Сповiдь
Жан-Жак Руссо
Жан-Жак Руссо (1712–1778) – видатний французький фiлософ епохи Просвiтництва. Його «Сповiдь» – найвiдомiший автобiографiчний роман у свiтовiй лiтературi, який уже понад двiстi рокiв привертае увагу широкого читацького загалу. Свiй останнiй твiр Руссо вважав дослiдженням людськоi душi. Вiдтворюючи подii свого життя та власнi переживання, фiлософ оголюе «всю правду своеi натури», включаючи найiнтимнiшi й найбруднiшi ii лабiринти. Починаючи «Сповiдь» iз самого народження, Руссо розповiдае про свое дитинство i юнiсть, про те, як йому довелося пробиватися у чужому ворожому оточеннi, вражаючи читача не лише викладенням автобiографiчного матерiалу, а й смiливим, тонким самоаналiзом.
Жан-Жак Руссо
Сповiдь
Частина перша
Книга перша
1712–1728
Intus, et in cute.[1 - Всерединi i пiд шкiрою (лат.) – рядок iз вiрша давньоримського поета Персiя: «А тебе i без шкiри, i в шкiрi я знаю».]
Я починаю нечувану рiч, яка не матиме послiдовникiв. Я хочу показати собi подiбним людину в усiй справдешностi природи, i такою людиною буду я сам.
Лише я знаю власне серце i знайомий з людською природою. Я не схожий на тих, кого зустрiчав, i смiю думати, що вiдрiзняюся вiд усiх людей, котрi живуть нинi. Якщо я i не кращий за iнших, то принаймнi iнакший. І на погане чи на добре вчинила природа, розбивши форму, в якiй був я вилитий, можна буде мiркувати, лише прочитавши цi рядки.
Хоч коли пролунала б сурма Страшного суду, я постану перед Вищим Суддею з цiею книгою в руцi. І голосно скажу: «Ось усе, що я зробив, про що думав i чим був. Я однаково щиро розповiв i про добрi своi справи, i про лихi. Я не приховав нiчого поганого, не додав нiчого хорошого, а як десь i пiдбавив словам меду, то лише заповнюючи прогалину, викликану забудькуватiстю. Я мав за iстину те, що менi такою й здавалося, а не очевидну брехню. Я показав себе таким, яким був – нiкчемним i негiдним, коли учиняв негiдно, добрим, великодушним i високим, коли учиняв добре, я вiдкрив свою душу такою, якою ii бачив Ти Сам. Тож збери навколо мене незлiченний натовп подiбних менi, о Всевiчний, i хай вони вислухають мою сповiдь, хай плачуть про мою негiднiсть i червонiють за моi слабкостi. Хай кожен з них так само щиро вiдкрие свое серце бiля узнiжжя Твого трону, i хай бодай один наважиться сказати Тобi: «Я кращий, нiж той чоловiк».[2 - Цю думку Руссо повторюе також в листах до Мальзерба вiд 4 сiчня 1762 р. та Дюкло вiд 13 сiчня 1765 р.]
Я народився в Женевi, 1712 року вiд громадянина Ісаака Руссо i громадянки Сюзанни Бернар. Батько успадкував незначну частину маетку, подiленого мiж п’ятнадцятьма дiтьми, i жив лише зi свого годинникового ремесла, в якому був справдi великим майстром. Моя мати, дочка пастора Бернара, була багатшою: вона мала розум i красу. Не без труднощiв домiгся батько ii руки. Їхне взаемне кохання почалося майже одночасно з iхнiм життям, змалечку вони гуляли разом вечорами пiд каштанами Женеви i в десять рокiв стали нерозлучнi. Обое вони, з природи нiжнi й чутливi, чекали лише на пробудження взаемного почуття, чи, радше, це почуття чекало на них, i тодi кожен вiддав свое серце тому, що вiдкрилося йому назустрiч. Доля, здавалося, стояла на завадi iх коханню, та насправдi лише заохочувала його. Не зумiвши домогтися руки милоi, юний закоханий умирав з горя, i вона порадила йому поiхати геть, аби забути ii. Вiн повернувся зi своiх мандрiв ще дужче закоханим, нiж ранiше. Кохана залишилася вiрна йому й зустрiла його з нiжнiстю. Пiсля такого випробування iм зоставалося лише кохати одне одного все життя, у чому вони й присяглися, а Небо благословило iхне присягання.
