Ярославна

Про них писали ще візантійські автори VI–VII ст. – Йордан, Менандр, Прокопій Кесарійський, Агафій…

Прокопій Кесарійський:

«Слов’яни йдуть у бій звичайно пішими, озброєні списами і під захистом щитів».

Лев Диякон:

«Щити у них міцні й для більшої безпеки довгі, аж до самих ніг».

Південно-руський літописець захоплено писатиме: «щити їх – руських воїнів, – були, мов зоря, шоломи – мов сонце, що сходить».

Маврикій свідчив, що вони вправно володіють коротким мечем і не знають страху в бою, а смерть зневажають…

Анти були і численним, і могутнім народом. Але мали одне вразливе місце (по-грецькому ахіллесова п’ята): вони були непереможними тільки тоді, коли діяли спільно, за одне, а коли князі тягли не в один гуж, а в різні боки, з могутності їхньої не залишалося й сліду. А до ворожнечі між собою – це пізніше буде названо усобицями, – вони були схильними і часто між собою ворогували, коли той чи той їхній князь раптом починав чвари, аби стати старшим і мати верховну владу.

Наприклад, Маврикій був переконаний, що здолати антів можна лише тоді, коли вони роз’єднані. Не бозна-яке відкриття, та все ж…

Підступно радив: «Оскільки у них багато князів, і вони між собою не мають згоди, то корисно декого з них притягти на свій бік, щоб вони не з’єднались разом і не виступили під єдиним керівництвом».

До біса розумний і підступний грек! Його порада точна і, на жаль, і нині слушна. «Князів» у нас все ще багато, а досить одного з них перетягти на бік ворогів, як усе й рухне. Чим вороги й користуються з часів антів, слов’ян, Київської Русі. Користуються й нині, бо й нині у нас «князів» все ще багато, а єдності немає. Бо все ще тривають ті міжусобиці, котрі колись і погубили і могутніх антів, і могутню Київську Русь.

Підбираючи претендентів на роль героїв людства, укладачі збірника «100 великих героїв», 2005, переглянули відомих діячів у всіх епохах і країнах, починаючи з часів єгипетських фараонів (1525–1473 до н.е.) і до початку XX ст. (героям минулого століття можна присвятити окремий том чи й два). Із Київської Русі вибрали лише п’ятьох – трьох билинних героїв – Добриня Нікітіч, Ілля Муромець та Альоша Попович, і тільки двох стовідсотково реальних – Святослав Ігоревич і Володимир Мономах.

Якщо останній на роль великого героя від Київської Русі не може викликати заперечень, справді герой і справді великий, то перший…

Київський князь Святослав Ігоревич «був істинним героєм слов’янського світу» – пишуть і сьогодні історики. Гм… Князь Святослав і справді дещо зробив для Русі – зокрема його походи проти хозар, в’ятичів, в передгір’я Північного Кавказу… Але все це походи, у яких гинули русичі, а їхня загибель мало що принесла Русі – князь, за свідченням істориків, мало цікавився державними справами, як і долею Києва, що його у відсутність князя, коли він пішов по світу колобродити, ледь було не захопили і не спалили печеніги.

Зрештою, Святослав, покинувши батьківщину, подався до берегів Дунаю і навіть там хотів збудувати столицю свого уявного князівства, кинувши реальне князівство, що дісталося йому від батька, на відчай. Чи то пак, на загибель. Тиняючись біля Дунаю, погубив військо і сам наклав головою. Київську Русь, покинуту Святославом, ледве тоді врятувала його мати, княгиня Ольга, – але це вже інша тема.

Тож і виходить, що за всю свою історію Київська Русь дала людству лише одного (не рахуючи трьох билинних) героя – Володимира Мономаха. Для такої держави явно малувато. І не дивно, що, крім Володимира Мономаха, у Київській Русі більше не виявилося великих героїв, адже всі – майже всі! – її князі дрібні, удільні, недалекі, – здебільшого воювали-ворогували між собою та своїми міжусобицями підривали її могутність і життєздатність – що ж тут героїчного. Хіба що підійдуть вони для книги (якщо така буде) «100 великих нездар, які руйнували свою країну».

Звідтоді минуло…

А втім, скільки літ звідтоді минуло – не суть важливо. Україна і сьогодні не має героїв (не рахуючи тих, хто справді героїчно захищав її в роки останньої світової війни), бо її доморощені князі все ще – особливо сьогодні, – гризуться між собою за владу, успішно розхитуючи свою неньку, як колись князі міжусобицями розхитували – і успішно таки розхитали, – Київську Русь.

