Стiйкий принц. Дама-примара
Дон Педро Кальдерон
Один iз найвизначнiших драматургiв Іспанii ХVII столiття Педро Кальдерон де ла Барка (1600–1681) прожив довге й цiкаве життя, у якому примхливо поедналися гуманiтарна освiта, вiйськова служба, духовний сан, високе положення при королiвському дворi й талант драматурга. Вiн створив понад 120 комедiй i драм, якi належать до найвищих досягнень свiтовоi драматургii.
До видання увiйшли раннi твори Кальдерона – iсторична драма «Стiйкий принц» (1628) та комедiя «Дама-примара» (1629), якi чудово демонструють яскравий талант iспанського драматурга.
Дон Педро Кальдерон де ла Барка
Стiйкий принц
Дама-примара
«Великий театр свiту»: життя i творчiсть Педро Кальдерона де ла Барки
Педро Кальдерон де ла Барка-i-Барреда Гонсалес де Енао Руiс де Бласко-i-Рiаньо прожив довге й цiкаве життя, у якому примхливо поедналися гуманiтарна освiта, вiйськова служба, духовний сан, високе положення при королiвському дворi i талант драматурга. Можна сказати, що йому довелося на власному досвiдi пiзнати «церкву, вiйсько та палац» – усi три поля дiяльностi, якi в той час вiдкривалися для дворянських синiв.
Йому випало жити у добу, сповнену напружених колiзiй, пов’язаних з масштабними соцiально-полiтичними й економiчними перетвореннями европейського суспiльства. Для Іспанii це був особливо складний час, коли велична iмперiя з претензiями на свiтове панування поступово втрачала могутнiсть i вплив, перетворюючись на другорядну европейську державу.
Це була парадоксальна епоха, коли глибока економiчна криза i напружена духовна атмосфера Контрреформацii стали тлом для Золотоi доби iспанськоi культури, яка саме тодi подарувала свiтовi Веласкеса й Ель Греко, Сервантеса, Гонгору, Кеведо, Лопе де Вегу.
Майбутнiй генiй свiтовоi сцени народився у Мадридi 17 сiчня 1600 року. Вiн був третiм сином шляхетного подружжя – Дiего Кальдерона, який обiймав посаду секретаря казначейства, i Марii де Енао.
За рiшенням батька, який вiдзначався суворим i владним характером, один iз синiв мусив присвятити себе церквi, тому 1608 р., пiсля трьох рокiв навчання у звичайнiй школi, Педро вiддали до Імперськоi колегii езуiтiв, де вiн протягом наступних п’яти проходив курс гуманiтарних наук, вивчаючи давньогрецьку мову й латину, теологiю та граматику. Пiд час навчання у колегii Кальдерон втратив матiр, а через два роки, коли вiн уже був студентом унiверситету в Алькала де Енарес, помер i батько майбутнього драматурга. Того ж таки 1615 року юнак продовжив навчання в унiверситетi м. Саламанка, яке через чотири роки завершив бакалавром церковного й цивiльного права, але, всупереч бажанню покiйного дона Дiего, священиком наразi не став.
Натомiсть молодий Педро Кальдерон вступае до вiйська. Серед iмовiрних причин такого рiшення бiографи називають фiнансовi проблеми. Батько майбутнього драматурга одружувався двiчi, тож заповiт був складений таким чином, що Кальдероновi та його братам довелося судитися з мачухою, а згодом продати посаду батька, аби покрити судовi витрати.
Загалом Кальдероновi двiчi довелося послужити iспанськiй коронi не пером, а шпагою. Мiж 1623–1625 рр. вiн бере участь у военних кампанiях на теренах Фландрii та Італii. Ще раз побувати на полi бою драматурговi довелося пiд час повстання в Каталонii 1640 р., вже у статусi кавалера ордену Сант-Яго. Бiографи вiдзначали, що письменник виявив неабияку стiйкiсть та хоробрiсть i згадував свою службу лише добром. Вiйськовий досвiд згодом знайшов вiдображення i в його творчостi: серед персонажiв Кальдерона чимало воякiв.
