Бiй пiд Крутами. 1918
Ю. В. Сорока
Знаменитi подii iсторii Украiни
Роки нестримною ходою продовжують свiй рух, усе далi й далi вiдкидаючи нас у часi вiд подiй початку XX сторiччя, коли у полум’i революцii народжувалась Украiнська Народна Республiка. Народжувалась, щоб усього лиш на коротку мить посiяти в серцях справжнiх украiнцiв надiю на вiдродження колишньоi величi козацькоi Гетьманщини, вчинити вiдчайдушну спробу продемонструвати свiтовi, що Украiна е самостiйною державою.
У нашiй книзi мова пiде про знаменитий за своею трагiчнiстю i героiзмом бiй пiд Крутами. Не буде перебiльшенням сказати, що цей бiй, а також значення, яке вiн мав у боротьбi за незалежнiсть Украiни, посiдають одне з чiльних мiсць у новiтнiй iсторii Украiнськоi держави.
Ю. В. Сорока
Бiй пiд Крутами
Пролог
Роки нестримною ходою продовжують свiй рух, усе далi й далi вiдкидаючи нас у часi вiд подiй початку XX сторiччя, коли у полум'i революцii народжувалась Украiнська Народна Республiка. Народжувалась, щоб усього лиш на коротку мить посiяти в серцях справжнiх украiнцiв надiю на вiдродження колишньоi величi козацькоi Гетьманщини, вчинити вiдчайдушну спробу продемонструвати свiтовi, що Украiна е самостiйною державою.
Напевне УНР не була iдеальним державним утворенням. Надто мало часу було вiдведено для того, щоб вона скористалася з унiкальноi можливостi, яку отримала внаслiдок революцii у Росii. Але насамперед вона не була iдеалом тому, що iсторiя демонструе нам – iдеальноi держави не iснуе як такоi. Свiт не знав i не знае iдеалу, тож завжди той чи iнший народ, утворюючи iнститут державноi влади, припускаеться помилок, якi потiм доводиться долати за допомогою титанiчних зусиль. Не уникли таких помилок i творцi Украiнськоi Народноi Республiки. Надто мало досвiду державотворення було у тих людей. Надто грандiозним було завдання поновити украiнську державнiсть, зруйновану Росiйською iмперiею ще у XVIII сторiччi. Будувати завжди безмiрно важче, значно легше руйнувати й осуджувати. Та все ж мусимо зауважити: усi, хто осуджував, були стороннiми спостерiгачами, порядними або непорядними арбiтрами давнiх подiй. Однак не стороннi спостерiгачi, котрi беруться виносити вирок iстинним борцям за незалежнiсть, е творцями iсторii. Такими творцями е тi, хто, незважаючи на обставини, стае на захист Батькiвщини i до останнього виконуе свiй обов'язок.
У нашiй книзi мова пiде про знаменитий за своею трагiчнiстю i героiзмом бiй пiд Крутами. Не буде перебiльшенням сказати, що цей бiй, а також значення, яке вiн мав у боротьбi за незалежнiсть Украiни, посiдають одне з чiльних мiсць у новiтнiй iсторii Украiнськоi держави. Знаходили «Крутянськi Фермопiли» вiдголосок у працях iсторикiв, публiцистiв, полiтологiв, а також письменникiв i поетiв. Про трагiчнi подii початку 1918 року створено сотнi полум'яних поетичних рядкiв, а славетний украiнський поет Павло Тичина закарбував iх на скрижалях народноi пам'ятi:
На Аскольдовiй могилi
Поховали iх —
Тридцять мучнiв украiнцiв,
Славних, молодих…
На Аскольдовiй могилi
Украiнський цвiт! —
По кривавiй по дорозi
Нам iти у свiт.
На кого посмiла знятись
Зрадника рука? —
Квiтне сонце, грае вiтер
І Днiпро-рiка…
На кого завзявся Каiн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свiй коханий край.
Вмерли в Новiм Заповiтi
З славою святих. —
На Аскольдовiй могилi
Поховали iх.
Читаючи цi, сповненi душевного болю рядки, мимоволi ставиш перед собою питання: ким же були тi «славнi, молодi» люди, смерть яких оспiвав поет? За що загинули i якi обставини привели iх на Аскольдову могилу у Киевi, щоб навiки поховати там, покривши невмирущою славою. Що вчинили вони героiчного, достойного того, щоб перший президент самостiйноi Украiни Михайло Грушевський назвав iх героями?
