– Яку дитину iм передати, княгине? – здивувалася Марися.
– От цього й вiддаси, – за знаком Беат годувальниця пiдiйшла до дiвчини й простягнула iй маля, яке мирно сопiло в теплому згортку.
– Що ви таке говорите, панi Беат?! – верескнула Марися. – Матка Бозка, це ж синочок княгинi Гальшки, це ж ваш онук!.. Побiйтеся Бога!!!
– Бери й неси його, куди сказано, клята упертюха!!! – одразу вищирилася на дiвчину Беат. – Моя непутяща дочка сьогоднi-завтра помре, а цей бастард залишиться нагадуванням про ii ганьбу!!! Забирайся геть з очей i виконуй те, що тобi наказано, бо я тебе зi свiту бiлого зживу!..
Вкрай перелякана Марися вихопила дитича з рук годувальницi та щодуху кинулася геть. Уже пiдбiгаючи до будинку ксьондза, помiтила двох людей бiля ворiт цвинтаря. Жiнка iз безжиттевим обличчям йшла трохи попереду й несла на руках зовсiм малюсiньку дiвчинку, нерухому, бiлу, як крейда. Чоловiк дещо вiдстав, сльози лилися з його очей суцiльним потоком. Бiля свiжовикопаноi могилки скорботну процесiю вже чекали престарiлий ксьондз i широкоплечий, страшний на вигляд гробар, який тримав маленьку труну. Побачивши домовинку, жiнка похитнулася, впала на колiна, мiцно пригорнула до грудей неживе тiльце дитинки й заголосила. Гробар пiдiйшов до неi, буквально силою вирвав мертву дiвчинку з рук матерi, недбало кинув малюсiньке тiльце в домовинку i почав забивати цвяхи в кришку…
Марися затремтiла, як осиковий лист. Й одразу ж помiтила далеко за цвинтарною огорожею ще одну свiжовикопану могилку, бiля якоi самотньо стояла ще одна крихiтна труна! Подивилася на маля, що солодко спало в неi на руках. Маленька голiвонька, дбайливо огорнена бiленькою хусточкою, поверх якоi вдягнений акуратний вишитий чепчик… з-пiд нього вибиваеться русявий завиток… малюсiнькi, але мiцно стиснутi кулачки… рожевi щiчки…
Господи, невже могилка за цвинтарною огорожею приготована для цiеi ненаглядноi крихiтки?! Та як же панi Беат може отаке вчинити iз власним онуком, з рiдною кровиночкою?! А бiдолашна Олена ж нiчогiсiнько не знае!!! А отямиться вiд гарячки, попросить, щоб синочка принесли…
Ой!!! Ой-йо-йой!!! Що ж це буде?! Так як же це?…
Нi… Нi, не можна цього допустити!!! Нехай панi Беат грозить, чим хоче, але немовля треба зберегти, урятувати вiд смертi будь-що!!! Але як це вчинити?! Одне зрозумiло: лишати хлопчика в Острозi не можна.
Не тямлячи себе вiд жаху, Марися кинулася геть вiд жахливого цвинтаря. Вирiшила дiстатися до староi дороги через поле, потiм через лiс. А там, може, хтось i пiдвезе ii до самотнього хутора тiточки Софii…
* * *
Марися бiгла полем. От уже й невеликий лiсочок, а от i стара дорога. Дiвчина почула попереду цокотiння копит. Самотнiй вершник iхав повiльно, немовби когось виглядав. Дiвчина кинулася на узбiччя, сховалася за найближчим деревом й у свою чергу почала нишком спостерiгати за вершником. Щось знайоме було в цьому воiнi… от тiльки що саме?…
Зненацька дитина прокинулася й заплакала. Марися спробувала заспокоiти його, але немовля однаково продовжувало кричати. Почувши дитячий плач, вершник осадив коня й рiзко обернувся. Очевидно, вiн також не очiкував зустрiти тут когось. Марися зацiпенiла вiд страху. Вершник повернув коня й, пригинаючись до його шиi, щоб гiлки дерев не лiзли в обличчя, повiльно поiхав на дитячий лемент. Побачивши дiвчину, спiшився й пiшов до неi.
По тому, як незнайомець наближався, Марися вiдчула, як огидний липкий пiт починае струменiти уздовж хребта. Вона переривчасто задихала i, не маючи сил поворухнутися, приречено дивилася на воiна… який раптом весело закричав:
– Марисенько, наречена моя, то ти жива!!! Який же я радий!..
Жах в очах дiвчини миттево змiнився здивуванням. Вона зойкнула й вiдступила, немов перед нею з’явився привид, i спитала тремтячим голосом:
– То це… ти чи не ти?…
– Я, Марисенько, я, кохана…
– Не може бути!!! Я ж знаю, що ти… ти загинув!.. Я ж бачила твое нерухоме порубане тiло!.. Мене тодi полонили, зв’язали!.. Мое серце краялося вiд того, що я не лишилася бiля тебе, щоб поховати мого милого на чужинi, як належить, по-людськи…
– Марисенько!..
Нарештi переборовши переляк, недовiру й страх, дiвчина кинулася до воiна й гiрко заридала.
– Я стiльки мiсяцiв оплакувала тебе, Анджею, а ти тепер отут… Та це ж диво, справжнiсiньке диво!!! Хвала Боговi, Анджею, що ти живий-здоровий!
– Мила, я шукав тебе, розпитував, але нiхто так i не вiдповiв доладно. Що ж з тобою сталося?! Ти замiжня? Що це за дитинча?
Вона глянула на дитину, яка поступово заспокоювалася, переставши скиглити, i пiсля невеличкого роздуму вiдповiла:
– Нi, Анджею, незамiжня, що ти таке говориш! Хiба ж могла я покохати кого-небудь пiсля тебе, соколе мiй ясний?…
– Звiдки ж у тебе дитина?
– Це не мое дитя, однак я не можу сказати, чие воно.
– Як же так, Марисенько?!
– Не моя це таемниця, Анджею.
– А чия ж?
– Не можу сказати, коханий. Може, колись потiм…
Вiн не дослухав, обiйняв дiвчину й пригорнув до себе. Глянувши на Анджея, Марися вiдчула легке тремтiння. Вона не розумiла, що вiдбуваеться. Ноги зробилися важкими, дiвчина пригорнулася до воiна, немовби шукаючи захисту, поклала голову йому на груди. Дитина знов розплакалася, але дiвчина вже не чула скиглiння. У вухах наче шелестiв опалим листям вiтерець, Марися ж почувалася маленькою пiщинкою, загубленою у величезному темному яру…
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
