Мартін Іден

Слідом за «Ловцями перлів» він написав ще нариси про морську службу, про ловитву черепах, про північно-східні пасати. Потім на пробу почав писати коротеньке оповідання, але так розходився, що замість одного написав шість і порозсилав їх до різних журналів. Мартін писав одну річ за другою, невтомно працюючи з ранку до пізньої ночі, і кидав роботу тільки для того, щоб піти до читальні чи бібліотеки або відвідати Рут. Він був безмірно щасливий – жив повним життям, горів у якійсь невгасимій творчій гарячці. Відчував ту радість творчості, що вважають її за привілей богів. Усе, що його оточувало, – запах прілих овочів і мильної води, занехаяна постать сестри і глузливе обличчя містера Хігінботема, – все це здавалось йому сном. Справжній світ був у нього в уяві, і те, що він писав, було скалками цього світу.

Дні стали Мартінові закороткі. Йому так багато треба було вивчити. Він обмежив свій сон – спав тільки п’ять годин і вважав, що цього цілком досить. Спробував спати навіть чотири з половиною години, але, хоч і прикро йому це було, мусив вернутися до п’яти. Він радо віддавав весь час своїм захопленням. Йому шкода було кидати писати, щоб узятись до науки, шкода було переривати навчання, щоб піти до бібліотеки, шкода було відриватися від цих скарбів знань або від журналів, читаючи які, він силкувався збагнути таємницю письменників, котрим пощастило продати свої твори. Коли під час побачення з Рут йому треба було нарешті встати й піти, у нього мало не розривалося серце. А вийшовши, він поспішав по темних вулицях, щоб якнайшвидше вернутися до книжок. Але найважче було закрити підручник алгебри чи фізики, відкласти олівець та зошит і заплющити стомлені очі. Ненавидною була йому сама думка про те, що доведеться, хоч на короткий час, спинити своє життя і втішатися лиш тим, що через п’ять годин задзвонить будильник. Тобто він втратить тільки п’ять годин, а тоді дренькітливий звук вирве його з забуття, і настане знов славний дев’ятнадцятигодинний день праці.

Тим часом збігали тижні, гроші в нього танули, а нових прибутків не було. За місяць після того він надіслав до «Друга молоді» пригодницьку повість для дітей, редакція повернула її назад. Відмова була висловлена в такій делікатній формі, що він навіть відчув симпатію до редактора. Але до редактора «Оглядача» такої симпатії у нього не було. Прождавши два тижні, Мартін написав йому. Через тиждень написав знов. Наприкінці місяця поїхав до Сан-Франциско, щоб особисто поговорити з редактором. Але цербер в образі рудого молодика, що ретельно охороняв вхід, не допустив його до такої високоповажної особи. Наприкінці п’ятого тижня рукопис надіслали йому по пошті без супровідної записки. Не було ні відмови, ні пояснень, чого. Так само він одержав назад і інші свої статті від газет Сан-Франциско. Тоді Мартін поперекладав їх у нові конверти й розіслав їх до різних газет східних штатів, звідки вони повернулися далеко швидше і з надрукованою на машинці відмовою.

Так само він одержав назад і всі свої оповідання. По кілька разів Мартін перечитував їх. І вони йому дуже подобались. Ніяк не міг зрозуміти, чому їх не беруть, поки не прочитав якось у газеті, що рукописи завжди треба друкувати на машинці. Так он воно що! Ясна річ, редактори надто зайняті, щоб розбирати почерки. Мартін узяв напрокат друкарську машинку і цілий день учився друкувати. Тепер він щодня передруковував свої нові твори, а також і давні – в міру того, як вони поверталися до нього. Дуже він був здивований, коли незабаром і передруковане почало повертатися. Підборіддя в нього окреслилося ще твердіше, обличчя набуло суворого виразу, але він уперто посилав рукописи в інші й інші редакції.

Нарешті йому спало на думку, що самому важко судити про свою роботу, і він вирішив вдатися до Гертруди. Прочитав їй деякі свої оповідання. Очі їй заблищали, вона з гордістю подивилась на нього і сказала:

– Аж не віриться, що ти сам усе це написав.

– Ну, гаразд, – нетерпляче відповів Мартін. – Але саме оповідання подобається тобі?

– Авжеж! – вигукнула вона. – Так за душу бере. Я страх як переживала.

Мартін бачив, що їй не зовсім ясно, чого він хоче. Заклопотаність з’явилась на її добродушному обличчі. Мартін чекав.

– А скажи, Марте, – спитала вона після довгої мовчанки, – чим усе це кінчилось? Отой хлопець, що так хитромудро говорить, одружився з нею?

