Трагедія гетьмана Мазепи
Першим вигадку Пасека підхопив польський мемуарист Еразм Отвіновський, додавши до неї низку вже ним вигаданих шокуючих деталей. У його «мемуарних спогадах» схопленого Мазепу-коханця вимазали чимось липким та обсипали…
Так-так, пір’ям – уявляєте? І написав мемуарист, що наляканий кінь поніс Мазепу прямо на ярмарок в якомусь там містечку України… Французький посол підхопив вигадку і додав до неї ще й свої «шокуючі», але ж такі розвеселі – ха-ха-ха! – деталі.
І – пішла писати губернія! Автори переписували один в одного вигадану Пасеком придибенцію, незмінно додаючи до неї ще й свої «вражаючі деталі». Одним із перших у Європі цю вигадку підхопив пан Вольтер і повторив її у своїй «Історії Карла II».
У 1764 році в Амстердамі було видано художню книгу Андре Константа Дорвіля «Пригоди д’Азема», де йшлося про героя-коханця, в образі якого вгадувався легендарний Мазепа.
Майже через століття, у 1818 pоці, знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа», де талановито озвучить відоме оповідання:
…Мене десяток гайдуківЙому до спини прикрутивТугим ремінням і пустив…Свисток, батіг… і кінь побіг,Що так би й водопад не зміг.Вперед, вперед! Скажений рух —Куди, не бачив я нічого…Я ніби згодом спостеріг,Що він зменшив свій лютий біг,Та ні! Моє безсиле тілоДля диких сил було, мов пух…Молодий Мазепа, меткий і тямковитий, міг би зробити пристойну кар’єру при дворі польського короля Яна Казимира, принаймні почав її успішно і швидко виявився у числі кращих, але…
«Як журавля по весні тягне в рідні краї, так і мене потягло на Україну, – зізнаватиметься потім. – Все-таки Польща була мені чужою, та й польським паном – для українців ляхом, – я не хотів ставати. Може, кров предків у мені озвалась, а тільки кинувши нагріте місце при королівському дворі, подався я в рідні краї…»
У 1669–1681 роках служив у гетьмана Лівобережної України І. Самойловича та гетьмана П. Дорошенка. В Чигирині, першій столиці Гетьманщини, Мазепа почав службу на посаді хорунжого надвірної хоругви, тобто гетьманської гвардії. (У ті часи, в XVII–XVIII століттях в козацькому війську на Україні, хорунжий – особа, яка входила до складу генеральної старшини, виконувала функції інспектора військової справи і певною мірою – ад’ютанта, охоронця особи гетьмана.)
На той час він уже був досвідченим і як політик. Вже тоді прославився як меценат, жертвував на православні церкви і храми великі кошти, будував нові церкви і храми, що стоять і нині.
Цитата друга: «Ивану Мазепе приходилось защищать свой пост не только от «доброжелателей Москвы», но и от самозванцев. В 1692–1695 годах ему пришлось воевать против отрядов «ханского гетманчика» Петрика. Это был авантюрист, претензии которого на украинское гетманство поддерживал правитель Крымского ханства. В итоге четырех лет междоусобной борьбы незадачливый Петрик был разбит». (Це й справді був авантюрист, ставленик султанської Туреччини. Спершу був старшим писарем Генеральної військової канцелярії, у 1691 році втік у Крим, де через рік уклав фіктивну, по суті, угоду про перехід Лівобережної України під владу султанської Туреччини і невдовзі оголосив себе «гетьманом». Водив в Україну кримські і татарські розбійницькі орди, був розбитий гетьманом Мазепою.)
Продовження цитати: «Во время петровских Азовских походов 1695 и 1696 годов мазепинские полки входили в состав сил боярина Шереметева. В 1697–1698 годах вместе с русскими войсками малороссийские казаки ходили на турецкую крепость Очаков.
С началом Северной войны 1700–1721 годов гетман И. С. Мазепа по царскому повелению обеспечивал содержание гарнизонов и фортификационные работы в крепостях Левобережной и Правобережной Украины. Его полки действовали на вспомогательных театрах военных действий под Псковом, на Волыни, в Галиции и Белоруссии».
Загляньмо до «Історії русів» Георгія Кониського (Москва, 1846, перевидання українською – Київ, 1991), щоб переконатися – а це, по суті, літопис, документ! – куди тільки не ганяв Петро І Мазепу з його козаками воювати. (І Петро І ганяв, і до Петра І ганяли інші царі).
