Переяславська Рада. 1654

Переяслав 1654. Трохи інформації для роздумів

Враховуючи науково-популярний характер видання, коротенько переповімо «класичну» версію перебігу Переяславської ради 1654 року, нагадавши втім, що нею оперують для вираження «спущеної згори» суспільно-політичної думки, використовують для так званої ідеологічної боротьби.

Фактичний матеріал, наведений нижче, ґрунтується в основному на «статейных списках», тобто тезисному викладі російського посла В. Бутурліна про перебіг Переяславської ради 1654 року, й іншого докладного опису подій, що відбувалися під час Ради, ми не маємо.

Отже, шість років тривала Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти панування Польщі в Україні. У ході війни влада чужоземної польсько-литовської держави – Речі Посполитої в Україні була повалена, сформувалася Українська Гетьманська держава на чолі з Богданом Хмельницьким. Але Польща всіляко намагалася повернути Україну.

Ще в 1648 році, розпочинаючи війну, Богдан Хмельницький шукав союзників. Першим, до кого він звернувся, був кримський хан. Через нього Богдан Хмельницький намагався заручитися підтримкою Туреччини, прагнув встановити тісні контакти і з васалами султана – Молдавією, Волощиною, Семиграддям.

Природним було й прагнення встановити союзні відносини з єдиновірною Московією, яка неодноразово вела, хоч і невдало, війни з Польщею. Спроби вступити в переговори з царським урядом робилися вже наприкінці першого року Визвольної війни. Після блискучих перемог над військовими силами Речі Посполитої Богдан Хмельницький у грудні 1648 року прибув із козацьким військом до Києва. Тут він мав раду з представниками вищого київського православного духовенства. Українські церковні ієрархи, гетьман і старшина дійшли висновку, що необхідно звернутися до Москви за військовою та дипломатичною допомогою. Єрусалимському патріарху Паїсію, який їхав через Київ до Москви, доручили просити московського патріарха вплинути на царя, щоб той в інтересах православної віри допоміг Україні в її війні з католицькою Польщею. Необхідно було переконати царя не дотримуватися умов Поляновського мирного договору з Польщею 1634 року, що підтверджував Деулінське перемир'я 1619 року, за яким Москва віддала Речі Посполитій Смоленські, Чернігівські та Новгород-Сіверські землі.

Разом із Паїсієм відрядили до Москви козацького полковника Силуяна Мужиловського. Він отримав докладну інструкцію, що містила кілька альтернативних пропозицій. Передбачалося, що Мужиловський буде ті тези викладати послідовно – згідно з рішеннями царя. Якщо цар погодиться на союз із Україною, то просити його вислати військо проти Польщі. Коли ж цар не захоче порушити договір, запропонувати йому зайняти московськими військами українські сіверські міста, визволені від поляків у ході боїв. Ці землі вже контролювалися козаками і не підлягали Речі Посполитій. Козацька армія таким чином забезпечувала б собі тили.

Міг бути запропонований іще один варіант військових дій без відвертого розриву «мирного договору» – послати донських козаків в Україну. Щодо польського уряду, то можна буде вдатися до традиційного пояснення – донці вчинили так «самовільно, без царського указу». У разі ж коли цар узагалі відмовить Україні у військовій допомозі, то просити хоча б дипломатичної підтримки. Бажаний був би такий дипломатичний демарш щодо польського уряду: «Нехай Пани-Рада (тобто Сенат) на Військо Запорозьке не наступають і в православній вірі їм насилування не чинять, бо як вони й далі будуть чинити їм утиски у вірі, як перед тим, то царській величності за православних своїх одновірців не вступитися і не постоятися не можна».

Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Попри те що Москва мала велике бажання взяти реванш за нещодавно завдані їй Польщею поразки, вона з огляду на своє непевне тогочасне внутрішнє і міжнародне становище не наважилася розірвати договір, тому й зайняла очікувальну позицію. Утім, контактів з Богданом Хмельницьким не перервала. Із Москви в Україну було направлено посольство на чолі з Григорієм Унковським – для вивчення ситуації. Московське посольство перебувало в гетьманській резиденції – Чигирині з 13 березня по 22 травня. Взагалі за період з 1649-го до початку 1654 року в Україні побувало 13 посольств із Москви. Водночас з України також вирушали посольства до Москви.

