Гра у вiдрiзаний палець
Андрiй Юрiйович Курков
1997 рiк… У Киевi на даху будiвлi СБУ знайдено труп. Установити особу загиблого виявилося нескладно: це вiдставний генерал, радник президента з питань оборони Броницький. Але ось що цiкаво: у трупа чомусь вiдрiзаний великий палець на правiй руцi… Розслiдувати цю незвичайну справу доручено молодому лейтенанту мiлiцii Вiктору Слуцькому. У ходi слiдства доля зiштовхуе його з Нiком Ценським – колишнiм вiйськовим перекладачем. З часом вони починають розумiти, що втягнутi в таемну i жорстоку гру спецслужб Украiни та Росii, якi вийшли на слiд величезних грошей колишнього КДБ. Не раз пiддаючи свое життя смертельнiй небезпецi, Вiктор i Нiк не вiдразу усвiдомлюють, що вони всього лише пiшаки в цiй грi…
Андрiй Курков
Гра у вiдрiзаний палець
1
Киiв. 21 травня 1997 року. Нiч.
Сержант Воронько любив свою маленьку затишну скляну будочку ДАІ в самому центрi столицi – на майданi Незалежностi. Особливо любив ii ночами, коли перед ним вiдпочивала вiд колiс проiжджа частина Хрещатика, коли, вийшовши з будки покурити, вiн раптом помiчав, що мiська тиша дзвенить. На вiдмiну вiд рiдноi сiльськоi, яка стелеться звуконепроникним покривалом. У селi далекий випадковий гавкiт якого-небудь пса розлетiвся б на кiлометри, розбивши тишу вщент. У мiськiй тишi цей гавкiт потонув би, нiким не почутий: вона б просто поглинула будь-який шум.
Нiчне мiсто, якого всi так чомусь бояться, беззахисно лежало перед сержантом i викликало почуття любовi та гордостi. Воронько вiдчував себе його захисником, оборонцем та охоронцем. Вiн був схожий на дбайливого хазяiна. І господарство в нього було велике та рiзноманiтне: i головпоштамт, i фонтани, i навiть червоний рекламний дирижабль iз написом «Cоcа-cоlа», що бовтався над землею на прив’язi поряд iз мiсцем, де колись стояв пам’ятник Ленiну.
Подивившись на годинник – а було вже пiв на третю, – сержант Воронько виклав зi свого портфеля на пульт комп’ютер-ноутбук, розкрив його. Цей комп’ютер подарував йому кум, який працював у податковiй полiцii. Звичайно, подарував не так просто – iз вдячностi за те, що сержант допомiг йому оформити машину, пригнану з Нiмеччини. Усе б нiчого, та вона виявилася краденою та з фальшивими документами. А так – машина вищий клас. «Оpеl kаdеtt». Кум тепер на нiй iнодi у гостi приiжджае. Тепер вона вже «чиста». Один приятель дав папiр, що машина в розшуку за кордоном не перебувае, iнший оформив усе, як належить. І все по дружбi – ну, посидiли, випили, домовилися разом без дружин на риболовлю з ночiвлею. Все по-людськи, як свояки.
І ось тепер вiн може ночами не лише милуватися безлюдним Хрещатиком, але i в карти з комп’ютером пограти: в дев’ятку. Чи пасьянс розкладати. Кум усе показав. Щоправда, клятий комп’ютер не переграеш. Зазвичай вiн програе. Але ж це не людина, так що й програти йому не соромно. Якi тут образи?
Увiмкнув сержант свiй ноутбук, натиснув по завченому порядку потрiбнi клавiшi, й з’явився на екранi смiшний чоловiчок iз дзвоником. Подзвонив, i перед сержантом виникли його карти. Хорошi карти, з такими не виграти – грiх.
Зробив сержант перший хiд, аж раптом на пультi спалахнула лампочка, i в нiчну тишу скляноi будочки увiрвався хрипкий механiчний голос рацii:
– Сьомий! Термiново прибути на пост одинадцять!
Сержант узяв рацiю: «Слухаюсь», – i зiтхнув. Не дали йому насолодитися грою.
Вимкнув комп’ютер, поклав у портфель. Сiв у ДАІшнi «Жигулi», що стояли бiля бровки метрiв за п’ять вiд будки, i поiхав. Пост номер одинадцять був недалеко – на Печерську. Якщо туди й назад, то вiн iще не одну гру устигне до змiни перекинути.