Рік 1694-й – гетьман Мазепа воює з татарами. Рік 1695-й – гетьман Мазепа з військом допомагає московитам завойовувати Азов. Як стверджує Г. Кониський, Мазепа з козаками в супрязі з московитами за одне літо здобув чотирнадцять турецьких міст. Мурованих, себто обнесених кріпосними стінами, здобув. 1697 рік – Мазепа захоплює Очаків, розбивши Іслам-пашу з його військом і флотилією. Війна зі Швецією, що почалася 1701 року, не обминула Мазепу з козаками, воював український гетьман, як кажуть, на всіх фронтах.
Прикривав російські границі від шведів, воював під Псковом. Наступного року Мазепа – у Ліфляндії та Курляндії. У 1705 році Мазепа з 30-тисячною українською армією з наказу Петра І вирушив y Литву. І навіть заходив до Польщі і воював під Замостям.
А скільки ще попереду буде походів! Щоліта по кілька разів. Весь час Петро І кидав полки Мазепи в походи за Російську імперію і цим убивав двох зайців: захищав Росію руками малоросів і зменшував їхні сили – сильні малороси його і насторожували, і лякали…
І так Іван Степанович трудився – з одного походу відбуваючи в інший – з року в рік, добре виконуючи доручене йому діло, був досвідченим стратегом і тактиком, дипломатом, військовим, політиком, володарем держави козацької, трудився на дві країни – Україну й Росію (більше на останню, тут йому Петро І не давав перепочинку), аж доки не став тим, ким і мав стати, враховуючи його численні таланти і вміле керівництво – «Царского величества Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетьманом».
І булаву отримав по заслугах – інших таких тоді в Україні не було. І тоді його ви-исо-око цінував Петро I. Вище за своїх сановників та військовиків і часто з ним радився. І Мазепа завжди давав цареві точну і вичерпну відповідь – цар ним був тоді дуже-дуже задоволений і казав: нам би побільше таких Мазеп, ого як би ми пішли далеко вперед!..
А потім він став… зрадником. З якого дива?
Вже як Україна нарешті – НАРЕШТІ!!! – здобула те, за що боровся Іван Степанович Мазепа і за що зложив голову свою, – волю і незалежність, – лише тоді про нього, про Івана Степановича Мазепу, гетьмана Божою милістю і Божим покликанням, нарешті почали писати об’єктивно і справедливо, не обливаючи брудом його пам’ять. За російсько-радянських ще часів в Україні Мазепа титулувався виключно як зрадник.
«Иван Мазепа: человек со множеством лиц»
«Почти триста лет замалчивались времена гетманщины на Украине, и все эти годы имя одного из знаменитейших гетманов оставалось под знаком табу. Европа знала о Мазепе по произведениям Вольтера, Ю. Словацкого, по одноименным поэмам Гюго и Байрона, по музыкальной поэме Листа, по истории Петра I, вышедшей на немецком языке, где Мазепе был посвящен целый раздел. На родине же Ивана Степановича о нем говорили как об Иуде…
Наконец пришло время исследовать загадки, связанные с именем этого человека, и выяснить, кто он, гетман Мазепа: провокатор и предатель, как нас учила пропаганда советских времен, или же патриот и видный государственный деятель?
Его не то чтобы забыли – о нем не любили вспоминать. В России на протяжении веков имя Мазепы было нарицательным именем предательства. В Украине в тот же период «проклятой мазепой» называли не только плохого человека, но и любое зло вообще. Но времена меняются, и люди изменяются тоже. В последнее время все чаще поднимается вопрос о том, кем же на самом деле был этот неординарный человек, и так ли уж правы проклинающие его.
Загадки начинаются уже тогда, когда речь заходит о внешности Мазепы. До нас дошло более десятка портретов, изображающих одну из самых таинственных и противоречивых личностей украинской истории. Интересно, что среди них не существует хотя бы двух… похожих друг на друга! Мазепа словно являлся человеком со множеством лиц… Хотя, по сути, таким он и был по жизни: для Украины – одним, для России – другим, для Польши – третьим, для Швеции – четвертым. Даже возможных дат рождения гетмана насчитывается штук пять… Итак, давайте знакомиться с одним из наиболее выдающихся и, как ни странно, наиболее неизвестным украинским гетманом, который пребывал у власти дольше всех остальных – свыше 20 лет» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харків: Фоліо, 2010).