Для того щоб дати вiдповiдь на усi цi питання, спробуемо зiбрати докупи рiзноманiтнi iнформативнi джерела, спогади очевидцiв i судження iсторiографiв, якi стосуються подiй, що вiдбулись 29 сiчня 1918 року на вiдтинку залiзничного шляху мiж Нiжином i Бахмачем, у районi нiкому невiдомоi станцii Крути.
Слiд сказати, що бiй пiд Крутами довгий час був своерiдним табу, темою, яка старанно замовчувалася радянською
iсторичною наукою, а пiсля набуття Украiною незалежностi довгий час обростав мiфами i вигадками, що на них багата як зарубiжна, так i вiтчизняна iсторiографiя. І лише кiлька рокiв тому з'явилися бiльш-менш справедливi оцiнки подiй, якi вiдбулись на Чернiгiвщинi 29 сiчня 1918 року, а у 2006 роцi навiть було встановлено пам'ятний знак на мiсцi проведення бою. Розпочавши аналiз iз ситуацii, яка склалась в охопленiй революцiею, а потiм громадянською вiйною Росiйськiй iмперii, спробуемо зрозумiти, що ж призвело до падiння Украiнськоi Народноi Республiки, i неупереджено поглянути на один з найбiльш трагiчних епiзодiв цього падiння – бiй пiд Крутами.
Жовтнева революцiя 1917 року в Росii, ii передумови та перебiг
Побутуе думка, що початок XX сторiччя Росiйська iмперiя, у складi якоi на той час перебувала Украiна, зустрiла, демонструючи значне економiчне зростання. Так мiркувало в той час багато европейських та росiйських аналiтикiв. Наприклад, французький економiст Едмон Терi ще в 1914 роцi заявляв, що коли б Росiя розвивалася так само, як мiж 1900-м i 1912 роками, то, ймовiрно, до середини XX сторiччя Росiйська iмперiя могла б «домiнувати в Європi як у полiтичному, так i в економiчному та фiнансовому вiдношеннi».
Звичайно, було б неправильно заперечувати той факт, що всього за п'ятдесят рокiв свого розвитку капiталiзм iстотно просунув Росiю вперед в економiчному, головним чином у промисловому, вiдношеннi, адже усiм вiдомо, що незадовго до початку Першоi свiтовоi вiйни Росiйська iмперiя посiдала п'яте мiсце у свiтi (пiсля Францii) за загальним рiвнем виробництва промисловоi продукцii. При цьому темпи зростання промисловостi Росii в 90-х роках XIX сторiччя i у передвоеннi роки були досить високими. Вищими, нiж, наприклад, у США. І все ж, незважаючи на таку в цiлому позитивну динамiку, вiдставання Росii вiд передових краiн Заходу було досить значним. У першу чергу в iндустрiальному вiдношеннi. Такий стан справ зберiгався i навiть посилювався в перше десятилiття XX сторiччя. Вiдомий учений, творець перiодичноi системи елементiв Д. І. Менделеев оцiнював вiдставання Росii, наприклад вiд США, як десятикратне. А за показниками випуску основних видiв промисловоi продукцii на душу населення Росiя в 1913 роцi була на рiвнi Іспанii, тодi найбiльш вiдсталоi краiни в Європi.
З огляду на це можемо сказати, що росiйський капiталiзм так i не змiг вирiшити завдання iндустрiалiзацii краiни. Все, що вiн змiг зробити, це лише закласти ii основи. При цьому iндустрiальний прогрес був куплений надто великою цiною, зокрема руйнацiею села. В цiлому, тут можемо бачити тi процеси, що iх пiзнiше повторила у бiльш потворному виглядi радянська влада. Капiталiстичнi методи господарювання також не торкнулися найбiльшого в свiтi державного сектору, представленого, головним чином, державними заводами, якi працювали на оборону. Нi для кого не секрет, що царська Росiя не мала розвиненого машинобудування, навiть товарами народного споживання промисловiсть Росii, всупереч загальнопоширеним уявленням, забезпечувала народ далеко не повнiстю. Наприклад, однiею з найбiльш розвинутих галузей виробництва у той час була текстильна промисловiсть, проте сiльське населення iмперii у величезнiй масi своiй носило домотканий одяг. А що стосуеться технiчних новинок i досягнень, якi тодi широко використовувались у Європi, тут справи йшли ще гiрше. Капiталiзм не встиг перебудувати на буржуазний лад сiльське господарство – головну галузь народного господарства Росii. У ньому все ще переважали форми примiтивного капiталiзму, не кажучи вже про засилля залишкiв крiпацтва – одного з найгiрших проявiв архаiчного феодалiзму. Саме тут слiд шукати причину подальших революцiйних подiй, котрi згодом струснули будову Росiйськоi iмперii.