І мовби ж це не так і давно – в історичному плані, – й було.

Скільки людство, якщо вдатися до термінології київських літописців, «сидить» на Землі? Вся історія людської цивілізації, охоплена наукою, поширюється приблизно на 800 поколінь. Якщо умовно вважати тривалість життя одного покоління за 60 років.

Арифметика далі така: 600 поколінь людей жили в печерах, користувалися кам’яними знаряддями та грілися біля багать.

Хоч як це не дивно, але менше 100 поколінь користується писемністю.

І тільки всього лише троє поколінь використовують силу пари, що рухається, і яка відкрила нову епоху в розвитку людської цивілізації.

Лише двоє поколінь людей освоїли електрику як джерело світла, тепла та енергії – від перших дослідів Гальвані із жаб’ячими лапками до спорудження великих АЕС.

Тільки 1,5 покоління людей (із 800!) живе у вік радіо і телебачення, авіації і автомобілізації планети. Саме ці відкриття змінили характер нашого життя – але додам од себе, не самих нас, і не позбавили нас тих ґанджів і вад, що переслідують людей чи не з доісторичних часів, – що дало можливість людям стрімко пересуватися по поверхні планети майже поза залежністю від просторів і часу…

Виходить, Київська Русь в історичному часі не така й далека від нас. Скільки поколінь відділяє нас, сьогоднішніх, і нашу Україну від часів хоча б Ігоря Святославича, Ярославни? «Еще свежо преданье» – писав колись російський поет. А тому ми повинні пам’ятати, до чого не так і давно довели нашу прабатьківщину чвари-розбрати між своїми.

Ми й пам’ятаємо.

Пам’ятаємо і…

І все повторюємо сьогодні – нові старі і живучі чвари-розбрати між своїми. Нових князів, які обіцяють народу райське життя. За умови, звичайно, що ми їх оберемо. Себто вони дорвуться до влади.

Ми й допомагаємо.

А вони нам обіцяють. Все те ж райське життя і все так же – але з більшим досвідом, набутим ще з часів Київської Русі, – розхитують країну.

І все крутиться, як по колу, зачарованому злою силою. І кінця-краю цьому щось не видно. То невже Україна повинна повторити долю своєї попередниці? Завоювавши незалежність, погубити її у вирі тих чвар-розбратів, що тягнуться з часів русичів. Невже ми забули ті княжі міжусобиці, адже вони криваво клекотіли всього лише 10–12 поколінь тому – в історичному аспекті хіба це давно?

Мабуть, все тому, що ми так і не маємо сьогодні… Кого? Та хоча б його, Володимира Мономаха.

Володимир Мономах, по суті, відновив єдиновладну монархію, котра занепала зі смертю Ярослава Мудрого (1054). За часів правління Мудрого стала однією з наймогутніших у Європі. Коли року 1125 не стане Мономаха, київський літописець так відгукнеться на його кончину:

«Преставився благовірний князь, христолюбивий і великий князь усієї Русі Володимир Мономах, що просвітив Руську землю, мов сонце, проміння пускаючи; слава про нього пройшла по всіх землях, найбільше ж був він страшний поганим, братолюбець і старцелюбець, і добрий страдалець за Руську землю…» Після нього вже не було – і по наші дні, – таких «страдальців за Руську землю», хоч князів у нас у всі часи – та й сьогодні теж, – було і є аж надто забагато (і за віщо така кара спіткала Давню Русь і нинішню Україну?), тож і не дивно, що зі смертю Мономаха, як писатимуть історики, «Русь втратила державну єдність і повільно, але невпинно, мов корабель, що дістав пробоїну, занурювалась у вир феодальних чвар». Що триває, на жаль, і нині. І просвітку поки що не видно.

У ті часи Київська Русь займала площу, трохи більшу за сучасну Україну. Східні її кордони проходили лінією Мурома, Курська, Ворскли, Дніпра…

«Близько тисячі років тому на величезному обширі Східної Європи народилася перша держава східних слов’ян, яку давньоруські книжники називали Руссю, або Руською землею, а сучасні історики – Київською або Давньою Руссю. Оспівана в давньоруських билинах і скандинавських сагах, звеличена вітчизняними літописами, оспівана в західноєвропейських хроніках та візантійських історичних творах, нанесена на карти арабськими й перськими географами, Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу» – П.Ф. Котляр.

