Мандри Гуллівера

Розділ II

Імператор Ліліпути в супроводі багатьох вельмож приходить подивитися на автора в його ув'язненні. Опис особи та одягу імператора. Щоб навчати автора їхньої мови, до нього призначено вчених. Його лагідна поведінка здобуває йому ласкаве до нього ставлення. Кишені його обшукують і відбирають шаблю та пістолети.

Підвівшись, я роздивився навкруги і мушу сказати, жоден краєвид не пестив мені очей більше, як той, що розстилався оце переді мною. Вся місцевість здавалася суцільним садом, а обгороджені лани, майже кожен сорок квадратних футів завбільшки, нагадували грядки з квітами. Ці лани чергувалися з лісами, де найвищі дерева, на мою думку, мали сім футів заввишки. Ліворуч від себе я бачив місто, що мало вигляд театральної декорації.

Уже кілька годин мене надзвичайно мучила природна потреба, і це не дивно, бо минуло майже два дні відтоді, як я сходив до вітру востаннє. Я вагався між необхідністю та соромом. Найкраще, що я міг придумати, було залізти в мій будинок. Так я й зробив і, зачинивши по собі двері та відійшовши від них, скільки дозволяла довжина ланцюга, звільнив своє тіло від тягаря, що непокоїв його. Але то був єдиний раз, коли я вчинив так неохайно, і читач, сподіваюся, пробачить його мені, розважно та безсторонньо обміркувавши тодішнє моє скрутне становище. Потім я завжди робив це, як тільки вставав, просто неба, відійшовши від свого будинку на довжину всього ланцюга. Потребу свою я задовольняв щоранку, перед тим, як приходило товариство, і двоє спеціально приставлених для цього слуг вивозили огидний послід на тачках. Я не спинявся б так довго на питанні, з першого погляду, мабуть, не дуже важливому, якби не вважав за потрібне виправдатися перед світом щодо охайності, що її, як я чув, дехто з моїх ворогів при всякій нагоді охоче бере під сумнів.

Коли цей акт відбувся, я вийшов зі свого будинку, відчуваючи потребу в свіжім повітрі. Імператор тим часом зійшов із башти і верхи наближався до мене. Це могло коштувати йому дорого, бо хоч як добре був вимуштруваний його кінь, але, побачивши таку незвичайну постать – якусь рухому гору, – він злякався і став дибки. На щастя, його величність – чудовий їздець і всидів у сідлі, поки підбігли царедворці, вхопили коня за вуздечку й допомогли імператорові злізти. Зійшовши на землю, він із великим здивуванням розглядав мене з усіх боків, не підходячи, проте, ближче як на довжину мого ланцюга. З його наказу двірські кухарі та різники, що були вже напоготові, підвезли до мене на спеціальних візках їжу та напої й поставили їх так, аби я міг дістати. Я взяв ці візки й хутко спорожнив їх. На двадцяти було повно м'яса, на десяти – питва. Кожного візка із м'ясом ставало мені на два чи три добрих ковтки, а вино з десяти череп'яних посудин я вилив просто у візок, випив його одним духом; так само зробив і з рештою. Імператриця, молоді принци та принцеси з двірськими дамами сиділи