Богдан Хмельницький і далі намагався схилити Москву до війни з Польщею, на кожному етапі переговорів виступав із пропозицією: Москва надає військову допомогу Україні для протистояння польському наступу, а за це Україна приймає протекторат Московської держави. Після Зборівського договору з Польщею у 1619 році (на що Богдан Хмельницький змушений був піти внаслідок сепаратної угоди кримського хана з королем) гетьман активніше веде переговори щодо московської допомоги. Він вдається до обіцянок навернути кримського хана під царський протекторат і в той же час повідомляє, що хан кілька разів закликав гетьмана іти разом на Москву. Український гетьман відкинув цю пропозицію, проте він давав зрозуміти царю, що коли той зволікатиме з допомогою Україні, то можлива і така небезпека для Москви.

У 1651 році через порушення поляками Зборівського договору відновилася українсько-польська війна. Водночас почали псуватися і московсько-польські відносини. У Москві в лютому 1651 року відбувся Земський собор, на якому духовенство з патріархом і бояри дали свою згоду взяти гетьмана з Військом Запорозьким під царський протекторат. Але якихось реальних кроків зроблено не було.

Невдала для козаків Берестецька битва 1651 року через невірного союзника – кримського хана призвела до Білоцерківського договору, який значно урізав навіть Зборівські умови 1649 року.

А військові дії тривали. Виснаження українського народу дійшло краю. Міста були зруйновані, ніякої допомоги ззовні не було. 22 квітня 1653 року до Москви прибуло нове посольство від Богдана Хмельницького – Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський. Вони знову повторили прохання козацького гетьмана виступити на захист України, прийняти її «під високу руку» і послати на допомогу військові сили.

Однак цар спочатку вдався до дипломатичних консультацій з урядом Речі Посполитої. ЗО квітня до Варшави прибуло посольство у складі князя Бориса Рєпніна-Оболенського, окольничого Богдана Хитрово, дяка Посольського приказу Алмаза Іванова з листом до польського короля. Перед королем була поставлена вимога замиритися з козаками, повернути їм права і привілеї згідно із Зборівським договором, скасувати Брестську церковну унію 1596 року. Польський уряд відповів рішучою відмовою. Тоді посли заявили: «Государь о тех делах более терпеть не будет и о подобных неправдах велит писать в окрестные государства».

1 жовтня 1653 року царський уряд скликав Земський собор, на якому окрім бояр були присутні представники дворянства, духовенства, царські чиновники, представники міст, купецтва, селянства, стрільців. Учасники собору, опрошені «по чинам, порознь» висловилися за рішення: «Гетьмана Богдана Хмельницького і все Войсько Запорожское з городами и землями принять».

В Україну відправили посланників – стольника Р. Стрешнева і дяка М. Бредихіна, які мусили виконати традиційну функцію дипломатичних відносин, що зберігається досі: підготувати належні умови для зустрічей на високому державному рівні. Вони привезли повідомлення про те, що цар висилає в Україну високе посольство «Бутурлина с товарищи», щоб урочисто оголосити про перехід України під царський протекторат, а також про царський указ «о ратных людей сколько к ним на помочь послать». Стрешнєв повідомив Богдана Хмельницького про місце з'єднання військових сил Московської держави і козацьких полків та про умови їх забезпечення.

Стрешнєв і Бредихін просили гетьмана сповістити полковників і «начальних людей» про посольство Бутурліна. Гетьман запевняв, що він розішле «листи» в усі міста, закликаючи полковників, сотників, отаманів, козацтво з'їжджатися до Переяслава.

9 жовтня 1653 року у виконання рішення Земського собору московський уряд посилає в Україну надзвичайну дипломатичну місію – велике посольство у складі ближнього боярина і намісника тверського В. В. Бутурліна, околичного намісника муромського І. В. Алфер'єва, думного дяка Л. Д. Лопухіна. Кожен член посольства мав свій почет: Бутурлін сім стольників, одного стряпчого, трьох дворян; Алфер'єв – стольника, стряпчого і чотирьох дворян; Лопухін – стольника. Посольство супроводжували голова московських стрільців – Артемон Матвеев, три сотники, двоє товмачів (перекладачів) і 200 стрільців. При місії було й московське духовенство: архімандрит Прохор, протопоп Андріян, священик Іоан і диякон. Вони їхали зі своїми іконами, хрестами і хоругвами, везли із собою царську ікону «Спасов образ».

23 жовтня 1653 року цар Олексій Михайлович у Москві в Успенському соборі Кремля велів «объявить войску идти войной на недруга земли русской и веры православной – короля Речи Посполитой и Литвы – Яна Казимира».