Була…

Найбільшою і наймогутнішою.

Із пісні слова, як кажуть, не викинеш.

Від Білого моря до Чорного, від Карпатських гір до Волги простяглася земля, на якій, як пише цитований автор, жили працелюбні й мужні люди. Високого рівня досягла її економіка – землеробство і скотарство, ремесла і промисли, внутрішня й міжнародна торгівля.

І далі у того ж автора:

«Вишукані прикраси київських ювелірів не мали рівних у всій Європі, а мед і віск, хутра й шкіра, численні ремісничі вироби вивозилися з Русі до різних країн світу. Руські купці відвідували найголовніші міжнародні торги, часто з’являючись на ринках Константинополя й Палермо, Дамаска і Багдада, Регенсбурга і Праги. Надзвичайно високим рівнем відзначалася матеріальна й духовна культура древніх русичів. Вони будували розкішні палаци й величні собори, укріплювали свої міста велетенськими земляними валами й високими дубовими стінами з баштами, зводили гарні дерев’яні будинки, винахідливо прикрашені різьб’яним мереживом. Люди Давньої Русі складали билини й історичні пісні, казки й легенди. У Києві, Новгороді, Галичі, Владимирі на Клязьмі, Пскові, Твері, Рязані та інших руських містах створювалися літописні зводи – яскраві історико-літературні твори. Значного розквіту досягли живопис (фрески, книжкова мініатюра), скульптура, художня обробка металів, дерева, кістки, шкіри тощо…

Не можна переоцінити внеску Київської Русі до політичної історії середньовічних Європи та Азії. Вона підтримувала рівноправні стосунки з Візантією й Германією, Польщею й Чехією, Швецією та Норвегією, багатьма іншими країнами світу. Протягом всього часу свого існування, з IX до середини XIII ст., Давньоруська держава та її військо були велетенським щитом, що захищав країни Європи, світову цивілізацію від тиску кочовиків з півдня і сходу. Хоробрі русичі перешкоджали просуванню на захід незліченних орд печенігів і половців, ав 1237–1241 роках першими прийняли на себе страшний удар 150-тисячного війська Батия, чим врятували Європу та її культуру від сплюндрування, розграбування й винищення…»

Була.

І могутня, і велика… так-так, від Білого моря й до Чорного, від Карпатських гір до Волги простягалася її земля.

Була і… І зникла. Все у процитованих рядках правильно, відповідає історичним реаліям та істині, крім одного. Київська Русь складалася з 15 князівств, які, на жаль, звично й традиційно воювали між собою, і їхні війни – теж між собою, – часто ставали просто-таки кровопролитними. Це аж ніяк не зміцнювало державу. А ворогуючи між собою, йдучи один проти одного, князі брали в союзники тих половців, які шарпали й без них Русь – стражданням жителів Давньої Русі не було краю.

Якось князі Давидовичі – рік 1146 – сказали:

«Осе почали ми єсмо діло зле, то доведімо до кінця братовбивство».

І – довели. Розпочинати і доводити до кінця діло зле, себто братовбивство, тоді на Русі було ділом звичним і чинилося воно так часто і повсюдно, що на нього – братовбивство, – вже й уваги особливо не звертали. Чубляться князі, колошматять один одного, гублячи при цьому своїх одноплемінників, то й хай чубляться.

Через рік ці ж Давидовичі спільникам своїм наказували:

«Се ворог є і нам обом і вам (себто той, хто їм чимось не догодив). Постарайтеся ж убити його підступом (навіть висловів «благородніших» не підбирали, у висловах не соромилися) і дружину його перебийте. А майно його – на здобич вам».

І це при тому, що князі постійно цілували один перед одним хрести – на знак примирення і «вічної дружби». Всі хрести на Русі були ними переціловані. Цілували їх з легкістю, але ще з більшою легкістю і порушували хрестоцілувальні клятви, наносячи один одному удари, як радили Давидовичі, підступом. І після тих цілувань хреста і клятв на вірність і братолюбство чинили звичне братовбивство. А майно убитих, казали, «на здобич вам».