Коли мова заходить про економiку Росii перед початком Першоi свiтовоi вiйни, найчастiше ми чуемо, що в передвоеннi роки, тобто з 1909-го по 1913 рiк, Росiя щорiчно вивозила на експорт вiд дев'яти до чотирнадцяти мiльйонiв тонн зернових, тобто була великим експортером зерна. Крiм того, на основi порiвняння особистого споживання мiського населення в Росii i США у 1913 роцi видно, що Росiйська iмперiя за цими показниками майже не поступалася американцям. Однак подiбне порiвняння не вiддзеркалювало справжнього стану речей. Насправдi величезна частина сiльського населення iмперii систематично недоiдала, жила в бiдностi, злиднях, була приречена на неосвiченiсть i неуцтво. До того ж, у 1911 роцi вибухнув черговий неврожай, який охопив двадцять губернiй европейськоi частини Росii, в тому числi й деякi райони Украiни. Тодi, згiдно з офiцiйними даними, голодували i потребували продовольчоi допомоги близько двадцяти мiльйонiв чоловiк. З огляду на цей факт зрозумiло, що експорт зернових Росiя здiйснювала за рахунок недоспоживання, недоiдання широких народних мас, а не через надлишок сiльськогосподарськоi продукцii. «Самi недоiмо, а вивеземо» – саме такою була теза творцiв економiчноi полiтики того часу.
А далi ситуацiя лише погiршувалась. Монополiстична концентрацiя промисловостi i фiнансiв Росiйськоi iмперii з початком Першоi свiтовоi вiйни досягла справдi величезних масштабiв. Одночасно з цим вiйна, успiхи у якiй були для Росiйськоi iмперii бiльш анiж сумнiвними, призвела до дезорганiзацii промисловостi. Так, вiдомо, що з 9750 наявних в iмперii великих пiдприемств до 1917 року не дiяло 3884. Не кращим чином справи йшли й у сiльському господарствi, де збiр зернових культур зменшився у порiвняннi з 1913 роком на 260 мiльйонiв тонн. Перебували у станi колапсу транспорт та багато iнших галузей промисловостi.
Ще однiею з причин майбутньоi революцii можемо назвати, окрiм занепаду сiльського господарства i промисловостi, земельне питання, яке не менш гостро стояло у переважнiй бiльшостi европейських регiонiв iмперii, в тому числi й в Украiнi. Станом на 1905 рiк у Росiйськiй iмперii тридцять тисяч великих помiщикiв володiли сiмдесятьма мiльйонами десятин землi, у той час як десять з половиною мiльйонiв селянських дворiв, якi нараховували близько ста десяти мiльйонiв чоловiк, мали у своему розпорядженнi сiмдесят п'ять мiльйонiв десятин. Провiвши нехитрi розрахунки, отримуемо результат: на одну помiщицьку родину припадало в середньому двi тисячi десятин землi, а на селянський двiр – вiд семи до п'ятнадцяти десятин. Проте навiть такий результат не висвiтлюе справжнього стану речей – документи тiеi епохи свiдчать, що у половини селянських родин було в користуваннi по однiй десятинi. А якщо взяти до уваги той факт, що на початку XX сторiччя саме земля годувала селян, залишаючись единим джерелом прибутку, стае зрозумiлим – питання перерозподiлу земельних ресурсiв напередоднi революцii стояло винятково актуальним.
