Груші в тісті

Шкарпеткова соната

Життя без прописки було сповнене ризику. Вирішивши, що від години до години я працювати більше не буду, я підшукав собі фіктивну роботу, на якій би тільки числився. Але й для неї потрібна була прописка. І хоча я фарцував, брав на квартиру поляків і заробляв більше, ніж заробив би на посаді вчителя, але у ті дрімучі часи була кримінальна стаття за «тунеядство», і це мене гнітило.

Увечері я частенько вирішував свої фарцові справи в ресторанах, у мене було коло знайомих, які займалися перепродажем речей, але всі вони десь рахувалися на роботі, а я ні.

Вечорами в ресторані збиралася поважна публіка – поляки, які приїхали спродати товар, фарцівники, проститутки, злодії, перевдягнені мєнти і кагебешники. Ці останні чергували у кожному вечірньому закладі, і хоч вони постійно мінялися, аби не мозолити очі, їх важко було не розсекретити: адже їх видавала особлива поведінка офіціантів, до їхнього столу ніхто самовільно не міг підсісти, а лише з дозволу адміністратора.

Мій кумпель Любко на прізвисько Прум-прум якось сказав:

– Тут є один тип. Він усе може.

– Де «тут»?

– Оно сидить за столиком.

Я зиркнув у вказаному напрямку і побачив лисого опецька, який зосереджено розправлявся з великим шматком м’яса. Голова його нагадувала гарбуз, який почали різати навпіл, а потім передумали.

– Його звати Кулюс.

– Це його ім’я чи прізвище?

– Невідомо. Всі його кличуть Кулюс. Підійдемо? – спитав Любко.

Я стенув плечима, і ми наблизились до столика.

– Привіт, Кулюс.

Кулюс підвів голову, встромив мізинця до писка і поколупався в зубах.

– Ну, привіт.

– У нього проблема, – кивнув на мене Любко.

Кулюс витяг мізинця з підчепленим кавальчиком м’яса на кінчику довгого нігтя, видно, плеканого саме для такої процедури, і сказав:

– У всіх проблеми.

– Він не має прописки. Не може влаштуватися на роботу.

Кулюс прискіпливим поглядом оцінив природну копалину, мовби роздумуючи, чи варто її повернути назад до писка, і процідив крізь зуби:

– П’ятсот.

Потім стріпнув мізинцем, м’ясо перелетіло на другий кінець зали і впало якомусь грузинові у келих, але той був зайнятий дамою, яку знімав. Любко перепитав:

– Скільки?

– П’ятсот, – повторив Кулюс і знову взявся до м’яса.

– Прум-прум-прум… П’ятсот, – видихнув мені Любко в ніс запах пива.

Я кивнув. Таких грошей у мене не було.

– Пішли, – сказав я.

– Слухай, Кулюс, – не здавався Любко, – а може, дешевше?

– Хіба поза Львовом.

– Га? – спитав мене Любко.

– Нехай буде. Аби тільки на Львівщині.

– В Янові, – сказав Кулюс.

– О, це недалеко, – втішився Любко. – А скільки?

– Половина.

– Ну, як? – спитав мене Любко. – Це вже легше, нє?

– Згода, – я кивнув, і ми поплентались за наш столик.

Кулюс обіцяв зробити прописку, щойно отримає гроші, але їх ще треба було заробити. Напередодні я вляпався по самі помідори. До мене приїхали з Харкова друзі, з якими я разом служив, щоб купити у Львові шмотки. І от, коли я допоміг їм закупити сорочки і джинси у поляків, нас затримала міліція. Я в таких випадках ніколи не губився: ноги на плечі і – в прохідні брами. Міліціянти, які зазвичай рекрутувалися з сіл з метою отримати квартиру, Львова добре не знали і відірватися від них такому, як я, було завиграшки. Але я не міг залишити напризволяще харків’ян. Ні, не подумайте, що мною керувала шляхетність почувань. Моя втеча просто нічого б не дала, бо міліція хутко б від них добилася, що то за фрукт так дременув.

Отже втікати не було сенсу. Але був сенс не визнавати, що ми щось купували. Цього вони довести не могли. В торбі у хлопців були куплені речі, деякі з них були ношені, і я шепнув, коли нас вели до відділку, щоб вони казали, що то їхні особисті речі.

Міліція нас розвела по різних кімнатах і, в той час, як я, загартований у допитах слідчих КГБ, наполягав на своїй версії, харків’яни розкололися і призналися, що купували всі речі в поляків. Хутко вияснилося, що саме я й домовлявся, торгувався і фактично купував ті речі, а міліція вже висунула версію, що я не просто помагав друзям, а збирався ще й на хлопцях заробити. Отже, я спекулянт.