Іноді в княжі міжусобиці втручалися і простолюдини. Якось кияни повстали проти князя Ігоря Ольговича, побили його, роздягли догола, прив’язали до ніг вірьовку і поволокли його через Бабин торжок. Ігор зрозумів, що надії на порятунок немає, став просити, аби йому дали священика висповідатися перед смертю.

Народ кричав на Ігоря:

«Коли ви з братом Всеволодом жінок і дочок наших брали на постелі і доми грабували, тоді попа не питали, і тепер піп без надоби!»

І вбили напіврозтерзаного князя, а літописець меланхолійно запише:

«В руки Божії передав він душу свою, скинувши одіж тлінної людини і в нетлінну і многостраждальну облачившись одіж Христа, який його і увінчав, і прийняв він мук нетлінний вінець. І так до Бога він одійшов…» Амінь!

«Та у цій князівській колотнечі, невпинних походах один проти одного й лише часом – на ворога, у морі крові й заграві пожеж, – далі підсолоджує пілюлю шановний автор вище цитованих рядків, – жили й набирали ваги інші сили – етнічної, культурної й економічної консолідації…»

Жили-були такі сили, але що вони могли вдіяти в морі міжусобиць кривавих? Навіть у 60–80 рр. XII ст. вже «помітно відособились два осередки, до яких тяжіли всі руські землі – південний, на чолі з Києвом і Черніговом, і північний, з Володимиром на Клязьмі, – в державі не вщухала боротьба за об’єднання…»

Але що вона могла вдіяти – та боротьба чесних людей, коли, як писатиме галицький літописець, подаючи політичну картину феодальної роздробленості: «Почнемо ж оповідати про нелічені раті, великі скорботи, часті війни, численні заколоти, часті повстання й численні смути» – роздробленість у ХІІІ ст. була ще більшою, ніж у XII. Вже тоді стали автономними Володимиро-Суздальська, Галицька, Волинська та інші землі. Вже на кінець ХІІ ст. утворилися чотири групи земель, які вже оголосили себе майже незалежними: Псковська, Новгородська, Смоленська, Полоцька, Вітебська – це перша група. Друга: Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська. Третя: Київська, Чернігівська і Сіверська. Четверта: Галицька і Волинська…

Якісь об’єднавчі процеси, хоч і ослаблені, але й тоді ще відбувалися. Хоча вже безнадійні. Але все прикінчить навала орд Батия – спалені міста і села, витолочені посіви й луки, гори мертвих тіл. З Київською Руссю було покінчено. Як тоді всі були певні – назавжди.

…Хоч як парадоксально, але хижі половці, як уже мовилося, являли собою найбільшу небезпеку не тоді, коли вони робили набіги на прикордонні землі Русі – Переяславщину, Київщину, Чернігівщину, – а тоді, коли руські князі приводили їх на Русь в якості союзників для з’ясування своїх відносин між собою та своїми родичами, а за цю допомогу дозволяли степовикам грабувати свій край і тисячами забирати в полон своїх співвітчизників.

Чи не першими половців використали князі Ізяслав, Святослав і Всеволод у своїй міжусобній війні проти Всеслава Полоцького. Про що є сумна згадка у «Слові»:

А потім поганих почав водити на Русь дід Ігоря, злощасний князь Олег, прозваний за це «Гориславичем»:

Та навіть батько Ігоря, князь Святослав, одружений, до речі, на половчанці, водив на Русь орди половців.

Як зазначав Б. Рибаков, у Києва у XII ст. було два напрями боротьби – половецький степ і Володимиро-Суздальське князівство. Із часів Юрія Долгорукого північні князі спрямовували свої військові сили на підкорення Києва, використовуючи для цього прикордонне Переяславське князівство. У боротьбі за Київ Юрій Долгорукий та син його Гліб приводили на Русь половецьку орду аж… ДВАНАДЦЯТЬ РАЗІВ!!! Все спустошуючи на своєму шляху. Таку ж політику успадкували і його сини Андрій та Всеволод, ведучи боротьбу проти Києва і Русі.

Якщо заглянути до наших літописів, бодай до Руського (складений за Іпатіївським списком), то що тільки там не прочитаєш!

Рік 1135-й.