Третiм чинником, який призвiв до революцiйноi ситуацii, безумовно, стала вже згадувана нами Перша свiтова вiйна. Неодноразовi мобiлiзацii, що iх проводила влада царськоi Росii, намагаючись утримати своi позицii на фронтах, ще бiльше погiршували становище селянства. Вiдомо, що до 1917 року серед селян нараховувалось 30 % безкiнних, 34 % безiнвентарних, 15 % безпосiвних дворiв. Народ зубожiв, а вiйна вимагала все нових жертв, якi, втiм, не покращували ситуацii на фронтах. Бойовi дii викликали величезнi втрати, чим i зажили недоброi слави в народi.
Як наслiдок усього, про що згадувалось вище, в столицi Росiйськоi iмперii Петроградi у 1917 роцi вiдбулась так звана Лютнева революцiя. Цар Микола II змушений був зректись престолу, передавши повноваження Тимчасовому уряду. Росiя розпочала шлях до падiння iмперii i появи на ii просторах нових державних утворень.
Однак у лютому 1917 року низка революцiйних потрясiнь, якi мали струснути величезну краiну, лише починалася. Дуже скоро з'ясувалось, що новий уряд не мiг вирiшити проблем, якi стояли перед краiною, а економiка вперто агонiзувала й далi. І хоч випуск валовоi продукцii промисловостi скоротився на початку 1917 року, в порiвняннi з 1916-м, на 36,4 %, з березня по жовтень 1917 року було зупинено ще 800 пiдприемств. Рiзко скоротилася виплавка чавуну, сталi, видобуток вугiлля i нафти. До осенi на Уралi, в Донбасi та iнших промислових центрах не працювала половина iснуючих пiдприемств. Це призвело до того, що, незважаючи на мобiлiзацiю, серед населення почалось масове безробiття. Одночасно зростала дорожнеча продуктiв харчування. Реальна заробiтна плата робiтникiв упала на 40–50 % у порiвняннi з 1913 роком. Не покращували стану справ i численнi спроби уряду владнати ситуацiю за допомогою випуску в обiг нових грошових знакiв. І якщо вiд початку Першоi свiтовоi вiйни до лютого 1917 року прирiст грошовоi маси в державi склав понад 8,2 мiльярда карбованцiв, то в лютому – жовтнi цього ж року ця цифра сягнула 9,5 мiльярда карбованцiв, а кредитна емiсiя покривала 65,5 % видаткiв бюджету. Швидко зростав i державний борг Росiйськоi iмперii, який до жовтня 1917 року налiчував уже понад 50 мiльярдiв карбованцiв, з яких iноземним державам Росiя заборгувала понад 11,2 мiльярда карбованцiв.
Саме у цей момент, пiдкреслюючи неспроможнiсть Тимчасового уряду опанувати ситуацiю та його слабкiсть, по всiй краiнi почали масово створюватись новi органи управлiння – так званi Ради робiтничих та солдатських депутатiв. І якщо у березнi 1917 року в мiстах i губернiях Росiйськоi iмперii iснувало близько шестисот Рад, то напередоднi жовтневого заколоту дiяло вже 1429 подiбних зiбрань. Серед них 706 являли собою об'еднанi Ради робiтничих i солдатських депутатiв, 235 були Радами робiтничих, солдатських i селянських депутатiв, 33 – Радами солдатських депутатiв. Першi 974 Ради становили всеросiйську органiзацiю, керовану Центральним Виконавчим Комiтетом Рад робiтничих i солдатських депутатiв першого скликання. Решта 455 були селянськими Радами i об'еднувалися у Ради селянських депутатiв обраним на І Всеросiйському з'iздi Рад селянських депутатiв Комiтетом.
Поява Рад призвела краiну до фактичного двовладдя. Крiм Рад були створенi фабрично-заводськi комiтети, професiйнi спiлки, загони робiтничоi мiлiцii та червоноi гвардii. Почалося швидке зростання чисельностi соцiалiстичних партiй, а iхне керiвництво, вiдчуваючи майбутню можливiсть перехопити владу, масово поверталось з емiграцii та заслання, у яке його спровадив ранiше царський уряд. І найбiльш рiшучими дiями на цьому теренi вiдзначилась, безумовно, бiльшовицька партiя В. Ульянова (Ленiна) – РСДРП(б). Майбутнiй вождь свiтового пролетарiату краще за iнших прорахував користь вiд стрiмких i рiшучих дiй, що й дало своi результати – бiльшовики, якi мали у своему складi на час Лютневоi революцii близько 24 тисяч чоловiк, на кiнець квiтня 1917 року налiчували вже понад сто тисяч «багнетiв».