Всі, хто знав гетьмана, спілкувався з ним, вітчизняні й зарубіжні гості свідчать, що Мазепа був людиною винятковою – навіть для тих виняткових часів. Вирісши при дворі польського короля Яна Казимира, він замолоду об’їздив з освітньою метою всю Європу.
Поліглот: знав десять мов, найдосконаліше – мову міжнародного спілкування у ті часи – латину. Тож, як свідчать очевидці, він з кожним розмовляв його мовою. Творець і керівник чималої розвідувальної мережі, що охоплювала чи не всю Європу. Великий полководець і водночас поет, тонкий лірик, блискучий оратор, колекціонер і бібліофіл. Врешті – музикант.
Французький посол Жан де Балюз згадував, що ніде більше не бачив такої, як у Мазепи, колекції старовинної зброї та бібліотеки… І ще пан посол свідчив: згадавши свою молодість, Мазепа зітхнув і процитував: «Eheu, fugaces labuntur anni» – «На жаль, мчать швидкі літа». Вислів з оди римського поета Горація.
І далі посол додає, що загалом гетьман вельми любить оздоблювати свою мову-розмову латинськими цитатами й чудовим і досконалим знанням цієї мови може суперничати з найкращими «нашими отцями єзуїтами».
Пан посол споминає: мова його взагалі добірна й чепурна, правда, під час спілкування більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі два лікарі-німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами говорив італійською, з французами – французькою.
«Він дуже поважний у своїй країні, де народ загалом свободолюбивий та гордий, мало любить тих, хто ним володіє, – далі згадував Жан де Балюз. – Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою й розкішними прийомами у своїй резиденції для козацької старшини.
Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці, у протилежність до московців, слідкує і знає, що діється в чужоземних країнах».
І далі пан посол обережно зазначає: гетьман Мазепа «належить до тих людей, які воліють або зовсім мовчати, або говорити й не сказати. Все ж гадаю, що ледве чи любить (він) московського царя, бо ані слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя».
Варто згадати й Мазепу-мецената. Він був багатим, і значну частину своїх багатств віддавав на розбудову духовних, культурних та освітніх закладів. Будучи покровителем Київської академії, довів число студентів до двох тисяч. Засновував школи і колегії, будував монастирі й храми, опікувався книгодрукуванням. За словами ректора Київської академії, пізніше – митрополита Феофана Прокоповича, за Мазепи Київ перетворився на «новий Єрусалим».
А його унікальна акція, що мала міжнародний розголос: 1708 року в місті Алеппо в Сирії коштом Мазепи було видане… Євангеліє арабською мовою – для арабів-християн Близького Сходу!
У соціальній політиці Мазепа робив ставку на старшинську еліту, роздавши їй понад 1000 земельних володінь. Він не лише наділяв козацьку старшину маєтностями, а й дбав про її вишкіл, стримував хижацькі амбіції та прискорено формував нову національну аристократію, без якої не можна було сподіватися на самостійну державність, що була потаємним головним смислом всього його життя й діяльності.
У зв’язку з цим (що гетьман відстоював українські інтереси) з України до Москви «нестримним потоком пливли доноси на гетьмана». Але доки цар вірив Мазепі, Мазепа якось викручувався, аби й далі служити своїй великій ідеї. Як зазначатиме Феофан Прокопович, колишній близький співробітник гетьмана, вже служачи Петру I і новопосталій Російській імперії, «Мазепа так високо піднісся, що над собою бачив одного лише государя. Та не вдовольнившись усіма тими благами, забажав він добути собі незалежність. І для досягнення мети вирішив використати шведського короля».
«Итак, кто же он, загадочный Иван Степанович Мазепа, гетман Украины? Каким он был как личность? Разным, но в целом он являлся сыном своего времени, отразившим в себе всю противоречивость той далекой эпохи. Он дошел к нам с клеймом предателя, преданным анафеме Православной церковью, «клятой мазепой». Как говорится, ниже анафемы не упадешь…
Более двух веков имперские идеологи, проклинали имя гетмана, называя его преступником и христопродавцем. Интересно, что проклинали Мазепу именно за то, за что восхваляли Хмельницкого, – за восстание против иностранного господства!
