Месник

– Знаю! – відрізав, не розмикаючи вуст. – Про це потім.

– А так усе нормально. Як домовлялися… Я звіт привіз – Твій товариш знає задачу? Ви щось починали в цьому напрямку?

– Я йому трохи розповів, думав, ви докладніше…

– Думав! Ти краще за мене все знаєш, навіщо на мене звалюєш?

– Валентине Валентиновичу…

– Добре. Хлопчики, – шеф повернувся до Окуня, – край у вас багатий, люди гарні, позитивні, чемні… Модесте Марсовичу, прохання в мене до тебе. Олександр – людина зайнята, справ у нього вистачає, відлучатися з міста надовго він не може, передавати справи кому-небудь я не дозволю, а ти людина вільна…

Модя підвів голову, ніби просячи слова.

– Якщо і пригрузив тебе Олександр справами, попрошу, він справи ці на інших розкидає.

– Що потрібно зробити, Валентине Валентиновичу? – пішов у наступ.

– Не квапся, розповім.

Знову непомітно з’явилася Катя, поміняла попільничку, налила в чарки коньяк.

– За успіх нашого підприємства!

Дорогий коньяк залишав приємне відчуття в роті, теплом розходився по тілу.

– Твій товариш розповів мені про деякі цікаві речі, що знаходяться у вашій місцевості… Ікони, книги, браслети… Що скажеш?

– Ікони є, знаю, в кого можна купити… На книгу монастир претендує.

– Я про книгу говорив з господарем, – втрутився Сашко. – Переб’ємо ціною і заберемо, книга вартісна, якщо вивезти за кордон – капусту можна зрубати.

– Олександре!

Жабов осікся.

– Ще намисто є у баби Насті… Не продасть.

– Попрацюєш, поговориш з нею. Намисто яке?

– Фамільне, з діамантами.

– Обов’язково поговори, хай ціну призначить! А браслет?

– Який браслет? – зіграв Модя.

Шеф повернувся до Сані, вся його худюща фігура виражала подив.

– Золотий браслет-оберіг у Холодному Яру! Дід Башкир розповідав.

– Ет! Казки це все…

– Та ні ж бо! – завівся Жабов. – Дід докладно розповідав, де, що, як… Я добре пам’ятаю. І ти повинен пам’ятати.

– Я-то пам’ятаю, та не дуже вірю.

– А ти перевір! – втрутився шеф. – Що дарма патякати. Перевір! Ви, хлопчики, от що…

Валентин Валентинович розлив коньяк. Графинчик потонув у його руці, як і чарка. Нікого не запрошуючи, випив, плямкнув губами, ніби короп хвостом хлюпнув.

– Ви от що, Олександре, присядьте де-небудь удвох, згадайте, а ще краще, діда цього гарненько розпитайте.

– Уся проблема в тому, що немає діда, помер.

– Ну, тоді напружуйтеся самі… Карту намалюйте… Усі витрати оплачу. Ти, Модесте Марсовичу, мужик, я бачу, міцний, справу зробиш, заберу до себе, Олександру вистачить своїх балбесів, а ще у нього там азіаточка є – захистить.

– Дався вам цей браслет! Може, його і немає зовсім…

– Я ж і кажу – перевір! Я, як дитина, вірю в чудесні властивості деяких речей. От у мене іконка є, усамітнюся з нею, мовчки годинку посиджу, – наче висповідався, очищений виходжу…

Валентин Валентинович прикрив очі, лице блаженне…

– А ще амулет, чорне дерево, слонова кістка… Покладу під подушку – такі чудеса в ліжку витворяю… Ну, добре, це я так, між іншим. А браслет… мені снився, є він там, точно Шукайте, хлопчики, шукайте.

Модест уявив цього Кощея в ліжку… Усі троє, як по команді, зітхнули. Шеф розсміявся.

– Ідіть, хлопчики, у мене сьогодні ще багато справ. Ти Олександре, відвези гостя в мою галерею, покажи наше багатство. Часу у вас буде і подивитися, і подумати. Пізніше повечеряємо на кораблику… О дев’ятій. А там, з богом вирушите на батьківщину.