Мені не залишалося нічого іншого, як визнати це. Я міг би усе заперечити, але волів цього не робити, бо коли почув намір міліції завітати до мене до хати, ледь не отерп – у мене вдома якраз отаборилися поляки з товаром. Я підписав усе, що треба, відчувши палке бажання міліції привласнити усі речі. Нас відпустили, але речі, як я й передбачав, конфіскували. Коли ми вийшли з мєнтярні, я, звичайно, виматюкав своїх друзів, але розумів, що вони, не маючи того досвіду, що я, не могли повестися інакше.

За кілька днів мене викликали у Шевченківський суд. У присутності начальника відділку міліції – товстого сракастого кнуряки – суддя хутенько проторохтіла звинувачення і, не слухаючи моїх виправдань, винесла вирок: 35 карбованців штрафу. І попередила: наступного разу світить щось поважніше. Таким чином я на собі відчув усю справедливість совєтського суду. Я не отримав на руки жодного документу, що мене оштрафували і що в мене щось конфіскували. Я навіть не знаю прізвища тієї судді, яку б годилося нині увічнити, бо ж напевно, і дітки її не відкотилися далеко від яблуньки.

Дещо згодом, коли я став зустрічатися з дівчиною, яка проходила практику у тому суді, то почув, що вона дуже добре пам’ятає той випадок. Працівники суду усі ті речі поділили з міліцією і потім інтенсивно влаштовували примірки.

35 карбованців – це, звичайно, було не трагічно, хоча на ті часи то була поважна сума – десять кілограмів масла. Але я стратився більше, бо мусив частину грошей компенсувати харків’янам. Таким чином я опинився на мілині.

Того дня, коли ми з Любком засідали у ресторані «Львів», ми обмивали нашу чергову оборудку. Адже ми закупили партію шкарпеток на тоненьких ґумках. Тоді це був дефіцит. Величезна торбеґа зі шкарпетками знаходилася під столом. Любко пробував зацікавити товаром присутніх тут фарців, вони підходили, оглядали товар, але він у них чомусь не викликав ентузіазму. Згодом я второпав, що закуповувати дрібні речі великими партіями невигідно, якщо ти не маєш на оці кінцевої ланки, яка їх розпродасть. Ми мали лише самих перекупників, а ті збивали ціну. Займатися ж самому збутом поштучно – це повний менінгіт.

Наступного дня ми знайшли покупця, але він не мав усієї суми. Половину дав відразу, половину обіцяв за два дні. Я заплатив Кулюсу і віддав йому паспорта. Але за два дні сталася трагедія: такі самі імпортні шкарпетки з’явилися у всіх крамницях Львова і околиць за ціною дешевшою, ніж купували ми, бо ж офіційний долар коштував копійки.

То був удар. Знайомий, який купив товар, повернув його назад і попросив звернути гроші. Я віддав, що мав, і залишився в боргах. Любко, який ніколи не вкладав своїх грошей, бо їх не мав, а тільки мені асистував, заявив, що його доля чесно зароблена, а мої проблеми – це мої проблеми. Зрештою, він мав рацію, бо я був ініціатором усіх закупів.

Взагалі Прум-прум був оригінальним типом. Якось він, побачивши, як у мене зародили вишні, запропонував їх зірвати і продати на базарі. Я сказав, що коли є у нього таке шляхетне бажання, він може цим і зайнятися. Любко зірвав вишні, а потім ми подалися на Галицький ринок з відром. Простояли, може, з півгодини, як тут хтось мене штовхнув, я зачепив відро ногою, вишні розсипалися. Я кинувся їх збирати, але вишні уже були з піском. Любко, миттєво оцінивши безнадійну ситуацію, відразу й злиняв, а я з відром вишень повернувся до хати. Вдома я їх виполоскав і засипав у бутель для вина. Добро не пропало, але осад залишився.

І ось я сиджу в хаті і дивлюся на цю купу шкарпеток і думаю про свою гірку долю. Мало того, що я ще винен гроші, то ще й ці зависли. А шкарпетки – перша кляса. На будь-які смаки. В основному жіночі – жовтенькі, червоненькі, рожевенькі, голубенькі, зі смужками і без… Чоловічих, темних, може, зо двадцять відсотків. Ну, допустимо, я їх залишу собі. Років на десять буду забезпечений та ще й зостанеться на подарунки. А що робити з жіночими? І от беру я в руки то одну пару, то другу, розглядаю, мну у руках, розтягую і раптом… Осяяння!.. Японці це називають «саторі»! Це коли тобі на голову падає яблуко, кокосовий горіх або вазонок з цикламеном.