спершу в кріслах віддалік, а після пригоди з конем усі вони встали й підійшли ближче до імператора, якого я зараз опишу. Він майже на ширину мого нігтя вищий за першого-ліпшого зі своїх підданців, і саме це мусить викликати у глядача особливу пошану до нього. В імператора різкі мужні риси обличчя з австрійською губою й орлиним носом[14]. У нього оливкового кольору шкіра, ставна постать, пропорційні частини тіла, руки та ноги, граціозні рухи й велична постава. Він не такий уже молодий – має двадцять вісім років і дев'ять місяців, королює щось із сім років і королює щасливо та здебільшого переможно. Щоб краще бачити його, я ліг на бік, і його обличчя було тоді на одному рівні з моїм. Він стояв ярдів за три від мене, потім я не раз брав його на руки і тому не можу помилятися в моєму описові. Його вбрання було дуже звичайне та однобарвне і являло собою щось середнє між азіатським та європейським одягом. На голові мав він легкий золотий шолом, прикрашений самоцвітами, з плюмажем. На випадок, коли б я звільнився, він тримав у руці, щоб захищатися, витягнений із піхов меч дюймів три завдовжки. Піхви та держало його були всіяні діамантами. Голос імператора верескливий, але такий ясний і виразний, що я добре чув його, навіть стоячи на повний зріст. Дами й придворні були розкішно вдягнені, і місце, де вони стояли, нагадувало розстелену на землі спідницю, гаптовану сріблом і золотом. Його величність раз у раз звертався до мене; я відповідав йому, але ні він, ані я не розуміли один одного. Тут же було багато священиків та юристів (судячи з їхнього одягу), яким велено було розмовляти зі мною, і я говорив до них усіма мовами, які знав хоч трохи, в тому числі німецькою, голландською, латинською, французькою, іспанською, італійською, але без наслідків. Через дві години імператор і почет повернули до міста, і я залишився сам під доглядом великого загону солдатів, що мали охороняти мене від настирливості, може, і лихих вчинків черні. Юрба безцеремонно тиснулася навколо, а коли я сидів біля дверей свого будинку, деякі наважилися навіть вистрелити в мене, і одна стріла мало не влучила мені в ліве око. Полковник наказав схопити шістьох заводіяк і визнав за найкращу кару віддати їх зв'язаних у мої руки. Підштовхувані тупими кінцями солдатських списів, злочинці наблизилися до мене. Я взяв усіх їх у жменю, а потім, поклавши п'ятьох із них у кишеню мого камзола, вдав, ніби хочу з'їсти живцем шостого. Бідолаха відчайдушно репетував, а полковник та офіцери дуже хвилювались, особливо побачивши, що я видобув із кишені ножика. Та я хутко заспокоїв їх, бо, приязно дивлячись на полоненого, розрізав ножем мотузки, якими його було зв'язано, і обережно пустив на землю. Він одразу втік. Так само зробив я і з іншими, дістаючи їх одного по одному з кишені, і побачив, що моя великодушність справила гарне враження на солдатів та народ і дуже прислужилася мені згодом при дворі.