«…Ольговичі з половцями перейшли Дніпро місяця грудня у двадцять і дев’ятий день. І стали вони пустошити, од Треполя починаючи, навколо городів Красна і Василева, і до Білгорода, і аж до самого Києва, і по річці Желяні, і до Вишгорода, і до Древлян, і через ріку Либідь перестрілювалися…»

Рік 1135-й:

«Пішов Ярополк із братами своїми, із Юрієм і Андрієм, на Всеволода на Ольговича, і забрали вони навколо города Чернігова села. Але Всеволод не вийшов супроти [них] битися, бо іще не прийшли були до нього половці. Ярополк же постояв декілька днів коло Чернігова, і вернувся в Київ, і розпустив воїв, а з Всеволодом ніяк-таки не владнавши, ні миру з ним [не] вчинивши.

А коли половці прибули до Всеволода, то Всеволод зі своїми братами і з Ізяславом та Святополком Мстиславичами пішли, розоряючи села й городи Переяславської волості, а людей рубаючи. Навіть і до Києва вони прийшли, і Городець [Пісочний] запалили в день святого Андрія [Первозваного]. Вони їздили по тій стороні Дніпра, [одних] людей хапаючи, а других рубаючи, які не встигли перевезтися, – бо не можна було переправитися: ішли криги, – і зайняли тоді й скоту незчисленну силу, оскільки Ярополку не можна було перевезтися із-за криг із воями своїми. А вони, постоявши три дні за Городцем у бору, пішли до Чернігова.

А звідти [й звідси послів] шлючи між собою, [князі] вчинили мир, і знову Ольговичі стали просити в Ярополка: «Що наш отець держав при вашому отці, того самого і ми хочемо. А як не дасте, то не жалкуйте, що вдіється. То ви винуваті, і нехай на вас буде кров».

Те ж усе вчинилося [тому], що вигнав Юрій [Володимирович] Всеволода [Мстиславича] з Переяславля, а потім Ізяслава [Мстиславича] вигнав Вячеслав [Володимирович], а потім Ізяслава таки вигнав той же Вячеслав, із Турова, і вони перейшли до Ольговичів. І була через це межи ними суперечка велика [і] злоба. Ольговичі виступали, вказуючи причину: «Ви почали єсте спершу нас губити».

Тої ж зими зібрав [Ярополк] воїв київських, а Юрій – переяславців. І стояли вони вісім днів коло Києва, і замирився Ярополк із Всеволодом [Ольговичем]. І дали [Мономаховичі] Переяславль Андрієві, брату своєму, а [город] Володимир – Ізяславу Мстиславичу».

Рік 1151-й – свої б’ються із своїми.

«Коли ж зступилися полки, була січа люта і завзята. Бог же, і свята Богородиця, і сила чесного животворящого хреста помогли Вячеславу, і Ізяславу, і Ростиславу, і тут побідили вони Юрія. А половці ж Юрієві, ні по стрілі [не] пустивши, тоді побігли, а потім – Ольговичі, а потім побіг Юрій із дітьми. І коли вони втікали через Рут, багато дружини втопилося в Руті, бо був він багнистий. І коли вони втікали, [то] тих побили, а других захопили. Тут же вбили Володимира Давидовича, князя чернігівського, доброго і кроткого, і інших многих побили, і половецьких князів багатьох захопили, а других побили».

Рік 1160-й.

Князь Юрій Ярославич із Турова ходив воювати Путивль…

Князь Рогволод (Борисович) ходив на Ростислава Глібовича до Мінська.

Князь Ізяслав Давидович з половцями напав на Чернігів та на інші руські міста…

«Тої ж зими пішов Ізяслав на Смоленську волость, попустошивши її…»

І так чи не на кожній сторінці літописів, з року в рік, з віку в вік свої ходили «пустошити» своїх – яка держава таке витримає?

І краю цим братовбивчим походам, кривавим міжусобицям не було.

І спину теж не було.

І міцної централізованої влади теж не було, адже Русь вже успішно перетворилася на удільні князівства, – колись могутня і сильна Русь!

Володимир II Мономах та син його Мстислав І (1125–1132 рр.) були останніми володарями Києва, які контролювали більшу частину давньоруської держави. А вже потім Київська держава розпалася на Київську, Галицьку, Волинську, Чернігово-Сіверську, Муромо-Рязанську, Турово-Пінську, Ростово-Суздальську (Володимиро-Суздальську), Новгородську, Псковську та Переяславську землі, на чолі яких опинилися удільні князі з роду Рюриковичів.

