, маетнiсть Хмельницького, дарована предкам Богдана Хмельницького за вiрну службу коронi. Проте Олександра Конецпольського зовсiм не турбував цей факт. Вiн вирiшив будь-що заволодiти землями, що належали Хмельницькому й приносили надто вже гарний прибуток. Врештi, як ми усi знаемо, усе обернулося наiздом Чаплинського на хутiр Суботiв, пiд час якого хутiр було знищено, а майно Хмельницького пограбовано. Загинули близькi Хмельницькому люди. Але на цих трагiчних подiях все не закiнчилось. Вочевидь магнати вирiшили звести зi свiту свого ворога, яким вважали Хмельницького, раз i назавжди. В хiд пiшли найбруднiшi методи: вiд пiдсилання найманих вбивць до наклепiв у судi. До перших можемо вiднести той факт, що сам Хмельницький, вже будучи гетьманом, згадував випадок, коли пiдiсланi ворогами вбивцi несподiвано накинулися на нього i один з них вдарив його шаблею. Тодi, за свiдченням Хмельницького, «лише мiсюрка залiзна врятувала, а кiльчаста бармиця на шиi була перерубана й лише на чотирьох кiльцях трималася». І якщо найманi вбивцi не змогли впоратися з козаком, досвiдченим у вiйськовiй справi, судовi крючкотвори таки доконали його – Богдан Хмельницький опинився у в'язницi. Невiдомо, як би склалася доля Украiни, коли б його не випустив на волю полковник Кричевський, кум гетьмана. Вочевидь тут зробили свою справу родиннi зв'язки, бо Кричевський добре знав, яку вiдповiдальнiсть бере на себе, вiдпускаючи на поруки кiлькох дрiбних старшин Чигиринського полку i особистого ворога Олександра Конецпольського. Крiм цих обставин можемо припустити, що Кричевському було вiдомо про королiвськi листи, що iх мав при собi Хмельницький i якi могли пiдняти справжню бурю у мiжнароднiй полiтицi, коли б попали не за призначенням. Про цi листи слiд розповiсти докладнiше.
Справа у тому, що в серединi 40-х рокiв XVII столiття не все так гладко було у самому державному устроi Речi Посполитоi, як могла про те свiдчити назва – «золота доба». Король Владислав IV, передостаннiй монарх династii Ваза, унаслiдував королiвський титул вiд свого батька Сигiзмунда III, померлого у 1643 роцi. Проте йому був зовсiм не до вподоби власний статус виборного монарха, якого будь-якоi митi, згiдно законiв Речi Посполитоi, мiг переобрати сейм. Адже що е сейм? Сейм – це магнатство. Сукупнiсть кiлькох десяткiв найбагатших i найвпливовiших у державi родiв, таких як Потоцькi, Калиновськi, Конецпольськi, Жолкевськi, Вишневецькi, Корецькi, Заславськi, Острозькi та iншi. Цi люди, власне, й були справжнiми повелителями Речi Посполитоi, з чим Владислав IV миритися не збирався. Але, не дивлячись на формальний статус короля, що мiг протиставити магнатам Владислав? Його сили були надто слабкими у порiвняннi з шляхетним посполитим рушенням, котре, у разi загострення, неодмiнно кинув би проти королiвського вiйська сейм. Тож Владислав, замисливши реформувати владу Речi Посполитоi у бiк збiльшення повноважень короля i вiдповiдно зменшення ваги сейму, неодмiнно повинен був шукати допомоги на сторонi. А хто ж ще мiг стати у пригодi в такiй делiкатнiй справi, як не козацтво? Тi самi мужнi, умiлi й невибагливi воiни, котрi не раз уже приходили йому на допомогу, як-от у 1618 роцi пiд час Московського походу Владислава IV, тодi ще королевича. Або у 1621-му, ставши з ним плiч-о-плiч пiд Хотином i врятувавши Рiч Посполиту вiд османськоi навали. І хоча козацтво натерпiлося пiд час ординацii 1638 року вiд польськоi влади, король не мав сумнiву, що його заклик буде почуто. Тож надав генеральному осавулу Івану Барабашу скрiпленi малою державною печаткою листи, у яких закликав козацтво до спiвпрацi й пропонував для початку оплатити державним коштом кампанiю козакiв проти кримського хана, васала Туреччини, справедливо вважаючи, що пiсля неi вiн отримае прихильнiсть козацькоi старшини й зможе опертися на реестрове вiйсько у своiй боротьбi з магнатами. Саме цi листи опинилися у руках Богдана Хмельницького i з ними вiн вирушив на Сiч. Над Польщею нависла загроза помсти вiд Туреччини, коли б у Стамбулi дiзналися про намiри короля, а перед ii королем виникла б загроза помсти магнатiв за спробу вiдiбрати у них владу у державi, а також за провокацiю супроти такого впливового гравця, як Туреччина. Серед таких iнтриг полковник Кричевський легко мiг позбутися голови за сприяння зникненню Хмельницького. Проте його це не зупинило. Нiхто не знае, якi думки роiлися в свiтлiй головi пана полковника, коли вiн отримав унiверсал з наказом ув'язнити того, з ким поеднав його Святий Хрест, але iсторiя донесла його безпрецедентне рiшення – всупереч наказовi охороняти заколотника як зiницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням вiдпустити Богдана вiрнi Хмельницькому сотники Чигиринського полку Бурляй, Вешняк i Токайчук, випустив того. Випустив на поруки таким самим розбiйникам, як i Богдан Зиновiй. Саме такою е розповсюджена думка багатьох польських iсторикiв. Звичайно, хiба борець за долю свого народу не е розбiйником в очах того, хто волить тримати цей самий народ за бидло? Бидло, яке до того ж приносить колосальний дохiд, доки його не пiдбурюють люди, подiбнi до Хмельницького.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