Оце саме гупнуло і об мою голову. Вершечок шкарпеток був на ґумках. І саме вершечок був найбарвистішим. Я мчу до Любка, витягаю його з хати, дорогою тлумачу свою геніальну ідею, він не вірить своїм вухам, я наполягаю, а вдома тицяю йому в руки ножиці, беру ще одні і – починається перетворення шкарпеток на ґумки для хвостиків на жіночих голівках.

Ну, скажіть, чи то не була спасенна ідея! Ґумки були теж дефіцитом, і їх завозили з Польщі. Цілий день ми тільки те й робили, що стригли, стригли і стригли. А наступного дня ґумки пішли за милу душу перекупникам. Ні, ми не надто збагатилися, фактично я повернув свої гроші. Якщо хтось заробив, то це Любко, але що поробиш – асистент мусить мати свій інтерес.

А яка доля решти шкарпеток? Ні, вони не пропали. Шкарпетки були досить високі і, хоч були позбавлені ґумок, все одно трималися на нозі. Я їх носив сам, роздаровував наліво і направо, особливо тішився ними мій тато, бо не любив шкарпеток на ґумках, які стискали йому литку, і носив на ногах спеціальні шлейки, на яких шкарпетки без ґумок трималися.

О, що це? Я виймаю з шухляди, повної шкарпеток, щось знайоме. Це вони. Остання пара, яка дожила до наших часів. Почепити їх на стіну, чи що?

Пригоди новітнього Швейка

На відміну від своїх друзів, які майже всі відкосили з армії, прикинувшись хворенькими на всю голову, я мужньо відслужив цілий рік, як і належало в той час після інституту. Мене намагалися переконати зіграти ролю вар’ята, але перспектива пробути зо два місяці на Кульпаркові якось не всміхалася. А треба було всього лиш звернутися до психіатра і розповісти про якусь свою манію, наприклад, про манію рахування.

– Розумієте, пане доктор, я все рахую. Де б не йшов. Бачу штахети – рахую, бачу дерева – рахую, бачу горобців – рахую… Я не можу ні про що інше думати.

Але це треба було робити не під час медичної комісії, а заздалегідь, а вже на медичну комісію можна було прийти з довідкою про перебування у закладі для божевільних і отримати комісію.

Каюсь – треба було так і зробити, бо рік, який я пробув в армії, був для мене втрачений. Потрапив я у залізничні війська пізньої осені 1976-го – майже у двадцять п’ять. В такому віці армія сприймається тяжко, але вдача пройдисвіта далася і тут взнаки. Перші два місяці ми пробули в «учебці» в Москві, а відтак опинилися у Харкові. З першого дня я почав «шлангувати», і коли командир батальйону поцікавився, чи хтось мав справу з кіно, я відразу зголосився, збрехавши, що навчаюся заочно у Москві на сценарних курсах. Командир дуже втішився і запропонував мені написати сценарій учбового фільму. Фільм уже був готовий, і сценарій до нього був, але командир хотів чогось цікавішого, а не тупого газетного репортажу, от я два місяці й працював над сценарієм. Місцем моєї праці була гарнізонна бібліотека, мене ніхто не рухав, я не ходив «строєм», не маршував, не мив казарму, я жив собі, як на курорті. Єдине, що мені дошкуляло, – команда «падйом!» Зриватися за командою, мчати в туалет, потім до умивальника, затим на гімнастику і знову ж таки «строєм» іти на сніданок – це було не для мене. Одного ранку я забіг у штаб, набрав номер телефону казарми і сповістив:

– Рядового Віннічука нємєдлєнно к командіру батальйона!

Заки я прибіг, мене вже усі шукали.

– Але ж я ще ліжка не заправив, – кажу.

– Нічого, нічого, за тебе заправлять, – підганяв мене сержант, і я побіг у бібліотеку, де розлігся собі на газетах і мирно подрімав ще добрі півтора години, а потім помив мармизу і пішов на сніданок окремо від усіх.

Ще два-три таких дзвінки – і в казармі уже зрозуміли, якою поважною особою є рядовий Винничук. Я вставав на п’ять-десять хвилин раніше – аби лише не за командою, ішов до бібліотеки, моє ліжко стелили, а я собі спокійно додивлявся сни.

