Шаленi шахи
Олена Литовченко
Тимур Литовченко
Історiя Украiни в романах
Що наше життя? Гра!.. Для одних – карколомна шахова партiя, для iнших – протиборство держав i князiвств, владних осiб та спадкоемцiв величезних станiв, католикiв та православних. Настав час розпочинати чергову партiю. У великiй грi життями, немов живi шаховi фiгури, зiйшлися князi Василь-Костянтин Острозький i Дмитро Сангушко, княгинi Беата Костелецька-Острозька i Гальшка Острозька, очiльники перших козацьких повстань Криштоф Косинський i Северин Наливайко зi своiм братом Дем’яном, королi Стефан Баторiй i Сигiзмунд ІІІ Ваза, королева Анна Ягеллонка, полководець Станiслав Жолкевський.
Тимур Іванович Литовченко, Олена Олексiiвна Литовченко
Шаленi шахи
Частина І
Загублений спадкоемець
Шахова партiя № 1
Сила королеви
Пiвнiч Італii, кiнець першоi чвертi XVI столiття
Розташований у центрi невеличкого гiрського озера затишний крихiтний острiвець, яких у цiй мiсцевостi безлiч, виглядав особливо розкiшно i святково. Сьогоднi там чекали надзвичайно важливого гостя, який мав зiграти з хазяiном партiю в шахи.
Втiм, розенкрейцери[1 - «Орден Троянди iХреста» – теологiчне таемне релiгiйно-мiстичне товариство, що iснувало в Європi у XV–XVII столiттях (тут i далi – прим. авторiв).] нiколи не затiвали нiчого заради простоi забавки, а до будь-якоi справи пiдходили грунтовно. Про проведення чергового змагання гравцiв сповiщали мiнiмум за мiсяць. Єдиною поважною умовою неявки на турнiр визнавалася тiльки смерть намiченого учасника. Точнiсть цiнувалася чи не вище вiд усього: гiсть зобов’язаний був прибути на мiсце зустрiчi не ранiше й не пiзнiше трьох хвилин пiсля зазначеного в запрошеннi часу.
Пишнiсть та урочистiсть прийому виходили за всi межi, якi тiльки могла намалювати найпалкiша людська уява. Зате й господар, i гiсть могли прийти на гру в якому завгодно вбраннi: вiд простого та зручного, зовсiм домашнього, до найвишуканiшого.
Як правило, турнiр надовго не затягувався: гра, пророцтво (або ж вирок – кому як подобалося!) i вишуканий обiд на додачу.
На нинiшню гру гiсть з Англii прибув ще напередоднi пiзно ввечерi, саме ж змагання було призначене на раннiй ранок. Вiзитера з нетерпiнням очiкував не надто знатний iталiець, заможний i причепурений, але не без елегантностi. Хазяiн був лiтнiй, рокiв сорока п’яти, гладкий, осадкуватий, темноволосий, широкоплечий, з непропорцiйно великою головою й крупними рисами обличчя. Загалом, не красень, але надзвичайно чарiвний! Практичнiсть i кмiтливiсть батька, емоцiйна чуйнiсть матерi – от i вся спадщина, що дiсталася цiй людинi вiд предкiв. Решти життевих благ вiн домiгся сам, тому пишався й нажитим багатством, i чудовим замком, що придбав за кругленьку суму разом з титулом i гербом в одного бездiтного аристократа, що розорився. І все-таки перед представниками родовоi аристократii iталiець у глибинi душi тремтiв…
Саме тому, довiдавшись вiд челядникiв, що його суперник – молодий, веде свiй родовiд чи не вiд самого Карла Великого[2 - Засновник династii Каролiнгiв, iмператор Заходу з 800 р. вiд Р.Х.] й мае грандiозний статус, хазяiн занервував. Шкода, що за правилами турнiру гравцям заборонялося бачитися напередоднi зустрiчi! Таким чином, вони не могли заздалегiдь скласти безпосередне уявлення один про одного – а що може бути небезпечнiшим вiд невiдомого супротивника?!