Хвилин через п’ять пiсля того, як спустiла будочка ДАІ на майданi Незалежностi, з пагорба навпроти злетiв рекламний дирижабль «Cоcа-cоla». Пiднiмався вiн над Хрещатиком важко i повiльно. Пiд ним на линвi бовталося витягнуте людське тiло.
У тишi безвiтряноi ночi дирижабль тягнув свiй вантаж пiд невидимий небесний купол.
Сержант Воронько вже пiд’iжджав до Печерського моста, як раптом iз рацii пролунав знайомий хрипкий голос:
– Сьомий! Вiдбiй! Можеш повертатися!
Воронько тiльки похитав головою. Розвернувся на порожнiй дорозi й поiхав знов на Хрещатик. Залишалося ще три години до кiнця чергування, а тодi, додому i залягти на боковеньку. Але за цi три години, що залишилися, можна досхочу награтись. Аби бiльше з поста не зривали.
2
Киiв, 23 травня 1997 року.
Метушня вокзалу залишилася позаду. Нiк Ценський обвiв вокзальний майдан утомленим поглядом i обернувся до Івана Львовича, що сидiв поруч на задньому сидiннi темно-синього «БМВ».
– Вам вiдпочити треба, – спiвчутливо закивав головою Іван Львович, дивлячись своiми маленькими очицями в обличчя Нiку.
Нiк дiйсно потребував вiдпочинку – сiм днiв дороги та ще цiлiсiнький мiсяць метушнi з пiдготовкою до вiд’iзду, продажем квартири, вiдправкою контейнера з речами.
Тепер Таджикистан здавався далеким i абсолютно чужим. І слава богу. Дружина з сином залишилися поки що в Саратовi у рiднi – влiтку там добре. Волга, купання, риболовля. Обличчя навкруги слов’янськi – вже легше. Не те що в Душанбе, де кожен зустрiчний погляд без усмiшки, i не знаеш, що за ним криеться.
– Я гадаю, що з Киевом ви як-небудь потiм самi познайомитесь, а зараз прямо в санаторiй. У вас там буде тимчасовий будиночок iз усiма зручностями, там я вам усе i розповiм.
Слово «будиночок» викликало у Нiка добру усмiшку. В них колись був будиночок десь пiд Житомиром. Будиночок i сад. Це коли його бабуся була жива. Вони приiжджали туди з мамою на все лiто кiлька разiв. Коли це було? Шiстдесят другий? Шiстдесят третiй? Не пiзнiше, адже в шiстдесят п’ятому вiн уже був сиротою i його забрали батьковi батьки, що жили в Душанбе. Потiм – провал, немов далi дитинства не було. Школа, iнститут вiйськових перекладачiв, служба при штабi округу, два вiдрядження в Африку. І все це на жовтому пiщаному тлi, на тлi облич пiсочного кольору, на тлi красивих неприступних гiр, теж пiсочного кольору. Потiм тихе весiлля, народження сина. Звiльнення з роботи дружини «за кольором обличчя». Їi начальник Сарултаев зрозумiв незалежнiсть як очищення НДІ геологii вiд нетаджикiв. Потiм подзвонив, вибачився, сказав, що в Росii iм буде краще. А що в Росii? Єдина рiдня в Саратовi, й тi живуть без копiйки. Добре хоч прийняли iх, поселили на дачi, обiцяли чим зможуть допомагати Танi й Володьцi, поки вiн тут улаштуеться. Йому ще поталанило, що вiн зустрiв Івана Львовича. Випадкова зустрiч, а як усе перевернула.
Нiк тодi виходив iз Управлiння прикордонними вiйськами. Настрiй був кепський. Подавав рапорт на переведення в Росiю, дiстав вiдмову. А тут цей немолодий полковник у цивiльному, командировочний, попросив пояснити, як у вiдомчий готель проiхати. А чого iхати – пiшки п’ятнадцять хвилин вiд Управлiння прикордонними вiйськами. Провiв його Нiк, розговорилися по дорозi. Увечерi разом повечеряли в турецькому ресторанчику. Там Іван Львович i згадав уперше про те, що в Украiнi формуеться нова служба, i е можливiсть потрапити в ii «фундамент». Особливо якщо бабуся жила пiд Житомиром. І з квартирою, сказав, допоможуть, i з облаштуванням. Звичайно, не все вiдразу. Все вимагае часу.
Машина виiхала на набережну. Сяяло сонце.
– Ви пиво любите? – запитав раптом Іван Львович.