І коли він витлумачив їй кінець, що, як на його думку, був цілком зрозумілий, вона сказала:

– Оце я й хотіла знати. А чого ти так просто й не написав?

Прочитавши Гертруді з десяток своїх оповідань, він побачив, що їй подобаються тільки щасливі кінцівки.

– Це оповідання дуже гарне, – сказала вона, випростуючись над балією, і, стомлено зітхнувши, витерла спітніле чоло червоною мокрою рукою, – але мені стало якось сумно. Плакати захотілось. На світі й так багато сумного. Я люблю слухати про щасливе життя. От якби він з нею одружився… Ти не сердишся на мене, Марте? – тривожно спитала вона. – Я, певно, тому так розчулилась, що дуже стомлена. Але оповідання таки гарне, просто чудове. Де ти його продаси?

– А це вже інша річ, – засміявся Мартін.

– Ну, а як продаси, то скільки матимеш за нього?

– Та доларів сто. Менше за такі речі не платять.

– Невже? От якби ти продав його!

– А що? Легкий заробіток? – і додав гордовито: – За два дні написав. Виходить, по п’ятдесят доларів у день.

Йому страшенно кортіло прочитати свої оповідання Рут, але він не наважувався. Треба почекати, поки щось надрукують, тоді вона побачить, що його робота не пішла намарне. А поки що він учився. Ніколи ще невідоме не вабило його з такою силою, як під час цих дивних мандрів по світові розуму. Він купив собі підручники фізики й хімії і водночас з алгеброю вивчав природничі закони. Хоч лабораторні спроби йому доводилось брати на віру, але завдяки своїй буйній уяві він засвоював хімічні реакції краще, ніж який учень засвоїв би їх на практиці. Мартін поглинав сторінку за сторінкою, схвильований розгадками таємниць природи. Досі він сприймав світ як світ, але тепер починав розуміти будову його, взаємозв’язок енергії та матерії. Раз по раз Мартін знаходив несподівані пояснення давно відомих йому речей. Дія важеля й різних простих механізмів особливо зацікавила його, і він одразу ж пригадав корабельні лебідки та підйомні крани. Збагнув він і основи навігації, що давали змогу судну не збиватися з курсу в безмежному океані. Збагнув тайни бур, дощу й припливу, а довідавшись про причину тропічних вітрів, подумав, чи не зарано написав свого нариса про північно-східний пасат. Тепер написав би його краще. Одного дня він пішов з Артуром до Каліфорнійського університету і, затамувавши віддих, трохи не побожно стежив за дослідами у лабораторії і слухав лекцію професора фізики.

Але писати він не кинув. З-під його пера виходив потік коротких оповідань, а крім того, він ще знаходив час писати поезії – на зразок тих, що читав у журналах. Одного разу він раптом забув увесь світ і два тижні писав білими віршами трагедію, яку, на його подив, негайно забракували шість редакцій. Захопившись Генлі, він писав цілу низку віршів про море на зразок його «Шкіців із шпиталю». Це були прості вірші, світлі й барвисті, сповнені романтики й пригод. Він назвав їх «Пісні моря» і визнав за найкраще з усього, що досі написав. Віршів було тридцять, і він закінчив їх за місяць, – писав по одному щовечора, після денної роботи над прозою. На те, що він робив протягом одного дня, письменникові з середньою продуктивністю потрібно було б цілий тиждень. Праці своєї Мартін не жалів. Та то й не була, власне, праця. Просто він набув дару мови, і вся дивна краса, що довгі роки громадилася за його зімкнутими устами, ринула на волю нестримним бурхливим потоком.

Своїх «Пісень моря» він нікому не показував і нікуди не посилав. До редакторів він уже втратив довіру. Але не через це не хотів пропонувати «Пісень» до друку. Вони здавалися Мартінові такими прекрасними, що він вирішив їх приховати аж до того блаженного й далекого дня, коли насмілиться показати Рут свої твори. А тим часом носив їх при собі, часто читаючи вголос, поки не вивчив напам’ять.

Кожну мить він жив повним життям, навіть у сні. Його розум повставав проти вимушеної п’ятигодинної бездіяльності і всі думки та події минулого дня сплітав в неможливі химерні видіння. Тим-то юнак ніколи не відпочивав і, якби мав кволіше тіло й не такий здоровий дух, давно б уже підірвав свої сили. Рут він тепер бачив рідко, бо наближався червень, коли вона мала скінчити університет і здобути учений ступінь. Бакалавр мистецтв! Коли Мартін думав про це, здавалося, ніби Рут віддаляється від нього так швидко, що йому ніколи її не наздогнати.