Італiець розумiв одне: англiець молодий, а молодiсть – амбiтна й енергiйна. Чверть столiття тому вiн легко вiдiграв титул Великого Майстра Шахiв (а якщо простiше – гросмейстера) в одряхлiлого iспанського гранда. І саме молодiсть та жага успiху принесли перемогу iталiйцевi. Вiн був наполегливий, рiшучий i нi на краплю не боявся доволi сильного шахiста-iспанця. Партiя завершилася «вiчним шахом», але оскiльки пiд ударом опинився король супротивника, жадана перемога в пiдсумку дiсталася iталiйцевi. Тодi ж переможець зробив пророкування, яке згодом блискуче пiдтвердилося. І от настала його черга захищати титул вiд зазiхань нового претендента…
Ранок був тихим i ясним, з озера вiяв легкий прохолодний вiтерець. Розкiшний палац потопав у зеленi смарагдових галявин, вибагливо пiдстрижених кущiв i дерев. Галереi, зали й коридори, прикрашенi китайськими i японськими вазами з найтоншоi порцеляни, кольоровими гобеленами ручноi роботи, картинами знаменитих майстрiв, добротними французькими й iталiйськими меблями, мали вигляд урочистий i грунтовний, iгровий зал виблискував довершенiстю й досконалiстю.
У призначену годину гiсть уже стояв бiля ворiт замка. Це був юнак рокiв п’ятнадцяти або сiмнадцяти, божественно гарний, рослий, стрункий – одне слово, iдеал. Його нiжна юна краса обеззброiла й водночас заспокоiла хазяiна своею жiночнiстю. Італiець очiкував побачити супротивника старшого й бiльш мужнього, але нiяк не хлоп’яка з пухкими рожевими щiчками, червоним чарiвним ротиком, мiнiатюрними дитячими ручками i збентеженим поглядом великих блакитних очей, схованих пiд пухнастими вiями.
Всупереч очiкуванням господаря турнiру, розкiшне оздоблення палацу не справило на гостя найменшого враження: його численнi власнi замки виглядали не гiрше, а можливо навiть краще вiд iталiйського. Тому англiець прямував розкiшними коридорами палацу з неприхованим нудьгуванням розпещеного розкiшшю аристократа. Італiйця вельми засмутила байдужiсть гостя, хоча вiн нiчим не виказав своiх почуттiв. Але треба зазначити, що хазяiн доклав титанiчних зусиль для органiзацii цiеi зустрiчi…
Зате ледь наблизившись до iгровоi зали, юнак зупинився, немовби укопаний, застигнувши вiд здивування й розгубленостi. І було вiд чого…
В iгровiй залi панував напiвморок, бо високi стрiлчастi вiкна були закритi важкими портьерами з темно-зеленого оксамиту. При цьому щось незвiдане й жахаюче вiдбувалося усерединi…
Тремтiння пробiгло тiлом гостя. Хазяiн ледь вiдчутно пiдштовхнув його, i тiльки-но юнак переступив порiг, як портьери миттево розсунулися, i ранкове сонячне свiтло осяяло величезну залу. В центрi ii розташовувалася гiгантська шахiвниця, де шеренги людей у бiлих i чорних шатах, зшитих вiдповiдно до статусу кожноi з шахових фiгур,[3 - Це i е т. зв. «шаленi» шахи. За правилами, пiд час гри кожна вiдiграна фiгура переходила у власнiсть гравця, що взяв ii. По завершеннi зустрiчi вся «нерозiграна решта» дiставалася переможцевi. Є вiдомостi, що такi шаховi партii дуже полюбляли розiгрувати магнати Потоцькi й Радзивiлли.] велично вишикувалися одна проти одноi. Тут були солдати,[4 - Пiшаки.] лицарi,[5 - В середньовiчних шахах вiдповiдали коням.] капуцини,[6 - Таким чином зрiдка представлялися лодii (тури).] блазнi,[7 - У деяких захiдноевропейських краiнах таким чином представляли слонiв (офiцерiв).] королеви й королi. От тiльки зброя в усiх була винятково бутафорською…
На всю цю пишноту молодик вирячився, широко розкривши очi й здивовано роззявивши рота.
«Ага, нарештi я вразив цього гордовитого англiйського гусака!» – подумки зрадiв iталiець. Уголос же бадьоро мовив:
– Смiливiше, мiй друже, проходьте! Ну що ж ви завмерли на порозi?
– Це… – Гiсть витягнув руку в напрямку до величезноi шахiвницi й повторив iз тремтiнням у голосi: – Що це таке?
– Це шахи, спецiально приготованi для нашоi гри.