Выходит, восстание против Польши – событие праведное и величественное, а восстание против России – преступление? А ведь даже в отношении России Мазепа не являлся, по сути, предателем. По действовавшему тогда в Европе закону вассал имел право выбирать себе сюзерена. Как и поменять его в случае притеснений. Так что гетман просто сделал свой выбор…»
І показує булавою на Москву…
Від Богдана до Івана не було у нас гетьмана…
Це тому така приказка існувала, що Богдан Хмельницький та Іван Мазепа були видатними діячами відродженої в ХVII столітті України.
Обидва вони затіяли війни – Богдан проти Польщі, Іван проти Росії.
І обидва отримали своє.
Богдан Хмельницький, який повстав, піднявши козаків і народи проти Польщі за приєднання до Росії, отримав від Росії:
а) звання видатного державного діяча, полководця, майже сакрального героя-світоча;
б) йому присвятили безліч дум, історичних пісень, художніх творів (вірші, поеми, повісті, романи, опери, кінофільми – і все всуціль хвалебне);
в) йому поставлено пам’ятники у Києві, Берестечку, Чернігові, Хмельницькому;
г) на його честь місто Переяслав перейменований на Переяслав-Хмельницький, місто Проскурів – на Хмельницький, Кам’янець-Подільська область – на Хмельницьку;
д) засновано орден в СРСР його імені (1943), що разом з орденами Леніна, Суворова, Кутузова, Олександра Невського, Ушакова, Нахімова є визначним орденом трьох ступенів (на кожному – наш гетьман з традиційною булавою);
е) найвеличніший пам’ятник, звичайно ж, у столиці України, на площі Б. Хмельницького (колишня Софіївська), там наш гетьман на бойовому здибленому коні, здійнявши булаву, показує нею на…
Так-так, на Москву як на землю обітовану для українців – себе великий гетьман у листі до московського царя величав «підніжком його величності»…
Іван Мазепа, який, як і Хмельницький, теж підняв повстання-війну проти сусідньої держави, отримав анафему і тавро-кликуху – зрадник і всі інші епітети, пов’язані з цим «званням». Бо, на відміну від Хмельницького повстання підняв не проти Польщі за Росію, а проти Росії, за що й отримав уже згадувану анафему-прокляття, що не затихає з московських амвонів вже яке століття поспіль. Все від тієї ж Росії. А взяв би Іван Степанович приклад з Хмельницького і підняв повстання проти когось, але за Росію, то й він би сьогодні був для Москви видатним, ледь чи не сакральним героєм, і його імені був би орден – орден Івана Мазепи. За видатні заслуги перед Росією…
«Современные историки, давая оценку деятельности Мазепы, прежде всего принимают во внимание его вклад в укрепление украинской государственности. Именно ему удалось поднять украинское хозяйство, науку, образование и культуру, достичь определенной стабилизации общества.
Стремление Мазепы создать собственную элиту, его политика преследовали далеко идущую цель, обеспечили еще почти 80-летнее существование гетманского государства, повлияли на все дальнейшее развитие украинского народа и его государственнических традиций, на формирование национальной культуры.
(После смерти Ивана Степановича наука и культура Украины быстро пришли в упадок, большинство украинцев стали неграмотными. Россия, создававшая огнем и мечом крепкое государство, рассматривала Украину только в качестве мостика к Западной Европе. Московское царство, превращаясь в Российскую империю, разнообразными запретами и ущемлениями сумело подчинить Киев политически и экономически. Запорожская Сечь – одна из самых демократичных республик в Европе, очаг украинских вольностей в течение веков, была уничтожена. Даже сам язык Украины оказался под запретом и стал считаться “языком пастухов и свинопасов”. Поэтому можно сказать, что последний поступок гетмана история оправдала…)
Да, Мазепа был хорошим политиком, умеющим своевременно покинуть своего покровителя, чье положение пошатнулось, и перейти на сторону нового, перспективного шефа; умеющим обдумывать и приводить в исполнение свои замыслы втайне, всегда следуя поставленной цели. Но ведь нарушение соглашений власть имущими в те времена было такой же нормой, как и заключение этих соглашений! Не раз предавали украинцев поляки и россияне, турки и татары, да и украинцы часто вынуждены были идти на подобную измену. Видно, не зря любимцем Мазепы был Макиавелли – итальянский политик и писатель конца ХV и начала XVI века, считавший, что ради укрепления государства допустимы любые средства, даже аморальные…
В общем, лучше всего этого человека со многими лицами охарактеризовал К. Рылеев, который искренне считал гетмана великой личностью: “Для Мазепы, кажется, ничего не было священным, кроме цели, к которой стремился…
Хитрость в высочайшей степени, даже самое коварство почитал он средствами, дозволенными на пути к оной…” Целью же этой для Ивана Степановича являлось “восстановление мощной автократичной гетманской власти и строительство державы европейского типа, со сбережением системы казацкого строя”» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харків: Фоліо, 2010).