Габрiель Бернар, материн брат, покохав одну з батькових сестер, але вона погодилася вийти за нього лише за умови, що ii брат одружиться з його сестрою. Любов улаштувала все, i за один день зiграли два весiлля. Отже, мiй дядько був чоловiком моеi тiтки, а iхнi дiти стали менi двiчi двоюрiдними. При кiнцi року в кожноi пари народилося по дитинi; потiм знов довелося розлучитися.
Дядько Бернар був iнженером i подався служити до Імперii та Угорщини, де правив принц Євгенiй. Вiн вiдзначився при облозi Белграда. Батько мiй, пiсля народження мого единого брата, був запрошений до Константинополя, де став годинникарем у сералi. За його вiдсутностi краса, розум i таланти моеi матерi привертали до неi багатьох залицяльникiв. Одним з найревнивiших був пан де Ля Клозюр, француз. Мабуть, почуття його були глибокi, бо й тридцять рокiв по тому, говорячи зi мною про неi, вiн починав хвилюватися. Мою матiр оберiгала вiд нього не лише доброчеснiсть, а й нiжна любов до чоловiка. Вона поквапила батька з поверненням: вiн кинув усе й повернувся. Сумним плодом цього повернення i став я. Хворобливий i слабкий, я з’явився на свiт через десять мiсяцiв. Я коштував життя своiй матерi, i мое власне народження стало першим з моiх нещасть.
Не знаю, як батько пережив цю втрату, але знаю, що вiн так нiколи й не знайшов розради. Йому здавалося, що вiн бачить ii в менi, але вiн не мiг забути, що я ж i вiдiбрав ii в нього; коли вiн цiлував мене, з його зiтхань i судорожних обiймiв я вiдчував, що до цих пестощiв домiшуеться й гiркий жаль, роблячи iх ще нiжнiшими. Коли вiн хотiв поговорити зi мною про матiр, я вiдповiдав йому: «Але ж ми плакатимемо, тату», – i самi цi слова вже викликали його сльози. «Ох, – говорив вiн зi стогоном, – поверни ii менi, утiш мене, заповни порожнечу в моiй душi. Хiба я любив би тебе так сильно, якби ти був лише моiм сином?» Вiн помер через сорок рокiв пiсля ii кончини на руках своеi другоi дружини, але з iм’ям першоi на устах i з ii образом в серцi.
Ось якi люди дали менi життя. З усiх небесних дарiв, що дiсталися iм, вони передали менi лише чутливе серце, але цей дар, що був iхнiм щастям, став для мене нещастям усього життя.
Народився я вмираючим, мене майже i не сподiвалися зберегти. Я принiс у собi зародок хвороби, що посилилася з роками, яка й дотепер дае менi передихнути лише для того, аби я страждав ще жорстокiше iнакше. Одна з батькових сестер урятувала мене своiм турботливим доглядом. Тiеi митi, коли я пишу цi рядки, вона ще жива; у вiсiмдесят рокiв вона доглядае чоловiка, який молодший за неi, але виснажений пиятикою. Люба тiтонько, я прощаю вам, що ви змусили мене жити, i дуже засмучений, що не можу на схилi ваших днiв вiддячити нiжними турботами за тi пiклування, якими ви оповили початок мого життя. Моя няня Жаклiна теж iще жива, дужа i здорова. Руки, якi вiдкрили менi очi при народженнi, закриють менi iх пiсля смертi.
Я навчився почувати ранiше, нiж думати, – це спiльна людська доля. Я пiзнав ii на собi, як нiхто iнший. Не пам’ятаю, що я робив до п’яти-шести рокiв. Не знаю, як навчився читати, пам’ятаю лише про свое враження вiд першого читання: саме тодi я почав усвiдомлювати себе. Матiр моя залишила таку-сяку бiблiотеку, i якось пiсля вечерi ми з батьком почали читати. Спочатку батько хотiв лише запропонувати менi цiкавi книжки для вправляння в читаннi, але незабаром нам стало так цiкаво, що ми читали по черзi не вiдриваючись i проводили за цим заняттям цiлi ночi. Ми зупинялися, аж коли дочитували книжку до кiнця. Інодi батько, почувши пiд ранок щебетання ластiвок, говорив збентежено: «Ходiмо спати; я ще бiльша дитина, нiж ти».