Ці князівства в свою чергу почали ділитися на ще менші. Наприклад, Волинське (Володимирське) поділилося на Луцьке, Дорогобузьке, Пересопницьке, Белзьке, Червенське, Холмське і Берестейське. А Галицьке – на Львівське, Звенигородське, Перемишльське, Теребовлянське.

Новгород-Сіверське, загалом не таке вже й велике князівство – навіть у порівнянні з Чернігівським, – теж з часом розпадеться на кілька ще дрібніших, бо на Русі тоді, як пізніше гірко казатимуть про Україну: на трьох козаків у неї неодмінно виявлялося чотири гетьмани. І вони, як князі Русь, перетворили Україну на руїну.

І так ділилися на все менші й менші чи не всі князівства Київської Русі, яка отримала стільки ворогуючих між собою князів та князьків, що з ними пізніше легко впораються татаро-монголи.

Слов’янія наша, дочка її Київська Русь, вже тисячу літ як належить історії. Відшуміло все, відклекотіло…

І добре та славне, і ганебне, криваво-тяжке та безславне, те, що й сьогодні, через тисячу літ, викликає гіркоту і біль душі.

Його – минулих пертурбацій, – вже не виправити, не змінити на краще, але й не забути – всі бо ми родом із Слов’янії, з Київської Русі, яка була, є і буде нашою прабатьківщиною, вітчизною, нашою предківщиною, ріднокраєм, родовиною, звідки наше коріння, наші пісні, наша мова і дух наш…

Тож ще і ще повертаймося до тих тяжких та гірких подій, коли ми самі себе вбивали, повертаймося з тим, щоб, оплакавши їх, ніколи їх не забути і ніколи їх більше не повторити. І хай їм минуло вже тисяча літ, але й сьогодні, як згадуєш їх, серце кров’ю обливається…

«Тривожно почалося XIII століття на Русі. (А втім, і ранішні століття теж не були безтурботними! – В.Ч.) У який край світу не глянь – всюди ходили грозові хмари, швидкими блискавками свіркали ворожі набіги. На півночі і на заході кордони руських земель тріщали під натиском хрестоносних орденів. На півдні гартовані шаблі половців легко діставали до сердець руських князівств, що їх роздирали внутрішні усобиці. А в далеких азійських степах визрівала жахлива сила, боротися з якою доведеться цілі століття.

Русь вже не була єдиною, як у старі билинні часи, роздроблювалася на окремі землі-князівства. Кожне з них жило саме по собі, кожний правитель шукав свої дрібні вигоди, часто не гребуючи заради них віроломством, зрадою і нападами на землі сусідів. Київ – прадавня столиця Русі – втратив оспівану в сказаннях могутність, став причиною роздорів. Не раз князі-суперники, воюючи один з одним, розоряли його».

«…Боголюбський спрямовує всі сили своїх союзників на південь. У 1169 році проти Мстислава (великий київський князь – В.Ч.) виступило 12 князів, котрі йшли з семи кінців Русі (як на ту Русь ходили половці із своїми семиголовими зміями – В.Ч.) всі Ростиславичі, Олег і Ігор Святославичі, Гліб Юрійович, Володимир Андрійович та ін. За повідомленням Никонівського літопису, до сил руських князів приєдналися «половецкие князи с половцы и Угры и чехи и ляхи и Литва и многое множество воиньства совокупиша идоша к Києву». Після тривалої облоги Київ було взято. Літописець пише: «И грабиша за два дня весь градь, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицу и не бысть помилование никому же… и взяша именья множество, и церкви обнажища иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша». Вперше за багатовікову історію «мати городів руських» зазнала такого сильного розгрому од руських князів», – академік Петро Толочко.

Чим не татарщина, як називають період поневолення Київської Русі татарами, а пізніше – період татарських нападів на Україну…

«Було, як почують хуторяни, що йде татарва, то… ховаються по байраках і котловинах», – О. Стороженко.

А від своїх, гірших за татарву, де сховаєшся, у якім байраці?

Але ж це треба дожитися було до того, що свої князі були гіршими за чужинських загарбників! (Добре, що хоч із чотириногими хижаками навчилися боротися радикальними методами – коли їх з’являється багато, просто влаштовують санкціонований відстріл).

«У другій половині XII ст., виснажений безперервними міжусобицями, Київ вже перестав бути центром загальноруської політичної влади. Але його духовна влада над усіма руськими землями, як і раніше, була незвичайною. Великий град залишався зосередженням народного духу, прадавнім символом єдності.