І ось такий незвичайний чоловік і державний муж, володар, як тоді казали, козацької України, або – Козакії, високоосвічений інтелігент, поліглот, бібліофіл, який мав унікальну бібліотеку, меценат, полководець, політик, державний діяч, поет зрештою (деякі його поезії навіть стали народними піснями, хоча б «Ой горе тій чайці-небозі…»), і раптом…
Ні, ідеальним він, попри все, не був, певні вади таки мав (а хто тоді був без гріха, чи хто тепер без нього?), але поклав своє життя на вівтар служіння Україні, і раптом…
Ні, він був і залишився однією з найсуперечливіших постатей нашої історії, крім прихильників мав багато й ворогів, але позитив у нього завжди перемагав негатив, і раптом…
Раптом серед ночі (бодай і чарівно-місячної) – викрав, як заголосила пані Кочубеїха, її малолітню дщерь…
Та чи могла таке утнути ТАКА людина? І втнути на схилі свого віку, коли вже до чоловіка стає ближчим Господь, а не коханка…
На той час Іван Степанович Мазепа вже 17 років був при булаві і до кінця гетьманства у нього залишалося всього лише чотири роки – останні, найтяжкіші й трагічні. І було йому вже 65 років.
Хоча… Написав «вже» і задумався. Хіба це вік – шістдесят п’ять років? Правда, як на сьогоднішні виміри, а на виміри тих часів такий чоловік у такому поважному віці вже – дід…
І в такому віці – такому, зрештою, статусі – він захопився юним дівчам.
Чи все-таки був правий Поет, який застеріг, що, мовляв, «любви все возрасты покорны»?
«Все возрасты покорны… Все возрасты, все возрасты… Покорны, покорны…»
Гм… «Все возрасты…» Так уже й усі?
Хоча, дива трапляються. Бо хто її збагне, любов? Якщо вона, звичайно, любов. Працюючи над цим романом, коли автор тільки й думав, що про любов (у світлі, звичайно, отого твердження, що «любви все возрасты покорны», а отже, й думав про любов немолодого вже Мазепи і юної дівчини Мотрі Кочубеївни – чи буває така любов?), як з Австралії новина прилетіла. 106-річна (стошестирічна!) довгожителька, якась Марджорі Геммерд, заявила, що вона зустріла любов усього її життя.
До сто шостого року свого життя пані Геммерд ніколи не була замужем і з любов’ю, ясна річ, не зналася. І певна була: якщо Господь пошле їй друге сторіччя, як послав перше, вона і його проживе без любові, не відчуваючи від того аніякої ущербності. Аж тут раптом…
Аж тут раптом закохалася. Вперше за 106 (сто шість!) років свого життя, закохалася в якогось містера Кроуфорда, 73 років. Уявляєте, яка в них вікова різниця? Але й він теж закохався в неї.
І – любов. Як зізналася щаслива жінка – «на все життя». (На яке «усе», коли 106 років вона вже мала?)
Закохані живуть у будинку для людей похилого віку – ще одна новина! – і запевняють, що їхні стосунки – як і почуття – ідеальні.
Гм-гм-гм…
«Ми розчинилися одне в одному, ми в злагоді, як старі друзі», а різниця у віці – 106 років молодій, 73 роки молодому – їм здається, що вона не має значення.
Головне, що в них любов. Головне, що пані Геммерд, проживши 106 років, нарешті зустріла свого судженого, а з ним і любов «на все життя».
От і намагайся після цього збагнути: що ж воно таке, любов? (Ні, ЛЮБОВ!) Годі, годі! Досі це не вдавалося нікому збагнути: а що ж таке любов? І певні, що нікому й не вдасться, бо це – любов. Ні, ЛЮБОВ – і цим все сказано!