Вона дарувала йому один вечір на тиждень, і, приходячи пізно, він звичайно лишався у Морзів обідати, а потім слухав музику. То були його святкові дні. Вся атмосфера її дому, така несхожа на ту, де він жив, і сама близькість до Рут щоразу зміцнювали в ньому намір за всяку ціну досягти цих висот. Дарма що він прагнув краси і до болю бажав творити, – боровся він, зрештою, тільки ради любові. Насамперед і над усе він був закоханий і все інше підкоряв своєму коханню. Любовні шукання захоплювали його далеко більше, ніж будь-які духовні шукання. Світ видавався дивним не тому, що складався з молекул і атомів, які рухала непереможна сила, а тому, що в ньому жила Рут. Вона була найбільшим дивом з усього, що він знав, чим снив і про що мріяв.

Але Мартіна гнітила її недосяжність. Рут була така далека, і він не знав, як до неї наблизитись. Він мав успіх у дівчат і жінок свого кола, однак жодної з них не кохав; а от її покохав, і вона була не просто жінка з іншого класу. Його кохання підносило її над усіма класами. Вона була зовсім особлива істота, така особлива, що він не знав, як підступити до неї із своєю любов’ю. Правда, розширивши свій світогляд і навчившись правильно говорити, він трохи наблизився до неї, у них знайшлася спільна мова, спільні теми, виробилися спільні смаки, але це не заспокоювало його любовної туги. Уявою закоханого він зробив її святою, занадто святою й одуховленою, щоб між ними могла постати фізична близькість. Його власне кохання відділяло її від нього й робило неприступною. Саме кохання забороняло йому те, чого він палко жадав.

І ось одного дня через безодню поміж ними несподівано перекинулася кладка, і хоч безодня лишилася, але тепер вона була вже вужча. Вони їли вишні, великі, смачні, чорні вишні, сік яких нагадував терпке вино. І згодом, коли вона читала йому уривки з «Принцеси», він випадково помітив у неї на губах сліди вишневого соку. На мить її божественність схитнулася. Рут була тілесною істотою, її тіло підлягало тим самим законам, що і його тіло, що й тіло всякої іншої людини, її губи були такі, як і в нього, і вишні лишали на них такі самі сліди. А раз губи в неї земні, то й уся вона земна. Вона була жінка, звичайна жінка, як і всяка інша. Ця думка вразила його, мов удар грому. Неначе сонце впало з неба, наче хтось осквернив непорочну святиню.

Тоді він зрозумів, що це значить, і серце заколотилось у грудях: домагайся кохання цієї жінки, казало воно, вона не дух з іншого світу, а звичайна жінка, в якої на губах лишаються плями од вишень. Зухвалість цієї думки жахнула його, але душа співала, і розум в урочистому гімні запевняв, що він не помиляється. Вона, певно, відчула в його настрої якусь зміну, бо перестала читати і, глянувши на нього, усміхнулася. Його погляд перебіг з її блакитних очей на губи – та плямка доводила його до божевілля, руки мало не простяглися, щоб обняти її, як обіймав він інших жінок у давні безжурні дні. Рут мовби схилилась до нього й чекала, і йому довелося напружити всю свою волю, щоб стриматись.

– Ви не чули жодного слова, – промовила вона, мило надувши губки.

І враз засміялася, тішачись його збентеженням. Глянувши в її ясні очі, Мартін побачив, що вона ні про що не догадується, і йому стало соромно. Він занадто далеко зайшов у думках. З-поміж усіх жінок, яких він знав, не було жодної, котра б не догадалась, лишень вона одна така. Ото й різниця. Вона була зовсім інша! Мартін був пригнічений думкою про свою брутальність, упокорений її незвичайною чистотою, і між ними знову розверзлася безодня. Кладку було зруйновано.

Але ця пригода наблизила його до Рут. Він жив спогадом про цей день і в хвилини тяжкого суму шукав у ньому втіхи. Безодня вже була не така широка, як раніш. Він сам подолав відстань далеко більшу, ніж та, що відділяла його від диплома бакалавра чи навіть од десятка тих дипломів. Правда, Рут була втілена непорочність, проте на її губах лишалися сліди вишневого соку. Так само, як і він, вона підлягала невблаганним законам життя. Щоб жити, повинна була їсти, а промочивши ноги, застуджувалась. Але річ не в тому. Якщо вона могла відчувати голод і спрагу, спеку й холод, то може відчувати й любов, любов до чоловіка. А він же був чоловік! То чому б йому не стати її обранцем! «Це залежить од мене самого, – гарячково шепотів він. – Я буду ним. Я певен цього. Я доб’юся свого».