1 листопада посольство опинилося в Путивлі й у цьому прикордонному місті перебувало майже два місяці. Чекали повернення Богдана Хмельницького з місць бойових дій. Треба було з'ясувати, яке саме місто буде обрано для зустрічі і проведення всіх офіційних церемоній і переговорів, присяги, вручення царської грамоти, клейнодів – регалій для гетьмана і Запорозького Війська, подарунків. Москва хотіла, щоб це відбулося найурочистіше, тому воліла, щоб був обраний Київ. А Богдан Хмельницький, навпаки, як зазначає український історик О. Оглоблін, прагнув ділових переговорів і тому відмовився від Києва, щоб уникнути неминучих тут урочистостей. До того ж Києву загрожувала військова небезпека з боку Литви. І ще мало значення, мабуть, те, що в Києві перебували вищі ієрархи православного духовенства та українська шляхта, які в той час були в опозиції до гетьмана. Отже, Богдан Хмельницький обрав Переяслав, місто за Дніпром – центр Переяславського полку з численним населенням і розвинутою торгівлею. Як і більшість великих міст в Україні, в той час Переяслав був також і фортецею, тут зосереджувалася українська армата з пороховим запасом. Життя Богдана Хмельницького здавна було пов'язане з Переяславом, тут він оженився вперше з Ганною Сомківною. Переяславський полковник був довіреною особою гетьмана, згодом його родич – зять Павло Тетеря. Московське посольство, дочекавшись додаткових інструкцій від царського уряду, а також нової хоругви для гетьмана (перша пошкодилася в дорозі), в останніх числах грудня вирушило з Путивля до Переяслава.

31 грудня воно прибуло туди. За п'ять верст од міста посольство зустрічали переяславський полковник Павло Тетеря із сотником та отаманами і 600 козаків. Посли зупинилися на подвір'ї, де містився «Посольський дім».

Богдан Хмельницький перебував ще в Чигирині. Він був зайнятий похороном сина Тимоша, а потім не міг вчасно дістатися до Переяслава через ненадійність криги на Дніпрі. 6 січня ввечері він уже був у Переяславі, вслід за ним приїхали писар Іван Виговський та інша генеральна старшина – обозний, суддя, осавули, а також полковники з полковою старшиною, сотниками і отаманами. Відбулася перша зустріч гетьмана з московськими послами, неофіційна, на бажання гетьмана, в приміщенні Бутурліна. З'ясували порядок церемоніалу та офіційних зустрічей: вранці 8 січня проведуть таємну раду в Богдана Хмельницького з козацькою генеральною старшиною і полковниками, далі посли оголосять царську грамоту, після чого знову відбудеться старшинська рада і нарешті – фінальна переяславська акція – присяга в церкві гетьмана Богдана Хмельницького зі старшиною. А потім стольники і дворяни проїдуть українськими містами і приймуть присягу від українського населення.

Однак старшинська рада, яка ухвалила прийняття царської протекції, внесла корективи, що ґрунтувалися на демократичних засадах і звичаях козацтва та його історичному досвідові. Вирішено було зібрати народ на раду. Після першої старшинської наради 8 січня о другій годині дня несподівано для послів закликали на загальновійськову генеральну раду, б'ючи в тулумбаси, щоб, як записано в «Статейному списку» Бутурліна, «на собрание всего народа слышать совет о деле, хотящем совершитися». Поели на цій раді присутніми не були.

Опис Переяславської ради маємо у «Статейному списку», тобто звіті В. В. Бутурліна царю, що насичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами, хоча на Переяславській раді Бутурлін не був присутній і про її хід дізнався від інших. Протокольного документального запису про неї не існує. Взагалі щодо статейних списків, що складалися послами, посланниками, агентами московського уряду і які зосереджувалися потім у Посольському приказі в Москві, то їх об'єктивність і правдивість поставили під сумнів уже сучасники.

Саме так, щоправда досить експресивно, щодо московських дипломатичних урядовців та їхніх специфічних документів висловився піддячий Посольського приказу Г. Котошихін, який емігрував до Швеції: «Пишут они в статейних списках не против того, как говорено, а прекрасно виставляючи свой разум на обманство, через чтоб достать у царя себе честь й жалованье большое; и не срамляютея того творити, понеже о том, кто на них может о таком деле объявить. Для чего так творят? Для того: російского государства люди природою своею спесивы, и необычные ко всякому делу, понеже в государстве своем наученія никакого добраго не имеют и не приемлют, кроме спесивства, и безстыдства, и ненависти, и неправды».

Бутурлінський звіт царю, який грішить неповнотою, а в деяких місцях неточністю, був розтиражований у безлічі радянських видань, особливо останніх десятиріч. Він відомий нам також і з підручників історії СРСР (історія України, як ми знаємо, довгий час у навчальних закладах України не викладалася).