Писати вiн почав ще пiдлiтком. Першим його твором (який, на жаль, не зберiгся) була комедiя «Колiсниця Небесна», написана, коли авторовi не минуло й шiстнадцяти рокiв. Мiж 1620–1622 рр. вiн двiчi брав участь у поетичних змаганнях у Мадридi. Поданий на перший конкурс сонет молодого митця похвалив сам Лопе де Вега (1562–1635). А вже наступного разу юнак здобув найвищу нагороду в турнiрi поетiв, головним суддею якого був знаменитий драматург.
Збереглися свiдчення того, що Лопе де Вега з прихильним iнтересом стежив за першими кроками Кальдерона в лiтературi, але через прикрий випадок стосунки мiж драматургами зiпсувалися досить швидко.
Інцидент, що стався 1629 р., говорить, мiж iншим, i про запальний характер молодого Кальдерона. Переслiдуючи якогось актора, вiн разом з братами увiрвався на територiю монастиря тринiтарiiв, у якому перебувала дочка Лопе де Веги, Марсела де Сан-Фелiкс (1605–1687), згодом вiдома як релiгiйна поетеса i драматург. Таке неподобство поклало край не лише прихильностi старшого колеги, але й надовго налаштувало проти Кальдерона голову ордену тринiтарiiв Ортенсiо Паравiсiно (1580–1633), впливового придворного проповiдника, поета i друга Лопе де Веги. Але ми трохи забiгли наперед…
1623 р. у Мадридi вiдбуваеться прем’ера першоi з вiдомих комедiй молодого автора, «Кохання, честь i влада». З цього моменту Кальдерон остаточно вступае на шлях служiння Мельпоменi, i досить скоро стае зрозумiло, що iспанська драматургiя збагатилася доробком надзвичайно талановитого i плiдного письменника. Через два роки вiн уже пише для нового королiвського театру, а у 1632-му, за твердженням сучасникiв, його знають як автора, чиi драматичнi твори користуються широкою популярнiстю.
Кальдерон вступив на сцену в епоху найвищого розквiту театрального мистецтва в Іспанii. У провiнцii давали вистави безлiч мандрiвних труп. У самому лише Мадридi дiяли кiлька мiських театрiв, з яких вирiзнялися три: де Прiнсiпе, де ла Крус i де ла Пачека, а 1634 р. вiдкрився й новий придворний театр у палацi Буен Ретiро.
Не бракувало анi авторiв, анi виконавцiв. Щодо останнiх, на початку XVII ст. склалася своерiдна градацiя театральних колективiв, окреслена Агустiном де Рохасом Вiльяндрадо (1572–1619?) у книзi «Кумедна подорож». Цей автор, iстинний син своеi доби, спробував цiлу палiтру професiй, вiд жебрака i злодiя до актора. Тож коли нарештi дiйшов до лiтератури, йому не забракло спостережливостi й гумору, аби змалювати усi рiзновиди труп, якi рiзнилися за складом, репертуаром, фаховим, матерiальним i навiть моральним рiвнем виконавцiв.
Найвищий щабель у цiй градацii посiдали так званi «компанiас» (compan?as), трупи з двадцяти шести – тридцяти осiб, до складу яких входили освiченi й культурнi актори, iнодi навiть шляхетного походження. У репертуарi таких колективiв зазвичай було до пiвсотнi комедiй, вони мали гарнi костюми та реквiзит i дiяли лише у великих мiстах, переважно у столицi. Саме для таких виконавцiв i писав Кальдерон.[1 - Див.: Chab?s J. Historia de la literatura espa?ola. – La Habana, 1967. – P. 192 – 193]
У 1630 – 1640-вi рр. митець створюе речi, якi зробили його iм’я безсмертним. Серед них славнозвiснi комедii: «З коханням не жартують», «Будинок з двома дверима важко встерегти» i «Дама-примара» – перший великий сценiчний успiх драматурга. В цей же час з’являються й не менш вiдомi драми: «Лiкар своеi честi», «Маляр своеi ганьби», «Саламейський алькальд», «Стiйкий принц», «Маг-чудодiй», яку називають «iспанським Фаустом», i перлина усiеi творчостi Кальдерона – «Життя – це сон», яка вважаеться емблемою не лише барокового театру, а й барокового свiтогляду в цiлому.