Жодного сценарію я так і не написав, усі два місяці я тільки тим і займався, що читав різні книжки та журнали у бібліотеці. Я знав, що коли напишу сценарій, то мене залишать у Москві, а хлопці, з якими я уже встиг здружитися, поїдуть до Харкова, а мені цього не хотілося, та й Москва мене не приваблювала. Так і сталося – мене теж відправили до Харкова, а там я видав себе за журналіста. Ну, не буду ж казати, що філолог. Крім того, нова моя іпостась була не такою вже й далекою від правди, адже я дійсно два місяці працював у «Прикарпатській правді». Таким чином я потрапив у помічники до замполіта.

У Харкові я провернув той самий сценарій: кілька дзвінків зі штабу – і рядовий Винничук знову не ходить «строєм».

Робота моя полягала у тому, що я друкував якісь матеріали, писав для замполіта лекції, але не скажу, що я перепрацьовувався – вільного часу було достатньо. Одного разу я передруковував матеріали суду. Троє солдат-узбеків зґвалтували козу. Баба, яка рвала траву за пагорбом, несподівано вигулькнула, побачила це неподобство і наробила рейваху. Суддя запитав у солдата, який тримав козу за роги:

– Ви хоч розумієте, що ви знущалися над твариною?

– Нікак нєт, – відказав солдат. – Коза получіла удовольствіє. Во врємя оргазма рогі у нєйо випрямілісь.

Щойно звучала команда «атбой», солдатня кидалася роздягатися та пірнати в ліжка. По тому гасло світло, і починалася організована мастурбація, вся казарма самовіддано дрочила, це тривало хвилин п’ять-десять, а потім урешті все затихало. Але я провалювався в сон раніше, я не мав причини дрочити, оскільки час від часу задовольняв свої потреби з бібліотекаркою. То було худюще кривоноге сотворіння з лисячим писочком. Типова сибірячка, страшна, як армійське життя очима цивільного, але очі солдата мають інше бачення, вони зазирають в душу, а душа Лєни була світла і янгольська. Вона любила робити мені щось приємне, при цьому натякаючи, що радо поїде зі мною до Львова, розпитувала про мою хату і будувала широкі плани її облаштування, серед тих приємних речей, які вона робила для мене, були «піражкі», які вона сама випікала. Ті «піражкі» мені геть не смакували, але я їв їх, аби зробити приємне Лєні, бо знав, що вона мені теж зробить щось приємне, і це не конче будуть «піражкі».

Солдати поділялися за терміном, який вони відслужили, на такі категорії: гусь-гусак-фазан-старік-дєд. Однорічників, як я, називали «вічним гусаком».

В армії я надивився на різних вар’ятів. Рядовий Цвільов, щоб не носити шпали, заявив, що випадково проковтнув шрубу, йому не повірили і сказали, що коли збрехав, то посадять на гауптвахту, він з переляку наковтався ще шрубів та гайок і навіть кілька цвяхів, його завезли в госпіталь і там усе це витягали електромагнітом, але потому все одно посадили на гауптвахту. А то було раз офіцер, який заступив у наряд, зійшов з глузду і почав верзти нісенітниці у вимкнений телефон протягом усього нічного чергування. П’яний старший лейтенант оголосив фальшиву тривогу: «Пожежа на першому посту!» – це там, де знаходиться знамено, – солдати побачили, що жодної пожежі нема і прапора не винесли, тоді він почав їх матюкати, розмахувати пістолетом і погрожувати трибуналом і не заспокоївся, доки не викликали начальника штабу. З нами служив Кантарія, його дід начебто почепив прапор над бундестагом, то був рідкісної підлоти сержант, якось він зачепився з моїм товаришем Олексієм з Вінниці, вони домовилися, що зустрінуться один на один в спортзалі, але Кантарія привів з собою ще кількох грузинів і вони Олексія побили, а Кантарія ще й ножем його чиркнув.

Незабаром моє курортне життя урвалося – підвело вміння малювати. Солдати-старики, які лаштувалися на дембель, оформляли свої дембельські альбоми – фотографіями, різними записами і малюнками. Крім того старанно готували свою дембельську форму, збираючи різні значки, які потім можна буде почепити на груди і, гордо їх випнувши, з’явитися у рідному селі, часто ті значки одні в одних крали або купували, бо в залізничних військах жодних значків чи медалей солдатам не вручали. До мене почали чіплятися «старики», щоб я їм намалював що-небудь в альбомі, теми малюнків вони підказували самі. Тут була і сцена ґвалтування кози, і секс з товстезною буфетчицею, яка, приходячи до мене, прохала дати їй щось таке почитати, від чого б їй аж «в жопє завєртєло», на першій сторінці альбому вірмени прохали намалювати розіп’ятого Ісуса, а мусульмани – пророка Магомета з Кораном. А коли я на Корані вивів ще й арабську в’язь, вони прозвали мене «хаджі».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.