На Раді в Переяславі Богдан Хмельницький з'явився під гетьманським бунчуком в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, у якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовжити яку погрожувала Польща, він сказав, що єдиний порятунок – це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу – Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами:

«А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога». Учасники Переяславської ради – старшина усіх рангів, козаки і міщани висловились: «Волим під царя московського православного».

Гетьман і старшина з'явилися на «съезжему» дворі, де мешкали московські посли. Там і відбулася офіційна аудієнція з посольством. Посли вручили царську грамоту Богдану Хмельницькому, який і передав її генеральному писарю Івану Виговському, а той зачитав «всем людям явно». У грамоті говорилося, що цар «велел принять под свою высокую руку гетмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им протів недругов ратными людьми». Після того Богдан Хмельницький і Бутурлін обмінялися промовами.

Потім мала відбутися присяга. У зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини в церкві виникли серйозні ускладнення. Гетьман, який прибув у кареті з послами до Успенської соборної церкви, поставив вимогу, щоб царські посли присягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що він не видасть їх польському королю, не порушить їх прав і вольностей і надасть на їх маєтності свої грамоти.

Царські посли категорично відмовилися присягти за царя: тільки піддані присягають царю – «чинят веру царям». А цар «учнет их держати в своем государском милостивом жалованьи и призрении», тобто гетьман і старшина повинні покладатися на «царское милостивое слово. А царь и от недругов их в обороне и захищеним будет держать, и вольностей от них не отымет, и маетностями им чем хто владеет, пожалует им владеть по-прежнему».

Гетьман відповів, що бажає поговорити про це з полковниками і з «усіма людьми» і вийшов з церкви. Він вирушив до двору переяславського полковника Тетері і там довго розмовляв з полковниками та іншою старшиною, а духовенство, посли чекали в церкві. Нарешті прибули переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря та Григорій Сахнович-Лісницький і повторили вимогу Богдана Хмельницького. Але посли стояли на тому, що «непристойно за государя присягати подданным». Полковники аргументували свої вимоги тим, що при укладанні угод козаків з польським королем присягали від його імені коронні гетьмани, «пани-рада» (тобто сенат). Московські посли вдалися до іншої мотивації: королі польські «не самодержавцы, не хранят присяги своей, а государское слово переменно не бывает». (Далі побачимо, наскільки ця заява московських послів про твердість царського слова була далекою від істини.) Однак козацькі полковники Тетеря та Лісницький заявили, що «гетьман і вони дають у тому віру, але козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя». На що була різка заява: цар «изволил принять их под свою високую руку по их челобитью, и им надлежит помнить сію милость великого государя, следует служить ему и всякого добра желать, Войско Запорожское к вере привести, а незнающих людей от непристойних речей унимать». Бояри намагалися нав'язати козацтву ті принципи, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя – це ласка, «пожалування»,і в нього не може бути рівноправних стосунків із людьми. Такі поняття були чужими для світогляду українців, сформованого відповідно до західноєвропейських конституційних норм.

Богдан Хмельницький і козацька старшина вперше відчули, що це означає – абсолютистська царська держава. Але вони покладали великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговорів, змушені були припинити дискусію і погодитися на односторонню присягу. У соборній церкві зібралося московське та українське духовенство – архімандрит Прохор, переяславський протопоп Григорій зі священиками та дияконами усіх переяславських церков для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники та ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Після присяги гетьман із послами в кареті, а старшина і полковники пішки дісталися знову до «съезжего двору». Там відбулося урочисте вручення гетьманові надісланих царем клейнодів – булави, прапора із дорогоцінних тканин, хутра, ферезеїв (каптанів) і шапок. Старшину, окрім іншого, наділили царськими дарунками – соболями. Ті представники старшини, які зігнорували Переяславську раду, заявляли потім, що вони не хочуть продаватися та йти в неволю «за царських котів», маючи на увазі соболині шкурки.

Наступного дня присягали сотники, осавули і козаки Переяславського полку. Щодо міщан Переяслава, то серед них виявилася опозиція. Не всі вони погодилися присягати, декого силою гнали до церкви. Хворого переяславського війта (урядник магістрату) принесли до церкви на ліжку, наступного дня він помер.

Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав до Переяслава славетний Іван Сірко. Не присягнули уманський (Йосип Глух) і брацлавський полковники.

Категорично не прийняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один. Як писав до польського короля коронний обозний Андрій Потоцький, Іван Богун із тих козаків, для яких «найвища державна рація – щоб не бути ні під вашою королівською милістю, ні під царем».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.