Завдяки такiй небезпечнiй методi я не лише швидко навчився вiльно читати, а й набув рiдкiсного для свого вiку знання про пристрастi. Я не знав про те, що породжувало вже знайомi менi почуття. Я нiчого не дiзнався, але все пережив. Цi невиразнi переживання не зiпсували мого розуму, але сформували його на свiй кшталт, вселивши менi химернi й романтичнi уявлення про життя, вiд яких мене не вилiкували анi досвiд, анi роздуми.
Всi романи були прочитанi до лiта 1719 року. На наступну зиму ми знайшли собi iнше заняття. Вичерпавши материну бiблiотеку, ми звернулися до частини бiблiотеки ii батька, що дiсталася нам. На щастя, вона мала гарнi книги, та iнакше й бути не могло, позаяк, хоча збирав ii пастор i навiть учений, що було тодi в модi, але людина зi смаком i розумом. У кабiнет мого батька переселилися такi книги, як «Історiя Церкви та Імперii» Ле Сюера,[3 - Ле Сюер Жан (1602–1681) – французький протестантський священик та iсторик церкви.] «Бесiди про всесвiтню iсторiю» Боссюе,[4 - Боссюе Жак-Бенiнь (1627–1704) – французький проповiдник, письменник, iдеолог абсолютизму. «Бесiди про всесвiтню iсторiю» написав для спадкоемця французького престолу, намагався довести «божественнi права» короля.] «Славетнi люди» Плутарха,[5 - Плутарх – грецький iсторик I ст. до н. е.] «Історiя Венецii» Нанi,[6 - Нанi Джованнi (1616–1678) – iсторик та полiтичний дiяч Венецiанськоi республiки; праця, яку згадуе Руссо, мае назву «Історiя Венецii з 1613 по 1671 р.».] «Метаморфози» Овiдiя,[7 - Овiдiй – останнiй з поетiв «золотоi доби» римськоi лiтератури. «Метаморфози» («Перевтiлення») – найбiльша поема римськоi лiтератури.] Ля Брюер,[8 - Ля Брюер Жан де (1645–1696) – французький письменник, автор «Характерiв, або Моральних портретiв» (1688).] «Свiти» Фонтенеля[9 - Фонтенель Бернар Ле Бов’е де (1657–1757) – французький письменник, автор науково-популярного твору «Бесiди про множиннiсть свiтiв» та «Дiалогiв мертвих», в яких представленi дiалоги великих людей давнини на рiзноманiтнi фiлософськi та моральнi теми.] та його ж «Дiалоги мертвих», декiлька томiв Мольера. Я читав iх щодня, поки батько працював, i приохотився до такого читання, що було рiдкiсним i, мабуть, унiкальним явищем у моему вiцi.
Найбiльше менi подобався Плутарх. Задоволення, з яким я без кiнця перечитував його, трохи вилiкувало мене вiд романiв; незабаром я почав вiддавати перевагу Агезiлаю, Бруту i Аристиду перед Орондатом, Артамене i Юве.[10 - Реальними iсторичними постатями Стародавнього свiту, що згадуються в «Життеписах» Плутарха як патрiоти та борцi за щастя родини, е Агезiлай, Брут та Аристид; натомiсть Орондат, Артамен i Юве – героi романiв французьких письменникiв XVII ст. мадам де Скюдерi та Кальпренеду.] Це цiкаве читання i розмови про прочитане з батьком розвинули в менi той вiльний республiканський дух, ту неприборкану, горду, нетерпиму до ярма i рабства вдачу, яка мучила мене все життя в обставинах, що найменше пiдходили для ii вияву. Я мрiяв про Рим та Афiни i жив, так би мовити, серед великих. Народившись громадянином Республiки i сином полум’яного патрiота, я запалювався його прикладом, уявляв себе греком або римлянином i втiлював у собi того героя, життепис якого читав; коли мене вражало оповiдання про подвиги твердостi й мужностi, очi моi блищали i голос звучав гучно. Одного разу я перелякав рiдних, коли розповiдав за столом про подвиги Сцеволи[11 - Гай Муцiй Сцевола – легендарний римський герой, який спалив пiд час допиту на вогнi свою лiву руку.] i, бажаючи дiлом пiдтвердити свою розповiдь, простягнув руку до жаровнi.