За кiлька мiсяцiв до жовтневого перевороту у своiх «Квiтневих тезах» В. Ленiн, не закликаючи до негайного повалення Тимчасового уряду, висунув вимоги демократичноi перебудови державного ладу i переходу всiеi влади в руки Рад, якi тодi ще не контролювалися бiльшовиками. Саме цiеi пори краiною прокотилася цiла низка полiтичних криз.
Першою була квiтнева криза, викликана публiкацiею 18 квiтня (1 травня) ноти мiнiстра закордонних справ Мiлюкова. У нiй голова МЗС Тимчасового уряду повiдомляв про намiр Росiйськоi iмперii вести вiйну далi до переможного кiнця. Необережне висловлювання мiнiстра призвело до створення 5 (18) травня першого коалiцiйного Тимчасового уряду на чолi з князем Г. Є. Львовим. До складу цього уряду, разом з кадетами i октябристами, увiйшли меншовики І. Г. Церетелi та М. І. Скобелев, а також есери О. Ф. Керенський i В. М. Чернов. На деякий час Ленiн мусив приховати своi амбiцii – на Першому Всеросiйському з'iздi Рад робiтничих i солдатських депутатiв, який вiдбувся 3 (16) червня в Петроградi, бiльшовики мали лише 105 голосiв, у той час як меншовики – 248, а есери – 285. Унаслiдок цього з'iзд бiльшiстю голосiв прийняв резолюцiю про довiру Тимчасовому уряду.
Незважаючи на рiшення з'iзду, бiльшовики продовжували дiяти. Вже 18 червня (1 липня) розпочалась червнева криза, пiд час якоi близько 500 тисяч робiтникiв i солдатiв вийшли на демонстрацiю пiд гаслами: «Вся влада Радам!», «Геть вiйну!», «Геть десять мiнiстрiв-капiталiстiв!». Однак i цей, органiзований бiльшовиками на чолi з В. Ленiним захiд зазнав поразки, що призвело 2(15) липня до липневоi кризи. Подii розгорталися
все стрiмкiше. 4(17) липня прихильники Тимчасового уряду розстрiляли в Петроградi демонстрацiю робiтникiв i солдатiв, якi вимагали переходу влади до рук Рад. У вiдповiдь на претензii бiльшовикiв контрольований есерами i меншовиками ВЦВК Рад заявив: «Ми визнали Тимчасовий уряд урядом порятунку революцii. Ми визнали за ним необмеженi повноваження i необмежену владу».
Тимчасовий уряд розпочав репресii проти бiльшовикiв, закриваючи деякi iхнi газети i ухваливши заарештувати й судити В. Ленiна. Той разом iз колегою по партii Зинов'евим змушений був перейти на нелегальне становище: пiд виглядом фiнського косаря переховувався до серпня у селищi Розлив, пiсля чого втiк до Фiнляндii.
Тим часом у Петроградi 24 липня (6 серпня) закiнчилося формування другого коалiцiйного уряду пiд головуванням О. Керенського, а вже наступного дня розпочався так званий Корнiловський заколот.
Суть заколоту полягала в тому, що 25 серпня (7 вересня) верховний головнокомандувач росiйськоi армii генерал Лавр Георгiйович Корнiлов послав вiйська, зокрема 3-й кiнний корпус генерала Кримова, на Петроград, зажадавши вiдставки Тимчасового уряду та виiзду Керенського з краiни. Мiнiстри-кадети, у свою чергу, 27 серпня (9 вересня) подали у вiдставку на знак солiдарностi з Корнiловим. У вiдповiдь на заколот Керенський оголосив Корнiлова бунтiвником i усунув з посади верховного головнокомандувача, приготувавшись до протистояння. Тим часом ЦК РСДРП(б) звернувся до робiтникiв i солдатiв Петрограда iз закликом стати на захист революцii. За три днi до загонiв червоноi гвардii записалося 15 тисяч петроградських робiтникiв. Окрiм червоногвардiйцiв проти вiйськ Корнiлова були вiдправленi солдати революцiйних частин петроградського гарнiзону i моряки Балтiйського флоту. Крiм того, бiльшовицькi агiтатори розкладали зсередини вiрнi Корнiлову частини. Слiд зауважити, що кожне слово посланцiв Ленiна знаходило розумiння серед людей, втомлених довгою i кровопролитною вiйною. Так, вони стомилися i хотiли лиш одного – покинути зброю i повернутись до своiх домiвок. Хiба ж могли солдати, котрi слухали бiльшовицьких агiтаторiв, здогадуватися що тi зовсiм скоро кинуть iх у вир ще кривавiшоi вiйни?