Проти ночі я не без труднощів уліз у мій будинок, де ліг просто на долівку, і робив так протягом двох тижнів, доки не був готовий матрац, замовлений для мене імператором. На возах привезли шістсот звичайного розміру матраців. Сто п'ятдесят їх зшили докупи в моєму ж будинку, зробивши з них один, що підходив мені й довжиною, і шириною. Таких матраців було покладено один на один четверо, хоч я міг обійтися й без них, бо підлога в храмі була з м'якого каменю. За таким самим розрахунком пошили мені простирадла та ковдри, досить пристойні, як на людину, що стільки часу жила поневіряючись.

Коли про моє прибуття стало відомо в усій імперії, то подивитися на мене посунуло стільки заможного, ледачого й цікавого люду, що багато селищ спорожніли зовсім, і, якби не видано було спеціального імператорського декрету, сільське та хатнє господарство країни могло б зазнати збитків. Декрет цей наказував, щоб усі, хто бачив мене один раз, негайно ж поверталися додому, і забороняв підходити до моєї оселі ближче, ніж на п'ятдесят ярдів без особливого дозволу від двору, чиновники якого заробили на цім чимало грошей.

Тим часом імператор часто скликав державну раду обговорювати питання про мою подальшу долю і – як я пізніше довідався від одного мого приятеля, особи вельми поважної і втаємниченої в усі секрети, – двір дуже турбувало питання про те, що робити зі мною. Боялися, щоб я не визволився, але й утримування моє обходилося дуже дорого і могло б викликати голод. Іноді рада постановляла заморити мене голодом або принаймні обсипати мені лице та руки отруйними стрілами, але такий план викликав побоювання, що величезний труп, гниючи, спричиниться до пошестей у столиці, які, можливо, поширяться і на ціле королівство. Під час цих нарад до дверей великої зали ради підійшли кілька офіцерів, і двоє з них, впущені туди, розповіли про щойно згаданий випадок із шістьма злочинцями. Це справило таке сприятливе враження на його величність і на всю раду, що зараз-таки було видано імператорський наказ, який зобов'язував усі села на дев'ятсот ярдів від столиці доставляти для мене щоранку шість корів, сорок овець та різну живність разом із відповідною кількістю хліба, вина та інших напоїв. Платили за них зі скарбниці його величності, бо цей монарх живе переважно прибутками від своїх маєтків, і рідко, хіба в найважливіших випадках, бере допомогу від своїх підданців, зобов'язаних виступати на війну за нього, озброївшись власним коштом. Прислужувати мені призначено шістсот осіб, які діставали чималу платню, достатню для їхнього утримування, і жили у зручних наметах, поставлених для них обабіч моїх дверей. Триста кравців дістали розпорядження пошити мені вбрання за місцевою модою; шестеро найвизначніших учених мусили навчити мене їхньої мови, і, нарешті, всіх коней з імператорських стаєнь, так само, як і коней двораків та гвардійську кавалерію, мали часто муштрувати в моїй присутності, щоб призвичаїти до мене. Всі ці накази негайно було виконано, і за три тижні я зробив великі успіхи у вивченні їхньої мови. Під той час імператор не раз ушановував мене своїми візитами і любив бути присутнім на лекціях, що їх давали мені мої вчителі. Ми почали вже сяк-так розмовляти з імператором. Перші слова, які я вивчив, висловлювали моє бажання, щоб він ласкаво повернув мені волю, і їх, схиливши коліна, я повторював щодня. Як я зрозумів, імператор відповів, що це справа часу, що розв'язати її він може тільки по згоді з радою і що я мушу «люмос келмін песо десмар лон Емпосо», тобто мушу заприсягтися жити в мирі з ним і його державою. Проте він обіцяв, що зі мною поводитимуться цілком пристойно, і радив заслужити своєю поведінкою симпатію до себе з боку його – імператора – і його підданців. Він просив, аби я не ображався, коли б він звелів спеціальним чиновникам обшукати мене. В мене, мовляв, напевно, є зброя, що мусить бути небезпечна, якщо відповідає розмірам такої колосальної особи. Я відповів, що його величність може заспокоїтись і що я ладний роздягтися тут же перед ним і повивертати всі мої кишені. Все це я переказав почасти словами, а почасти на мигах. Імператор відповів, що, згідно з законами держави, обшук зроблять двоє його чиновників, і додав, що зробити його, він знає, вони можуть лише з моєї згоди та з моєю допомогою; отже, певний мого благородства та справедливості, він з довірою передає їх мені до рук; все відібране в мене буде повернено, коли я вертатимусь додому, або буде куплено за цінами, які я сам маю встановити. Взявши в руки обох чиновників, я поклав їх спершу в кишені мого камзола, а тоді в усі кишені, крім двох: для годинника та одної потайної, якої я не хотів давати обшукувати, бо в ній лежало кілька дрібних, потрібних тільки мені, речей. В одній із жилетних кишень був мій срібний годинник, а в другій – гаман з кількома золотими монетами. Ці джентльмени, маючи при собі пера, чорнило й папір, склали докладний список усього, що бачили[15], а закінчивши роботу, попросили пустити їх на землю для доповіді імператорові. Акт, що подали вони про наслідки обшуку, перекладений мною згодом англійською мовою, був дослівно такий:

«По-перше, у правій кишені камзола Чоловіка-Гори (так я перекладаю слова «Квінбус Флестрін») ми, якнайпильніше обшукавши, знайшли тільки шмат цупкого полотна, якого вистачило б укрити, як килимом, парадну залу вашої величності. В лівій знайдено величезну срібну скриню з таким самим віком, що його ми, обшукувачі, не могли зрушити. Ми попросили підняти віко, і один з нас, влізши всередину, опинився по коліна в якомусь поросі, що, злетівши вгору, до наших облич, змусив нас обох довго чхати. В правій кишені жилета виявлено величезний стос білої тонкої речовини як три людини завтовшки, обв'язаний грубим канатом і вкритий чорними знаками, кожен у півдолоні завбільшки, що їх ми смиренно дозволяємо собі вважати за літери. В лівій кишені лежала якась машина з дванадцятьма довгими палями на спинці, на зразок огорожі перед палацом вашої величності. Гадаємо, що ним Чоловік-Гора розчісує собі волосся, але ми не питали його про це, бо порозумітися з ним дуже важко. В більшій кишені з правого боку його середньої покришки (так я перекладаю слово «ранфуло», яким назвали мої штани) ми побачили порожній залізний стовп з людину завбільшки, з'єднаний з куском дерева ще більшого розміру; з одного боку стовпа випиналися величезні шматки заліза, вирізані у вигляді дивних фігур, призначення яких ми не знаємо. Така ж машина була й у лівій кишені. В меншій, правій, кишені лежало кілька круглих, плескатих речей з білого та червоного металу різного розміру. Білі, зроблені, здається, із срібла, були такі важкі та великі, що ми з товаришем ледве підняли їх. У лівій кишені були два чорні стовпи неправильної форми; нам важко було дістати їх верха, коли ми стояли насподі його кишені. Один з них, здавалося, зроблений із суцільної брили, а на верхньому кінці другого була якась біла, кругла річ, з дві наші голови завбільшки. В кожен зі стовпів закладено величезну сталеву пластину, яку ми змусили його показати нам, бо боялися, чи не небезпечні то знаряддя. Він витяг їх і сказав, що у своїй країні одною з них він звичайно голить собі бороду, а другою – ріже страви. Там же були ще дві кишені, куди ми не могли ввійти, і які він називає годинниковими. Вони являють собою два великі розрізи в його середній покришці, дуже стиснуті черевом. З правої кишені звисав довгий срібний ланцюг з якоюсь чудною машиною, що лежала на дні кишені. Ми звеліли йому видобути те, що було прикріплене до цього ланцюга, і воно видалося кулею – внизу срібною, а зверху – зробленою з якогось прозорого металу. На прозорому боці ми побачили чудні знаки, розташовані колом, але доторкнутися до них не змогли, бо нашим пальцям заважала та прозора речовина. Він прикладав машину нам до вух, і ми чули безперервний шум, як од водяного млина. Вважаємо, що то якась невідома тварина або ж його бог. Схиляємося більше до останньої думки, бо він запевняв нас (наскільки ми могли зрозуміти, бо висловлює він свої думки дуже погано), що не робить майже нічого, не порадившися з ним. Він називає це своїм оракулом і каже, ніби воно показує йому час кожного його вчинку. З лівої годинникової кишені він вийняв сітку з рибальський невід завбільшки, але зроблену так, що відкривається і закривається вона як гаманець і править йому за нього. Всередині ми знайшли кілька монет із жовтого металу, котрі, якщо вони дійсно золоті, мусять мати колосальну вартість.

Обшукавши пильно з наказу вашої величності всі його кишені, ми помітили навколо його поперека черес із шкіри якоїсь велетенської тварини. З правого боку на ньому висіла довга шабля, уп'ятеро довша за середній людській зріст, а з лівого – торба, або ладівниця з двома відділеннями. В кожнім з них умістилося б троє ваших підданців. В однім відділенні було багато куль з людську голову завбільшки, з дуже важкого металу; щоб підняти їх, треба великої сили. У другій лежала купка чорних зерняток, доволі дрібних і легких, які ми брали по п'ятдесят штук у жменю.

Тут точно перелічено все, знайдене на тілі Чоловіка-Гори, що поводився з нами чемно, з великою пошаною, гідною представників вашої величності. Підписано й закріплено печаткою четвертого дня вісімдесят дев'ятого місяця щасливого королювання вашої величності.

Клефрін Фрелок, Марсі Фрелок»).