Мiй брат був старший за мене на сiм рокiв. Вiн учився батькiвського ремесла. Мене надто любили, тим самим обдiляючи брата, i його виховання зазнало шкоди вiд такого нехтування. Вiн став гультяем, ще не досягши вiку, коли можлива справжня розпуста. Його влаштували до iншого майстра, звiдки вiн тiкав так само, як з рiдноi домiвки. Я майже не бачив його; можна сказати, що я майже не був з ним знайомий, а проте я не переставав нiжно любити його, а вiн любив мене так, як здатний любити гультiпака. Пам’ятаю, якось батько суворо i гнiвно карав брата, а я рвучко кинувся до нього й мiцно обiйняв, затуливши собою. Я прикривав його своiм тiлом вiд ударiв i так уперто робив це, що батько, чи то обеззброений моiми криками i сльозами, чи то не бажаючи покарати мене дужче за брата, зглянувся на нього. Врештi-решт брат мiй геть збився з пуття, утiк i зник остаточно. Через деякий час ми дiзналися, що вiн у Нiмеччинi. Вiн не написав нам жодного разу, й вiдтодi ми не отримували про нього звiсток. Так я залишився единим сином.
Якщо цього нещасного хлопчика виховували абияк, то з його братом поводилися iнакше. Навiть про царських дiтей не пiклувалися так старанно, як ходили коло мене в першi роки мого життя. Рiднi обожнювали мене i, що ще бiльша рiдкiсть, любили, але не панькали. Жодного разу, аж поки я покинув рiдний дiм, менi не давали гасати вулицею з iншими дiтьми, нiкому не доводилося стримувати в менi вередування чи потурати забаганкам, якi приписуються природi, але породжуються лише поганим вихованням. Я мав вади свого вiку, був пащекуватий, любив солодощi i часом брехав. Мiг красти фрукти, цукерки, iжу, але менi не давало втiхи завдавати iншим болю, псувати речi, звалювати провину на iнших, мучити тварин. Пам’ятаю, одначе, що якось я напудив у казанок сусiдки, панi Кло, поки вона була в церквi. Зiзнаюся навiть, що цей спогад усе ще звеселяе мене, бо панi Кло, по сутi добра жiнка, була все ж таки надзвичайно буркотливою старушенцiею. Така коротка i правдива iсторiя моiх дитячих злочинiв.
Як мiг би я зробитися злим, коли перед моiми очима були тiльки приклади лагiдностi, i мене оточували найдобрiшi люди на свiтi? Батько, тiтка, няня, нашi родичi, друзi, сусiди й усi навколо мене не пiдкорялись менi, але любили мене; я також любив iх. Моя воля була так мало збуджена i зустрiчала так мало спротиву, що менi майже не спадало на думку чогось бажати. Можу присягнутися, що до мого вступу до майстра я й не знав, що таке забаганка. Весь час, окрiм тих годин, коли я читав або писав коло батька i коли няня водила мене гуляти, я проводив зi своею тiткою. Я дивився, як вона вишивала, i слухав, як вона спiвала, сидячи чи стоячи бiля неi; i був задоволений. Їi веселiсть, лагiднiсть i приемне обличчя справляли на мене таке сильне враження, що я досi виразно бачу ii риси, ii погляд, ii манери: я пам’ятаю ii ласкавi слова, я мiг би описати ii одяг i зачiску, не забувши двох чорних кучерiв на скронях за модою того часу.
Я переконаний, що iй я завдячую любов’ю чи, точнiше, пристрастю до музики, пристрастю, що розвинулася в менi тiльки набагато пiзнiше. Вона знала напрочуд багато арiй та пiсень, якi спiвала несильним, але приемним голосом. Яснiсть душi цiеi прекрасноi дiвчини проганяла задумливiсть i смуток вiд неi самоi i вiд усiх, хто оточував ii. Спiв ii так зачаровував мене, що багато з ii пiсень надовго залишалися в моiй пам’ятi; але навiть i тепер, коли я зовсiм забув iх, у мiру того, як я старiю, вони воскресають у пам’ятi з невимовною чарiвнiстю. Чи можна повiрити, що я, старий базiка, змучений клопотами i стражданнями, iнодi ловлю себе на тому, що плачу, як дитя, наспiвуючи цi пiсеньки розбитим i тремтячим голосом? Особливо ясно згадався менi мотив однiеi з пiсень, але, попри всi зусилля згадати ii слова, друга половина iх вислизае з моеi пам’ятi, хоча менi невиразно пам’ятаються якiсь рими. Ось ii початок i те, що я пам’ятаю з подальшого:
Tircis, je n’ose
Еcouter ton chalumeau
Sous l’ormeau;
Car on en cause
Dеj? dans notre hameau.