Серед шанувальникiв обдарованого письменника був i король Фiлiп IV, який упродовж цiлого свого життя прихильно ставився до Кальдерона i рахувався з його думкою в усьому, що стосувалося театральних справ. 1635 р., через рiк пiсля того, як не стало Лопе де Веги, монарх призначив Кальдерона придворним драматургом, чиiм головним обов’язком було писати п’еси для королiвського театру й органiзовувати вистави. Незабаром, у 1636–1637 рр., друком вийшли двi частини збiрки його комедiй.
Наступне десятилiття видалося непростим як для iспанськоi сцени загалом, так i для Кальдерона особисто. Померли брати драматурга, Хосе i Дiего, пiшла з життя його кохана, залишивши йому маленького сина, який прожив зовсiм недовго.
Смерть королеви Ізабелли, а згодом принца Балтазара Карлоса спiвпала з активiзацiею давно вже веденоi радикальними церковними колами кампанii за повну заборону театру, що, своею чергою, призвело до закриття всiх театрiв краiни на довгих п’ять рокiв (1644–1649).
Ставши, нарештi, священиком (1651), драматург через два роки отримав мiсце капелана церкви Нових Королiв у Толедо (саме те, чого так прагнув для нього його батько), а згодом (1663) став почесним капеланом при особi короля.
Новий статус духовноi особи був, у принципi, формальним i не заважав йому займатися творчiстю. Основну увагу в цей час Кальдерон придiляе так званим «аутос сакраменталес» (autos sacramentales) i творам на мiфологiчнi сюжети.
Ауто е особливим драматургiчним жанром, який зародився ще у Середньовiччi i проiснував в Іспанii до XVIII ст., але особливого розквiту набув у театрi Золотоi доби. Йому вiддали належне всi видатнi тогочаснi драматурги: i Лопе, i Кальдерон, i Тiрсо де Молiна. Саме Кальдероновi належить одне з найточнiших у своiй простотi визначень ауто: «вiршована проповiдь».
Дiйсно, цi вистави, пов’язанi з поясненням таiнства Євхаристii, тобто Святого Причастя, призначалися для показу на свято Тiла Господнього. Спочатку iх розiгрували безпосередньо у храмах, пiзнiше стали робити вистави у портиках церков, а за часiв Кальдерона аутос перетворилися на масштабнi видовища з кiлькох частин, з музикою i хореографiею.
Збереглися вказiвки драматурга стосовно декорацiй кiлькох його аутос. Цi документи дають уявлення про те, з яким розмахом вiдбувалися подiбнi вистави. У них було задiяно чимало акторiв i використовувалися досить складнi сценiчнi ефекти. Алегоричний характер цих п’ес зумовлював наявнiсть у них особливих «абстрактних» персонажiв на кшталт Благочестя, Смертi, Духа, Дикуна тощо.
Позаяк аутос мали розтлумачувати деякi ключовi положення християнськоi доктрини, iх найпоширенiшою сюжетною основою були епiзоди зi Святого Письма («Вавилонська вежа», «Колоски Руфi», «Вечеря царя Балтазара»), але дозволялися й iншi, бiльш узагальненi теми («Диво щохвилини»).
Перу Кальдерона належать близько восьми десяткiв аутос. З проханням написати чергову п’есу для свята Тiла Господнього до видатного драматурга щороку зверталися настоятелi соборiв Мадрида, Толедо, Гранади, Севiльi. Цi замовлення на твори духовного характеру гарантували щедру матерiальну винагороду, тож у зрiлi роки до гучноi слави драматурга додалося й мiцне фiнансове становище.
Утiм, серед духовних осiб у цей перiод знаходилося чимало радикальних моралiстiв, якi ганили Кальдерона-священика за написання комедiй i «невiдповiднiсть» деяких аутос, що iх теперiшнi iспанськi дослiдники вважають творами бiльше загально-етичного, нiж суворо релiгiйного характеру («Великий театр свiту»). Справа доходила навiть до розгляду окремих аутоc iнквiзицiею.