Нiк кивнув.
– Загальмуй бiля ракiв! – сказав Іван Львович шоферовi. Нiк здивовано глянув уперед по ходу машини i дiйсно побачив бiля бровки великий напис на картонi «РАКИ», пiд яким стояли два вiдра. Поряд на розкладному стiльчику сидiв хлопець у плавках i сонцезахисних окулярах.
– Почому? – запитав Іван Львович, вийшовши з машини.
– Полтинник штучка.
Нiк теж вийшов, хотiлося розiм’яти ноги, що затерпли. Заглянув у вiдро. Воно було повне – чи то торгiвля не йшла, чи то хлопець щойно тут улаштувався.
– Двадцять штук, – Іван Львович простягнув хлопцевi купюру.
Через десять хвилин машина виiхала за межi мiста. Обабiч дороги зеленiв лiс, стрункi високi сосни виступали iнодi з нього, як поодинокi фiгури.
Очi Нiка вiдпочивали на зеленi, що проносилася повз машину. Це був абсолютно iнший свiт, справжнiй свiт, у якому все було наповнене життям, – i люди, i земля, i навiть вiдра бiля бровки дороги. Нi, випадок – бог життя! Це точно. Цю приказку Нiк «узяв на пам’ять» у приятеля Олекси, загиблого пiд час першого вiдрядження. Дiло було в Заiрi, в iхнiй групi прилетiли двадцять трое людей, а повернулися одинадцятеро. Теж – випадкова рiч. Групу роздiлили на двi – потрiбно було провести переговори про постачання зброi з двома групами повстанцiв. Олекса поiхав перекладачем у першому мiкроавтобусi, Нiк – у другому. Потiм повiдомили, що перший мiкроавтобус пiдiрвався на протитанковiй мiнi. Ось i вся iсторiя. Випадок – бог життя.
Лiворуч з’явилась акуратна двометрова зелена огорожа. Шофер пригальмував i зупинився перед такими ж зеленими ворiтьми, на яких було написано «26-й км».
– Ну як? – запитав Іван Львович, показуючи поглядом на дерев’яний фiнський будиночок, до якого вiд дороги вела посипана гравiем стежина. – Тут ранiше партбоси вiдпочивали, а тепер усе по-iншому. Ходiмо!
У будинку було три кiмнати, кухня та веранда. Показавши все Нiку, Іван Львович усiвся на канапу i перевiв подих.
– Ну от, тепер каструлька з водою на плиту для наших ракiв i пиво з холодильника, ать-два! – жартiвливо сказав вiн пiсля паузи.
Поки Іван Львович порався на кухнi, Нiк перенiс своi двi валiзи у спальню i квапливо перебирав речi, намагаючись згадати, куди вiн поклав заготовлений для Івана Львовича подарунок. Нарештi рука сама наткнулася на загорнутий у шматок шкiри старовинний турецький ятаган, куплений колись на самаркандському базарi.
Іван Львович повернувся з кухнi з пивом i склянками. Нiк зустрiв його з блискучим витончено викривленим клинком у руках.
– Це вам! Спасибi, що витягнули нас звiдти!
– Та ви що! – злякався Іван Львович. – Із Душанбе тягнули цей нiж? Вас же могли на будь-якому кордонi зняти з потяга i посадити! Про що ви думали?
– Це не нiж, це справжнiй ятаган… – стомлено мовив Нiк. – Вибачте. Звичайно, не подумав. Але не хотiлося залишати там. У контейнер не можна було – там митниця кожну ганчiрку руками промацувала…
– Добре-добре, дякую! – Іван Львович наповнив склянки пивом. – Якщо пронесло, значить, удача на вашому боцi. Дякую. На килим почеплю! Гарна рiч. Я сам трохи засмиканий, вибачте. Думав, що за нами «хвiст» буде, але, слава богу, вчора пригода веселенька сталася, тепер усе СБУ на вухах стоiть. Їм не до нас. Уявляете, на даху будiвлi СБУ труп виявили! Хтось примудрився на рекламному дирижаблi його туди пiдняти, та ще й непомiтно! Там камер штук двадцять навсiбiч, тiльки не в небо. А цей подаруночок просто з неба опустився. Петля на шиi, а другий кiнець – до дирижабля! Такого ще не було. Труп теж, можна сказати, дуже шанований. Генерал у вiдставцi, помiчник президента з питань оборони…
– Навiщо старого вбивати? – Нiк знизав плечима.