…
… un berger
… s’engager
… sans danger
Et toujours l’еpine est sous la rose.[12 - Тiрсiсе, я не могла слухати твою сопiлку пiд в’язом: про це вже говорять у нашому селi. Серцю небезпечно аж так прихилятися до пастуха. І в троянди завжди е колючки (фр.).]
Я намагаюся збагнути, в чому полягае зворушлива чарiвнiсть, яку мае для мого серця ця пiсенька: це примха, якоi я не розумiю; але я геть не в змозi доспiвати ii до кiнця без того, щоб сльози не зупинили мене. Я сто разiв збирався написати до Парижа, аби менi знайшли решту слiв, якщо хтось iще пам’ятае iх. Але я майже певен, що втiха, яку менi дае спогад про цю пiсеньку, зменшиться, коли я отримаю доказ того, що не лише моя бiдолашна тiтонька Сюзон, а й iншi спiвали ii.
Такi були першi вподобання початку мого життя: так почало формуватися чи виявлятися в менi мое серце, горде i нiжне водночас, i моя вдача, жiночна, але непогамовна, – вдача, що вiчно коливаеться мiж слабкiстю й мужнiстю, мiж знемогою й доблестю, аж до кiнця змушувала мене заходити у протирiччя iз самим собою i спричинилася до того, що i стриманiсть, i насолода, i задоволення, i розсудливiсть однаково вислизали вiд мене.
Процес мого виховання був перерваний нещастям, наслiдки якого вплинули на все мое життя. Мiй батько посварився з паном Готье, французьким капiтаном, який мав родичiв у Радi. У цього Готье, людини нахабноi i пiдлоi, кров заюшила з носа, i, щоб помститися батьковi, вiн звинуватив його в тому, що той оголив шпагу в мiстi. Батьковi загрожувала в’язниця, i вiн вимагав, щоб туди ж, згiдно iз законом, спровадили i його обвинувача. Вiн не зумiв цього добитися i визнав за краще покинути Женеву й назавжди розлучитися з батькiвщиною, нiж поступитися в тому, що зачiпало його честь i свободу.
Я залишився на пiклуваннi дядька Бернара, що служив у той час на женевських укрiпленнях. Його старша дочка померла, але в нього залишався син мого вiку. Нас обох вiддали у Боссе,[13 - Боссе – селище на кордонi Францii та Швейцарii, година дороги вiд Женеви.] у пансiон до пастора Ламберсье, щоб навчити латини та iнших дурничок, що звуться освiтою.
Два роки сiльського життя трохи пом’якшили мою римську твердiсть i повернули мене в дитинство. У Женевi, де мене не силували, я був посидючий i любив читання, що було майже единою моею розвагою. Навчання в Боссе змусило мене полюбити iгри, що стали вiдпочинком вiд занять. Я не втомлювався тiшитися новим для мене сiльським життям i так полюбив його, що ця любов нiколи в менi не згасала. Спогад про щасливi днi, що я провiв у селi, змусив мене в будь-якому вiцi жалкувати за сiльським життям, аж поки, врештi, я знову повернувся туди. Пастор Ламберсье, людина вельми розумна, не нехтував нашою освiтою, але й не надто нас перевантажував. Доказом того, що вiн добре вiв справу, е та обставина, що, незважаючи на свою вiдразу до будь-якого примусу, я нiколи не згадував з огидою годин навчань, i хоча навчився небагато чого, але без зусиль, i згодом нiчого не забув.