А що він за один, Іван Степанович Мазепа? Коханець до останнього дня перебування в цьому світі? Але ж йому тоді можна лише по доброму позаздрити – не кожному випадає таке щастя, таке везіння – кохати дівчат і жінок до кінця свого віку – жагуче й нестримно.
Вперше молодий Мазепа одружився десь приблизно в 1668–1669 роках.
Це тоді, як він вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка. З’явившись у Чигирині (тоді столиця гетьманської України, починаючи з часів Богдана Хмельницького), зазнайомився там і швидко одружився з удовою (дещо старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Вона була дочкою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653–1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) та генерального судді в гетьмана Дорошенка. Тесть був близьким товаришем Дорошенка, тож узявся витягувати зятя на вершину влади – як це й водиться. Власне кажучи, тоді водилося і тепер водиться. Себто шлюб з його дочкою-удовою відкрив Мазепі шлях до влади і значного становища в тогочасній Україні – бо який тесть не витягне зятя, якщо сам займає високу посаду? А Семен Половець, як генеральний суддя, став другою особою в уряді козацької України.
Ганна була гарною і просто таки звабною молодичкою, про яку казали, що вона саме в соку. До всього ж ця жіночка була ще й багатенькою. Та ще й дочкою такої людини!
Ні, Івану Мазепі таки здорово поталанило – щоб і багата, і гарна, і мала такого батька. Щось одне з трьох – і то вже вважай тобі повезло з оженінням, а тут зразу стільки всіляких вигод. До всього ж Ганна трималася осторонь державно-політичного життя, не любила з’являтися – як дочка генерального судді – навіть при дворі гетьмана – двірцеві чвари були їй нудними. Вона всю себе віддавала родині та маєтково-господарським клопотам – власним (мала землі понад річкою Россю, близ Корсуня) і чоловіковим (на Лівобережній Україні). Якихось детальніших відомостей про неї не збереглося, як не знано, чи мала вона дітей од Мазепи. Історики вважають: якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві, тоді таке часто траплялося.
Правда, відомо з історичних джерел, що за гетьманування Івана Самойловича (Мазепа тоді був у військовому поході) Ганна Фридрикевич, чи то пак, тоді вже Мазепа, судилася з якоюсь Боровською – і це вже «асаулкою енеральною будучи». А судилася «пред бунчучним енеральним К. Голубом о тую сіножать, же стадом було Мазепиним вибито и по наказанию правном (судовому) Мазепиха на своїх сіножатях взаміну трави кошти давала».
Десь року 1703-го гамбурзька газета «Гісторіше Ремарке», подаючи біографію І. Мазепи, на той час гетьмана, зазначає, що він був одружений з багатою вдовою, яка померла у 1702 році, буцімто мав тільки доньку, яка «дуже скоро пішла з життя». (Треба гадати, доньку мав від Ганни.)
А ось в синодику крупицького батуринського монастиря було знайдено поминальну на «род его милости пана Іоанна Мазепы». На першому місці у ній значиться ім’я батька Стефана (Степана), а далі йдуть імена Євдокії, Варвари, Тетяни, Олени, «младенцы» Варвари, Івана.
Це, вочевидь, всі найближчі родичі Мазепи, які або померли від моровиці, або, найімовірніше, загинули на Правобережжі під час спустошливого нападу татар 1674 року, пізніше, у 1700-х роках гетьман уже не мав нащадків. Тож і не дивно, що Мазепа після смерті дружини, будучи удівцем, думав-міркував про своє особисте життя, як йому далі жити та «здобути» спадкоємця. Це було для нього дуже суттєво, адже його рід, рід Мазепи, міг на ньому обірватися. А жити й далі одинаком – бодай і будучи при верховній владі, – не маючи поруч рідної чи хоч би близької душі, яка згодом стане рідною, ні… Від такого одиноцтва, як згадував Іван Степанович, і сон ночами від нього утікав. Треба було шукати близьку людину, яка, згодом ставши рідною, обдарувала б його спадкоємцем.
А для цього потрібна була вона, єдина, без котрої чоловікові, у якому б віці він не був, і життя не життя. Без жони, без дітей… Ні, такого життя і ворогу своєму не побажаєш, адже ворог теж людина і не хоче жити вовком-одинаком.