Треба вiддати драматурговi належне, вiн гiдно тримав удар. Зберiгся лист Кальдерона, адресований Алонсо Пересу де Гусману, головному капелановi церкви Нових Королiв у Толедо, Патрiарху Індiй, вiдомому своiм негативним ставленням до театру. Цей високий дiяч католицькоi церкви свого часу натякнув, що вiршування е несумiсним з духовним саном, а трохи згодом… замовив Кальдероновi чергове ауто.
Тон лаконiчноi вiдповiдi драматурга, написаноi з дотриманням усiх формул ввiчливостi, й сьогоднi вражае стриманим гнiвом i викликом. Кальдерон-поет захищае право поезii на iснування i право митця залишатися митцем, навiть якщо вiн дав обiтницю служити Богу.[2 - Оригiнальний текст листа Кальдерона, адресованого А. Пересу де Гусману, див.: http://bib.cervantesvirtual.com/servlet/sirveobras/003605410 00025062979079/p0000001.htm#i_0_]
До останнього дня свого життя, 25 травня 1681 р., Кальдерон не полишав творити. Іронiя долi: вiн встиг дописати комедiю, призначену для карнавалу 1680 р., а от аутос, замовленi йому для свята Тiла Господнього наступного року, так i залишилися незавершеними. Їх дописував iнший драматург.
Театральний досвiд вiдбився навiть у заповiтi iспанського митця, продиктованому за п’ять днiв до смертi. Наче режисер, який розумiе важливiсть спецiальних ефектiв, вiн дав ретельнi вказiвки щодо органiзацii усiх деталей власного поховання.
Нашим сучасникам це може здатися дивним, але американський лiтературознавець Х. Вайт слушно зазначае, що в тi часи смерть вважалася кульмiнацiею життя особистостi, а тому «вимагала не лише пiдготовки, але й якомога бiльш компетентного виконання. […]».[3 - White H. C. the metaphysical Poets. a s tudy in religious Experience. – new York: collier Books; london: collier-macmillan ltd., 1966 – P. 116–117.]
Його ховали як священика – голову конгрегацii Св. Петра i кавалера ордену Сант-Яго в церквi Св. Спасителя в Мадридi. Жалобну церемонiю довелося вiдкласти на кiлька днiв, аби шанувальники таланту великого драматурга мали змогу з ним попрощатися.
Праховi Кальдерона не судилося спочивати з миром, i навiть могила його не збереглася. У першiй третинi ХІХ ст. труну з тiлом драматурга перевезли до щойно створеного тодi Нацiонального Пантеону видатних дiячiв. Розповiдали, що коли жалобний кортеж рухався вулицями столицi, актори мадридських театрiв вшановували генiя сцени, кидаючи на катафалк квiти i лавровi вiнки. У Пантеонi прах Кальдерона залишався до 1874 р., а згодом його ще кiлька разiв з рiзних причин перевозили з однiеi церкви до iншоi. Остання з них, церква Богородицi Скорбот, згорiла 1936 р. У тому вогнi великий майстер сценiчних ефектiв, дон Педро Кальдерон де ла Барка, остаточно зник за лаштунками матерiального iснування, залишивши по собi живий монумент – власнi твори. Його незабутнiх героiв i сьогоднi можна побачити як на театральнiй сценi, так i на мармуровому пам’ятниковi, спорудженому на честь митця 1880 р. на мадридськiй площi Св. Анни, неподалiк Іспанського театру.
* * *
Драматургiчна спадщина Педро Кальдерона вражае обсягом i жанровим розмаiттям. Крiм уже згадуваних восьми десяткiв ау-тос, серед його творiв нараховують сто двадцять (за iншими даними – сто десять) комедiй. Писав вiн також рiзноманiтнi iнтермедii, драматичнi прологи, буфонади тощо. Крiм того, iснують речi, приписуванi Кальдерону, а також створенi ним у спiвавторствi з iншими драматургами. Деякi з його п’ес е переробками творiв, написаних ранiше, зокрема комедiй Лопе де Веги, що було нормальною театральною практикою тiеi пори.