Простота такого сiльського життя стала для мене неоцiненним благом, вiдкривши мое серце дружбi. Досi я знав хоча й пiднесенi, але лише уявнi почуття. Звичка до спiльного мирного життя сприяла нашому нiжному зближенню з кузеном Бернаром. Дуже скоро я полюбив його бiльше, нiж власного брата, i ця прихильнiсть нiколи не зникала. Це був високий, худий i тендiтний хлопець, покiрливий духом i слабкий тiлом, що не надто зловживав перевагою, яка надавалася йому в домi як синовi мого опiкуна. У нас були однаковi заняття, розваги i смаки: ми були самi, однакового вiку, i кожен з нас потребував товариша; для нас розлучитися було те ж саме, що знищити себе. Хоча нам i не доводилося часто доводити одне одному нашу взаемну прихильнiсть, вона була надзвичайною, i ми не лише не могли й митi прожити порiзно, але й не уявляли, що таке може трапитися. У нас обох була вдача, що легко поступалася ласцi; ми обидва були люб’язнi, коли нас не змушували до цього, i доходили порозумiння в усьому. Якщо, з вини наших вихователiв, на iх очах вiн первував надi мною, то наодинцi з ним верховодив я, i це вiдновлювало рiвновагу. Пiд час занять я пiдказував йому, якщо вiн затинався. Коли мiй урок був готовий, я допомагав йому справитися з його завданням, а в наших забавах моя активнiша вдача завжди керувала ним. Одне слово, нашi характери так добре сходилися, що ми мiцно дружили i понад п’ять рокiв були майже нерозлучнi, як у Боссе, так i в Женевi. Сказати правду, ми частенько билися, але розбороняти нас не доводилося, бо нашi сварки тривали не бiльше чвертi години, i ми нiколи не жалiлися один на одного. Можливо, цi подробицi здадуться не вартими уваги, але вони змальовують приклад стосункiв, може, единий з того часу, як iснують дiти.
Життя в Боссе так пiдходило менi, що все це мало лише протривати довше, щоб цiлком змiцнити мою вдачу. Основу його становили нiжнi, любовнi, мирнi почуття. Гадаю, жодна людська iстота не була з природи так мало марнославна, як я. Я пiддавався високим душевним пориванням, але незабаром повертався до солодкоi млостi. Найбiльше я жадав загальноi любовi. Я був покiрливий, мiй кузен був покiрливий, покiрливi були й самi нашi вихователi. Протягом аж двох рокiв менi не довелося стати анi свiдком, анi жертвою злих почуттiв. Над усе менi подобалося бачити всiх задоволеними мною. Нiколи не забуду, як у церквi, вiдповiдаючи катехiзис, я найбiльше засмучувався вiд того, що моi запинки викликали тiнь тривоги i досади на обличчi мадемуазель Ламберсье. Це завдавало менi бiльше горя, нiж страх зганьбити себе при всiх, що страшенно лякало мене, бо, будучи малочутливим до похвал, я завжди був чутливий до сорому; i можу сказати, що очiкування догани вiд мадемуазель Ламберсье хвилювало мене менше, нiж страх прикро вразити ii.
Тим часом i вона, i пастор бували iнодi суворi. Та оскiльки iхня суворiсть, майже завжди заслужена, нiколи не супроводжувалася гнiвом, я засмучувався, але не обурювався. Я бiльше боявся не догодити, нiж бути покараним, i знаки невдоволеностi переживав тяжче, нiж тiлесне покарання. Важко висловитися яснiше, але необхiдно. Якби люди краще бачили далекi наслiдки бездумно й без розбору вживаних ними методiв виховання, як швидко вони змiнили б iх! Наведу лише один приклад, такий поширений, який i згубний, бо вiн вельми повчальний.
Люблячи нас, як мати, мадемуазель Ламберсье вживала i материнську владу, в разi потреби караючи нас рiзками. Досить довго вона лише погрожувала нам, i погроза такого зовсiм нового для мене покарання неабияк лякала мене. Але пiсля екзекуцii я побачив, що очiкування виявилося страшнiшим за кару, i, що найдивнiше, покарання лише посилило мою любов до тiеi, котра мене покарала. Тiльки сила цiеi любовi i моя природна смиреннiсть заважали менi навмисно добиватися повторного покарання, бо воно залишило в менi бiльше бажання зазнати його знову вiд тiеi самоi руки, нiж страху, позаяк до болю й сорому домiшалася й чуттева насолода. Зауважу, що дiстати рiзок вiд пастора менi зовсiм не хотiлося, – у справу, безперечно, втрутився рано розбуджений статевий iнстинкт. Але з братовою вдачею побоюватися такоi пiдмiни не варто було, i якщо я не добивався нового покарання, то лише з остраху розсердити мадемуазель Ламберсье, бо така була влада любовi, хай i породженоi чуттевiстю, над моiм серцем.