– А чому фiгурами вбранi живi люди?
Ледь стримуючись, щоб не розреготатися в обличчя ошелешеному аристократовi, хазяiн продовжив у тiй самiй манерi:
– А чому би, власне, й нi?… Погодьтеся, доля грае людьми. Ми, розенкрейцери, граемо долями народiв. То давайте поборемося живими шахами!
– Але ж так не можна…
– Чому ж не можна, синьйоре?! Вони ж не стануть убивати одне одного! Можете переконатися, зброя в них дерев’яна.
– Убивати?… – юнак сполотнiв вiд жаху, його голос затремтiв. – Навiщо ж убивати?…
– Та заспокойтеся ви!
– Вони й не навченi до вбивства! – І пещенi ручки гостя з довгими доглянутими пальчиками нервово затремтiли.
– Я знаю. Я залучив для гри не тiльки своiх служникiв, але й ваших. Оцей, наприклад, ваш головний кухар, – й iталiець вказав на бiлого шахового короля. – Ах, синьйоре, це ж просто розвага!
– Розвага?… – Голос гостя усе ще виказував нервову напругу. – Ви говорите про живих людей, немов про бездушнi кам’янi статуi!
– Так, чудова розвага, приемна i лоскiтлива для нервiв.
Тут хазяiн нарештi дозволив собi посмiхнутися, широко й вiдкрито:
– Тож тепер ви, друже мiй, переходьте до гри i спробуйте не втратити свого кращого кухаря! Інакше плоди його кулiнарного мистецтва тiшитимуть гостей за моiм столом. Ну що, згода?
– Гаразд, спробую зiграти за вашими правилами, – приречено зiтхнув гiсть.
Молодому аристократовi було вдвiчi важче, бо тепер йому доводилось боротися за щось реальне – за живих людей. Дотепер його життя протiкало зовсiм по-iншому. Титул i величезну спадщину юнак одержав вiд батька ще в ранньому дитинствi. Його великi володiння охороняло потужне, навчене вiйсько, а безтурботне iснування забезпечували легiони вiрних безликих служникiв. Вiн жив у своему iдеальному свiтi, не звертаючи уваги на подii, що вiдбуваються навколо, не вдивляючись у живi людськi обличчя. Реальнiсть i вiдповiдальнiсть лякали його.
Щоб пiдтримати пiдупалого духом гостя, хазяiн милостиво запропонував юнаковi грати бiлими, минаючи процедуру жеребкування.
Однак англiець миттево змiнився, тiльки-но встав за двома бiлими шеренгами. І недарма: адже единою пристрастю юнака були шахи, якi пробуджували в ньому спрагу життя й надавали почуття значущостi! Тому iз сором’язливого пiдлiтка вiн стрiмко перетворився на норовливого запального правителя, що залiзною рукою гнав васалiв на битву. Коли юнак наказав просунутися на двi клiтини королiвському пiшаку, у його очах усе ще жеврiли слабкi слiди нерiшучостi. Однак пiсля того, як чорний королiвський пiшак пiдiйшов упритул до бiлого блазня, погляд гостя спалахнув лютим жагучим вогнем азарту, й вiн скомандував бiлопольному блазню дуже жорстко:
– Нумо руш на три клiтини по дiагоналi лiворуч![8 - В данiй партii розiгруеться т. зв. «дебют слона» – один з найпопулярнiших у середньовiччi дебютiв, уперше описаний ще в шахових трактатах XV ст. В одному з варiантiв може скiнчитися «дитячим» матом.]
На шахiвницi розiгрувалася фатальна драма, що дуже швидко перейшла в нещадну битву. Рiшучiсть гостя пiдсилювалася вiд опору, котрий чинила армiя господаря турнiру. Італiець пошкодував, що виявив слабкiсть, i вiдмовився вiд жеребкування. Зараз вiн мiг би грати бiлими…
Зрештою хазяiн, пiд натиском лютоi атаки гостя, почав поступатися позицiями, що призвело до неминучого мату пiсля вирiшального ходу бiлою королевою.
Англiець трiумфально оглянув живi «фiгури», переважна бiльшiсть з яких тепер перейшла у його власнiсть. Італiець же зовсiм знiтився й принишкнув, погляд його згас: вiн не очiкував такоi спритностi вiд жовторотого молодика.