Точно пiдрахувати все, що написав Кальдерон, на жаль, неможливо, адже в тi часи автори не могли належним чином контролювати видання й розповсюдження своiх власних творiв. Вiдомо, однак, що 1680 року до Кальдерона звернувся давнiй шанувальник його творчостi, генерал-капiтан Валенсii герцог Верагуас, який хотiв мати в себе повну колекцiю його драм. Письменник надав йому список зi ста одинадцяти великих творiв свiтського характеру i сiмдесяти аутос, а принагiдно гiрко жалiвся на видавцiв i продавцiв книжок, недбалiсть яких змушуе театралiв звертатися до нього по довiдки.
Спираючись на жанрово-тематичнi ознаки, п’еси iспанського митця розподiляють нинi на кiлька великих груп. Яскравими взiрцями комедiй «плаща i шпаги» або ж «комедiй плутанини», писаних переважно на початку творчого шляху драматурга, е: «З коханням не жартують» (1627?), «Дама-примара» (1629), «Будинок з двома дверима важко встерегти» (1629), «Сам собi сторож» (1635) та iн. Прикладом фiлософськоi драми е вершина творчостi Кальдерона «Життя – це сон» (1632–1635?). До так званих «драм честi» належать, зокрема, «Лiкар своеi честi» (1633–1635), «За таемну образу – таемна помста» (1635), «Саламейський алькальд» (1642–1644), «Маляр своеi ганьби» (1648?). Історичнi та релiгiйно-агiографiчнi драми представляють «Стiйкий принц» (1628?) i «Маг-чудодiй» (1634). Нарештi, «Ехо i Нарцис» (1661) – одна з мiфологiчних комедiй, типових для пiзнього перiоду його творчостi.
Варто пам’ятати, однак, що така класифiкацiя е доволi умовною, адже теми у творах розробляються не у «хiмiчно чистому» виглядi. Вони активно взаемодiють, тiсно переплiтаються мiж собою, нiби запрошуючи глядача напружити увагу, здивуватися, перейнятися i замислитися над побаченим.
Кальдерон не лише вдосконалив драматургiчнi досягнення своiх попередникiв, митцiв доби Вiдродження, насамперед Лопе де Веги, але виробив власну творчу манеру, що яскраво вiдображае характернi риси лiтератури бароко.
Театр Кальдерона демонструе динамiчнiсть, напругу, метафоричнiсть i навiть емблематичнiсть, контрастнiсть, масштабнiсть i прагнення до унiверсалiзму, поеднанi з увагою до деталей та зв’язкiв мiж ними. Як справжнiй митець бароко, Кальдерон дае людськiй природi песимiстичну, але й значно бiльш реалiстичну, нiж за часiв Вiдродження, оцiнку, цiкавиться внутрiшнiм свiтом окремоi особистостi, вивчае складнi душевнi стани людини.
Вимогами бароковоi естетики пояснюеться i пiднесена, ускладнена мова його героiв, яка, проте, цiлком вiдповiдае загрозливому й загадковому свiтовi, у якому вони дiють. Дивнi порiвняння, метафори й символи тут не просто стилiстичнi прикраси, а намагання адекватно вiдтворити незвичайнi ситуацii i буремнi почуття героiв.
Кальдерона iнодi називають ще й дуже лiричним драматургом. З цим важко не погодитися. І хоч дослiдники часом нарiкають на певну схематичнiсть окреслення характерiв i навiть самого кохання у його п’есах, вiн умiе зобразити любов не лише похмурими й контрастними кольорами, а й легкими, майже акварельними барвами, знайти переконливi слова для вираження найделiкатнiших проявiв емоцiй.
Для театральноi мови Кальдерона характерна також усталена система символiв, якi переходять з однiеi п’еси до iншоi, не змiнюючи значень. Хрестоматiйним прикладом щодо цього е падiння з коня, що завжди вiщуе втрату або, принаймнi, суттеву шкоду, завдану честi персонажа, який мав нещастя впасти («Стiйкий принц», «Лiкар своеi честi», «Життя – це сон»).