Можу з чистою душею сказати, що повторне шмагання, з яким я зволiкав, але якого не боявся, сталося не з моеi вини, тобто не з моеi волi. Але другий раз став i останнiм, бо мадемуазель Ламберсье помiтила за якимись ознаками, що покарання не досягае мети, i заявила, що вiдмовляеться вiд нього, позаяк воно ii надто стомлюе. Ранiше ми спали в ii кiмнатi, а взимку iнодi i в ii лiжку. Два днi по тому нас поклали спати в iншiй кiмнатi, i з того часу вона поводилася зi мною як з дорослим хлопцем – честь, без якоi я охоче б обiйшовся.
Хто повiрив би, що рiзки, отриманi у вiцi восьми рокiв вiд тридцятирiчноi дiвчини, мали вирiшальний вплив на моi схильностi, бажання, пристрастi та й мене самого до кiнця життя, i до того ж у напрямi, протилежному тому, що мав стати його природним наслiдком? Спалахнувши, чуттевiсть так змiнила моi прагнення, що я не шукав уже нiчого iншого, крiм того, що одного разу вiдчув. Незважаючи на те, що кров моя бурхала мало не з самого народження, я зберiг свою чистоту до того вiку, коли розвиваються найхолоднiшi й запiзнiлi темпераменти. Мене довго мучили якiсь незрозумiлi бажання, я жадiбно, з полум’ям в очах, дивився на гарних жiнок; вони постiйно малювались моiй уявi, i я подумки змушував iх дiяти так, як це робила мадемуазель Ламберсье.
Навiть коли закiнчилося дитинство, ця дивна пристрасть зберегла менi чеснi звичаi, яких, здавалося б, мусила позбавити. Якщо й бувае цнотливе виховання, то саме таке я й дiстав. Три моi тiтки являли собою не лише зразкову мудрiсть, а й скромнiсть, давно вже забуту жiнками. Мiй батько, що полюбляв розваги, але був люб’язний по-старомодному, нiколи не вимовляв при коханих жiнках слiв, од яких могла б зашарiтися невинна дiвчина, i нiде до дiтей не ставилися з такою повагою, з якою ставилися до мене в моiй родинi. У Ламберсье на це зверталася не менша увага, i однiй дуже добрiй служницi вiдмовили в мiсцi за те, що вона сказала при нас якесь вульгарне слiвце. Я не лише аж до отроцтва не мав нiякого уявлення про злягання, але навiть неясна думка про нього являлася менi у виглядi вiдразливих потворних образiв. Повii вселяли менi жах, на розпусникiв я дивився з презирством i навiть зi страхом; саме до цього доходила моя огида до пороку з того часу, як одного разу, гуляючи стежкою в Малому Сакконi, я розгледiв обабiч вiд неi заглиблення у грунтi, де, як менi сказали, цi люди вiддавалися розпустi. Думаючи про це, я уявляв собi лише те, що бачив у собак, i на саму цю думку менi ставало млосно.
Забобони виховання, самi по собi здатнi стримати першi вибухи палкого темпераменту, доповнилися вiдволiкаючим впливом, який справили на мене першi дотики чуттевостi. Уявляючи тiльки те, що змiг вiдчути, незважаючи на надто бурхливе хвилювання кровi, я жадав лише вже знайомоi менi втiхи, навiть не пiдозрюючи, як близько до неi iнша, яку зробили в моiх очах огидною. У своiй безглуздiй еротичнiй несамовитостi й дивних вихватках, до яких вона мене iнодi доводила, я подумки вдавався до послуг жiнок, але нiколи й не думав, що вiд них доведеться чекати зовсiм не того, чого я так пристрасно бажав.