Вислухавши цей список, імператор у вишуканих, щоправда, виразах запропонував мені здати йому деякі із зазначених речей. Насамперед він назвав мою шаблю, піхви й усе, що було при них. Тим часом трьом тисячам добірних вояків (які того дня охороняли його) він звелів оточити мене на певній відстані й мати напоготові стріли та луки; але я того не помітив, бо очі мої були втуплені в його величність. Далі він побажав, аби я витяг шаблю з піхов, і хоч вона й узялася трішки іржею, але коли я став вимахувати нею, заблищала проти сонця так, що все військо скрикнуло чи то з ляку, чи то з несподіванки. Його величність, що був найвідважнішим монархом, злякався менше, ніж я міг сподіватися. Він звелів мені вкласти шаблю в піхви й кинути її якомога обережніше на шість ярдів від кінця мого ланцюга. Далі він звелів показати один із порожніх стовпів, як назвав він мої пістолети. Я видобув одного, на бажання його величності, пояснив його призначення і зарядив самим порохом, що, на щастя, не змок у щільно закритій порохівниці (для цього кожен розсудливий моряк уживає спеціальних заходів). Попередивши імператора, щоб він не лякався, я вистрелив у повітря. Це справило враження куди більше, ніж шабля. Сотні людей попадали, наче мертві, і навіть імператор, хоч і втримався на ногах, деякий час не міг прийти до тями. Я віддав обидва пістолети разом із порохівницею та кулями і просив тримати порох якнайдалі від огню, щоб він не спалахнув від якоїсь іскорки й не висадив тоді в повітря палац його величності. Так само передав я й мого годинника. Імператор дуже зацікавився ним, оглянув його і звелів двом найбільшим на зріст гвардійцям віднести його, просунувши крізь вушко палицю, на зразок того, як в Англії носять бочки з елем. Йому вельми сподобались безнастанний шум механізму та рух хвилинної стрілки, що його він виразно бачив, бо зір у них гостріший за наш. Від своїх учених він зажадав пояснень. Читач легко уявить собі, скільки різних думок довелося йому вислухати і, хоч я й не дуже розумів їх, повірить, що думки ті були плутані й далекі від правди. Потім я передав їм срібні та мідні монети, гаман, бритву, гребінець, срібну табакерку, носову хусточку і записник. Шаблю, пістолети та порохівницю відвезли в державні склепи, а решту мого добра повернули мені.

Я казав уже про мою потаємну кишеню, якої не помітили обшукувачі, де лежали окуляри (ними я, через слабкість своїх очей, іноді користуюся) кишенькова підзорна труба та кілька дрібничок. Вони не становили ніякого інтересу для імператора, і через це я вважав, що маю право не показувати їх, боячись до того ж, аби мені їх не попсували або не загубили.

Розділ III

Автор дуже оригінальним способом розважає імператора та його придворних обох статей. Опис двірських розваг у ліліпутів. Авторові, на певних умовах, дають волю.

Моя лагідність і добра поведінка так вплинули на імператора з його придворними, армію й увесь народ, що я почав сподіватися незабаром здобути собі волю. Я вживав усіх можливих заходів, аби підтримувати прихильне до себе ставлення. Тубільці поступово перестали лякатися мене. Іноді я лягав долі й дозволяв п'ятьом-шістьом людцям танцювати на моїй долоні; і нарешті навіть хлопчики та дівчатка насмілювались гратися в піжмурки в моєму волоссі. Я досяг добрих успіхів у вивченні їхньої мови й міг уже розуміти їх та розмовляти з ними. Одного разу імператорові спало на думку потішити мене видовищем місцевих ігор, у яких вони перевершують усі відомі мені нації і спритністю, і розкішшю. Найбільш розважили мене канатні танцюристи, що виконують свої вправи на тоненькій білій нитці зо два фути завдовжки, натягненій на висоті дванадцяти дюймів од землі. На цім дійстві я, з дозволу терплячого читача, трохи зупинюся.

У грі беруть участь лише кандидати на якусь високу посаду або ті, хто домагаються зажити великої ласки при дворі. Вони вправляються в цім мистецтві змалку і не завжди бувають хорошого роду або добре виховані. Коли через смерть чи через неласку (що трапляється часто) хтось звільняє високу посаду, то п'ять-шість кандидатів просять в імператора дозволу розважити його та двір, танцюючи на канаті, і хто підстрибне найвище і не впаде, той дістає посаду. Дуже часто навіть найголовніші міністри дістають наказ показати свою спритність і довести імператорові, що вони не втратили своїх здібностей. Флімнеп, державний скарбник, підстрибував на натягненому канаті принаймні на дюйм вище від усіх інших вельмож імперії[16]. Я бачив його стрибки на дошці, покладеній на канат, не товщий за нашу звичайну англійську шворку. Мій друг, Релдресель, перший секретар таємної ради, посідає – на мою, якщо вона безстороння, думку – друге після скарбника місце. Решта великих урядовців далеко нижчі своїм умінням.