А Петроград активно готувався до оборони. Завдяки спiльним зусиллям бiльшовикiв i Тимчасового уряду до ЗО серпня (12 вересня) рух корнiловцiв було зупинено. Генерал Кримов застрелився, а генерали Корнiлов, Лукомський, Денiкiн, Марков, Романовський, Ерделi та iншi були заарештованi. Ранком 31 серпня (13 вересня) у Петроградi було оголошено про придушення заколоту.
Корнiловський заколот зiграв у першу чергу на руку саме бiльшовикам i В. Ленiну. Вiн призвiв до радикалiзацii Рад та iх переходу на бiк бiльшовикiв, якi тепер вiдчули, що цiлком здатнi взяти владу в Росiйськiй iмперii до своiх рук. На захист такого твердження свiдчить хоча б такий факт: якщо на час заколоту бiльшовики контролювали Ради Іваново-Вознесенська, Риги, Кронштадта, Орехово-Зуева, Красноярська, Катеринослава i Луганська, то в результатi перевиборiв до Рад, кампанiя на користь яких була розгорнута бiльшовиками пiсля заколоту Корнiлова, вони отримали бiльшiсть ще й у Радах Брянська, Самари, Саратова, Царицина, Мiнська, Киева, Ташкента та iнших мiст. Станом на 1 (14) вересня ВЦВК Рад отримав вiд 126 мiсцевих Рад вимогу взяти владу, i навряд чи слiд пояснювати, якою полiтичною силою така вимога була iнiцiйована. І хоча Ради селянських депутатiв були бiльшовизованi поки що меншою мiрою, до iхньоi думки не надто прислухались – бiльшовики знову висунули гасло «Вся влада Радам!».
У змаганнi за електорат значною мiрою допомагали бiльшовикам такi гасла, як «Мир – народам», «Земля – селянам», «Фабрики – робiтникам». Удаючись до банального популiзму, РСДРП(б) успiшно застосовувала цi формули, добре розумiючи, чого найбiльше потребуе стомлена вiйною i полiтичною кризою краiна. І вибiр бiльшовикiв виявився правильним. Завдячуючи саме iхнiм зусиллям, Тимчасовий уряд вiд початку вересня 1917 року почав агонiзувати.
1 (14) вересня Тимчасовий уряд, не чекаючи на рiшення Установчих Зборiв, проголосив Росiю республiкою. Зi свого складу уряд видiлив Директорiю, або Раду П'яти, на чолi з О.Ф. Керенським. Зазначена Рада не мала в своему складi кадетiв, яких було звинувачено в iнспiрацii Корнiловського заколоту. ВЦВК, що перебував пiд контролем есерiв i меншовикiв, скликав 14 (27) вересня Демократичну нараду, яка включала делегатiв вiд Рад, профспiлок, органiзацiй армii i флоту, кооперацiй, нацiональних установ тощо. Рiшенням Демократичноi наради 25 вересня (8 жовтня) було створено новий коалiцiйний уряд у складi 6 мiнiстрiв-капiталiстiв i 10 мiнiстрiв-соцiалiстiв.
Справжнiй крах Росiйськоi iмперii розпочався дещо пiзнiше. На початку жовтня Керенський зробив нову спробу замiнити «ненадiйнi» вiйськовi частини, якi перебували у столицi. Скорiш за все, не розумiючи, до яких наслiдкiв ця спроба призведе, голова Тимчасового уряду видав наказ про вiдправлення на фронт двох третин Петроградського гарнiзону. І наслiдки не забарились – наказ Керенського вiдразу ж спровокував конфлiкт мiж урядом та столичними полками, якi, звичайно ж, не бажали вирушати на фронт. Саме з цього конфлiкту, як стверджував згодом Лев Троцький, фактично i розпочалося повстання, яке згодом радянська пропаганда нарече Великою Жовтневою соцiалiстичною революцiею. Але про все за порядком.