Ось так, маючи дуже гарячий, дуже пристрасний i рано розвинутий темперамент, я прожив свое отроцтво, не бажаючи i не знаючи iнших чуттевих утiх, окрiм тих, про якi менi мимоволi дала уявлення мадемуазель Ламберсье. І коли я став чоловiком, мене знов оберегло те, що мало б занапастити. Моi дитячi фантазii не зникли, а злилися з iншими, що iх запалювала в менi чуттевiсть. Я нiколи не мiг роздiлити iх, i мiй шал, укупi з природною боязкiстю, зробив мене несмiлим iз жiнками. Я не мiг сам собi дати насолоду, якоi чекав вiд iнших, а та, що могла ii дати, не могла без слiв угадати, чого я хотiв. Так я i провiв свое життя, мовчки пристрасно жадаючи тих, кого найдужче кохав. Але, не наважуючись вiдкрити своi бажання, я тiшився стосунками, що наводили на думку про них. Стояти навколiшки перед владною коханою, пiдкорятись ii наказам, благати прощення було для мене найсолодшою втiхою; i що сильнiше уява розпалювала менi кров, то бiльше я ставав схожий на боязкого зiтхальника. Ясно, що такий вид любовноi пристрастi розвиваеться не надто швидко i не особливо небезпечний для доброчесностi ii об’ектiв. Отже, я мало мав фiзичних утiх, але не припиняв тiшитися по-своему, тобто в уявi. Ось як моя чуттевiсть укупi з боязкiстю i романтичним розумом зберегли менi чесну вдачу i чистоту почуттiв. Коли б я був смiливiший, моi схильностi укинули б мене у вир найгрубiших утiх.
Я зробив перший i найважчий крок у темному й брудному лабiринтi своiх зiзнань. Найважче зiзнаватися не в злочинах, а в тому, що смiшне й ганебне. Але тепер, пiсля того, про що я тiльки-но зважився розповiсти, я певен себе, i мене вже нiщо не зупинить. Про те, чого коштувало менi це зiзнання, можна судити з того, що нiколи, навiть у хвилини найтiснiшоi близькостi з тими, кого я кохав, у митi несамовитоi пристрастi, що робила мене слiпим i глухим i змушувала забути про себе, я не наважувався признатися в своему божевiллi й просити про едину милiсть, якоi менi бракувало. Лише раз, у дитинствi, розповiв я про свое бажання дiвчинцi мого вiку, i вона сама зголосилася зробити менi цю послугу.
Отже, повертаючись до перших проявiв своеi чуттевостi, я бачу, що поеднання одних елементiв, попри iх гадану несумiснiсть, енергiйно справило единий i простий ефект, тодi як iншi, але подiбнi з вигляду елементи, через певнi обставини впливали на мене цiлком по-iншому. Хто повiрив би, наприклад, що одне з найсильнiших поривань моеi душi живилося з того самого джерела, звiдки влилися в мою кров слабкiсть i ласолюбство? Але пiдтвердження тому можна побачити, не вiддаляючись вiд сюжету, про який я щойно говорив.
Якось я вчив урок у кiмнатi поряд з кухнею. Служниця поклала сушити на плиту гребiнцi мадемуазель Ламберсье. Коли вона повернулася по них, виявилося, що в одному з них виламанi всi зубцi. На кого скласти провину? Нiхто, крiм мене, не входив до кiмнати. Мене допитали, i я сказав, що не чiпав гребiнця.
Пан Ламберсье iз сестрою вмовляли мене зiзнатися, переконували, погрожували; я затято стояв на своему; але iх упередженiсть пересилила моi заперечення, хоча iм i здавалося, що я вперше так нахабно брехав. До провини поставилися серйозно, вона була того варта. Злiсть, брехня i упертiсть заслуговували на кару, але вчинила ii цього разу не мадемуазель Ламберсье. Написали дядьковi Бернару, i вiн приiхав. Мого сердешного кузена звинувачували в iншiй, не менш серйознiй провинi, i на нас обох була накладена однакова кара. Вона була жахлива. Якби, шукаючи лiкiв у самiй хворобi, так намагалися назавжди притупити мою порочну чуттевiсть, кращого засобу i не знайшлося б. Пiсля цього вона надовго дала менi спокiй.
Зiзнання вiд мене так i не добилися. Багато разiв покараний i доведений до жахливого стану, я залишився непохитний. Я пiшов би й на смерть, я був до цього готовий. Силi довелося вiдступити перед диявольською затятiстю дитини, бо саме так називали мою твердiсть. Тож я вийшов iз жорстокого випробування роздертим на шматки, але сповнений безмежноi радостi.
